"Візьміть палиці та гнати їх геть, щоб обминали наше село на кілька верст!"

Під час повстання 6 травня 1920-го зазимці знищили експедиційний загін червоних

"В мае этого года, когда польские войска приближались к Киеву, крестьяне из села Зазимье начали активно и открыто высказывать свои коварные намерения, о чем сообщила Черниговская губчека", - говорилось в одном из документов чекистов о восстании крестьян Зазимья, расположенного всего в десяти километрах к северо-востоку от Киева.

У перших числах травня 1920-го з Броварів до Зазим'я прибув кінний загін - 25 червоноармійців із комісаром. Червона армія вела бої з польсько-­українськими військами, які наступали на Київ. Зібрали мітинг у центрі села, стали вимагати від місцевих, щоб надали 40 підвід із кіньми для перевезення військових вантажів, продовольство й фураж. Це була не перша така експедиція червоних, і селяни розуміли, що назад свого майна можуть і не отримати.

Тому було вирішено не надавати коней і підводи. Щоб виграти трохи часу, голова сільської ради Євдоким Приходько вирішив вдатись до хитрощів. Він запропонував комісарові, щоб солдати відпочили за обідом, поки господарі готуватимуть коней і підводи. Поки червоноармійці обідали, селяни заховали коней у полях і лісі. Коли ж "гості" повернулися, голова відмовився, пояснивши, що коней і підводи потрібні для весняних польових робіт, тому надати їх не вдасться.

Відмова викликала сильне обурення в комісара, і він почав погрожувати наганом. Він заявив, що візьме в заручники голову села Євдокима Приходька і секретаря місцевої ради Олександра Рижого. Селянам було наказано підготувати коней і підводи до наступного ранку. Дії комісара викликали гнів у зазимців, які були готові взятися за зброю. Арсенал з часів Першої світової війни залишився в селі, як і чимало чоловіків, здатних ним користуватися. Помітивши рішучість селянів, комісар не наважився вжити радикальних заходів. Втеча червоного загону в бік Броварів виявилась безрезультатною. Зазимські чоловіки, озброєні до зубів, супроводжували їх, дотримуючись дистанції. На хуторі червоні зупинилися, і комісар зробив кілька пострілів у напрямку до селянів. У цей момент місцевий житель Микола Калениченко, відомий у селі як Грейс, орав своє поле. Один з його пострілів з рушниці вбив комісара, після чого червоноармійці забрали тіло і залишили село.

У допиті, проведеному чекістами, 41-річний Микола Радченко згадує про події того дня: "Я проживаю на хуторі неподалік мосту. В день повстання я залишався вдома, коли до мене завітали двоє червоноармійців, які попросили про сніданок. Я їх пригостив, вони пообідали і вирушили в село, аби знайти підводи. Після цього я пішов до сусіда Василя Рижого. Через деякий час, повертаючись додому, я помітив, як по мосту мчать люди: попереду солдати, а ззаду — місцеві жителі. На нашому хуторі лунав звук пострілів, що доносився з краю села, але хто стріляв, я не зміг визначити. Я побачив, як кулі влучають у мою комору, тож разом із родиною ми сховалися в погріб. До нас приєдналися Анна Шведанова та Наталія Рижа, які залишалися з нами до завершення стрілянини. Коли все вщухло, я вирушив на міст, де зібралася велика кількість людей, і побачив голову села Євдокима Приходька. Я поцікавився, що сталося, і він відповів, що якась банда намагалася дістатися до підвод, почалася стрілянина, вони їх прогнали, але я не знаю, хто саме це робив — там були і чоловіки, і жінки, але через страх я нічого більше не помітив…"

Опір червоноармійцям, а також вбивство комісара не залишилися без наслідків. Взимку розпочали підготовку до захисту від загарбників. Зібралися у будинку голови сільради Євдокима Приходька. Найбільш шановані та досвідчені чоловіки у військових справах утворили повстанський комітет. Його очолив Іван Радченко, колишній унтерофіцер та кавалер Георгіївського хреста, який згодом став учасником славнозвісного Другого зимового походу. До складу комітету також увійшли: голова сільради Євдоким Приходько, секретарі Олександр Рижий, Прокіп Якушко, Степан Суботовський та інші.

