Батурин, який продовжує жити. Істинні корені російської агресії - від Мазепи до сьогоднішнього часу.
Для розбудови козацької держави гетьман Іван Мазепа, вдало лавіруючи поміж забаганками Московії, мав рекордний, якщо порівняти з попередниками, строк - двадцять з гаком років. Та варто було йому піти на угоду зі шведами, як Петро I знищив гетьманську столицю Батурин.
2 листопада 1708 року під проводом князя Меньшикова московити вбили, за різними оцінками, від 10 до 15 тисяч козаків і цивільних.
Сьогодні Батурин більше нагадує національний історико-культурний заповідник, в якому проживає лише трохи більше двох тисяч осіб, ніж місто, статус якого був наданий у 2008 році за президентства Віктора Ющенка.
У метаісторичному контексті трагедія Батурина продовжує відлунювати. Українці отримали шанс на самостійний розвиток у 90-х роках минулого століття. Але коли від моменту розпаду СРСР минуло 23 роки — приблизно стільки часу, скільки гетьман Мазепа був на чолі, — російська сторона усвідомила, що "молодші брати" занадто далеко зайшли у своїй прагненні до самобутності та інтеграції із західним світом.
Розпочавши в 2014 році війну з анексією Криму, Москва прагне завершити те, що не вдалося здійснити під час знищення Батурина – остаточно розв'язати "українську проблему".
Буча та Ізюм, спалені населені пункти, руїни Маріуполя, Вугледара, Мар'їнки, Бахмута, Попасної й Авдіївки – противник розширив свої безпрецедентні злочини, подібні до тих, що були в Батурині. Проте українці підготувалися до цього етапу протистояння значно впевненішими.
Головна першопричина всього, що відбувається сьогодні - та сама, що й на початку XVIII століття: з погляду Кремля, незалежна, сильна Україна загрожує подальшому існуванню Росії.
"Москва, тобто народ великоросійський, завжди була ненависна нашому малоросійському народу, і вже давно замислила знищення нашого народу," - говорив Мазепа, коли його Гетьманщина наближалася до свого завершення.
Кожна історія має свій початок. Для тих, хто вірить у кремлівські міфи, різанина в Батурині розпочалася у 1708 році з зради Івана Мазепи царю Петру I. Проте, якщо поглянути правді в очі, слід зазирнути щонайменше на півстоліття назад, в середину XVII століття.
Під час національно-визвольної війни, очолюваної Богданом Хмельницьким, молодий Іван здобуває освіту в Києво-Могилянській академії. Він вивчає іноземні мови та риторику в період, коли до появи Петра I залишається ще близько двадцяти років.
Батько Івана, отаман Адам-Степан Мазепа з Білої Церкви, активно займається державними справами. Він прагне укріпити позиції руської шляхти (не російської!) і підтримує гетьмана Хмельницького в його союзі з Москвою.
Після загибелі Богдана Хмельницького, Мазепа-старший стає підтримкою для гетьмана Івана Виговського. Він активно просуває ідею утворення Великого князівства Руського, яке, разом із Польським Королівством та Великим князівством Литовським, має стати повноправним учасником Речі Посполитої Трьох Народів.
Цю концепцію було зафіксовано у 1658 році в "Гадяцькій унії", яка, на думку історика Сергія Плохія, стала реалізацією мрій, що їх nurtured козацька шляхта.
Але мрії залишаються утопічними з багатьох причин: через інтриги польських магнатів, через внутрішні чвари, які Кремль вдало підживлював серед козацьких старшин. Через збройні напади Москви. Через її сепаратні перемовини з Польщею, які врешті призвели до розподілу України між двома державами.
У ситуації, коли проєкт "виговців" стає загрозливим політичним тягарем, Адам-Степан Мазепа вирішує стримати свої прагнення до незалежності. Він відправляє свого сина Івана до двору польського короля, де 20-річний Мазепа отримує посаду покоївого короля Яна II Казимира.
Читайте також: Відокремлення від Росії. Як місто, яке колись присягало на вірність московському царю, звільняється від радянських міфів.
