Для одних я являюся втіленням Харкова, для інших - неприємним явищем, яке псує стіни. Я - стріт-артист Гамлет Зіньківський.

"Сподіваюсь, ви не запитаєте, чому я маю таке ім'я, як Гамлет," - з усмішкою зазначає Гамлет Зіньківський перед тим, як розпочати це інтерв'ю.

Його ім'я настільки ж неповторне, як і його творчість, яку можна зустріти на вулицях українських міст: чорно-білі зображення з лаконічними філософськими висловлюваннями не тільки привертають увагу випадкових перехожих, а й спонукають їх до роздумів про сенс існування.

Свій дебютний стріт-арт проект Гамлет реалізував ще в 2001 році у рідному місті Харкові.

"Я створив маленький малюнок фломастером – кумедне, дуже наївне обличчя. Портрет Гагаріна я намалював на паркані, і в той момент мене охопив страх. Я був переконаний, що якщо хтось помітить мою роботу, мені загрожує переселення до Сибіру чи щось подібне," - згадує художник.

Нині Гамлет Зіньківський є одним із найпомітніших стріт-артистів України, а Харків став його мистецькою галереєю, де він створив справжній лабіринт з власних творів.

Сьогодні Гамлет продовжує творити в умовах небезпеки. Деякі з його робіт були виконані в містах, які повернулися під контроль. Одним із таких творів є напис "Живі. Контужені. Щасливі", розташований на зламаному мосту в Куп'янську, що в Харківській області.

Навіщо займатися стріт-артом у часи війни? Яка реакція людей на художника, який залишає свої чорно-білі твори на їхніх вулицях? Чому для Гамлета має значення адаптувати свої давні роботи українською мовою?

Про все це "Українська правда" поговорила з Гамлетом Зіньківським. Нижче - скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

Ви стверджуєте, що є "художником свого міста", але багато людей охоче називають вас "харківським Бенксі". Чи викликає така порівняння у вас обурення, чи, навпаки, приносить задоволення?

Мені не зовсім до вподоби така характеристика, проте людям так зрозуміліше. Їм простіше пояснювати. Коли вони хочуть розповісти про Харків і кажуть: "У нас є такий художник. З ким його можна порівняти?.. Він - як Бенксі", - добре. Хоча, якщо глибше розглянути, про що я говорю і про що говорить Бенксі, ми насправді дуже різні. І техніки, і підходи абсолютно різняться. Але це вже дрібниці.

Коли ви стверджуєте, що є "художником свого міста", яке значення ви надаєте цим словам?

Я б навіть не займався малюванням. Мене надзвичайно захоплює перетворювати брудні поверхні на білі чи чорні. Просто беру і фарбую. Частково я очищаю своє місто, яке мені дуже дороге.

Яка реакція людей, коли вони помічають вас на вулиці з малярським приладдям і фарбами, зайнятим створенням нового твору?

- 99 з 100 випадків - це позитив. Наприклад, "Гамлете, дякую за вашу роботу", "А можна зробити селфі?". Саме в ці моменти, коли я зосереджений на своїй справі. А поки я несу драбиною в робочому одязі, я просто звичайний маляр. Просто один з багатьох.

Найбільш вражаючою та значущою реакцією для мене став момент у 2022 році, коли військові зупиняли свої пікапи, виходили і висловлювали мені подяку. Я усвідомлюю, з яких непростих місць вони прибули... Їхня вдячність надихнула мене продовжувати малювати в пустому місті.

Раніше ви спілкувалися російською, і ваші твори також відображали цю мову. Тепер ви вирішили внести зміни у свої роботи. Що спонукало вас до цього кроку? Чи не вважаєте, що залишити їх без змін було б доречно, адже це своєрідне відображення вашого художнього шляху в той час?

- Давайте так: якби я просто здох, то це було б питанням дослідників: що краще - залишати чи виправляти ці написи. Поки я живий і поки це моя творчість, я просто не хочу бачити на своїх роботах російську мову.

У живопису я не можу внести зміни, тому залишаю його в російському варіанті. Це невід'ємна частина моєї сутності. Але стріт-арт я маю можливість коригувати, принаймні там, де це реально. Адже часом слова так взаємопов'язані, що їх не можливо адекватно перекласти.

Якби я розпочав свою діяльність українською мовою у Харкові в 2014, 2015 або 2016 роках, мої роботи, певно, зазнали б нищівної критики. Відсоток сепаратистів тоді був надзвичайно високим. Вони могли б вигукнути: "О, ти – бандера! Це потрібно знищити!"

- Як митець ви формувалися в регіоні, на який великий вплив мала Росія. Чи не було у вас бажання працювати в Москві або Санкт-Петербурзі?

Стратегічний підхід харківських художників полягав у наступному: спочатку варто було переміститися до Києва, створити там певну кар'єру, а потім намагатися завоювати Москву. Якщо там тебе визнають, то все складеться вдало.

