Бандерівець отримує кулю, а його суддям — 200 тисяч. Історія останнього розстріляного воїна УПА.

Іноді тіні минулого тихо прокрадаються, немов непомітні привиди, і їх присутність здається зовсім невловимою. Але варто лише потрапити під яскравий промінь світла, як вони не лише не зникають, а, навпаки, стають настільки виразними, що здатні вибити з колії.

1989 рік став знаковим для СРСР, коли країна почала виводити свої війська з Афганістану й організувала перші демократичні вибори народних депутатів. В Україні національно-демократичні сили активно мобілізувалися, залучаючи десятки тисяч людей на мітинги. В цей час був заснований Народний Рух України. Верховна Рада ухвалила закон, який проголосив українську мовою державного масштабу в УРСР. Близько ста тисяч вірян вийшли на вулиці з вимогою легалізації Української греко-католицької церкви.

У підвалах КДБ у Києві виконується вирок. Колишнього повстанця Івана Гончарука розстрілюють. Його звинувачують у тому, що більше 40 років тому він боровся за свободу свого народу в рядах УПА.

У квітні 2021 року Національна комісія з реабілітації посмертно виправдовує Гончарука. А за тиждень стає відомо: суддя, який підписав його смертний вирок, нещодавно добився виплати собі захмарної пенсії.

Історія Гончарука привернула увагу Лесі Бондарук, кандидатки історичних наук та представниці Українського інституту національної пам'яті. Вона була вражена двічі: спершу, коли дізналася про розстріл повстанця в 1989 році, а потім, коли занурилася в архіви СБУ та детально вивчила його справу.

Виявлення стало настільки вражаючим, що в підсумку Бондарук вирішила створити книгу про життя Гончарука, яка побачить світ уже в листопаді цього року.

Чому радянська влада двічі судила Гончарука за одне й те саме? Чи справді справа, що привела до смертного вироку, наскрізь сфальсифікована? Чому судовий процес над повстанцем перетворився на пропагандистське шоу, а гучної боротьби за визволення засудженого до страти не було? Про це Леся Бондарук розповіла в інтерв'ю "Українській правді".

Що стало причиною вашого інтересу до дослідження життя Івана Гончарука?

По-перше, я займаюся вивченням історії ОУН та УПА в якості дослідника. По-друге, я обіймаю посаду заступника голови Волинської регіональної комісії з реабілітації. Донька Івана Гончарука звернулася до цієї комісії з листом, в якому просила провести досудове розслідування, відновити справедливість і вказати місце поховання її батька.

Ваш перший історичний документ про Гончарука з'явився в 2019 році. Чи не цього року до вас надійшов її лист?

Так, це стало для мене справжнім відкриттям, адже я не була обізнана про відкриті судові процеси над українськими націоналістами.

Я звернула увагу на дату страти людини, що сталася в 1989 році, і на мить зупинилася. Відклала лист убік, міркуючи, чи не сталася якась помилка. Потім я переглянула матеріали, які вона надіслала, і, проаналізувавши документи, зрозуміла, що це дійсно правда.

Тоді я вирішила знову зателефонувати їй. Як члени комісії, ми не маємо повноважень для проведення передслідства і не можемо з'ясувати, де знаходиться тіло. Проте ми готові допомогти в пошуку справи її батька.

- А де зазвичай хоронили страчених за рішенням суду?

Першим, кого радянська влада засудила до страти через розстріл, став адмірал Олексій Щастний — особистість, що, хоч і забута, все ж викликає цікавість. Саме з його випадку почалася практика приховування тіл на спеціально відведених територіях.

Більшовикам було недостатньо просто розстрілювати людей; вони також навмисно приховували місця поховання, щоб родичі відчували додаткові страждання.

Єдине, що вдалося з'ясувати, це те, що Гончарука вбили в слідчому ізоляторі КДБ, розташованому поблизу станції метро Арсенальна в Києві.

Я відправилась в архів СБУ - я там часто працюю з вивченням справ повстанців, і попросила мені винести справу Гончарука. Я очікувала том, ну два, ну три. А мені виносять сім томів. І перший том написаний від руки - це том 1945-46 років (тоді Гончарука вперше судили та відправили у табори - УП). А решта шість томів - це вже провадження 1986-89 років. Вони всі об'єднані в одну справу.

Я скопіювала все до сторіночки. Потім я вже знайшла ще кілька справ над повстанцями, яких засудили до смертної кари на відкритих судах, і мала вже з чим порівняти.

- Про що свідчить сам факт того, що суди над повстанцями були відкритими?

