Андрій Іллєнко: Нам потрібно донести до американців, що Україна не є банановою республікою.

9 лютого 1918 року уряд Української Народної Республіки підписав угоду, відому як "Хлібний мир". У рамках цього договору він зобов'язався забезпечити Німеччину та Австро-Угорщину продовольством, отримуючи натомість військову та політичну підтримку. Проте три роки потому, Україна зазнала поразки у битві з більшовиками, які мали чисельну перевагу, і втратила свою незалежність.

У лютому 2025 року Київ відвідав міністр фінансів США Скотт Бессент. Президент Дональд Трамп сподівався, що Володимир Зеленський швидко підпише угоду щодо надр, яку привіз Бессент. Умови цієї угоди виявилися гіршими, ніж післявоєнні репарації Німеччини.

"Ми ще не ознайомлені з умовами цієї угоди, проте, якщо в ній виявляться неприйнятні, кабальні чи принизливі умови, влада не повинна її приймати, - зазначає Андрій Іллєнко, офіцер батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж". - Українці довели як собі, так і світу, що заслуговують на повагу. Іноді варто йти на певні компроміси, але з національною честю та суверенітетом поступатися не можна за жодних обставин."

В інтерв'ю УП "свободівець" Іллєнко розказав, як за допомогою України зробити Європу великою знов. Пояснив, чому не варто очікувати повторення Мюнхена 1938 року. Та нагадав, чим закінчувався тиск Заходу на українців за часів Незалежності.

Голова Мюнхенської конференції з безпеки, колишній радник Ангели Меркель Крістоф Гойсген не зміг стримати емоцій під час своєї прощальної промови, в якій зазначив: "Європі варто остерігатися, що цінності ЄС і США вже не є настільки спільними". Що насправді стоїть за сльозами Гойсгена?

Необхідно, щоб за цими емоційними сльозами стояли конкретні кроки. Настав час для Європи переглянути свою стратегію безпеки. Протягом тривалого періоду, особливо після завершення Холодної війни і падіння Берлінської стіни, вона відчувала себе в епосі "кінця історії": глобальні виклики зникли, і слід зосередитися на внутрішніх справах. Питання безпеки здавалися або неактуальними, або вирішувалися за допомогою великого американського партнера.

І тут вийшло, що ворог стоїть біля воріт, а США показує, що не поспішає виконувати свої зобов'язання бути щитом Європи. Тепер треба думати про те, як Європі стати великою знов. Для цього в неї є всі можливості. Вона має величезні традиції, у тому числі військові. Ще зовсім недавно Європа керувала світом. Їй є до чого вертатися. Вона цілком може дати собі раду.

Сподіваюся, що Європа сформує власний військовий альянс, якщо НАТО остаточно втратить свою ефективність і перетвориться на щось на кшталт ООН. Україна стане одним із ключових членів цього альянсу. Наразі ми є найсильнішою військовою державою в регіоні та володіємо значним досвідом у веденні сучасних бойових дій.

Європа має всі шанси на виживання, якщо ми розпочнемо створення нової системи безпеки та переосмислимо політику ідентичності. В останні десятиліття спостерігається явний перекос в бік ліволіберальних цінностей, що потребує змін. Необхідно відновити військову культуру в Європі.

Якщо цінності Європи та Сполучених Штатів починають відрізнятися, чи залишаються вони спільними для України та Європейського Союзу?

Європа переживає суттєві трансформації, зокрема під впливом України. У 2022 році ми навіть не могли уявити, що Німеччина надасть нам танки. Тепер вже звично чути, що компанія Rheinmetall виготовляє боєприпаси для України і має намір налагодити виробництво на нашій території.

Україна своєю звитяжною боротьбою, своєю лицарською поставою, яку проявляє всі ці роки, пробуджує відповідні процеси в решті країн. І коли ми говоримо про спільні цінності, мені здається, Україна задає ці цінності для ЄС.

Вартості, сформовані після Другої світової, показали, що у крайньому їхньому вимірі вони не є ефективними. Європа змогла зробити величезні кроки в економічному, гуманітарному розвитку. Але якщо мова йде про можливості захисту, то вона тепер сама констатує власну безсилість. Про що і говорять сльози на Мюнхенській конференції.

