Незамінне українське життя

Східний регіон наповнений життям, і його ціна досить доступна. Згідно зі східною мудрістю, життя не є настільки значущим. Можливо, це прозвучить беземоційно, але на Сході його вартість не така висока, як на Заході.

А як ви вважаєте, генерале?

Безумовно, я підтримую думку професора. Істина часом може виявитися досить жорсткою. А як ви думаєте з цього приводу, капітане?

Що ж, тепер я вирішив не погодитися з професором. На мою думку, життя на Сході безумовно має свою вартість, і вона не є маленькою.

Таким чином, ви заперечуєте правоту професора?

Ні-ні. Але зверніть увагу, джентльмени: ми лише сприймаємо людське життя як цінність, тоді як для людини з Заходу воно є абсолютно безцінним.

Так виглядала розмова американського конгресмена, американського професора та двох колишніх південнов'єтнамських офіцерів у романі "The Sympathizer", що був удостоєний Пулітцерівської премії 2016-го та екранізований у 2024 році.

Персонажі роману міркували про невдачу США у В'єтнамі та дійшли до питання про цінність людського життя в різних культурах. Не дивно, що в розпал повномасштабної війни до цього ж делікатного питання прийшла і наша країна.

У жовтні 2024 року відомий журналіст Віталій Портніков вразив багатьох своїх співвітчизників неоднозначною заявою: "На мою думку, якщо ми почнемо більше цінувати людське життя, це може стати перешкодою для нашого подальшого існування у війні. Адже в конфлікті з Росією вижити здатна лише та країна, де цінність людського життя приблизно відповідає російським стандартам".

Не будемо аналізувати, наскільки Віталій Едуардович цінує своє життя. Проте, занепокоєння щодо того, що вартість простого українського життя може істотно збільшитися, здається безпідставним.

Протягом майже трьох років ми стаємо свідками зворотного процесу: в Україні життя людей повільно втрачає свою цінність.

Так, його, як і раніше, цінують. Так, ця ціна все ще вища, ніж у Росії, де до людей ставляться як до сміття. Але вітчизняне життя точно не вважається безцінним: як життя людини на Заході, який теоретично й надалі є для українців цивілізаційним орієнтиром.

Усе те, що для нас стало повсякденним і звичним – щоденні втрати наших співвітчизників на фронті, терор проти мирного населення, ексцеси під час примусової мобілізації – для сучасного західного суспільства залишається абсолютно незрозумілим.

З другої половини ХХ століття в Європі та США сформувалося уявлення про безцінність людського існування. Вважається, що ризикувати своїм життям повинні лише професійні військовослужбовці, які свідомо обрали цей шлях, а не звичайні громадяни.

І коли ми дорікаємо зарубіжним партнерам за боягузтво і висміюємо їхні нав'язливі страхи перед ядерною війною, варто пам'ятати, що одна з головних причин західної нерішучості - це переконання в тому, що життя своїх громадян безцінні.

Проте, чи має Захід змогу протистояти антигуманним діям Росії та її авторитарним партнерам? Чи зможе він зупинити агресію з боку воєнних диктатур? Або ж це завдання, яке під силу лише Україні, готовій заплатити за свій суверенітет і територіальну цілісність тисячами життів?

Навряд чи варто заперечувати, що менша цінність українського життя порівняно із західним пов'язана не лише з війною, а й із радянським бекграундом. Якихось 40 років тому і Україна, і Росія входили до складу однієї держави, де людським життям, м'яко кажучи, не дорожили.

Ця країна гордилася своїми мільйонними втратами під час Другої світової війни та відстоювала принцип "За будь-яку ціну". Навіть у порівняно мирних 1980-х роках вона без коливань відправляла своїх громадян на загибель в Афганістані та піддавала їх небезпечним рівням радіації на Чорнобильській атомній станції.

Після розпаду радянської імперії в 1990-х роках на Заході святкували тріумф у "Холодній війні", впевнено сприймали концепцію Фукуями про "кінець історії" і укріплювали свої переконання в безцінності життя кожної особистості.

У цей період пострадянський регіон перетворився на поле соціально-економічних криз і кримінальних конфліктів, що також не сприяло формуванню в нас поваги до людського життя.

Попри те, що Україна XXI століття намагалася інтегруватися в ліберальні та гуманні цінності Заходу, на відміну від Росії, це пізнє залучення не стало всеосяжним і незворотним.

Коли українська держава зіткнулася з необхідністю масової недобровільної мобілізації, з'ясувалося, що мобілізаційні заходи найлегше проводити серед найменш вестернізованих верств населення. У консервативній сільській глибинці. На підприємствах, які дісталися у спадок від "совка". Серед чоловіків старшого покоління, які застали радянську епоху з майже поголовною службою в армії.

Найскладніше залучити до примусової мобілізації молодь середнього класу в мегаполісах. Це стосується тих, хто не проявляє активності, але глибоко вкорінився в сучасні західні цінності та має уявлення про безцінність людського життя, особливо власного.

Зазвичай вважають, що з 24 лютого 2022 року Україна веде боротьбу проти агресивних російських військ за своє місце у західному світі. Однак, на сьогодні це судження є вірним лише в контексті геополітики. В той же час, в психологічному аспекті, ця жорстока війна не наближає українців до Заходу, а, скоріше, віддаляє нас від сучасних західних цінностей і ідеалів.

Чесно кажучи, до 24 лютого 2022 року Україну було набагато легше сприймати як невід'ємну частину Європи XXI століття. Тепер вона скоріше постає перед нами як країна-щит, бастіон або фортеця, що захищає мирну Європу. У цій фортеці існують свої унікальні правила, власне розуміння демократії та прав людини, а також зовсім інша цінність людського життя.

Отже, наша країна стала цивілізаційним рубежем між Росією, де людське життя має мало значення, і Заходом, де воно вважається безцінним. Ця унікальна позиція викликає в українському суспільстві широкий спектр роздумів і переживань.

По-перше, українці усвідомлюють, що вимушена девальвація вітчизняного життя не підкріплена широкими демографічними ресурсами. Наша країна зовсім не схожа на "Схід, що кишить життям", про який ішлося в романі "The Sympathizer".

У нас немає жодної надії на те, що "баби ще понароджують". Ми розуміємо, що в ідеалі українське життя має бути безцінним. І якщо воєнна агресія Москви зробила цей ідеал недосяжним, то Україна намагається захистити від війни хоча б найдорожче - життя нашого юнацтва.

По-друге, українці дуже чутливо реагують на спроби зовнішніх сил втручатися у їхнє життя. Коли наші власні фронтовики, які віддають свої сили та життя заради України, говорять про зменшення віку мобілізації, це одне. І зовсім інша справа, коли питання мобілізації 18-річних українців обговорюють у Європі чи США, де життя їхніх громадян залишається безцінним. Кожне таке повідомлення викликає в Україні обурення і стає справжнім подарунком для російської пропаганди.

А по-третє, багато українців очікують, що рано чи пізно колективний Захід також буде змушений переглянути цінність людського життя.

Коли в Україні говорять про неминучість Третьої світової війни, у цих міркуваннях майже немає страху. Натомість, у них є надія на активну військову допомогу в боротьбі з російським агресором.

А ще - надія на справедливість. Надто вже несправедливою виглядає ситуація, коли наша країна стікає кров'ю під ударами Кремля, а життя британського, німецького і навіть польського обивателя залишається безцінним.

На жаль, у 2020-х роках в Україні простіше уявити можливість військового конфлікту між Росією та НАТО, ніж сподіватися на те, що життя українців незабаром буде вважатися безцінним.