"Рік, сповнений невдач"

1972 рік відзначився нищенням українського дисидентського руху. В ході операції "Блок" КГБ впродовж кількох місяців затримав близько сотні активістів. Цей рік став особливо важким для Василя Кука. Не лише через загострення ситуації в країні та наростаючі проблеми в Інституті історії, але й через особисті трагедії, які торкнулися його родини.

З книги "Василь Кук. Життєпис покоління"

1972 рік відзначився нищівним ударом по українському дисидентському руху. У ході операції "Блок", тривалістю кілька місяців, КГБ затримав близько сотні активістів. До в'язниці потрапили, зокрема, такі відомі особистості, як В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець та Стефанія Шабатура.

Цей рік став надзвичайно важким і для Василя Кука. Причиною цього було не лише загострення ситуації в державі, яке він гостро відчував, а й зростаючі проблеми в Інституті історії.

Лихо не оминула і його родину. Два роки тому у дружини Уляни діагностували онкологічне захворювання. До кінця 1971 року хвороба почала стрімко прогресувати. На той час діагноз "рак" сприймався майже як смертний вирок. Особливо це було актуально в СРСР, де колишніх політичних в'язнів, таких як Уляна, ніхто не збирався підтримувати. Родина Куків опинилася наодинці з важкою проблемою, без потрібних знайомств, фінансових ресурсів чи навіть моральної підтримки.

Пережите цього року Василь майже щоденно записував на листках календаря. Це було дуже нетиповим для нього. Роки перебування в підпіллі навчили його не залишати на папері інформацію про побачене, чи, тим паче, про свої відчуття. Вийшовши на волю в 1960, він почав робити короткі записи на аркушах календаря - здебільшого нагадування собі чи речі побутового характеру.

Також іноді фіксував прочитані, прослухані, побачені твори літератури, музики, театру, які справили враження. Дуже рідко він записував зміст важливих для нього розмов. Адже розумів, що залишається під наглядом КГБ і не хотів, аби його записи були використані проти нього. Тому маємо дуже мало його свідчень про пережите в 1960-1980-ті роки.

1972 є винятком. На листках календаря за цей рік найбільше записів і вони найбільш емоційні із того, що він коли-небудь писав про себе. Адже саме тоді йому довелося пережити найважчий період у житті, співмірний хіба з 1954, коли його захопили в полон. "Дуже нещасний рік" - написав він над календарною сіткою 1972 року, підсумовуючи пережите тоді.

Труднощі виникли одразу після Нового року - Уляна відчула себе дуже погано, і їй була необхідна негайна госпіталізація. 3 січня Василь вирушив до Інституту онкології, але там відмовили у прийнятті дружини до лікарні. "Без дзвінка з "верхів" місця не буде," - занотував він.

Все ж, через пару днів вдалося знайти лікарняне місце у шпиталі на Червоному хуторі. Кук одразу зауважив вкрай погані умови у палаті — холод, батареї майже не гріли, елементарне обслуговування з боку медперсоналу було відсутнє. На сусідньому ліжку лежала літня жінка, яка ночами кричала від болю, заважаючи спати іншим пацієнтам. Минуло п’ять днів, перш ніж Уляну оглянув лікар. За цей час вона майже перестала їсти і стрімко втрачала сили.

І саме в цей момент Інститут історії нагадав про минулорічні труднощі: "На роботі закрили плановий проект, нового не пропонують". Але Василь не мав часу на ці роздуми – вся його увага була зосереджена на Уляні. Він не міг нічим допомогти своїй дружині, лише спостерігав за її стрімким та болісним згасанням.

І записував:

"19.01. Стан Уляни знову погіршився. Болить рука. Яка вона терпелива! Майже мовчки терпить страшні болі! Відчуття спраги. Їсти не хоче. Свідома кінця. Найбільше турбується про здоровʼя Юрка. А допомогти нічим не можна. Єдине - наркотики. Дуже жаль!

27 січня. Обійшов усі магазини та пункти прокату – ніде не знайшов термоса.

31 січня: Спілкувався з лікарем. Вражений стійкістю та спокоєм Уляни. Вона спокійно очікує неминучого. Її стан залишається незмінним. Умови покращились, оскільки її перевели в іншу кімнату. Тепер їй краще.

2 лютого. Готував для Уляни вареники. Ця страва виявилася досить складною, і я тепер розумію, що краще її не готувати й не куштувати. Витратив на це півдня.

10 лютого. Уляні зовсім зле, вона повністю ослабла. Потрібно постійно бути поруч із нею. Написав листа до Люби, сестри Уляни, з проханням приїхати.

Ніч з 11 на 12 провів поряд з Уляною. Вона повторювала: "Як все болить", "Боюся", "Засну і помру", "Не йдіть, будьте біля мене". Юрко повернувся додому, а я залишився.

16 лютого. Разом із Любою придбали для Уляни чорну сукню, сорочку та чорні панчохи. Купувати такі речі неймовірно тяжко, аж серце стискається від болю. Кожні чотири години необхідно робити ін'єкції морфію. Після добового чергування нерви Люби не витримали.

Уляна Крюченко пішла з життя 18 березня 1972 року опівночі. Це була одна з рідкісних ночей, коли Василь не був з нею, бо він повернувся додому, а її місце зайняла сестра Люба.

Він втратив жінку, з якою був разом майже три десятиліття. Більшу частину цього часу вони прожили в підпіллі (спочатку антинімецькому, потім антирадянському), частково в ув'язненні, і лише за останні десять років, після повернення сина та поселення в окремій квартирі, мали можливість жити як звичайна родина.

Звісно, вповні такою вони ніколи не стали, бо й надалі залишалися під наглядом КГБ. Але навіть в таких умовах саме Уляна намагалася надати цій пронизаній гебістськими жучками і обсадженій довкола агентами маленькій квартирі вигляд дому, до якого хотілося б повертатися. Тому Василь писав про неї - "душа хати".

Через два дні Уляну поховали на Звіринецькому кладовищі в Києві. В наступні роки Василь буде часто відвідувати могилу коханої, проводячи там багато часу. Втрата дружини створить у його душі невимовну порожнечу, яку ніхто і ніщо не зможе заповнити до кінця його тривалого життя. Найбільше ця порожнеча відчувалася вечорами, коли він повертався додому.

"Гарна, тепла погода, - писав він 8 травня 1972, - ходив сам у ліс. Сумно без Уляни. Вернув до хати. І знову сам. Нема слова до кого сказати. Пустота! І робота не йде. Не сходить з думки Уляна".