Дмитро Рогозюк, лейтенант 60-ї окремої механізованої бригади.

Слід чітко усвідомити: Україна - це наш дім, і відповідальність за нього лежить насамперед на нас

Командир 60-ї окремої механізованої бригади, майор Дмитро Рогозюк, є представником нового покоління офіцерів, які сформувалися під впливом війни, що розпочалася у 2014 році. У бесіді з Укрінформом він ділиться своїм досвідом оборони столиці, а також участю у бойових діях на Запорізькому, Бахмутському та Авдіївському фронтах. Майор розповідає про теперішнє протистояння його підрозділу з противником у Лиманському регіоні та пояснює, чому сучасна війна вимагає постійної адаптації, зокрема, як управлінські структури та ініціативи знизу впливають на стійкість військових частин.

- Розкажіть трохи про себе до війни: чим ви займалися у цивільному житті? Чи планували пов'язати життя з армією, чи це був радше свідомий вибір під тиском обставин?

Я отримав освіту у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, а згодом вирішив піти на службу за контрактом у збройні сили. Тоді ситуація в армії була стабільною, і в грудні 2013 року я приєднався до військової частини, а вже в січні 2014 року підписав контракт.

Я пережив Революцію Гідності вже будучи військовим. Тому фізично не зміг бути на Майдані, але підтримував зв’язок із товаришами, які знаходилися в центрі подій, і уважно слідкував за розвитком ситуації через новини.

Потім настала етап Криму. Я був у складі бригади транспортної авіації, і саме на нашому аеродромі приземлялися літаки, які евакуювалися з півострова. Ми мали можливість спілкуватися з офіцерами, які покидали Крим, тому я мав чітке уявлення про те, що відбувається на місці.

Після цього розпочалась АТО. У той період я переважно займався логістичним забезпеченням військових підрозділів, що брали участь у бойових діях на сході країни.

Мій контракт завершився у 2017 році. Завдяки змінам у законодавстві я отримав можливість звільнитися і вирішив скористатися цим правом. У той період я не уявляв себе кадровим військовим у Збройних силах у їхній нинішній формі. Мій характер робив спілкування з деякими командирами досить складним, і я відчував, що маю потенціал досягти більше в цивільному житті.

Повернувшись у Вінницю, ми з однодумцями взялися відроджувати футбольний клуб "Нива", щоб повернути у місто професійний футбол. Нам це вдалося, і згодом я став власником клубу. Перед повномасштабною війною передав право власності тодішньому капітану команди - Артурові Загорульку, він і зараз є власником та президентом клубу. Вдячний йому за те, що продовжує цей шлях.

А 24 лютого 2022 року вибору вже не залишилося. Я мав військовий досвід і розумів, що маю повернутися до війська. Не хотів повертатися у свою стару частину, тому, маючи багато друзів у полку "Азов", вирішив приєднатися до них у Києві. Це рішення було прийнято без вагань.

Яким чином і в який момент ви опинилися на фронті, і які моменти з того часу залишилися у вашій пам'яті найбільш яскравими?

Мій шлях у військовій сфері формально розпочався ще в 2013-2014 роках, на етапі АТО. Проте, тоді я був лише на відстані від безпосередніх бойових дій. Справжню військову практику я здобув у лютому 2022 року, коли боровся за оборону Києва. Саме тоді я вперше відчув всю драму війни в її найбільш інтенсивному прояві — коли твоїм обов'язком є відповідальність за людей та виконання бойових завдань на лінії фронту.

- Як для вас почався день 24 лютого 2022 року? Де ви були й що відчували в перші години повномасштабного вторгнення?

24 лютого я прокинувся від дзвінка бабусі, який пролунав раніше за будильник. Вона повідомила: "Розпочалася війна". Спочатку я не повірив її словам і намагався її заспокоїти. Проте, одягаючись, я вирішив перевірити новини в Telegram і все стало зрозуміло... Я відреагував з холодною головою: усвідомив, що моє життя поділилося на "до" і "після", і що переді мною відкривається нова глава, яку вже не вдасться закрити.

Я вирушив до бабусі, аби надати їй підтримку. В цей момент російські війська розпочали ракетні обстріли аеродрому поблизу Вінниці. Сильні вибухи чулися неподалік від мого дому. Я зрозумів, що просто "загоїти" бабусю не вдасться: потрібно було обрати вірні слова і пояснити їй нові обставини, що я й зробив.

Після цього я вирушив до офісу нашого осередку "Центурія Вінниця". Ми зібралися разом і встановили зв'язок з іншими осередками по всій Україні. На той момент не було ясності, з якого боку може з'явитися загроза — можливо, навіть через Придністров'я в напрямку Вінниці. Проте вже наступного дня частина моїх друзів терміново вирушила до Києва. Повернувшись додому, я також зібрав свої речі і відправився до столиці.

- Від солдата до командира бригади - більш ніж непростий і нешвидкий шлях. Але то в мирний час... А які ключові події або рішення формували вас як офіцера під час повномасштабної війни?