Публічність повинна була слугувати засобом залякування людей. Сьогодні ти можеш бути спостерігачем, а вже завтра - на лаві підсудних. І ми завжди знайдемо, за що тебе покарати.

Розглянемо справу повстанця Ніла Якубчука та ще трьох його товаришів у 1984 році. Це були люди поважного віку, яких звинуватили в усіх гріхах. Якубчук у минулому служив кулеметником у бойових діях проти нацистів неподалік села Новий Загорів на Волині. Хоча згодом він залишив ряди УПА, продовжував займатися підпільною діяльністю. Радянська влада віддала йому вирок, і він був ув'язнений.

А у 1980-х його викликали на Волинь як свідка проти трьох повстанців, яких назбирали на відкритий суд за місцем народження - всі були із села Довгів Горохівського району (Волинь - УП). Якубчук відмовився свідчити, і тоді його перевели в статус обвинуваченого.

Протягом двох тижнів у селі Мар'янівка відбувався суд над чотирма повстанцями. У підсумку всіх їх було засуджено до смертної кари.

У справі з Гончаруком я виявила найменш підготовлений сценарій. Обвинувачі діяли за усталеним алгоритмом і не надто переймалися збором доказів, перевіркою свідчень чи пошуком додаткових свідків. Вони були впевнені, що ніхто не зверне уваги на цю справу, не порівняє свідчення і не зрозуміє, що все це створено на швидку руку. Але тут це видно дуже-дуже чітко.

Вони поспішали, адже в Україні склалася кризова ситуація.

Які ж саме аспекти становили її кризу? Друга половина 80-х років характеризується Чорнобильською катастрофою, стартом періоду перебудови, а також зростаючою видимістю дій дисидентів...

У Луцьку на Замковій площі зібралися люди, щоб вшанувати пам'ять жертв розстрілів, скоєних НКВС у місцевій тюрмі в червні 1941 року. Це свідчить про те, що правда про злочини НКВС та КДБ починає поступово виходити на поверхню. Активно працює також Гельсінська група.

Цей суд був такий акт протидії всім національно-демократичним перетворенням у суспільстві. Але практику подібних судів вони проводили кожні 2-3 роки - почали у 1961-му році й до 1987-го.

Коли розпочали справу проти Гончарука, почали викликати повстанців з його рідного краю. В Харків до нього надійшло анонімне повідомлення: "Наших знову затягують за старими гріхами, цікавість проявляють до тебе". Проте він не уявляв, що все це може зайти так далеко.

Один із бунтівників з Грудок відмовився давати свідчення проти Гончарука і вчинив самогубство. Привезли одного колишнього повстанця з Сибіру, який відбув покарання. Місцевого ж свідка, котрий свідчив проти Гончарука, залякали.

Третім у цьому контексті став Іван Кошель, родом із Дніпропетровщини, який недовго служив в УПА і навіть не перебував у тому ж загоні, що й Гончарук. Він ходив і розповідав про жахливі вчинки: «Ось тут ми вбили подружжя, а тут спалили школу». Таким чином, він виступав як свідок своїх злочинів, тоді як Гончарук, заперечуючи свою причетність, опинився на лаві підсудних.

Чому ж тоді КДБ не вирішив покласти провину на самого Кошеля, а не на Гончарука?

Можливо, у них не вистачало інших переконливих доводів. А можливо, Гончарук виглядав як найбільш зручна жертва. Він мав спокійну натуру і завжди уникав конфліктів.

Протягом півтора року, проведених у лавах УПА, він брав участь у сутичках з НКВС. Повстанці дійсно знищували представників радянської влади, які були причетні до депортації мирних жителів до Сибіру. Така діяльність була частиною боротьби з ворогами, а не актами проти цивільного населення.

І в результаті того, що Гончарук мешкав у Харкові, ця справа отримала всеукраїнську популярність. Як зазначала донька Івана Гончарука, раптом у Харківській області почали активно слідкувати за судовим процесом над її батьком. Пропаганда діяла на великому масштабі.

Для висвітлення цих судових процесів залучали телевізійні канали, радіостанції та газетні видання. У деяких випадках навіть документи з газетними статтями зберігалися у справі. Публікації створювали журналісти, які мали досвід у висвітленні подібних судових розглядів.

Цікаво відзначити, що видання "Радянський Харків" та "Радянська Волинь" опублікували однакові великі статті з жорсткою критикою на адресу Івана Гончарука щодо судового процесу. Ці матеріали були підписані письменником Володимиром Лисом.