З позиції антимазепинської пропаганди, Іван постає як простий "паж" і "лакей". Проте, як зазначає історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева, королівський покоєвий займав важливу посаду в придворній ієрархії, що надавала право бути близько до короля. Для шляхти чи бояр ця роль була рівнозначною з такими почесними званнями, як конюший чи крайчий, і відкривала широкі горизонти для кар'єрного зростання.
Молодому, вродливому, розумному Мазепі доручали завдання, які допомогли йому розвинути дипломатичний хист. Лишаючись коло короля, Іван спостерігав і слухав. Багато дізнавався. І ще більше мовчав.
У подальших записах літописця Самійла Величка Мазепа буде порівняний із Макіавеллі, що підкреслює його вміння в політиці. Пилип Орлик, один із найближчих сподвижників гетьмана, нагадає, що покійний Мазепа навчив його важливого уроку: іноді для досягнення своїх цілей краще зберігати мовчання та тримати свої наміри в таємниці.
Що саме крутилося в голові молодого Мазепи під час його служби при дворі короля, можемо лише припускати. Проте подальші етапи його життя вказують на те, що амбіції Івана виходили далеко за межі королівського двору, який не був його власністю. Він рішуче прагнув стати господарем власної столиці та створити державу по обидва береги Дніпра.
Атмосферу, в якій формувалися амбітні задуми Мазепи, яскраво ілюструють спогади його ворогів. У своїй книзі "Спогади" мандрівник і автор Ян Пасек, очевидно, прикрашаючи дійсність, ділиться враженнями від зустрічі з Мазепою в "приймальні" монарха.
Пасек з насмішкою розповідає про те, як вдарив Мазепу в обличчя під час сварки. Мазепа спробував дістати свою шаблю, але їх роз'єднали придворні. Відомо, що Пасек мав особисту неприязнь до Івана, оскільки той колись повідомив королю про таємні зв'язки Яна з литовськими опозиціонерами-конфедератами.
Після того, як Пасека був звільнений з-під арешту, він вирішив взяти реванш на Мазепі у своїй публікації, де назвав його "не зовсім чесною особою та козаком, що нещодавно отримав шляхетство". Найбільш скандальним стало те, що він відкрито розкрив подробиці нібито романтичних зв'язків Мазепи з дружиною одного з магнатів, через які козак "ганебно залишив Польщу".
Цю історію перетворили та інтерпретували Вольтер, Байрон і Гюго, а також численні художники, драматурги та музиканти часів романтизму. Відтоді вона залишається незмінною: покараний за роман Мазепа з'являється в українських степах у голому вигляді, прив'язаним до коня. Проте, доля посміхається йому на безкрайніх просторах — молодий коханець, вигнаний із королівського палацу, стає "козацьким князем".
Читайте також: Війна - лотерея. Ми на своїй шкурі відчуваємо, як робити прогнози - історик Сокирко про те, як переміг і програв Мазепа
Історія зльоту Мазепи - це клубок, у який вплетені родинна пам'ять, освіченість, уражене честолюбство, далекоглядність, вміння грати в довгу та робити гросмейстерські ходи.
Після виходу з королівських покоїв, він стає видатним дипломатом правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Під час однієї з дипломатичних місій, що вела до Криму, Мазепу захоплюють запорізькі козаки. Внаслідок цього, всупереч своїй волі, він потрапляє до рук ворога Дорошенка - лівобережного гетьмана Івана Самойловича.
В Самойловича Мазепа також стає найкращим переговорником. Часто буває у Москві. Налагоджує зв'язки з князем Василем Голіциним, чи не головним московитом в українських справах.
Коли до влади в Кремлі приходить царівна Софія, Голіцин у статусі її фаворита-коханця отримує необмежену владу. А Мазепа з рук Голіцина - гетьманську булаву від скинутого Самойловича.
Це відбувається в Коломаці (сучасна Харківщина) у 1687 році. Мазепі - 47, майбутньому царю Петру - лише 15 років. І найцікавіше для них обох ще попереду.
