Звідки черпати надію?

Напередодні нового року "Українська правда" звернулася до лауреатів премії "УП.100" з проханням оцінити минулий рік, зафіксувати, де країна і суспільство перебувають у даний момент, і поділитися очікуваннями від 2025 року. Найближчими днями ми публікуватимемо роздуми наших лауреатів.

Ми наближаємося до 2025 року. Сподіваємося, що цей рік принесе мир. Проте, реалії можуть бути інакшими. Найімовірніше, це буде рік, коли можуть стартувати переговори. Але поки що немає чітких ознак, які б свідчили про можливість миру в цьому році.

Ба більше: якщо не зміняться обставини - якщо наша влада не буде проводити такі потрібні системні зміни, якщо наші союзники не припинять надавати допомогу запізно і замало, - ми можемо бути приреченими на довгу і болісну агонію.

Путін веде війну на виснаження. Врешті-решт, така конфліктна ситуація перетворюється на боротьбу ресурсів. Той, хто має їх більше, здобуде перемогу. Одним із важливих ресурсів є моральний дух населення. Він є рівноцінним фактором стійкості, поряд із зброєю та іншими матеріальними засобами. Тому важливо підтримувати і зміцнювати цей моральний стан.

Шукаючи надію, ми маємо дивитися правді у вічі. Почнемо з очевидного: це війна в Україні, але не лише про Україну. Це війна про західний спосіб життя, в основі якого є гідність і свобода людини як головні цінності.

Захід не виник із цих цінностей, проте він поступово їх здобув через численні спроби і помилки, переживши дві світові війни. Незалежна Україна пройшла схожий шлях, зіштовхнувшись із двома революціями та двома війнами, тому прагне приєднатися до цього регіону.

Для Путіна, як для лідера світу, що не належить до Заходу, існування такої західної України є серйозною загрозою для його влади.

Війна почалася в Україні, але в Україні не скінчиться. Навіть якщо, боронь Боже, Україна впаде, вона продовжиться поза Україною. Тому маємо виходити з цього: що ця війна надовго - аж поки Росія не зможе або не захоче воювати, а ще краще зазнає повної поразки.

У такому конфлікті можливі тимчасові угоди, проте досягнення стабільного миру залишається лише мрією. Обговорення миру у війнах, що пов'язані з територіальними чи ресурсними інтересами, виглядає простіше. Ці види конфліктів можна вирішити через переговори.

Ціннісні конфлікти мають свою особливу природу. Люди можуть бути готові на все, аби відстояти свої переконання, навіть якщо це означає завдати шкоди іншим. У таких ситуаціях досягти порозуміння стає надзвичайно складно або практично нереально.

Нагадаю: Євромайдан був революцією цінностей. Він був піком глобальної революційної хвилі, яка почалася з Арабської весни 2011 року, а закінчилася з білоруськими, казахстанськими та іранськими протестами 2020-2022 років. Ця хвиля тривала ціле десятиліття. Тепер після десятиліття революцій ми вступили у десятиліття воєн.

Революції і війни йдуть рука в руку. Так було в 1789 і 1917 роках, так, виглядає, є зараз. У цій війні зійшлися дві головні фіналістки з прозахідного революційного й антизахідного контрреволюційного табору - Україна і Росія. Оскільки ставки дуже високі, не чекаймо на швидкий результат. 2025 рік - це тільки середина цього десятиліття, але ніяк не його кінець.

Путін не приховує, що готовий воювати "скільки треба" - і його економіка, з допомогою його антизахідних союзників, дозволить йому це робити щонайменше до кінця 2020-х.

Трамп підходить до цієї війни з точки зору власних інтересів. Тому він, ймовірно, не зможе досягти миру не лише за 48 годин, але, можливо, навіть до завершення свого терміну.

Неможливо точно встановити, в якій епохі ми перебуваємо: чи то в 1917 році, якщо розглядати події через призму Першої світової війни, чи в 1938 році, з огляду на логіку Другої світової. Проте малоймовірно, що 2025 рік стане аналогом 1918 або 1945 років — тобто роком завершення війни. Давайте сприймемо це як даність.