- Повномасштабну війну я зустрів у званні сержанта. Тобто я вже мав досвід прийняття рішень, умів брати на себе ініціативу й відповідальність за людей.

Як військовослужбовець, я пройшов службу в складі ССО "Азов" у Києві. Після завершення кампанії в столиці ми направилися на деблокаду Маріуполя, рухаючись у бік Запоріжжя. Пізніше була сформована 3-тя штурмова бригада, і я отримав командування ротою 1-го штурмового батальйону. У цій ролі я пережив звільнення Херсонщини та брати участь у боях за Бахмут.

Наш батальйон був одним із найбільш досвідчених у бригаді. Логічно, що офіцерський склад, зокрема й я, став ключовою ланкою в управлінні 3-ю штурмовою. Згодом мене призначили заступником командира першого штурмового батальйону, у цьому статусі я пройшов усю Бахмутську кампанію.

Після невеликої паузи команда вирушила в напрямку Авдіївки. У цьому регіоні я вже виконував обов'язки начальника оперативного відділу штабу, відповідаючи за планування в 3-й штурмовій бригаді.

Коли було оголошено про створення 3-го армійського корпусу, мені доручили завдання налагодити управління плануванням бойового застосування військ корпусу та зайняти посаду заступника начальника штабу бригади. У той же час до нашого підпорядкування перейшла 60-та окрема механізована бригада. Я вже мав уявлення про її діяльність на фронті, відвідував командний пункт, знайомий з офіцерами бригади, і залишився з позитивними враженнями, зокрема, щодо її внеску у звільнення Херсонщини.

Водночас 60-та бригада вимагала трансформацій та "свіжого дихання". Перше кадрове рішення про зміну командира бригади в корпусі стосувалося саме неї. Командир корпусу запросив мене та дав вказівку готуватися до прийому командування 60-ю окремою механізованою бригадою. Таким чином, я пройшов шлях від сержанта до командира бригади.

Який день під час цих років війни став для вас найскладнішим - з точки зору моральних переживань чи професійних викликів?

Якщо розглядати не окрему битву, а внутрішній переломний момент, то найскладнішим стало рішення про перехід з сержантського рівня на офіцерський. Це той важливий крок, після якого повернення назад стає неможливим.

Офіцер повинен невпинно працювати над власною підготовкою та дисципліною, ставити перед собою завдання, що перевищують його уявні можливості.

Якщо ж говорити про бої, то кожен із них по-своєму важкий - незалежно від того, чи ти солдат, сержант, чи офіцер на рівні роти, батальйону або бригади. Звісно, що найважче завжди піхотинцю на передовій. Моя задача на нинішній посаді - приймати такі рішення, щоб саме там, на передньому краї, було хоч трохи легше. Це, мабуть, і є найголовніший виклик, а мій досвід з окопів допомагає в цьому.

Де виникли найбільші труднощі і з яких причин?

- Коли ми були під Києвом, здавалося, що нічого важчого вже не буде. Потім були бої на Запорізькому напрямку - і там також були дні, коли думали: "Ось це вже найважче".

Після цього - Бахмут. На той момент здавалося, що це вже вершина напруження. Проте згодом настала Авдіївка, яка довела, що війна може бути ще більш жорстокою.

Далі був Харківський напрямок. Спочатку він видавався легшим, якщо порівнювати з Авдіївкою, але з часом і там з'явилися свої дуже складні обставини.

Щоб пояснити, як усе змінюється... На початку Бахмутської кампанії при плануванні бойових дій ми враховували приблизно п'ять ключових факторів. Наприкінці кампанії таких факторів було вже 12-15. Сьогодні їх ще на кілька десятків більше.

Битва стає все більш складною, оскільки виникають нові виклики. Тому я вважаю, що найскладніші дні ще попереду.

Які аспекти вашої роботи на посаді командира бригади є найскладнішими? З якими викликами вам доводиться стикатися щодня – як на фронті, так і в повсякденному житті?

Найскладніше завдання сьогодні полягає в створенні такої управлінської системи, яка функціонуватиме незалежно від місцезнаходження командира — чи то в командному пункті, на засіданні, чи під час виїзду. Ця система повинна оперативно реагувати на дії супротивника без збоїв і виключати ймовірність помилок, викликаних людським фактором на всіх рівнях управління.

Щодня доводиться боротися насамперед із собою: не прив'язуватися до старого досвіду, а дивитися вперед. Досвід потрібен не як "істина в останній інстанції", а як інструмент для аналізу нової інформації.

Бойова обстановка змінюється зражаючою швидкістю. Кількість безпілотників, засобів ураження та систем контролю значно зросла за цей період. Тому необхідно постійно впроваджувати нові ідеї, а не дотримуватися старих методів, які були актуальні рік чи два тому. Досвід, накопичений п’ять або навіть десять років тому, у багатьох випадках більше не є релевантним.