У Мазепи багато грошей, "конфіскованих" у його колишнього боса, гетьманська столиця, маєтки. Але для щастя бракує повноважень, які б дозволили будувати Гетьманщину на свій розсуд - соборну державу на двох берегах.
Дослідники підрахували: Мазепа за перші два роки володарювання відправив князю Голіцину 150 звітів, і це лише ті, що збереглись до наших днів.
"Найсуворіший контроль - ось основний принцип української політики Голіцина. Голіцин не рахувався з думкою Мазепи. З Москвою треба було погоджувати все", - каже історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева.
Голіцин розпочав перетворення України фактично на ще одну "провінцію" Московії, позбавлену будь-яких значущих привілеїв. Саме він став ініціатором підписання "Вічного миру" у 1686 році, який розподілив територію України між Москвою та Варшавою.
Це сталося перед тим, як Голіцин допоміг Мазепі отримати булаву: за умовами "Вічного миру", Польщі відходила вся правобережна Україна, крім Києва. Тож амбітний Мазепа не міг задовольнитися своїм формальним титулом, який отримав від Кремля: "Гетьман Війська Запорозького обох сторін Дніпра".
Ознайомтеся з матеріалом: "Бродяги з Сарматії". Як козаки сприяли розквіту Речі Посполитої та які випробування їм довелося витерпіти через могутність шляхти.
У вересні 1689 року відбулася перша зустріч між Мазепою та Петром I. Ця подія сталася після того, як молодий Петро позбавив влади Софію і утвердився як повноправний правитель Московії.
У непрості для Кремля часи Мазепа знаходився в Москві. Не змігши домогтися від регентки Софії Олексіївни та Голіцина покращення умов для Гетьманщини, він вирішив підтримати Петра.
Майже 50-річного Мазепу 18-річний государ зустрів із урочистостями. У великому наметі на території Троїце-Сергієвої лаври під Москвою, де ховався, поки його озброєні прихильники брали столицю.
Здавалося, що Гетьманщина вступає в еру процвітання. Проте згодом Мазепа остаточно усвідомить: для Кремля його рідні землі є лише джерелом ресурсів і стартовим майданчиком для розширення впливу в Європі та на південь.
"Медовий місяць" між гетьманом та молодим правителем, що високо цінував досвід і мудрість Мазепи, тривав багато років.
Петро вбачав у ньому надійного консультанта, спеціаліста в галузі військової справи та зовнішньої політики, а також соратника і помічника, - підкреслює Таїрова-Яковлева. - Хоча вони ніколи не стали близькими друзями, Петро I завжди називав Мазепу "паном гетьманом".
Значно кращі умови для гетьманування, які не надали Софія з Голіциним, Мазепа отримав від Петра I майже одразу після його сходження на престол.
"Вперше з моменту Переяславської ради Москва обрала підтримувати сильну гетьманську владу, а не вдаватися до допомоги численних анархічних опозиціонерів", - зазначає Таїрова-Яковлева.
"Якщо Голіцин мав намір забезпечити абсолютний контроль над Україною, перетворити її на підлеглу й безсильну територію, де відбувалися б старшинські інтриги, то Петру був необхідний потужний військовий партнер, наділений широкими (в межах Гетьманщини - УП) правами та владою," - зазначає історикиня.
Саме такою потужною Гетьманщина була необхідна Кремлю в той час, коли Москва, а згодом і Санкт-Петербург, розширювали свої території, розвивали флот і реалізовували реформи. Врешті-решт, Болівар не зміг витримати двох.
Військові прагнення Петра суперечили розвитку Гетьманщини. Виконуючи свої зобов'язання, підписані раніше, Мазепа старанно підтримував військові операції Петра I. Однак Північна війна зі Швецією прояснила ситуацію: Кремль був готовий знищувати українські землі в ім'я здобуття нових територій у Європі.
"Мазепа зробив усе можливе, щоб сприяти подальшому економічному відродженню Гетьманщини та розквіту її релігійного й культурного життя (...). Московія не виконувала основної функції за численними угодами між гетьманами й царями - захисту Гетьманщини", - зазначає історик Сергій Плохій у книзі "Брама Європи".