Також складно визначити, коли і в яких умовах Україна вийде з цієї війни. Існують два основні варіанти розвитку подій:

- катастрофічна ситуація: Україна стирається з глобальної карти ("план Путіна");

- оптимістичний: Україна виходить з цієї війни у складі НАТО та ЄС й у кордонах 1991 року ("план Зеленського").

Основні сценарії, зазвичай, вкрай рідко реалізуються. Тому їх можна вважати непридатними для практичного застосування. Варто розглядати їх як два контрастні екстремуми, які формують межі нашої надії.

Стратегічно важливою надією для України не є швидкий кінець війни - хоча, зізнаюся, у моменти слабкості мені самому цього сильно хочеться. Стратегічно важливою надією для України є довести справу Євромайдану до кінця і стати частиною Заходу.

Це відкриє перед нами можливість жити з гідністю та достатком. Крім того, воно допоможе розв'язати фундаментальну проблему безпеки — питання, яке Україна намагається вирішити вже протягом кількох століть. Хоча ми можемо мати зауваження до Західного світу, одна річ залишається беззаперечною: сучасний Захід є величезною територією миру, де війна просто неможлива.

Приєднання України має стати стратегічно важливим не лише для неї самої, але і для Заходу. Україна стає частиною Заходу а) щоб його зміцнити та б) щоб його пробудити до нової реальності і, відповідно, до нових дій.

Це послання, яке ми повинні донести до Заходу. Його неминучий занепад, так само як і вічний успіх, вже неодноразово передбачали. Проте Захід не відчуває ані загибелі, ані тріумфу. Він є високоякісним і дорогим продуктом, що швидко втрачає свою цінність. Щоб відновити свою якість, йому потрібні періодичні кризи. Війна в Україні стала тією кризою, якої сучасному Заходу бракувало — інакше він ризикує втратити свою функціональність.

Отже, наш можливий варіант досягнення перемоги виглядає так: Україна інтегрується в західний світ, а Захід розширює свої території на Схід. Якими саме шляхами та в яких обставинах це відбудеться - наразі неможливо спрогнозувати, і немає сенсу це обговорювати. Ми переживаємо епоху невизначеності та безладу.

Отже, справжня відповідь на питання про те, в якій формі Україні вдасться закінчити війну: в тій, яка буде досягнута.

З огляду на це, нам слід переосмислити наші очікування. Замість того, щоб прагнути до ясних відповідей — які, зазвичай, є лише проявом нашого "магічного мислення" — варто сприймати хаос і невизначеність не як загрозу, а як можливість.

Простіше кажучи: ми маємо обняти хаос і непередбачуваність - і стояти так довго, як треба.

Легко помітити ті історичні тренди, які сприяють Україні та Заходу. Історія справді виступає на нашій стороні. Якщо розглядати минуле, стає очевидно, що режим Путіна не має перспективи. Проте історія може бути непередбачуваною. Вона нагадує дикий кінь: щоразу, коли здається, що ти його опанував, він може скинути тебе з себе.

Коли ми вважаємо, що війна вже виграна, або ж, навпаки, що ситуація безнадійна і кінець зовсім близько, ми помиляємося в обох випадках. Проте найбільше ризикує той, хто сподівається на те, що може передбачити майбутнє.

Це і є суть теорії чорних лебедів. Зазвичай, коли ми говоримо про неї, ми згадуємо лише частину - про існування чорних лебедів. Але це лише початкова концепція. Справжня теорія стосується іншого: ті, хто визнає непередбачуваність як базовий фактор і адаптує свої дії до змінюваних умов, мають вищі шанси на успіх.

Наша надія закладена в крихкості, яка часто виявляється несподіваною, та тиранії. Яскравим прикладом цього є ситуація з Асадом і його владою. Тиранії можна порівняти з динозаврами: вони мають масивне тіло, але їхній розум невеликий.

Недавній аналіз вказує на те, що, поки Росія продовжує реалізовувати нафту, виробляти танки та шукати запчастини по всьому світу, вона може упустити важливий технологічний прогрес. Це нагадує ситуацію в останні роки існування СРСР, коли влада не встигла адаптуватися до комп'ютерної революції. Сьогодні війна набуває високих технологій, і експерти вже вважають 2024 рік критичним моментом у цьому процесі. Яскравим прикладом є недавня повністю автоматизована атака українських сил на ворожі позиції поблизу села Липці.