Зростаюча популярність партій, таких як "Альтернатива для Німеччини" та "Національний фронт" у Франції, є відповіддю на домінуючу політику Європейського Союзу. Щоб запобігти впливу таких рухів, необхідно відмовитися від надмірного ліволіберального підходу. Необхідно не ігнорувати питання міграції, вважаючи їх вигадками з боку ультраправих, а також звертати увагу на виклики, пов’язані з безпекою та національною ідентичністю.

Чи може набір цінностей, таких як верховенство права, свобода, рівність та повага до людської гідності, залишатися значущим у світі, де Росія отримує пріоритет над країною, яку прагнуть знищити?

- Всі ці принципи треба доповнювати. Верховенство права - чудовий принцип, без якого не було б європейської цивілізації. Але її б не було і без того, що зараз ставлять на рівень нижче. Наприклад, цінність національної держави.

Сучасна Європа - продукт національних держав. Зрозуміло, ніхто нікому не має нав'язувати якісь конкретні релігійні цінності. Але очевидно, що Європа - ще і продукт християнської цивілізації, що безглуздо заперечувати.

Необхідно зрозуміти, що цінності Європейського Союзу – це не просто теоретичні концепції, а елементи, які мають глибоке коріння в культурі цієї цивілізації. Варто ними пишатися, відновлювати їх, а не приховувати, стверджуючи, що історія Європи виключно складається з колоніалізму та утисків.

Треба навпаки показувати, що те саме верховенство права, яке породила Європа, є в основному в ЄС та країнах, створених європейцями. Чого тут соромитися? Це і є продукт цивілізації, яку ми захищаємо від цієї нової навали орд у вигляді Росії, за якою десь там маячить Північна Корея, потенційно Іран і Китай. Вся ця антиєвропейська вісь, яка сповідує протилежні цінності.

- Приватна мораль, приватні закони не діють у стосунках між політиком-державником та іншими державами, казав Дмитро Донцов. Може, в комунікаціях із Заходом українцям вже годі апелювати до моралі, до совісті?

Не сказав би, що моральні аргументи зовсім не мають ваги. Важливо враховувати елемент співчуття та емпатії. Проте не варто покладатися лише на це. Прагматичні міркування також є необхідними. Світ функціонує відповідно до доволі практичних інтересів. Основою міжнародних відносин є раціональний розрахунок.

Донцов створив численні твори після того, як Україна зазнала поразки у своїй національно-визвольній боротьбі. Це був період, коли країну не просто зрадили, а й український голос залишився практично непочутих у Європі. Ворожі держави розділили українські землі, і в цій ситуації Донцов висловив свій крик відчаю, закликаючи до мобілізації українського суспільства. Він закликав відкинути всі ілюзії, включаючи ідеології, які ставили міжнародні інтереси вище національних.

Твори Донцова в значній мірі відображають сучасність, але ми перебуваємо в іншій реальності: Україна вже не є terra incognita для західного світу. Вона стає помітним гравцем у політичних та військових питаннях. Нам більше не потрібно доводити своє існування.

Коли ми обговорюємо емпатійні та емоційні аргументи, їхній вплив проявляється лише тоді, коли нас сприймають як близьких. Ці аргументи будуть більш ефективними, якщо у свідомості європейців утвердиться переконання, що Україна є частиною загальної цивілізації, а не просто віддаленим регіоном, пострадянським простором чи російською зоною впливу, неясною територією. За останні кілька років ми досягли значного прогресу в цьому напрямку, перевершивши досягнення попереднього століття. Проте ще залишається багато роботи попереду.

Які ваші думки, як українських націоналістів, зокрема ваші, стосовно угоди, яку пропонує Трамп? Хоча ми ще не отримали доступу до її деталей, тематика надр вже викликала чимало обговорень.

Ви абсолютно праві, що ми не маємо можливості ознайомитися з цією угодою особисто, а лише отримуємо інформацію про неї з новинних джерел.