Я стрибнув через Київ і опинився в Москві. Прибувши, ми узгоджуємо деталі моєї персональної виставки в найпрестижнішій московській галереї. Мені пропонують: "Ти залишаєшся тут на постійно. Ми забезпечимо тебе автомобілем, житлом та майстернею. Вдень ти займатимешся творчістю, а ввечері – відпочивай у компанії знаменитостей. Ми познайомимо тебе з усіма важливими людьми і підготуємо московський арт-ринок для твого дебюту".

Я кажу: "Все чудово, мені це подобається, але моє серце належить Харкову, і я планую працювати саме там. Сьогодні куплю квиток на потяг, розроблю проект, а через два місяці повернуся з ним".

Мені говорять: "Так не слід вчиняти!" Після цього відбулося ще кілька обговорень, і ми посварилися до неможливості. У 2012 році я остаточно закрив для себе цю сферу.

Взагалі мені нецікаво було будувати собі кар'єру виключно в якихось київських галерейках. Що, в принципі, було би класно: заробляєш собі бабло і все супер, клас. Нецікаво. Я хотів вийти зі своєю творчістю на вулиці, і я це зміг зробити.

- Багато стріт-артистів приховують своє обличчя. Чому ви обрали інший шлях?

- Та я не встиг його приховати. Та й у стратегії "Ніхто не має знати, як виглядає справжній стріт-артист чи графітчик" багато фейку. Єдиний, хто не фейк - Бенксі. Це реальна людина. Не уявляю, скільки він витрачає грошей, щоб залишатися ноунеймом, щоб ніхто не впізнав його.

В принципі мені нецікаво приховувати своє обличчя. До мене можна спокійно підійти на вулиці: побажати добра та натхнення або ж сказати, що я - мразота, яка щось псує.

Яка ваша реакція на тих, хто, коли ви займаєтеся малюванням, намагається давати поради про те, як це слід робити?

Коли хтось просто стоїть і спостерігає – це дарує мені неймовірне задоволення. Особливо приємно, коли проходять мами з малюками, і діти зупиняються, щоб подивитися, як я працюю з пензликом чи валиком. Це відчуття просто фантастичне, наповнене радістю і світлом.

А коли людина починає вставляти свої п'ять копійок, то я цього не розумію. Якщо ти краще знаєш, що мені робити, то в принципі тут ще багато вільних стін - зроби своє.

Перед тим як почати малювати, я задумався: створив детальний ескіз та вдосконалив текст, щоб він став бездоганним.

Який найнепередбачуваніший коментар щодо вашої роботи ви отримували?

- Є одна реакція, яка мене сильно вразила. У мене є малюнок, на якому зображено дирижабль і написано: ""Всьому свій час", - казав капітан дирижабля". І якось до мене на виставці підійшла дівчина, каже: "Добрий день, я дуже люблю ваші роботи. Одна з них, із дирижаблем, змінила моє життя. Після того, як я вперше її побачила, ще кілька разів до неї приходила. Потім я впала в депресію, звільнилася з роботи, а тепер вже два роки пишу вірші, і в мене вийшла перша збірка".

На жаль, я не можу згадати ані ім'я, ані прізвище цієї дівчини, і навіть не бачив її творчості, але її вплив на мене виявився значним. І слава Богу за це! Я вважаю, що важливо, аби люди переглядали мої роботи як відображення себе, заглиблювалися у власні думки та почуття, щоб зрозуміти, чого їм не вистачає і що насправді бажають. Сподіваюся, вони знайдуть у собі і сили, і відвагу змінити те, що їх не задовольняє.

- Чи розуміють українці стріт-арт як явище? І чи залежить їхня реакція від регіону, де ви робите свої роботи?

Згадую розмову, що відбулася в Тернополі, можливо, в 2017 або 2018 році. Я закінчував роботу, і до мене підійшов літній чоловік із запитанням: "Що це таке?". Відповідаю: "Це стріт-арт". Він запитує: "Чому це не патріотично?". Я уточнюю: "В сенсі, що тут немає лелек, козаків, вишиванок, тризуба чи прапора?". Він кидає: "Саме так". Я відповідаю: "Те, що я приїхав з Харкова і займаюся цією справою, є патріотизмом, але на більш високому рівні". Він з подивом: "Я вас не розумію". Я кажу: "На жаль, і навряд чи ви це зрозумієте".

Водночас я щиро вдячний Тернополю: там зникає безліч нових проектів, але мої давні роботи все ще залишаються. Я не можу згадати, про що думав у 2017 році, але одна з моїх робіт, присвячена сумкам, рюкзакам та валізам, містить напис: "Щоб повернутися, потрібно спочатку вирушити в дорогу". І уявіть собі людей, які евакуювалися з Харкова і тепер опинилися в Тернополі, натрапивши на цю роботу...

Чи готові люди сприймати стріт-арт? Це залишається для мене загадкою.

Частину своїх творів ви реалізували в містах, які були звільнені від окупації. Яка роль стріт-арту в таких місцях?

- Тому що це алогічно.

Було б доцільно прийняти запрошення від європейців та подорожувати містами Європи для створення там художніх робіт. Це виглядало б цілком раціонально. Також варто було б організувати щось у Львові, що стосувалося б теми "Харків - залізобетон".

Але я - не дуже логічний і не дуже послідовний. Тому я поїхав, наприклад, у Куп'янськ зробити напис на підірваному мості.

