Де проживала родина Кайдашів?

В Літературно-меморіальному музеї Івана Нечуя-Левицького наголошують, що справжніми прототипами персонажів повісті "Кайдашева сім'я" були зовсім не Мазури з Семигорів, як це прийнято вважати.

Звенигородський повіт – це величний куточок України, край садів і батьківщина Тараса Шевченка! Саме з цього розкішного краю, вкритого старовинними садами, лунала чудова Шевченкова пісня. Від самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межує зі Звенигородським, починається справжній рай, який важко знайти в Україні. Невеликі та крутосхилі гори простягаються від самої Росі, наче хвилі. На цих стрімких горах та в глибоких долинах іноді можна побачити зелені старі ліси з дубів і грабів, що надають краю особливого шарму. Ці рядки належать до повісті Нечуя-Левицького "Бурлачка" і описують рідний Стеблів автора.

ЯК СТВОРИЛИ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Стеблів - це історичне містечко, яке було засноване в 1032 році за часів правління Ярослава Мудрого. Тут протікає річка Рось, а також розташовані родючі чорноземи, що приваблювали людей селитися в цьому регіоні. Існують свідчення про давнє городище, яке існувало на цих землях. У 1970-х роках у Стеблеві активно працювали археологи, які виявляли безліч цікавих артефактів. Саме з цих слів розпочав екскурсію Літературно-меморіальним музеєм Івана Семеновича Нечуя-Левицького завідувач Андрій Хаврусь.

Серед дослідників Стеблева найвагомішим був Сергій Левкович Хаврусь, батько Андрія Сергійовича. Він і заснував музей, який відкрили у 1960 році. Спочатку музей був розташований у приміщенні машинно-тракторної станції - там, де тепер Стеблівська загальноосвітня школа імені І. С. Нечуя-Левицького.

Починалось усе, як і в інших провінційних закладах такого типу, зі збирання експонатів краєзнавчого характеру: одягу, меблів, посуду. Сергій Левкович зумів поставити справу так, що до експозиції швидко почали потрапляти речі, що стосувалися класика української літератури.

У 1968 році музей переїхав до цього приміщення, а на його відкритті стрічку перерізав Максим Рильський. Серед запрошених були Олесь Гончар та Галина Кальченко, яка створила погруддя Нечуя біля музею в Стеблеві у тому ж році. Сучасна експозиція відрізняється від попередньої: до 150-річчя письменника у 1988 році була проведена реекспозиція за концепцією Сергія Хавруся. Завдяки його старанням, експонати збереглися до сьогодні. Сергій був справжнім ентузіастом музейної справи, присвятив своє життя дослідженням і глибоко знав біографію та творчість Нечуя-Левицького. На жаль, він пішов з життя 15 липня 2014 року, і сталося це в стінах його музею. Я приїхав о десятій годині ранку, і він уже не мав пульсу. Вірите чи ні, але після його смерті тут почали відбуватися дивні речі: падали картини, чулися невідомі кроки... - ділиться спогадами Андрій Хаврусь.

Зауважує, що на постать Нечуя-Левицького слід дивитись трішки під іншим кутом зору, аніж зазвичай.

РОСІЙСЬКИЙ ФІЛОЛОГ ЗА СВОЄЮ ОСВІТОЮ ПІДТРИМУВАВ УКРАЇНСЬКУ ІДЕОЛОГІЮ

Батько Івана мріяв про продовження родоводу. Хоча це не здійснилося, я вважаю, що ми нічого не втратили, а лише здобули. Адже у кожного автора є своя особлива риса. Наприклад, Котляревський асоціюється з "Енеїдою" та "Наталкою-Полтавкою". Шевченко - це, безсумнівно, "Кобзар". А Нечуй-Левицький відомий завдяки "Кайдашевій сім'ї". Саме за цим твором його оцінюють. Проте, варто зазначити, що він також є автором публіцистичних творів. Написані більше ста років тому, вони залишаються надзвичайно актуальними і сьогодні. Наприклад, одна з його робіт має назву "Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини", - ділиться музейник.

