"Є необхідність висловитися за тих, хто не має можливості це зробити". Історія поета, який став на захист Батьківщини, приєднавшись до Збройних сил України.

На фронті Україну в даний час обороняють люди, які до війни працювали в різних сферах: менеджерами, продавцями, айтішниками та митцями. Один із них — військовий Артрур Дронь, який продовжує творити, пишучи вірші, навіть у складних умовах війни. Він вже три роки служить у Збройних Силах України, захищаючи рідну землю. У своєму інтерв'ю для РБК-Україна він ділиться досвідом бойових дій, розповідає про поранення, свої погляди на мобілізацію, російську мову та літературу в умовах війни.

До великого вторгнення Артур Дронь працював у "Видавництві Старого Лева", писав вірші. До війська потрапив 2 березня 2022 року, став служити у 125 бригаді на посаді стрільця. Військові виконували завдання На Запорізькому напрямку. Під час одного з бою Артур отримав поранення і нині проходить реабілітацію у Львові.

В інтерв'ю для РБК-Україна він розповів про перше поранення, поезію на фронті, роль літератури у висвітленні війни в Україні за кордоном, ставлення у війську до можливих мирних переговорів, мобілізацію та демобілізацію військових.

Чи це твоє перше отримане поранення?

Це перше серйозне поранення, і сподіваюся, що воно буде останнім. Раніше у мене були контузії, як і у багатьох інших, а також обмороження ніг.

Поранення виявилося досить серйозним, і на стабілізаційному пункті я не одразу усвідомив всю його небезпеку. Згодом з'ясувалося, що ураження сталося ззаду: постраждали стегно, плече, нога, але найбільше страждала рука. Виявилося, що в ній стався складний перелом променевої кістки, а також було вирвано частину нерва. Внаслідок цього я втратив чутливість на кількох пальцях і частині долоні, а рухливість пальців і руки стала дуже обмеженою. Протягом цього часу я переніс п’ять операцій, і ще одна попереду. Лікування виявилося набагато тривалішим і складнішим, ніж я спочатку уявляв.

Як ви почуваєтеся в сучасному житті серед цивільного населення? Чи є щось, що викликає у вас роздратування? А може, є щось, що вражає або дивує?

У мене типова ситуація, коли людина, яка повертається з фронту, опиняється в тиловому місті. Серед великої кількості людей мені стає незатишно, тому намагаюся уникати центру міста та різних заходів і закладів. Спілкуюся в основному лише з кількома друзями, оскільки з цивільними не так багато контактую.

Наразі моє оточення складається з товаришів, більшість з яких також перебувають у Львові: дехто з них відновлюється після поранень, інші проходять лікування. Я підтримую зв'язок з ними, а також зі своєю родиною та медичними працівниками. Спілкування з іншими людьми обмежене.

Складно бачити побутові прояви великого нерозуміння того, що зараз діється з країною, такої якоїсь байдужості.

Одного разу, коли я вибирав вино в супермаркеті, поруч зі мною стояли двоє чоловіків, які явно були старші за 40 років. Я випадково почув їхню розмову. "Нам потрібен якийсь мирний договір, щоб зупинити війну, бо я закінчую магістратуру. А потім ще й аспірантуру доведеться оплачувати. Але навіть якщо все буде добре, період броні все одно не гарантований..." Ця ситуація наочно продемонструвала, як сильно можуть відрізнятися світогляди людей.

Артур Дронь обіймає посаду стрільця з весни 2022 року.

Я справді вважаю, що після завершення війни нас очікує безліч викликів... Як ми будемо жити в одній країні? Для тих, хто активно діє, для тих, хто служить, для тих, хто залишає все без уваги, і для тих, хто ховається від призову. Як нам знайти спільну мову? Це питання без відповіді.

- Який був найважчий день на фронті?

Це ті моменти, коли ми прощалися з близькими нам людьми. Коли втрачали товаришів по зброї. Ці дні завжди ставали найбільш болючими і тяжкими. Вони важчі за фізичні випробування, з якими стикаємося під час боїв або в умовах негоди.

Яке ставлення військовослужбовців до потенційних мирних переговорів між Україною та Росією? Чи має це вплив на їхню мотивацію?

- Я не можу сказати загальну думку, як це сприймається у війську. Очевидно, що у війську люди з різними поглядами, різними очікуваннями і прогнозами. Що стосується мого оточення, моїх побратимів і наших розмов, то ми слідкуємо за новинами, і також маємо відчуття, що все рухається таки до якихось переговорів, до якоїсь можливо заморозки фронту, договорів. І з тривогою очікуємо, на яких умовах це буде. Що доведеться віддати? З чим доведеться змиритися? Стараємося не створювати собі якихось ілюзій.

На самому початку вторгнення ти зовсім перестав займатися поезією. Що стало причиною цього? Які обставини вплинули на тебе в той час, і коли ти усвідомив, що прагнеш знову писати вірші?

