93-річний політичний в'язень Ігор Олещук: Я віддано боровся за свою країну все своє життя.
Він витримав тортури КГБ, проходив через випробування шахти Воркути і сьогодні продовжує свою діяльність у музеї політв'язнів, де ділиться свідченнями про злочини радянського режиму.
Щороку у третю неділю травня в Україні вшановують пам'ять жертв політичних репресій. Серед людей, які зазнали тортур і ув'язнення в таборах, - 93-річний тернополянин Ігор Олещук. 17-річним його арештували за допомогу повстанцям, катували та засудили до 25 років таборів суворого режиму. Після смерті Сталіна термін покарання скоротили до 8 років. Однак і після звільнення політв'язня продовжувала переслідувати радянська влада, неодноразово викликали на допити. Про підпільну роботу в УПА, знущання у камерах КГБ, жахливі реалії воркутянських шахт, протистояння радянській системі і перший в Україні музей політв'язнів Ігор Олещук розповів Укрінформу.
"У ПРИМІЩЕННІ З НАДЗВИЧАЙНОЮ ЩІЛИНОЮ ЗАБЕРЕГЛИ 60 ОСІБ"
Зустрічаємося з Ігорем Олещуком на території історико-меморіального музею політичних в'язнів у середмісті Тернополя, створеного у приміщеннях колишнього слідчого ізолятора КГБ. Ігор Олещук тут працює з 1996 року і до сьогодні, щоправда вже на півставки. У своєму поважному віці проводить екскурсії та розповідає відвідувачам про злочини радянської влади.
"Це колишнє обласне управління КГБ, у підвалах якого були змонтовані 28 камер слідчого ізолятора. У третій камері сидів я, коли мене затримали у 17 років", - розповідає Ігор Олещук.
Ми спускаємося у підвальне приміщення музею. Пан Ігор пам'ятає, як його привезли сюди зі Збаража, роздягнули. Як один із кагебістів гострив ножа, щоб його налякати. Йому, 17-річному, було дуже страшно. Він не знав, чого очікувати далі. Його відправили у камеру №3. У невеличкій кімнаті утримували близько 60 людей.
"Не було ні нар, ні ліжок, спали на тому, що мали - на спецмішках, на бетоні. Парашу виносили раз у день, годували баландою, яку варили на вулиці. Це були пекельні умови", - пригадує чоловік.
У Тернополі його вже не раз піддавали фізичному впливу. Тут намагалися схилити його до співпраці з КГБ, запевняючи, що оскільки він молодий, то вони можуть допомогти йому отримати освіту та відправити до університету. Ці спроби тривали кілька тижнів, але юнак вирішив не погоджуватися. Врешті-решт, його очікував вирок - 25 років у суворих таборах та на шахтах Воркути.
Через 48 років вже у незалежній Україні Ігор Олещук повернувся у ці стіни, щоб зберегти у першому в Україні історико-меморіальному музеї політв'язнів історію про страшні часи. Він створював експозиції, збирав експонати. Тоді на це не було коштів, але було усвідомлення, наскільки все це важливо.
Ігор Андрійович демонструє мені зали, де сьогодні представлені тематичні експозиції, присвячені національно-визвольній боротьбі на території Тернопільщини. Тут можна побачити речі, що належали політв'язням, архівні документи, одяг повстанців, їхню зброю, а також моделі криївок і таборів, в яких відбували покарання українці...
"Я вже 29 років займаю посаду старшого наукового співробітника в музеї політв'язнів. Протягом 31 року виконував обов'язки заступника голови Товариства політв'язнів та репресованих, а також 16 років очолював комісію Тернопільської обласної ради, що займається питаннями відновлення прав реабілітованих. Я вже майже 80 років борюся за Україну — починаючи з 1946 року", - ділиться зі мною мій співрозмовник.
"Мене затримали під час уроку історії."
Я звертаюся до Ігоря Андрійовича з проханням поділитися деталями свого життя. Він охоче погоджується і з посмішкою згадує про свої молоді роки, проведені в селі Чорний ліс на Збаражчині, де 21 травня 1931 року він з'явився на світ. Його велика родина завжди цінувала українські традиції і саме в такому дусі виховувала своїх дітей.