Варто зазначити, що викладач російської літератури Нечуй-Левицький висловлював свої думки з цього приводу вже після набуття чинності Емським указом, виданим Олександром ІІ, і через чверть століття після виходу Валуєвського циркуляра. Оскільки публікація таких матеріалів у Російській імперії була неможливою, його робота була опублікована двома частинами у Львові. "Великоруська література для України має виключно негативну цінність, а не позитивну, і на такому "коні" далеко не заїдеш у вирішенні сучасних завдань європейських літератур", - зазначав автор. Це стосується "старої" російської літератури того часу, тобто творів Пушкіна, Лермонтова, Толстого та Гончарова.

Що ж до своїх сучасників, Нечуй-Левицький писав: "Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, за народність їх творів і бажаємо, щоб і наші українські письменники йшли такою самою стежкою, але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний і не піднімуть розумового та морального зросту України... Твори Островського, Успенського, Решетнікова будуть для західної слов'янщини просто звіринцями, повними усяких монстрів".

У творчості українського автора з'явилися переконливі доводи, які залишаються актуальними й нині в дискусіях з прихильниками "великої російської культури".

Ось, будь ласка. Це сталося в той час! Російський філолог за освітою, він присвятив своє життя захисту української ідеї, будучи її відданим носієм. Що стосується літературної мови, то тоді точилася активна дискусія, навіть із Грушевським. Нам намагалися нав'язати галицизми та полонізми, проте Нечуй-Левицький рішуче виступив проти цього. Він був абсолютно переконаний у своїй позиції. Існують свідчення, що він заявляв: "Якщо мої твори будуть видані цією мовою, я їх просто викину", - зазначає Хаврусь.

Іван Семенович отримав богословську освіту, навчаючись у духовних навчальних закладах протягом 14 років. Його шлях розпочався в бурсі в Богуславі і завершився в духовній академії в Києві. Він успішно захистив дисертацію на тему "Опровержение рационалистических мнений о лице Иисуса Христа", в якій виклав свої аргументи проти європейських філософських концепцій. Попри отримання ступеня магістра богослов'я, Іван не обрав цей шлях, як сподівався його батько, що призвело до деякого напруження у їхніх стосунках. Коли у 1868 році він написав свою першу повість "Дві московки", він вирішив підписатися як "Іван Нечуй", залишивши поза увагою своє родинне прізвище "Левицький".

МІСЦЕ ЗАХОДУ ДУХОВНОСТІ

Ми знаходимося в будівлі, яка була відновлена в 1988 році. На цьому місці раніше розташовувалася оселя батька Нечуя-Левицького. У своєму "Життєписі" письменник згадує: "Наша хата стояла навпроти церкви". Коли стара церква згоріла, богослужіння проводилися тут, поки не збудували нову. Це справді місце, яке насичене духовністю, - зазначає завідувач музею.

Андрій Сергійович вказує на те, що рід Левицьких спочатку носив прізвище Леонтович, проте не мав жодного зв'язку з автором "Щедрика". Прапрапрадід Івана, будучи греко-католиком, згодом прийняв православ'я, і з того часу його нащадки стали православними священнослужителями. Праведниками!

- Вони не такі, як ми їх сприймаємо сьогодні, що викривляє істину. Оця новозбудована церква в Стеблеві наразі належить Московському патріархату. На в'їзді є знак, що вказує на існування ще однієї церкви та жіночого монастиря. А також активно зводиться чоловічий монастир. Всі ці заклади поки що під юрисдикцією Москви. Церква закрита, і служби проводять у трапезній, - уточнює Андрій Хаврусь.

Він також зазначає, що Іван Нечуй-Левицький був залучений до роботи над українським перекладом Біблії.

Перекладали з німецької та старослов'янської. Він володів кількома мовами. Куліш завершив дві третини роботи, але помер. Тоді Нечуй-Левицький вирішив довести справу до кінця. Це був перший повний переклад, створений командою Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та фізика Івана Пулюя, - пояснює.

Завідувач музею зазначає, що Пулюй не займався безпосереднім перекладом, а виконував роль коректора та видавця. У результаті, книга була опублікована Лондонським біблійним товариством у 1903 році.