Ось це так сюрприз!

На справді, Лис створив невеликий протокольний матеріал про даний судовий процес. Це була його обов'язок, редакція дала таке завдання. Пізніше цю статтю переробив Полікарп Шафета, який обіймав посаду головного редактора "Радянської Волині".

Ця особа є надзвичайно важливою фігурою: Шафета випустив не одну збірку, що стосується судових процесів проти бандерівців. Його публіцистичні роботи друкувалися великими тиражами, до 30-40 тисяч примірників. Крім того, він доповнив статтю власними уривками, художніми образами та лексикою, однак прізвище залишили за Лисом.

Варто підкреслити: теперішня Спілка журналістів Волині вручає премію за публіцистику на честь Полікарпа Шафети! Також важливо звернути увагу на питання моральності.

І цікава особливість - висвітлювати подібні суди відправляли і тих журналістів, які походили з родин УПА або з родин депортованих. А в Лиса брати були в УПА, і Лис в дитинстві був депортований.

- Чому саме їх?

- Щоб спрямувати людей, які були обізнані про його витоки, проти журналіста. Це призводить до виникнення внутрішніх суперечностей як у сім'ї, так і в суспільстві.

Іван Гончарук вже відбув термін ув'язнення наприкінці 1940-х років через участь в УПА та протистояння НКВС, що одразу ж кидається в очі при знайомстві з його біографією. Своє покарання він проходив на Колимі. Які ще звинувачення можна було висунути йому в 1980-х, якщо він вже поніс відповідальність за свої дії?

По-перше, вони скасували рішення суду, за яким його засудили в 1946 році.

Отже, скасування рішення суду означало, що ти можеш знову отримати покарання за той самий злочин?

Звісно! Ось унікальна версія вашого тексту: - Отже, існує чудова книга під назвою "Повторники", написана доктором історичних наук Тамарою Вронською. У ній йдеться про те, як знову шукали людей, які вже були звільнені з таборів, і знову їх ув'язнювали.

Вони анулювали рішення, знову аналізували матеріали справи, вносили нові обвинувачення та факти, в результаті чого виходив вражаючий фінал.

- І в чому звинувачували Гончарука в 1986 році?

У процесі діяльності в УПА, група Фадея "Збруча" Бродовського, до складу якої входив Гончарук, вчинила більше 40 вбивств радянських партійних діячів та цивільних громадян. Від повстанця його перетворили на карателя та спільника нацистських сил.

Але Гончарук наголошував, що вбивств мирного населення на його совісті немає. А знищення чекістів та їхніх агентів вони здійснювали як вояки УПА, тому що вірили, що ті несуть шкоду народу.

Обвинувачі поновили справу "по вновь открывшимся обстоятельствам". Цими обставинами були дві заяви. Перша - жителя села Грудки (це рідне село Гончарука - УП) Миколи Найдича, який нібито впізнав його.

Незважаючи на те, що Гончарук часто відвідував Грудки (його бачили як в церкві, так і на вулиці), ніхто ніколи не висловлював йому жодних претензій. І ось Найдич подає заяву, в якій стверджує, що Гончарук, ще в 1944 році, завдав шкоди його матері, яка після цього тривалий час хворіла і, зрештою, померла.

А у справі є, що в неї було онкозахворювання, і вона померла не від того ляпаса, який їй дав якийсь повстанець, а від онкозахворювання, яке довго лікувала. А чому вона мала конфлікт із повстанцями? Тому що доносила. Вони її не вбили - в неї було багато дітей; але побили. Вони мусили якось боротися.

Я нагадаю, що Гончарук був засуджений, проти нього відкрили справу за статтями, як проти нацистського пособника. Але Гончарук в УПА вступив у липні 1944 року.

А в той період на Волині вже не залишилося нацистів?

- Уже в лютому 1944 року радянська влада вигнала нацистів з Луцька, а 7 травня пішов перший ешелон з депортованими родичами членів ОУН і УПА з Волинської і Рівненської областей. Тобто він не міг бути пособником нацистів, тому що він пішов до УПА тоді, коли їх вже не було на Волині.

Другим свідком у цій справі є Анна Шептур, яка є дочкою Антона Шептура, жителя села Грудки, що був убитий повстанцями. На момент загибелі батька Анні було всього 12 років.

Вона, здавалося, впізнала Гончарука в церкві, і, за словами її матері, саме він став причиною загибелі її батька. Оскільки мати більше не жива, перевірити цю інформацію не вдається. Коли її запитували, звідки мати могла це знати, вона відповідала, що чула про це від людей у селі.