Часто українців заохочували до дій, які виявлялися для нас вкрай невигідними. Яскравим прикладом цього є події 1991 року. Менш ніж за місяць до ГКЧП та проголошення Незалежності, у Київ завітав Джордж Буш-старший. Він закликав українців утриматися від відокремлення від СРСР, але ми обрали власний шлях, продемонструвавши національну волю, що стало вирішальним фактором у розпаді «совка».

У 2014 році нам заявляли, що Янукович залишиться президентом ще на рік. Але українці не погодились і змусили його піти. У 2022 році західні партнери стверджували, що наш час добігає кінця. Проте українці обрали боротьбу. Вони сьогодні ведуть бої на Донбасі та в Курщині, а не в карпатських укриттях.

Є інший приклад, протилежний - українці в 1994 році обміняли на туалетний папір під назвою "Будапештський меморандум" третій у світі ядерний потенціал. І це те, як робити не треба.

Якщо на нас чинять тиск, і це суперечить нашим інтересам, явним правам і базовим принципам справедливості, ми не повинні піддаватися. Слід рішуче відстоювати свої позиції, незалежно від обставин.

Чи можливо, що ми станемо свідками повторення подій 1918 року, коли Україна, уклавши угоду під назвою "Хлібний мир", врятувала європейські країни від голоду, але Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія в підсумку не виконали своїх зобов'язань і не підтримали УНР у її прагненні зберегти незалежність?

Історичні паралелі відіграють важливу роль, проте контекст тих подій кардинально відрізняється. Коли уряд УНР укладав ці угоди, в Києві вже розгорталися вуличні сутички, а більшовики контролювали практично половину території України, яка на той час майже не мала боєздатних військових сил.

Сьогодні, на щастя, наша ситуація значно покращилась. Існує широко поширене переконання, що ми можемо спостерігати повторення подій Мюнхена 1938 року. Я високо ціную чеський народ, але давайте будемо відвертими: те, що відбувається зараз, зовсім не можна назвати новими "мюнхенськими угодами".

Історичні паралелі були б коректними, якби Гітлер здійснив напад на Чехословаччину і продовжував воєнні дії в Судетах протягом трьох років. Якщо б у цей період Чехословаччина змогла чинити опір і не дозволила б захопити свою столицю та більшість території, як це сьогодні робить Україна, то ситуація виглядала б інакше. Отже, я вважаю, що повторення мюнхенських угод малоймовірне. Але для цього нам потрібно залишатися стійкими у своїх позиціях.

Ось ще одне зауваження, що стосується ресурсів. Дехто може висловити думку: вони завжди були у руках олігархів, тож нехай тепер перейдуть до американців.

- У олігархів, звичайно, можемо забрати (сміється), але з американцями, боюсь, це не так просто. США залишаються нашими союзниками, як би не складалася ситуація. Але ми не можемо прийняти умови договору, які б вказували на те, що ми – країна, яка зазнала поразки у війні. Угоди, схожі на Версальський договір для Німеччини після Першої світової, абсолютно неприйнятні для нас.

Якщо ми зазнали поразки у війні, то виходить, що ми разом із США також втратили?

Ми маємо твердо визначити, які питання можемо розглядати, а які - ні. Якщо спиратися на повідомлення ЗМІ, все почалося з рідкісноземельних металів. А тепер, якщо почитати новини, йде розмова і про газ, нафту, вугілля, всі наші надра, порти, інфраструктуру.

У західних медіа ця практика отримала назву політики перетворення України на "економічну колонію" Сполучених Штатів.

Ми повинні донести до американців, що Україна не є банановою республікою і не підлягає імперіалістичним амбіціям з будь-якого боку. Ми – незалежна країна, яка відстоює свою територіальну цілісність від жорстокої агресії. Це нація, що охороняє інтереси всього західного світу, приймаючи на себе основний удар. Підтримка наших союзників, включаючи США, є інвестицією в загальну безпеку.

Не можна залишити без уваги "Будапештський меморандум". Незалежно від того, як він був сформульований, держави, які позбавили нас озброєнь, не можуть мати морального права нав'язувати свої умови у цій війні.

Можливо, моє питання викличе у когось усмішку, але: чи є у України перспектива впровадити експансивну політику, перестати залишатися на межі та стати новим гравцем сили, принаймні в нашому регіоні?