Члени повстанського комітету скликали збори села, на яких оголосили про намір протистояти окупантам. На допиті в ЧК 61-річний Григорій Верозуб, який працює чоботарем, зазначив, що одним із виступаючих на зборах був Захарій Мельник, який закликав: "Слухайте, молоді люди, що я хочу вам сказати. Якщо в нашому селі з'явиться кравець, швець чи кузнець, або будь-який іноземець, беріть палиці й проганяйте їх, щоб вони обходили наше село за кілька верст". Усі односельці одноголосно підтримали цю пропозицію.

Зазимці стали готуватися до оборони, облаштовувати бойові позиції на підступах до села: з півдня, від Броварів, та сходу - від Пухівки. З півночі й заходу село прикривала річка Десна, яка тієї весни широко розлилась і затопила довколишні луги. Обороною з боку Броварів доручили керувати Григорієві Суботовському, сотнику Армії УНР. Східним флангом - Іванові Радченку, який водночас мав керувати всією операцією.

Про ексцес у Зазим'ї негайно повідомили Чернігівській губернській надзвичайній комісії. Для покарання "заколотників" із Чернігова 3 травня відрядили експедиційний загін 165 особливого батальйону 12 бригади ВОХР - війська внутрішньої охорони, сформованої на основі 12 Саратовського продовольчого полку. Під командуванням комбата Шпаковського та воєнкома Наумчика, чисельністю 108 осіб. Частини ВОХР часто використовували для придушення повстань по всій Україні, зокрема в Холодному Яру.

Вечір 5 травня став знаковим для села Пухівка, коли пароплав "Житомир" із військовими з вохри підплив до його берегів, розташованих недалеко від Зазим'я, всього в чотирьох кілометрах по прямій. У цей же вечір у селі відбулися збори, на яких Наумчик закликав до підтримки радянської влади та виконання її розпоряджень. Промова агітатора, в якій він неодноразово вигукував "Слава комуні!", не справила значного впливу на місцевих жителів, які виявилися байдужими до його закликів. Пізніше до вохрівців підійшов один літній чоловік і розповів про конфлікт, що виник у Зазим'ї. Він повідомив, що прибув кавалерійський підрозділ, котрий вимагав від жителів підводи. Пухівка погодилася надати допомогу, тоді як зазимці відмовилися, що призвело до зіткнення, в результаті якого загинуло кілька червоноармійців.

На світанку 6 травня вохрівці розпочали атаку на Зазим'я. Перед цим до них дістався гонець від місцевих жителів, який приніс записку з проханням уникнути конфлікту та висловив готовність підкоритися радянській владі. Підходячи до Зазим'я, вохрівці натрапили на лінію окопів і групу повстанців. Для ведення переговорів була сформована делегація з чотирьох червоноармійців на чолі з воєнкомом Наумчиком. Йому було доручено подати сигнал: один постріл означав мирний вхід у село, якщо ж пролунає кілька - діяти з боєм. Проте незабаром селяни почали виходити з укриттів і прямувати до села. Згодом один з червоноармійців повернувся з повідомленням від Наумчика, в якому було сказано, що загін може спокійно входити в село та йти до церкви. Повстанці погодилися скласти зброю й просили не проливати крові. Вохрівці входили в село, ніби на святковому параді. За спогадами старожилів, всі бійці були добре одягнені й взуті: у нових хромових чоботях, штанях-галіфе з діагональним малюнком, військових гімнастерках і червоноармійських шоломах з червоними зірками. Багато з них носили патронташі на грудях, а стрічки обвивали тулуб. Усі були озброєні гвинтівками. Зазимські хлопці з цікавістю та побоюванням спостерігали за незнайомцями через щілини в парканах.