Ось і всі ресурси.

Антона Шептура мобілізували навесні 1944 року в Червону армію, він займався тим, що шукав бандерівців. І почав він з того, що здав п'ятьох хлопців з його села, які раніше були в УПА, а потім погодилися на мобілізацію в Червону армію.

Це виглядає і сумно, і комічно. Адже з села Грудки у 1944 році понад сто осіб приєдналися до УПА, тоді як лише близько десяти обрали Червону армію. Із цієї десятки п’ятеро потрапили під підозру через донос Шептура, отримали покарання і були відправлені до ГУЛАГу.

Очевидно, що в селі з нетерпінням очікували на Шептуру — за тих червоноармійців. Адже їхні родини були депортовані, майно забрано, і люди прагнули з’ясувати з ним всі ці питання. З протоколів допитів його дітей стало відомо, що дружина радила Шептурі: краще не повертайся — тут тебе не чекають з добром.

Він заявив: "Я повернусь лише для того, щоб побачити дітей." Коли він вирушив назад, спершу завітав до сестри, взявши з собою свого 12-річного племінника. Йому знадобилася дитина як гарант, щоб усе пройшло гладко в дорозі.

Коли він повернувся додому, сусіди почали збиратися, щоб привітати його з поверненням з армії. Викликали доньку Анну. Поки вона добралася, в домі вже зібралося чимало людей — близько 15 чоловік.

І тут приходять четверо повстанців. Ситуація кіношна: четверо проти п'ятнадцяти. Але всі решта просто спокійно йдуть. Вони знають, що Шептура зараз вб'ють. І ніхто слова не сказав. Двоє повстанців були на чатах, двоє інших вбили його і пішли.

Невідомо, чи Гончарук перебував у тому місці, чи ні. У справі щодо вбивства Шептура його прізвище не фігурує.

Шептур сказала, що впізнала: той, хто стріляв в її батька, був Іван Гончарук. Але Гончаруку на той час було 19 років, а побачила вона його в церкві, коли йому було 62. Адвокат активно доводив, що вона не могла запам'ятати і порівняти риси людини в 19 років і в 62.

- Почекайте, ви ж стверджували, що Шептур згадувала слова матері про вбивцю свого батька.

- Саме так. Тобто, з одного боку, вона свідчить, що бачила і пам'ятає, а з іншого боку - у протоколах свідчення вона посилається на слова своєї померлої матері, якій хтось у селі сказав, що Гончарук вбив. І це зафіксовано в документах.

До речі, дуже достойна роль адвоката Івана Британчука, фронтовика, який боровся з нацистами - він до останнього захищав Івана Гончарука на суді та після нього.

Коли допитували доньку і сина, то запитали: ваша мама заявила кудись про вбивство батька? "Ні, не заявила". Просто, як собаку, тихенько поховали.

До речі, вони за перший етап слідства не знайшли ніяких зачіпок по Гончаруку. Тому вони взяли справи за час діяльності Гончарука в тих місцях, де діяла його повстанська група, і зробили оглядові записки по кожній справі.

І от я беру справу: вбивство подружжя Решетовських, яких вбили за доносництво. І в їхній справі написано, що вбивав Григорій Леонець, і є допис, що "следов деятельности Гончарука не обнаружено". А вже в обвинувальному висновку зовсім інакше: нібито Гончарук там був і брав участь у вбивстві, стояв на чатах. І так вони класифікували кожен епізод.

Цікаво, що Гончарука судили як обвинуваченого, який у всіх злочинах був на чатах, тобто вартовим. Участі у вбивстві їм так і не вдалося довести.

Або мова йде про істребітельні батальйони, які обшукували домівки в пошуках бандерівців. Одну з таких груп було знищено, і це також сталося під звинуваченням Гончарука. Проте у той час, коли стався цей інцидент, Гончарук не був у складі УПА, оскільки проходив лікування від тифу. Отже, йому приписували всі можливі злочини.

- І скільки загалом вбивств йому приписали?

- Там 40 епізодів звинувачень групі служби безпеки "Збруча", у яку входив Іван Гончарук, тож йому особисто приписали кілька десятків.

Під час аналізу справ, чи знайшли ви хоч якісь свідчення, які б підтверджували участь Гончарука у хоча б одному з цих випадків?

Зовсім ні. Його участі в цьому не було. В той же час, він дійсно був вояком УПА — входив до її лав і брав активну участь у сутичках з чекістами. Перший бій, в якому він взяв участь, відбувся в серпні 1944 року.