- А це речі духовні. Після пожежі в храмі їх перенесли сюди. Кадильниця, яку брав у руки батько Івана. У 1852 році отут, на горі Спаса, він будував церкву. Звідки ми це знаємо? Під час будівництва нової церкви у 2006 році екскаватор копнув - і викотилася капсула, яка пролежала у вівтарі ще тієї, давньої церкви. Витягли звідти папірець... Він у мене, тільки я його вже не ризикую виймати, бо розсипається. І на ньому - слова, звичайно, російською: "Святой Троице слава! С повеления государя императора Николая в присутствие Семена Степановича Левицкого закладывается Спасо-Преображенская церковь", - ділиться Андрій Сергійович.

ПЕРЕМІСТИВ СТЕБЛІВСЬКИХ ГЕРОЇВ У СЕМИГОРИ

- Цікаво, що під час закладання був присутній церковний староста Андрій Кайдаш, це він і засвідчив власним підписом. І от постає питання: де взялися Кайдаші Нечуя-Левицького, якщо дія в повісті відбувається не в Стеблеві, а в Семигорах? - каже завідувач.

У музеї розташовані п’ять кімнат. Перша з них є меморіальною і містить предмети, безумовно пов’язані з родиною Нечуя-Левицького. Наприклад, у "Життєписі..." зазначено: "У нашій хаті стояв дубовий стіл з витонченими різьбленими ніжками, за яким сім'я збиралася на обід". Цікаво, що Андрій Сергійович, відкинувши скатертину, виявив, що стіл дійсно стоїть на масивних різьблених опорах. Тут також є дзеркало з їхнього побуту, мисник... Взимку 1944 року в цій місцевості відбулася одна з найзначніших битв Другої світової війни - Корсунь-Шевченківська. Проте люди змогли заховати ці предмети, і тепер вони стали чудовими експонатами музею.

- Наших екскурсантів приваблює, що вони можуть доторкнутись до тих предметів, якими користувалась сім'я Левицьких. Ось музичні інструменти - вони ж грали і співали. До речі, його батько був заїкуватий, але коли проголошував проповідь або співав, то воно кудись дівалося. Семен Степанович Левицький був освіченою людиною. Мав чудову бібліотеку, і коли видали альманах "Ластовка", де надрукували "Причинну", він привіз його додому. Іван із сестрою Ганною вивчили твір напам'ять. Отак починалось шанування і Шевченка, й історії, - зауважує співрозмовник.

За його словами, коли вийшло оповідання Нечуя-Левицького "Баба Параска та баба Палажка", один зі стеблівських юнаків привіз цю книгу з Києва додому. А його мати впізнала в одній із головних героїнь місцеву мешканку - Катерину, з якою вони постійно сварилися.

Ця пані навіть відвідала Івана Семеновича з гнівним запитом: "Я подам на вас до суду! Чому ви мене зобразили?!". Коли він створив "Кайдашеву сім'ю", своїх героїв зі Стеблів переніс у Семигори. У літературному світі це можна зробити досить просто, - пояснює співробітник музею.

Він також зазначає, що сьогодні, під час проходження ЗНО, учнів запитують: "Хто послужив прототипом персонажів повісті "Кайдашева сім'я"? Вірною відповіддю є "Мазури".

- Та це - неправда! Покійний Сергій Левкович в архівах сидів, цю дисертацію він там знайшов. У нас була бабуся Катерина Кайдаш-Машківська, з когорти народних художниць. Вона передала цінний папір - вексель. І там написано: "Матвій Павлович Кайдаш". Саме Кайдаш! А де ж ті Мазури?! - емоційно каже Андрій Сергійович.

До речі, в музеї на стіні можна побачити старовинну фотографію, на якій зображено близько двадцяти людей з різних поколінь. Напис під фото: "Родина Кайдашів. Стеблів. 1900-ті роки."

Хаврусь відзначає, що Нечуй написав два альтернативні фінали для своєї повісті.

Одна людина стверджувала, що після того, як груша засохла, конфлікти вщухли. Проте, згодом він усвідомив, що менталітет українського селянина зовсім інший. І написав: "Груша ж, навпаки, росте вгору і вшир, а плоди падають на обидві сторони межі, і сварки тривають далі".