Ми безумовно повинні ставити перед собою цю мету. У нас є всі підстави для того, щоб стати країною, яка визначатиме порядок денний хоча б у Центрально-Східній Європі. Україна повинна стати символом надії для всіх народів, що страждають під гнітом Росії. Деякі кроки вже були здійснені, проте необхідно значно активніше просуватися в цьому напрямку.

У Києві повинен функціонувати уряд Ічкерії в екзилі, а також представники Татарстану та Дагестану. Важливо створити структури для кожної національної республіки, що опинилася під окупацією Росії. Необхідно зосередитися на тому, щоб сприяти внутрішнім розколам у РФ.

Треба працювати з національними меншинами, поневоленими народами. Росіяни використовують їх як гарматне м'ясо, щоб поневолити українців. Це абсолютно свідома політика. Вони воюють чужою кров'ю та зменшують чоловіче населення цих республік, унеможливлюючи в майбутньому національні повстання.

Ми повинні усвідомлювати, що, незважаючи на всі обставини, наша стратегічна мета полягає у дезінтеграції Російської імперії. Я розумію, що деякі можуть вважати, що не варто ставити такі амбітні цілі. Так, це не відбудеться найближчим часом, але саме розпад РФ стане запорукою припинення майбутніх конфліктів. Нам необхідно активно впливати на цю ситуацію як зараз, так і після того, як імперія перестане існувати. Це наш обов'язок, і у нас немає іншого вибору.

- Багато хто з націоналістів, наприклад, Дмитро Ярош, десять років тому виступали проти вступу в ЄС і НАТО, але пізніше пом'якшили свою позицію. Чи є в цьому питанні якийсь консенсус серед націоналістів?

- Якщо поставити це питання у вакуумі, то відповідь - так. Але якщо дивитися на це трошки реалістичніше, то проблема номер один полягає у тім, що нас в НАТО ніхто не хоче брати. З ЄС трохи інша, але дуже схожа ситуація.

Треба виходити з того, що на сьогодні ми не є там. І певно, що доволі довгий період там не будемо. А нам ще треба вижити в усіх цих умовах.

Другий аспект: НАТО знаходиться в стані певної кризи, і питання про майбутнє альянсу залишається відкритим. Якщо організація буде продовжувати своє перетворення на простір для обговорень, то виникає потреба у створенні нових, ефективних військових блоків. Однак, якщо НАТО залишиться дійсно дієвим утворенням, то чому Україні не слід прагнути стати його частиною?

Коли мова йде про Європейський Союз, не можу стверджувати, що я є запеклим прихильником його сучасного вигляду. Ця наднаціональна організація, що базується на ліволіберальних принципах, в багатьох аспектах демонструє антинаціоналістичний підхід. ЄС сформувався внаслідок подій Другої світової війни, коли політичний баланс різко змістився в бік лівої ідеології.

Європа повинна діяти злагоджено, хоча ідеологічний зміст може дещо відрізнятися. Якщо виникне питання про приєднання до ЄС, я безумовно підтримую цей крок. Навіть у його нинішньому вигляді. Головне – це внести наші цінності в європейську спільноту разом із іншими націями та політиками, які дотримуються більш національних і консервативних поглядів.

Наскільки мені відомо, українські націоналісти, загалом, не мають близьких стосунків з європейськими колегами. Яка причина цього?

- Я не дуже вірю в якийсь націоналістичний інтернаціонал. Це доволі химерна історія, бо націоналізм ставить національні принципи вище за будь-які ідеї.

В Європі існує безліч різних форм націоналізму. Одним з прикладів є уряд Джорджі Мелоні в Італії. Вона ідентифікує себе як яскрава представниця італійського націоналізму, і водночас демонструє яскраву підтримку України.

У Литві, Естонії, скандинавських країнах, Франції та навіть Польщі існують націоналісти, які підтримують Україну. Проте є й такі, хто, хоч і називає себе націоналістами, фактично є шовіністами чи імперіалістами, висловлюючи проросійські погляди.

Проте хочу зазначити, що й серед ультралівих існує чимало представників. Я зустрічав численних націоналістів з різних європейських країн, які прибули боротися за Україну, тоді як європейських комуністів чи анархістів я, на жаль, не зустрічав.