Вохрівці зупинилися біля місцевої церкви. В цю мить пустилася злива - і вони змушені були розійтися по сільських хатах у центрі села. Штаб залишився біля церкви, як і обоз із патронами й кулеметом. На їхній подив господарів у домівках не виявилося, куди поділися - невідомо. За пів години в селі пролунали постріли. Вохрівці стали хапати гвинтівки й бігти до церкви. За однією з версій, три червоноармійці, які розмістилися в хаті Петра Карсима, вийшли у двір і їх убили селяни. За іншою - червоноармійці пішли по хатах у пошуках їжі, стали грабувати. У дворі Одарки Якуші застрелили її хлопця. Це стало сигналом до бою, розпочалася стрілянина з обох боків. На звуки пострілів із лісу в село стали підтягуватися інші повстанці.

Спустя полчаса мы внезапно услышали звук выстрелов из винтовок. Мы немедленно схватили оружие и поспешили к церкви, - вспоминал красноармеец 165 батальона Илья Кожанов. - Когда добежали до места, стало ясно, что противник наступает, и, открыв огонь, они окружили нас в деревне, хотя сами их еще не было видно. Увидев, что несколько наших товарищей получили ранения, мы укрылись за каменной стеной церкви. Оттуда начали стрелять в ответ и установили пулемет у ворот, чтобы защитить наш обоз с патронами, гранатами и прочими припасами. Поскольку мы не смогли перенести его за ограду, каждый раз, когда кто-то из нас пытался добраться до обоза, он рисковал остаться там. В итоге удалось перетащить лишь один ящик с патронами.

После этого был убит пулеметчик и другой. Потом они появились на улицах и начали кричать "Сдавайтесь!", но пулеметом их тоже много было побито. Во время этого ранили в голову навылет военкома Наумчика, который тотчас и упал. Сделали ему перевязку и отнесли в избушку, бывшую здесь в ограде. После этого с нашей стороны послышались крики "Сдаемся" - и стали подымать белый флаг, но они ни на что не смотрели и стреляли. После этого мы вынуждены были залезть в избушку, были раненые и убитые, всего у нас осталось человек 35. После этого мы начали бросать винтовки в двери по приказанию комбата. Когда мы были в избушке, то очнулся Наумчик и просил нас, чтобы мы не сдавали оружие, но было поздно.

Бандиты начали кричать нам: "Выходите". Первым покинул укрытие фельдшер Зейдель, и его сразу же убили. Затем раздались новые крики: "Выходите". Но мы остались внутри. После этого они начали стрелять по нашему укрытию, и нам не оставалось ничего другого, как выйти. Тех, кто выходил, расстреливали на месте.

Я также наблюдал, как мой брат лежит на мне. Вскоре после этого раздался залп, и несколько красноармейцев рухнули на землю. Бандиты, увидев это, устремились к убитым, чтобы ободрать их. Понимая, что ситуация становится критической, я решил бежать. В процессе бегства я заметил, что рядом со мной оставались живыми Шпаковский, Иванюшин и другие товарищи, которые стояли с поднятыми руками. Я успел добежать за церковь и увидел, что за мной следовали еще трое красноармейцев, в то время как бандиты открыли по нам огонь...

У битві за Зазимку було знищено практично весь екіпаж озброєного експедиційного загону 165 батальйону, який прибув "втихомирювати" населення, - 106 з 108 бійців. Лише двоє червоноармійців, брати Ілля та Федір Кожанови, змогли врятуватись. Ілля, кидаючись у втечу під вогнем, переплигнув через затоку і знайшов притулок у заростях, а потім, пробираючись через затоплені луки, дійшов до Пухівки. Там знаходився червоний кавалерійський дивізіон, бійці якого чули постріли з боку Зазимки, але відмовились прийти на допомогу. Федір, отримавши поранення, прикинувся мертвим і був скинутий селянами в яму разом з іншими загиблими червоними. Вночі йому вдалося вибратися, і наступного дня він опинився в Броварах. Ця ситуація погано закінчилась для селян, оскільки обидва брати дали свідчення чекістам про хід повстання та його учасників.