Ми покладаємо надії на створення нових, більш адаптивних і рішучих альянсів, які зможуть замінити застарілі. На жаль, Захід не є одностайним. Європа розділена за географічним принципом "Північ-Південь". У північних регіонах, таких як Великобританія, Нідерланди, скандинавські та балтійські країни, а також Польща, спостерігається готовність до тривалої підтримки. Ситуація в південній частині виглядає менш оптимістично. Загальна стабільність залежить від позиції Німеччини - колишнього центру та двигуна ЄС. Перспективи Мерца стати новим канцлером створюють оптимістичні передумови для того, щоб країна обрала північний вектор розвитку.

Оптимальним рішенням було б створення лінії "Вашингтон - Брюссель" у 2025 році. Ця лінія сформувалася на тлі двох українських криз — під час першого та другого Майдану. Вона виявилася недостатньо потужною і нестійкою, а в деяких випадках, під час президентства Обами, навіть стала причиною скандалів.

Як буде за Трампа - боюся, що навіть сам Трамп не знає. Але тут можемо, по-перше, надіятися на невичерпне вміння росіян робити безглузді речі - як-от зняти кліп про збиття Санта Клауса російською ракетою, та ще й до того ж в той час, як вони збили азербайджанський літак. По-друге, наша надія може полягати у тому, що в особі Трампа Путін нарешті знайшов гідного собі противника-соціопата, ще й до того ж більш непередбачуваного та безшабашного.

А головна надія - у нас самих, у нашій впертості й нашому вмінні виживати. Історичні дослідження показують: чим частіше суспільство проходить через тяжкі випробовування, тим стійкішим воно стає.

Протягом останнього століття Україні не бракувало викликів, а особливо за останні десять років, під час Євромайдану, двох війн та пандемії COVID-19. Наша країна зазнає тяжких втрат, щодня втрачаючи десятки, а іноді й сотні своїх громадян на фронті та в тилу; майже кожен із нас пережив втрату близької людини. Однак, чесно зізнавшись, ми повинні визнати: це не ті масштаби страждань і втрат, які пережили наші предки в період Першої світової війни до смерті Сталіна. Навпаки, пам'ять про їхнє виживання в ті часи повинна зміцнювати нашу віру в те, що й ми здолаємо ці труднощі.

Історія перетворила нас, українців, на справжніх майстрів виживання. Однак, для нашого успіху важливо не тільки те, що більшість зможе витримати, а й активна меншість молодих та середнього віку людей, які прагнуть жити у свободі та благополуччі, так само як їхні однолітки на Заході. Для цих українців поняття гідності та свободи має глибоке значення. Євромайдан став важливою віхою у їхній революції; вони були першими, хто вирушив на фронт у 2014 та 2022 роках.

Часто можна почути, що в цій війні гинуть лише найкращі. Це не зовсім правда: на війні втрачають життя всі. Не можу оцінити втрати серед активної меншості, адже такої інформації не існує. Проте я знаю багато з цих людей і, на щастя, можу стверджувати, що більшість з них залишилася з нами. Вони виснажені, втомлені та обурені діями влади. І хоча їм нелегко, вони все ще тут, і я продовжую сподіватися на краще повоєнне майбутнє України разом з ними.

Наша надія залежить від того, як ми говоримо про цю війну між собою. Ми маємо відійти від героїчно-оптимістичних оповідей, що ми обов'язково і швидко переможемо. Такий наратив формує завищені очікування, після яких неминуче приходить розчарування.

Проте не слід дозволяти собі впадати в депресію, адже якщо це станеться, можна вважати, що Путін вже досяг свого успіху.

Маємо вірити в добрий кінець так довго, як треба - навіть якщо нам не буде суджено його побачити.

Тих з нас, хто вірить у Бога, не треба в цьому особливо переконувати. Це є основою нашої віри і головна вістка Різдва, яке ми святкуємо цими днями: світло родиться у темряві, і чим густіша темрява, тим сильнішою є надія.