Я опинився перед відчуттям глибокої безпорадності щодо мови та письма — всього, що з цим пов'язано. Коли ми зіткнулися з таким ступенем жаху, жорстокості та абсурду, що панує навколо, процес створення текстів і віршів здавався незначним та позбавленим сенсу.

Практичні аспекти, такі як участь у військових подіях, стали важливішими за все інше. Спочатку це призвело до глибокого розчарування у письмі. Це була перша реакція на ситуацію. Але з часом виникла необхідність переосмислити все, змінити підхід і ставлення до слова, яке існувало раніше. Потрібен був час, новий погляд і інакше ставлення до мовної роботи. Я радий, що не залишився в тому стані безмовності і продовжив займатися письмом.

На певний період Артур зробив паузу у своєму письменстві, однак наразі він працює над новою антологією прозових творів.

Який вірш став першим твором після тривалої паузи? Що стало джерелом його натхнення?

- Я насправді не пригадую, який конкретно був першим. Точно одним з перших, який є в книжці "Тут були ми" називається "Ізюмське причастя". Це було після того як з'явилася правда про ті поховання, про кількість загиблих, закатованих, вбитих в Ізюмі.

У цьому контексті важко вживати терміни "натхнення" чи "надихало" при розгляді віршів, що стосуються таких подій, оскільки вони зазвичай пов'язані з позитивними емоціями. Було б дивно стверджувати, що щось спонукало до створення твору про смерть. Тут немає натхнення в традиційному розумінні; скоріше, це потреба висловити пережите. Це можливість висловити думки від імені тих, хто не може їх висловити сам, чи то через відсутність, чи через мовчання. Я усвідомлюю, що маю шанс передати ці почуття за них.

Розумію, що слова та вчинки, які він демонстрував, можуть мати велике значення для когось. Це не лише про натхнення; це також про потребу висловлюватися і переосмислювати певні аспекти життя. Серед усіх цих хаотичних обставин і страждань важливо зафіксувати, як люди здатні зберігати людяність. Як вони знаходять сили виживати, підтримують один одного, і не здаються у важкі часи. Це прагнення показати, як у всіх цих труднощах люди залишаються людьми.

- Для тебе зараз поезія це про творчість чи про документалізацію війни?

Я все ж таки вважаю, що в цьому більше мистецтва. Вірші — це форма художньої літератури. Один із аспектів роботи поезії полягає в тому, що автор використовує власний досвід, перетворює його на текст, наче роблячи його універсальним, а потім кожен читач знаходить у ньому щось особисте для себе. Це свого роду подвійна трансформація досвіду. Щодо документалістики, яка просто фіксує події, на мою думку, вона функціонує зовсім інакше.

- Чи можна виокремити якийсь жанр літератури (поезія або проза) зараз як основний?

- Це різні жанри літератури, які реагують по-різному. І в різний час. На важливі, визначальні події, як от повномасштабне вторгнення, найперше реагує поезія. Це така емоційна швидка реакція. Інші жанри спочатку мовчать. У нас одразу в 2022 році був сплеск поезії: і потужної, і не зовсім. Її було багато, вона була різна. Поетичні реакції були одразу, а в 2023-му вже був сплеск книжок із тією поезією.

Наступним жанром, на який варто звернути увагу, є есеїстика. Ця форма короткої прози наразі, на мою думку, стає все більш важливою. В кінці року ми можемо очікувати справжній бум есеїстичних творів, адже багато українських письменників планують випустити нові збірки коротких текстів.

Художня проза з'являється в заключній стадії - романи про війну та інші трагічні, доленосні події часто виникають пізніше. Ці твори зазвичай пишуться після того, як мине певний час. Коли досвід уже осмислений, і автор має можливість поглянути на нього з відстані. Можливо, письменники спираються на записи або спогади, зроблені в момент подій, але самі художні твори, як правило, з'являються дещо пізніше. Тому я б не стверджував, що один з жанрів є більш важливим за інші; вони реагують на події поступово і в різний спосіб.

Яка твоя думка: чи здатна література стати засобом, через який світ дізнається про війну в Україні?

Безсумнівно, це можливо. І це є однією з ключових функцій художньої літератури в сучасному світі. Адже особистий досвід має величезне значення.

Коли іноземці отримують інформацію про події в Україні з новин, особливо в даний час, їхня реакція стає більш відстороненою: для них це перетворюється на звичну рутину — дізнатися, яке місто було захоплено, яке втрачено, скільки людей загинуло, чи відбулися обстріли. Однак, коли вони знайомляться з цими подіями через художню літературу, зокрема вірші, вони відкривають для себе глибокі емоційні переживання, особисті історії людей, які проходять через ці випробування, і можуть відчути, як живуть та відчувають такі ж люди, як і вони.

Книга Артрута Дроня була переведена на кілька різних мов.