Протягом наступних кількох днів на Зазим'ї розгорнулися запеклі бої між червоними військами та зазимцями. Регулярні частини 58-ї дивізії під командуванням Княжніна атакували село, використовуючи далекобійні гармати, які били з броварської залізничної станції. Відбувались спроби висадження десанту з боку Десни. 8 травня червона кавалерія прорвала лінію оборони зазимців з напрямку Погребів. Багато селян, аби уникнути репресій, втікали до сіл та лісів за Десною. Червоні війська вчинили жорстоку розправу над Зазим'ям, спаливши майже все село дощенту.

Після придушення повстання до села прибули чекісти з Остра та Чернігова, щоб провести допити серед місцевих мешканців. Багато з них відмовлялися визнавати свою участь у бунті і давали свідчення, намагаючись захистити своїх сусідів. 30 липня 1920 року уповноважений Остерського політбюро Гончар допитав 64-річну Феодосію Стрельченко, син якої, Іван, був залучений до повстання і загинув. Вона розповіла: "Не пам'ятаю, коли саме сталося повстання, але мій син Іван прийшов додому і сказав, що селяни змушують його виступити проти червоноармійців. Я попереджала його: 'Не йди нікуди', але він не слухав, заявляючи, що його примушують, хоча хто це робив, я не знала... Після розгрому повстання мій син Іван вирішив вступити до червоної армії, і, за чутками, його розстріляли".

67-річний Омелян Рижий, батько одного з лідерів повстання, не зміг надати жодної інформації про учасників подій: "Мій син Олександр був секретарем, але я не маю уявлення, чим він займався. Я старий, тому не можу згадати, хто до нього приходив. Єдине, що знаю, це те, що він пішов після повстання. Чому це сталося, мені не відомо, і я не знаю, де він зараз. Його дружина Агафія наразі проживає у свого батька в ... Мироновському, оскільки наш дім згорів, а у її батька залишилося житло".

Однак Гончару вдалося розколоти чоботаря, 61-річного Григорія Верозуба. Той довго вагався, побоюючись помсти односельців, але зрештою назвав імена понад 50 осіб. Гончар рекомендував своєму керівництву провести арешти й доправити заарештованих в Остер для подальшого слідства: "Рассмотрев весь собранный на месте в с. Зазимье обвинительный материал о гибели отряда губчека 165 батал., нашел следующее: как видно из дела, что из участников восстания находится 30 человек дома, 9 человек мобилизованы, 10 скрывается, из них Леонтий Загура находится под укрытием семейства, 2 челов. в других селах на жительстве и Иван Якуша заключен под стражу при милиции. Илья Власов, Колпак-Загура содержатся в тюрьме. В силу того, что, как мною установлено на месте в с. Зазимье, скрывающихся трудно разыскать, а кои находятся дома, необходимо их арестовать, предварительно допросить и направить вместе с делом в Черниговскую губчека". Невідомо, як зазимці дізналися про зраду Верозуба, але в ніч на 6 вересня 1920-го його вбили у своїй хаті пострілом через вікно.

В той же час червоноармійці Федір та Ілля Кожанови випадково впізнали 24-річного Петра Калениченка, який перебував у Зазим'ї, в Чернігові. Після повстання він приєднався до 165 батальйону. Під час допиту в Чернігівській губернській надзвичайній комісії він надав імена багатьох його спільників. Це призвело до арештів у Зазим'ї, де було затримано десятки чоловіків. 28 жовтня 1920 року колегія Чернігівської губчека розглянула справу 22 учасників Зазимського повстання: 11 з них, які були найбільш активними, отримали смертний вирок, шістьох, чия участь була підтверджена, засудили до п'яти років в концтаборі, а решту звільнили через відсутність доказів. Постанова, яка була надрукована на друкарській машинці, містила рукописну примітку: "Вжити найрішучіших заходів для розшуку інших учасників". 23 повстанці з Зазим'я, які переховувалися, були оголошені в розшук.

Після повстання 1920-го село Зазим'я радянська влада вважала контрреволюційним. Репресії проти зазимців відбувалися й у наступні роки.