Цар висловлював обвинувачення на адресу Мазепи, звинувачуючи його у зраді державі, стверджуючи, що гетьман нібито планував спільно з шведами вирішити питання автономії та повернути Правобережну Україну. Плохій підкреслює цю думку, зазначаючи, що цар навіть називав його Юдою та віддав наказ виготовити підроблений орден Святого Юди для того, щоб вручити його Мазепі, щойно той потрапить у полон, хоча цього так і не сталося.
Мазепа відкидав звинувачення. Так само, як колись Виговський, він розглядав відносини між ним і царем як договірні. З його точки зору, цар порушив козацькі права і вольності, надані Богдану Хмельницькому та його наступникам.
Гетьман стверджував, що вірний не правителеві, а козацькому війську та українській вітчизні. Також Мазепа урочисто присягав на вірність власній державі".
Досліджуйте також: "А потім розпочалась битва". Яким чином запорізькі козаки досягли перемог у боях за Чорне море.
Поки Петро I прокладав шлях до Європи, в Батурині, що належав Мазепі, двері для цього континенту були широко відкриті. У 1708 році, коли московитські війська знищили місто вогнем, сучасники відзначали, що Батурин вже встиг стати схожим на європейську столицю.
Для розбудови Батурина Мазепа запрошував іноземних майстрів з різних сфер. Знав кілька мов. У розкішному палаці влаштовував вечірки. Мав величезну бібліотеку, музичну капеллу, яка з'явиться при дворі московських правителів значно пізніше. Вкладався в розвиток мистецтва, зводив храми.
Суть справи полягала не лише у зовнішніх формах, а й у глибинному змісті. Поки на півночі Петро створював новий, розкішний та пишний Санкт-Петербург, що проколював європейський ландшафт, Мазепа впливав на самі основи Росії знизу, ставлячи їх під загрозу.
Наприкінці XVII століття гетьман почав скуповувати прикордонні землі на території теперішньої РФ, розвивав там слободи. У поселення з крамницями, лазнями, церковними школами, із звільненням на кілька років від податків та легкою версією панщини, з'їжджалися люди з усіх усюд.
Місцеві власники земель лише безпорадно зітхали і знизували плечима.
1702 року прихильний до видовищ Петро I відкрив на Червоній площі першу в Московії публічну "Комедіальну храмину". Театр проіснував кілька років. Але в 1708-му цар не згаяв можливості стати автором та режисером справжньої трагедії в Батурині.
Вбивство понад 10 тисяч осіб виявилося недостатнім для Петра I. Через кілька днів, на початку листопада, він організував в Глухові виставу, яку сучасні росіяни сприймають за правду.
"Після закінчення коротких урочистостей (гетьманом замість Мазепи обрали Івана Скоропадського - УП) відкрилось у Глухові нове явище, до того ще в Малоросії небувале. Духовенство малоросійське та найближче до границь тутешніх великоросійське дев'ятого листопада кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анафему", - писав невідомий автор "Історії Русів".
Сумна подія в Глухові справила сильне враження на свідків. Масовому вбивці Петру вдалося майстерно відволікти увагу від власного злочину, зосередивши її на театральному покаранні Мазепи.
У присутності монарха та глядачів, кати привели до Миколаївської церкви портрет гетьмана, що до того часу висів на саморобній шибениці в центрі міста. Духовні особи в чорному вбранні з чорними свічками оточили портрет, виконуючи псалми та співи. Єпископ вдарив по ньому, виголосивши: "Анафема!". Потім "Мазепу" повернули назад на шибеницю, продовжуючи співати: "Днесь Юда залишає вчителя і приймає диявола".
Не слід повністю довіряти кожному слову "Історії Русів", написаної приблизно через сто років після подій в Батурині, адже вона виконана в публіцистично-пропагандистському стилі. Проте, у таємничого автора цієї праці, що жив наприкінці XVIII - на початку XIX століття, не могло взятися з нізвідки промови Мазепи перед козаками, в яких він обґрунтовував свій союз зі шведами.
"Тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства. (...)
Договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним".