Мої двоюрідні брат і сестра були залучені до руху підпілля. Вони часто навідувались до нас додому - мама прала їхній одяг і готувала їжу. Ми спілкувалися, і вони приносили мені різноманітну літературу, журнали, що видавалися в нашій області, а також відозви, адже я готувався стати зв'язковим. У 15 років мене прийняли до юнацької ОУН, де мені дали псевдонім "Грушка". Моє завдання полягало в тому, щоб щомісяця готувати та надсилати звіти про арешти, депортації до Сибіру, обшуки, а також про осіб, яких підозрювали у зраді, і про всі значущі події. У 1948 році нашу районну криївку викрили. Повстанці, які були там, вчинили самогубство, щоб уникнути арешту. Перед смертю вони намагалися спалити всю документацію, що зберігалася в криївці, але їм не вдалося знищити все. Серед знайдених паперів виявили мій звіт №3, підписаний псевдонимом "Грушка", - згадує чоловік.
У цьому звіті серед іншого був описаний випадок, який трапився у школі, де навчався Ігор Олещук. На уроці історії вчитель назвав Івана Мазепу зрадником. Ігор Олещук вже у той час прочитав трилогію Богдана Лепкого "Мазепа" і разом з однокласниками став на захист Мазепи - пояснював вчителю, що гетьман боровся за Україну.
"Після цього кагебісти взяли контрольні роботи зі школи, порівняли почерки і таким чином мене викрили. Під час уроку історії мене заарештували. Потім вони приїхали додому і почали переглядати мою бібліотеку. У мене було чимало історичних книг, виданих Тиктором, зокрема "Великі роковини" Франка, що містили слова: "Довго нас наруга жерла, досі нас наруга жре. Та ми крикнім: 'Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!'" Також знайшли конспект з історії, написаний на такому ж папері і тією ж ручкою, що й звіт", - згадує Олещук.
Спочатку молодого чоловіка тримали під вартою в Збаражі, де він зазнавав жорстоких побоїв — його били по обличчю, штовхали ногами, обливаючи водою, і продовжували знущатися. Коли він зізнався, що написав звіт, почали допитувати його про можливі зв'язки з іншими, а також про те, чи були його батьки в курсі, як хлопець контактував з повстанцями.
"Мені пощастило, що я проходив один по справі і ніхто проти мене не свідчив. Тому, щоб захистити свою родину і відвести від них підозру, я придумав свою версію. У мого дядька Марка по сусідству був дерев'яний амбар. Це маленький будиночок з дошок, на високих фундаментах, де зберігалося зерно. І я казав, що ложив під камінь звіти і так тримав зв'язок. Мене довго допитували, хто в селі зв'язаний з повстанцями, про моїх двоюрідних братів. Я їм пояснював, що вчуся, що не маю часу і нічого про це не знаю", - пригадує пан Ігор.
Після цього Ігоря Олещука перевели до Тернопільського слідчого ізолятора КГБ. В подальшому, 22 листопада 1948 року, військовий трибунал виніс вирок, засудивши його до 25 років ув'язнення в таборах суворого режиму.
ПІД ЧАС УВ'ЯЗНЕННЯ НА ВОРКУТІ ВИВЧИВ МЕДИЦИНУ
В'язнів до Воркути транспортували протягом приблизно півтора місяця в товарних вагонах. Харчували їх лише раз на добу оселедцями та кип'яченою водою.
"Коли ми прибули, температура була неймовірно низькою — від 40 до 50 градусів морозу. На шахті ми працювали по 10-12 годин щодня, і ця праця була надзвичайно важкою. Харчування залишало бажати кращого, що призводило до проблем зі здоров’ям, які, в народі, називали 'доходяга'. Я кілька разів змушений був потрапити до лікарні через це. Згодом у мене розвинулася жовтяниця. На щастя, я зустрів добрих і чуйних лікарів, які не лише допомогли мені одужати, а й сприяли моєму переведенню на легшу роботу," - згадує Ігор Андрійович.