Тим з нас, хто є агностиками - про атеїстів не говорю, бо справжніх атеїстів є дуже мало, - раджу читати "Володаря Перснів" чи інші книжки зі західного літературного канону. У них часто повторюється один і той самий сюжет: допомога приходить у найбільш критичний момент, надія родиться у момент найбільшої безнадії.

Коли мова заходить про українську літературу, на думку спадає заклик Івана Франка: "Против рожна перти, Против хвиль плисти". Цей вислів нагадує нам про:

Моєю найбільшою знахідкою останніх років став Марк Аврелій. Раніше я чув про нього, але його праця "Роздуми наодинці" відкриває нові горизонти, особливо в часи серйозних випробувань. Читати ці думки не наодинці, а разом зі студентами комп'ютерних наук та учнями Бізнес-школи, виявилося дуже цінним досвідом. Серед учасників нашої групи є священник, який, після ознайомлення з творами Марка Аврелія, рекомендує їх своїм парафіянам.

Марк Аврелій належав до стоїків, і їхня філософія лягла в основу психіатрії, навчая людей впоратися зі своїми страхами.

Коротко поділюся її головною порадою з Вами. Для початку уявіть собі свій найбільший страх. Припускаю, що Ваш мозок працює так само, як і мій, і він малює Вам картинки неминучої поразки України і кінця світу - і, відповідно, власної загибелі або, у м'якшому варіанті, втечі з України після того, як її окупують росіяни.

Тепер спробуйте вийти за межі цього ілюзорного сприйняття і задуматися, що може дійсно відбутися протягом години, дня, тижня, місяця чи року. Імовірно, ви зможете скласти більш реалістичну картину, що дозволить вам спланувати, які дії ви можете вжити в кожному з цих проміжків часу, а також визначити, які ресурси у вас є для продовження вашого життя і роботи.

Краще це робити не самому, а в доброму товаристві, разом з людьми, яким довіряєте. Коли я готувався писати цей текст, я говорив зі своїми українськими і неукраїнськими знайомими. Багато з моїх тез є насправді їхніми - прошу в них вибачення, що не називаю їх поіменно.

У кожному разі, якщо ми живемо у часи невизначеності, не робімо ставки на визначені наперед сценарії. Радше навпаки: будуймо серед цього моря хаосу острівки певності, де ми можемо відчувати свій контроль над ситуацією - і пробувати ці острівки розширювати до розміру архіпелагів і континентів.

Ми не є першими і, напевно, не будемо останніми серед тих, хто уже був чи буде у подібній ситуації. Коли Клайва Льюїса, приятеля Толкіна й автора "Нарнії" та "Простого християнства", питали, як жити в умовах війни, він відповідав питанням на питання:

Уявіть собі, як би ви почувалися в XVI столітті, коли чорна смерть щороку завітала до Лондона. Або як би вам жилося в епоху вікінгів, коли нападники з Півночі могли несподівано висадитися і загрожувати вашому життю в нічний час? Як би ви пережили часи, коли поширювалися рак, сифіліс, параліч, епідемії, повітряні атаки та численні залізничні й автомобільні катастрофи? Іншими словами, давайте не будемо перебільшувати унікальність нашої сучасної ситуації.

Сам Клайв Льюїс давав таку відповідь:

"Якщо ж ми не уникнемо знищення атомною бомбою, то нехай та бомба застане нас, коли прийде, за розумними та людськими речами - молитвою, працею, навчанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, балачками з друзями за кухлем пива і грою в дартс - а не скомканими страхом від думок про бомби, наче отара овець. Вони можуть знищити наші тіла (як і якийсь мікроб), але не можна їм захоплювати наш розум. (...).

Насправді що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можливе, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність... (...) Нехай бомба застане нас за чимось добрим".

Олександр Пасхавер, один із найбільш шанованих мною людей, одного разу визначив свою життєву філософію як цинічний оптимізм. Поки в Україні залишатиметься група людей, які поділяють цю філософію, наші шанси на перемогу залишаться живими. Наше завдання полягає в тому, щоб розширювати і укріплювати це ядро стільки, скільки буде потрібно, проходячи через ті ж труднощі і випробування, які пережили наші попередники як в Україні, так і на Заході.

Отже, нашим девізом повинно стати не "надіюся всупереч надії", а "поки я дихаю, я сподіваюся".