Митець і музикант

Поруч із зображенням – картина, що зображає річковий берег з трьома рибалками та їх саморобними вудками. Зліва видно літнього чоловіка, очевидно священнослужителя, поряд з ним – чоловік середнього віку з бородою, а також зовсім молодий хлопець. Усі троє зосереджено спостерігають за водою, де повинні гойдатися поплавці. У 1970-х роках онука братів Івана та Амвросія, київська вчителька Віра Левицька, відвідала музей і подарувала цю картину, зазначивши, що її автором є сам Іван Семенович.

Віримо на слово. На цій картині відсутній підпис, як це часто роблять художники. Знаєте, якщо людині надано талант, він зазвичай виявляється багатогранним. Нечуй-Левицький також чудово грав на фортепіано. Тому цей рояль - особлива річ. Він купив його, щоб подарувати своїй майбутній дружині. Під час роботи в польському Седльці, де викладав російську літературу, він познайомився з прекрасною дівчиною на прізвище Сольська. У неї був брат Григорій, і коли в нього з'явилася дитина, він обрав Нечуя-Левицького своїм кумом, а вона стала кумою. У той час синод забороняв кумам укладати шлюбні відносини. Тому інструмент залишився в квартирі, - продовжує свій розповідь завідувач музею.

Додає, що Іван Нечуй-Левицький написав у підручнику для дітей розділ про синтаксис української мови.

- І там є такі слова: "Де Бог, там і правда. Де правда, там і Бог. Там немає Бога, де кривда і неправда". Це не просто речення до викладання дітям, а його життєвий шлях. Він щиро вірив у Бога до кінця свого життя, тож не треба з нього робити якогось безбожника. Іван Франко прекрасно сказав про нього: "Це колосальне всеобіймаюче око України", - акцентує співрозмовник.

Зазначає, що Іван Нечуй-Левицький стверджував: "Ми повинні мати своїх Пушкіних, аби розвивалася власна українська література. Помилка нашої інтелігенції полягає в тому, що вона покладалася на досвід російських авторів".

На пам'ять

Січень 1918 року. Він опиняється в притулку на вулиці Дегтярівській у Києві. Це лікарня для самотніх. Ніхто не згадує про нього, - ділиться завідувач.

Презентуємо рушничок, що належав Івану Нечую-Левицькому, переданий до музею київською вчителькою Валентиною Борисівною Негрубою.

Вона прибула до нього, і, розчулений моментом, він подарував їй частину рушника, розірвавши його навпіл. Ту половину, що залишилася в її руках, вона вирішила передати до музею, де вона згодом стала вишуканим експонатом. А його останній шлях супроводжував кінний катафалк. У мережі можна знайти ще чотири фотографії з похорону. Навіть у Сполучених Штатах, в Українській бібліотеці, зберігаються матеріали про цю подію... Церемонія поховання відбулася 2 квітня, і його проводжали січові стрільці. Прощання відбулося в Софійському соборі за участю 12 священників. Це велика честь, адже він походив з родини православних священників, яких шанували як праведників, - зазначає.

У музеї можна побачити керамічні витвори Анатолія Реп'яха, присвячені пам'яті Нечуя-Левицького. На основі творів цього автора були створені композиції, що відображають сварку Кайдашів за мотовило, а також груші, що ростуть біля паркану, та інші сцени.

Остання виставка присвячена засновнику музею Сергію Левковичу Хаврусю. Тут представлена вражаюча колекція друкованих матеріалів: "Стеблів над Россю", "Божий дар", "Над Россю й Роставицею", "Краєзнавство Черкащини".

Виставка нашого керівника - це відображення його пристрасті до фотографії. Він багато часу витрачав на зйомку, особливо роблячи знімки для журналу "Україна", що було справжньою мрією для будь-якого фотохудожника. Крім того, він був самодіяльним композитором. Щоб вловити красу світанку, він прокидався о четвертій ранку і мчав на своєму мопеді - справжній ентузіаст своєї справи. А ці книги, які він видрукував, стали результатом його власних зусиль. Ось, наприклад, одне з його цікавих досліджень - "Любов і мрія мудрого Нечуя".