Росія взаємодіє з усіма політичними групами Європи – як з лівими, так і з правими, а також з центристами. У кожному з цих напрямків існує своя агентурна мережа. Щодо деяких націоналістичних сил в ЄС, навряд чи вдасться знайти спільну позицію. Власне, я не маю наміру витрачати на це свій час. Нам потрібно зосередитися на своїх справах у межах власної країни.

Який рівень впливу російських медіа та наративів в Україні у 2025 році?

На щастя, його вплив не є таким значним, як до 2022 року. Проте він все ще залишається в Україні, що створює серйозні труднощі. Усе, що надходить з Росії — від музики до серіалів — є елементами пропаганди.

Протистояти цьому лише за допомогою аргументації та спростування пропаганди не вдасться. Важливо ліквідувати інфраструктуру та способи поширення такого контенту. Ми не маємо ні часу, ні ресурсів, щоб реагувати на кожне ворожий крик.

Це питання стосується не лише влади. Суспільство повинно активно контролювати, щоб державні інституції не ігнорували виклики, пов'язані із захистом нашого інформаційного простору. На мою думку, необхідно вжити більш рішучих заходів. Не повинно бути жодної зайвої терпимості до ворога і тих, хто грає на його стороні. Хоча важливо дотримуватися верховенства права, про яке ви згадували, потрібно проявляти більшу рішучість. В умовах війни наша позиція виглядає занадто ліберальною.

Чи спостерігаєте ви серед українців зниження патріотично-культурно-лінгвістичної активності в порівнянні з 2022 роком?

З одного боку, я помічаю деякі тенденції, які викликають у мене занепокоєння. Проте, я не вважаю, що це призведе до значного регресу. Якщо ми зуміємо зберегти нашу державність і суверенітет – адже іншої альтернативи немає – то серйозного відкату не станеться. Проте важливо бути уважними та оперативно реагувати на ситуацію.

Стільки вже крові пролилося, стільки всього відбулося, і якщо людина після всього цього, сидячи під ракетними ударами під "шахедами", продовжує казати "какая разніца", не розуміє елементарних речей, то на думку цієї людини просто не треба зважати.

Але якщо ми говоримо про якісь проросійські політичні проєкти, намагання повернути в українську політику проросійських чортів, то це просто треба під нуль викорінювати. Буквально будь-якими методами. Цього в Україні просто не має бути.

- Якщо оцінювати проміжні результати повномасштабної війни? На чию вони користь?

Безперечно, ми залишалися на своєму шляху, незалежно від обставин. По-перше, варто зазначити, що західні розвідники прогнозували нам лише кілька днів або максимум два тижні. З їхньої перспективи, Україна була приречена на поразку. Ніхто не планував надавати нам серйозну підтримку. Лише після того, як Україна витримала перший наступ і навіть розпочала власні контратаки, почали надходити основні поставки зброї та фінансова допомога.

Безперечно, наразі ми перебуваємо в надзвичайно складних і важких обставинах. 20% нашої території знаходиться під окупацією, а війна, яка охоплює не лише Курщину, триває на нашій землі. Ми зазнаємо важких і трагічних втрат. Ситуація на фронті залишається надзвичайно напруженою.

Але якщо порівняти первинні очікування в лютому 2022 року і те, що маємо через три роки, то є головне: ми зберегли державність, зберегли столицю, боєздатну армію, яка тільки збільшилася.

Росія не змогла реалізувати свої плани щодо повного захоплення України та знищення українського народу. Це завдання залишається для неї нездійсненним.

Не можна стверджувати, що ситуація в світі наразі повністю сприяє Росії. Ми могли б давно опинитися в Карпатах, де московські війська завершували б боротьбу з останніми супротивниками. Натомість зараз наші зусилля зосереджені на Донбасі та Курщині. Повірте, в нашого супротивника також є чимало труднощів, не менше ніж у нас.

Але це аж ніяк не привід думати, що у нас все добре, що наші перспективи неодмінно чудові.

Попереду нас чекає безліч складних випробувань.

Основне - триматися своїх принципів і вірити у Божу волю.