За його словами, українці, які перебували в ув'язненні, всіма можливими способами прагнули підтримати одне одного в цих тяжких умовах. Зокрема, у бараці він зустрів фельдшера з Житомира на ім'я Микола Кладченко, який порадив йому отримати медичну освіту, щоб полегшити своє життя в шахті. Микола надав йому медичні підручники і допоміг освоїти основи медицини.
Завдяки отриманим знанням та практичному досвіду, які Ігор Олещук здобув під опікою Миколи Кладченка, він зміг зайняти посаду помічника фельдшера. У цій ролі він надавав першу допомогу ув'язненим шахтарям, а згодом його перевели на позицію санітарного лікаря, а потім — на посаду фельдшера. Його часті зміни роботи були зумовлені його добрим ставленням до в'язнів, яким він завжди прагнув допомогти. Наприклад, працюючи санітарним лікарем, він відмовився від 300 кілограмів зіпсованих оселедців, які планували подати на вечерю в'язням. Крім того, він намагався переконати керівництво не відправляти робітників на роботу під час сильного морозу та вітру, оскільки це могло призвести до обморожень.
Після смерті Сталіна та хвилі бунтів у таборах навесні 1953 року був виданий указ про часткову амністію для неповнолітніх політичних в'язнів. Згідно з цим указом, звільняли тих, хто відбув одну третину свого терміну. На той момент Ігор Олещук вже провів у в'язниці 6 років, а йому потрібно було відсидіти 8. Тому він вирішив перейти з медичної служби на роботу в шахті, сподіваючись, що перевиконання виробничого плану допоможе йому швидше завершити термін ув'язнення.
Навіть після того, як термін закінчився, чоловіку не бажали видавати паспорт, а лише надавали довідку. Він вирішив подати скаргу, оскільки це було очевидним порушенням указу, що стосується звільнення неповнолітніх ув'язнених. Через місяць після цього йому все ж повернули паспорт.
У липні 1956 року Ігор Олещук нарешті зміг повернутися на свою рідну Тернопільщину. Він подорожував з Воркути, зробивши зупинку в Києві, де переночував, а потім вирушив на пароплаві до могили Шевченка. Ігор зізнається, що й досі пам'ятає ті незабутні миті радості, коли відчув, що знову вдома, в Україні, і що здійснилася мрія, яку він плекував майже сім років.
ГОЛОВНЕ - ВИХОВУВАТИ МОЛОДЬ З ПАТРІОТИЧНИМИ ЦІННОСТЯМИ.
Після повернення в Україну переслідування Ігоря Олещука не закінчилися - його неодноразово викликали на допити в КГБ. Але він робив усе можливе і боровся з радянською системою, щоб повернути собі право на нормальне життя, яке у нього забрали. Закінчив вечірню школу і вступив в університет на інженера. Одружився. Разом з дружиною Надією виховав трьох синів.
"Під час мого ув'язнення я поглиблено вивчав медицину, тому маю знання про фізіологію людини і активно працюю над собою. Щодня займаюся фізичними вправами та стежу за своїм харчуванням. Практично кожного дня споживаю горіхи і яблука. Крім того, я вважаю, що рух - це важлива складова життя," - з посмішкою говорить Ігор Андрійович.
Він вміє на пам'ять декламувати вірші, виконує українські пісні та пам'ятає безліч пісень, написаних ув'язненими у таборах. Жартуючи, стверджує, що продовжує виконувати роль живого експоната музею політичних в'язнів, він є живим свідком історії та злочинів радянської системи.
Запитую Ігоря Андрійовича, що сьогодні важливо робити українцям у такий складний для держави час. Він каже, що найперше дуже потрібно дбати про національно-патріотичне виховання дітей, щоб вони долучалися до Пласту, брали участь у вишколах, росли свідомими українцями.
"Щоб наша країна була сильною, важливо, щоб наші еліти були об'єднані, щоб діяли спільно. Столітня боротьба за українську державу триває. Вона ніколи не зупинялася. Важливо, щоб українці були єдині, як нація, у цій боротьбі", - каже Ігор Олещук.