Воєнний стан у Західній Україні було скасовано 4 липня 1946 року, що сталося після завершення Другої світової війни. Продовження цього стану дало можливість владі жорстко придушувати національно-визвольний рух. У січні 1944 року стартувала операція "Блокада", в рамках якої були задіяні внутрішні війська Червоної Армії та НКВС для боротьби з ОУН і УПА.

Гончарук казав, що ми намагалися не вступати у відкриті бої, бо сили були дуже нерівні. Але якщо зустрічалися і доводилося битися, то билися і намагалися якомога більше вцілити і відійти.

Він став частиною групи "Збруча", що займалася виявленням і ліквідацією агентів. Проте залишається незрозумілим, чи брав Гончарук безпосередню участь у цій діяльності, чи, можливо, виконував роль охоронця "Збруча" як командир бойової одиниці.

Судовий процес над Гончаруком проходив відкрито, після чого він провів два роки за ґратами до виконання вироку. А чи намагалися дисиденти добитися перегляду його справи або помилування? Складається враження, що про нього ніхто не дбав.

- Дисиденти не підключалися. Вони розуміли, що для них не під силу це чіпати. І що вони можуть бути наступними.

У 1987 році В'ячеслав Чорновіл звернувся до Михайла Горбачова з відкритим листом, у якому висловив протест проти русифікації України. У цьому документі він підкреслив необхідність припинення спотворення історії партизанської та підпільної боротьби на Західній Україні. Ця тема була улюбленою для радянської пропаганди, яка протягом багатьох років зосереджувалася на викритті "українського буржуазного націоналізму".

Бачте, я не хочу їх звинувачувати. Дисиденти не наважувалися на захист, можливо й тому, що машина пропаганди проти обвинувачених була така сильна, що вони самі не були впевнені, чи справді той повстанець не винен. А може, він справді був поліцаєм і вбивав людей?

Справді, судові процеси проходили з великою увагою до деталей. До прикладу, на одну лаву підсудних могли потрапити троє повстанців та один справжній злочинець. Проте всіх їх представляли як членів одного загону бандерівців, перетворюючи це на театралізоване дійство, що закінчувалося винесенням вироку.

У 2021 році світ облетіла вражаюча новина: екс-суддя Борис Плахтій отримав підвищення своєї пенсії до 200 тисяч гривень. Цей факт привернув увагу, оскільки саме Плахтій був тією особою, яка вела справу Івана Гончарука. Давайте розглянемо, яку роль відігравав суддя в цьому процесі.

Колишній суддя Сергій Кіпень був удостоєний державної відзнаки, що також забезпечує йому чималі фінансові виплати. У справі Гончарука рішення приймав Плахтій, але саме Кіпень довів справу до крайніх наслідків. Тому доцільно розглядати їх разом: Кіпеня і Плахтія.

Коли я читала протокол, я дивувалася: а що робив суддя? На суді люди казали: "я не пам'ятаю", "мені сказав той, хто вже давно помер", "я чув на вулиці", "я особисто не знав". Це не був суд. Суддя тут мав би просто звільнити Гончарука - бо що тут судити?

Однак для Кіпеня та Плахтія Гончарук став не першою, а останньою жертвою. Вони розпочали судовий процес проти того ж Ніла Якубчука та інших учасників повстання.

Ініціатива позбавити Плахтія та Кіпеня великих пенсій виходила від народного депутата Ігоря Гузя. Він звернувся до Вищої ради правосуддя з відповідним запитом і отримав відповідь, що, оскільки ці особи вже звільнені, вжити подальших заходів неможливо.

- Як ви собі пояснюєте, чому весь цей час ці люди залишалися поважними членами суспільства і не зазнали не тільки кримінального покарання, а хоча б суспільного осуду?

Наше суспільство ще не навчилось сприймати радянський період як етап окупації з усіма його наслідками. "Якщо особа виконувала вказівки КДБ у ролі судді, то це просто частина роботи, адже тоді існували такі закони..." Ні, любі, біле залишається білим, чорне – чорним, і між ними є безліч відтінків сірого.

Є особи, які працювали лише з необхідності, адже без цього не мали б змоги вижити. На відміну від них, Плахтій свідомо підтримував хибну систему правосуддя радянської влади. За це він отримував винагороду у вигляді відпочинку та різних пільг. Гончарук провів два роки в СІЗО, писав листи своїм рідним, а його діти та онуки переживали гіркоту втрати. У той же час, Плахтій та Кіпень могли насолоджуватися відпустками на морі разом зі своїми дітьми.