Цей напис "Живі, контужені, щасливі" вражає своїми розмірами; впевнений, його видно навіть з космосу. Безсумнівно, цей напис помічають і недолуге руське військо зі своїх розвідувальних безпілотників.

Всі українські солдати, які проїжджали повз, зупинялися, спостерігали та робили фотографії. Вони живі, хоча й контужені. Деякі з них виглядали щасливими. Звісно, не всі, адже переважають сум і відчай. Проте вони знаходять у собі сили триматися.

- Ви малювали і в містах, які зараз під російською окупацією. Наприклад, у Бердянську та Маріуполі. Чи слідкували ви за долею цих робіт, чи вдалося їм вціліти?

- У якомусь інтерв'ю я розповів, що не знаю, яка доля моїх робіт у Бердянську. І десь через тиждень після цього люди, котрі запрошували мене колись у Бердянськ малювати ці роботи, набрали мене і кажуть: "Слухай, ті, хто в окупації зараз, почули твоє питання і скинули нам кілька фотографій твоїх робіт". Мене це настільки вразило!

Ти усвідомлюєш, що необхідно продовжувати боротьбу за ці землі, адже там залишилися люди, яким це важливо, які чекають на повернення України, які не встигли або не змогли... Але це точно не "ждуни" і не сепаратисти. Це безсумнівно. За них переживаєш. За сепаратистів - ні.

У Маріуполі я працював у 2015-му і, здається, в 2016 році. І коли приїжджав туди у 2018-му, то мої роботи вже тоді були в поганому стані.

Власне, хвилюватися за свої справи в Маріуполі, коли самого міста вже не існує, це зовсім не доцільно. Які ж можуть бути справи? Якби місто ще існувало... Якщо б воно було вільним і доступним, можна було б повернутися та щось втілити в життя. Але, коли міста просто немає, це дійсно викликає глибокий смуток.

Яка з ваших проектів, реалізованих після 24 лютого, має для вас особливе значення?

- Буває, є якась особисто важлива втрата у мене, яка болить, кровоточить, а я просто проходжу свою роботу в центрі, де написано: "Міцнішаємо з кожною втратою", - читаю власний текст і кажу собі: "Зберись, ти сам написав це у 2022 році, усвідомлюючи, підозрюючи, скільки буде персональних втрат". І мені моя власна робота дворічної давнини дає сили рухатися далі, а не замикатися в депресії.

Ваш стиль справді вирізняється: ви працюєте в чорно-білих відтінках. Як часто вам доводиться стикатися з зауваженнями, що ваші роботи виглядають "сумно" або "непомітно"?

Якщо б вони були в кольорі, напевно, сподобались би більшій кількості людей, проте це б відволікало від глибини, яку я намагаюся передати. Для мене суть роботи – це текст, малюнок і композиція, які мають значно більшу цінність, ніж просто приваблива палітра. Це результат моїх років, що я провів у пошуках мінімалізму. Можливо, в майбутньому я зможу створити щось ще простіше.

- Як часто ваші роботи люди називають муралами, і чи коректним є таке визначення?

- Це некоректно. Але мені вже давно байдуже, як називають мої роботи. Мене он називають "графітчиком", і я з цього просто угораю, бо я навіть не вважаю себе стріт-артистом, якщо чесно.

Муралі для мене – це ситуація, коли міські чиновники замовляють оформлення фасадів. Такі пропозиції надходили, але я завжди відмовлявся. Співпраця з міською владою мені не цікава. Я не прагну їхніх дозволів чи підтримки. Вони самі знайдуть спосіб заробити гроші, навіть без моєї участі.

- Ви часто створюєте свої роботи без відповідних дозволів. Як на це реагує влада і поліція?

Іноді поліція підходить до мене, щоб зробити спільне фото. Таке трапляється.

Одного літнього дня, коли на вулиці панувала тиша, я занурився у створення нової картини. Раптом з арки з’явилася поліцейська машина. Вони вмикнули проблискові вогні і через гучномовець вигукнули: "Шановний художнику, бажаємо вам натхнення!". Це було так приємно, просто неймовірно!

Наші стосунки з місцевою владою можна охарактеризувати як ідеальні: вони вважають, що я не існую, а я, у свою чергу, роблю вигляд, що не помічаю їх. Ми живемо в паралельних світах, не перетинаючись.

Мені нецікаво, що вони думають про мене і мої роботи, але я точно знаю, що якщо вони почнуть зафарбовувати їх, то просто не вигребуть хейту. Хейт буде масовий.

Що важче: спочатку визначити місце, а потім створити для нього малюнок, чи спочатку уявити малюнок і вже потім знаходити для нього відповідне місце?

- Знайти місце для роботи мені дуже легко: достатньо просто прогулятися по моєму маршруту і доповнити цей лабіринт. Чотирьох - п'яти робіт вистачить, щоб трішки розширити цей маршрут.

Отже, можна сказати, що місто виконує роль вашої виставкової зали?

Звісно ж.

Чому під час війни важливий стріт-арт?

Це подібно до складової звичайного життя, яку в нас відібрали, позбавили.