Моя книга отримала переклади на декілька мов, і я мав можливість обговорити це з перекладачем шведської версії, Мікаелем Нюдалем. Він підкреслив, що для шведів важливо бачити, що в Україні у війні беруть участь звичайні люди, які так само, як і вони, прагнуть захистити свою незалежність. Багато європейців можуть уявляти українську армію виключно як професійне формування, де служать лише ті, хто тривалий час проходив підготовку. У результаті, вони часто не можуть асоціювати себе, як, наприклад, офісного працівника, з військовою службою.

Література та подібні твори підкреслюють, що українська армія складається з таких самих людей, як і всі ми — звичайних офісних працівників, продавців, студентів та спеціалістів у сфері інформаційних технологій. Це звиклі до повсякденного життя особи, які опинилися в умовах, коли їм доводиться захищати свої родини, взявши до рук зброю та приєднавшись до збройних сил.

Художня література, яку перекладають, і видають, презентують за кордоном, дуже сильно б'є в цю точку. В показуванні особистого досвіду. Не переказу жахіть,, а показування якою є людина в цих жахіття. І нагадування, що в цих жахіття перебувають такі ж люди, як ті, хто ці книжки читають.

- Чи читав свої вірші побратимам?

Таке трапляється нечасто. Проте, коли вийшла моя книга, і ми організували презентацію, а згодом і наступні читання у Львові, мої побратими регулярно відвідували ці заходи. Вони добре знають, чим я займаюся, завжди надають мені підтримку і продовжують це робити.

Чи плануєш незабаром випустити свою збірку?

Наразі я активно працюю над новою книгою, яка, проте, не буде поетичною. Це збірка короткої прози, що більше нагадує есеї, про які ми вже обговорювали. Для мене це новий досвід, і я із задоволенням досліджую цей жанр - він вимагатиме іншого підходу, нових форм взаємодії з мовою та в цілому іншого бачення. Планую, що книга побачить світ цього року - сподіваюся, що влітку, в "Видавництві Старого Лева". Я зроблю все можливе, щоб це стало реальністю. Зараз головне - завершити написання та вчасно передати матеріал видавцеві.

- Що думаєш про те, як відбувається зараз мобілізація, і про те, що досі немає термінів служби для чинних військових?

Щодо питання демобілізації, я, як і багато інших військових, відчуваю одне основне почуття – нас знову обманули. Здається, що нам постійно говорять неправду. Обіцяють, що незабаром буде демобілізація, зокрема, розробка закону, який обіцяють реалізувати через кілька місяців. Але потім цей закон зникає, а згодом знову з'являється. Мені здається, це свідчить про велику неповагу до нас, військових. Не тільки те, що демобілізації немає – ситуація справді складна – а й те, що нам відкрито брешуть.

Дуже гарно журналіст Павло Казарін про це писав, що потрібно мати сміливість говорити нам правду. Якщо немає можливості проводити демобілзацію, то треба так сказати. А обіцяти, будувати якісь терміни, обманювати - це дорога в нікуди.

Стосовно мобілізації, то я вважаю, що вона провалена, і має бути серйознішою та масовішою, ніж є зараз. Дивні речі з економічним бронюванням. Дивно те, якою зараз є кількість заброньованих, і співвідношення заброньованих і незаброньованих. Це якийсь жах. Те, якою є велика кількість чоловіків, які підлягають призову за всіма параметрами, але не є мобілізовані. А в цей час військовим говорять, що немає ким замінити чи підсилити. Це якісь дуже дивні речі.

Ще однією жахливою річчю є ставлення цивільних до ТЦК і всього процесу мобілізації. Люди в ТЦК не святі, було багато ганебних випадків, і кожен, хто перевищує повноваження має нести покарання, це навіть не тема для обговорень. Але ці напади на військовослужбовців, плювки на людину в формі з прапором, вбивсто військового ТЦК - це просто жах. Ці люди, які нападають на військових, мають відбувати покарання. Це має настільки різко присікатися, а таке відчуття, що воно заохочується.

Військовий про завершення війни і перемогу: головне не втратити те, що у нас ще є, не втратити більше

Щодо контрактів для молодих людей до 25 років - як бути з тими, хто почав службу ще у 2022 році, будучи молодшими за цей вік? А що з тими, хто, хоч і був молодим на момент призову, вже демобілізований через важкі травми? В даний момент у мене багато питань. Загалом, мобілізація серед дорослого населення повинна бути більш серйозною.

Яке твоє ставлення до використання російської мови та російських медіа?

Моє особисте ставлення до всього, що пов'язане з Росією, є дуже негативним. Як людина, що пройшла службу в армії, я усвідомлюю, що в певних військових колах спілкуються російською або споживають контент цією мовою. Однак це єдина категорія, до якої я не висловлюю своїх зауважень. Ці люди заслуговують на окрему розмову. Якщо вони ризикують своїм життям заради нас, то я не можу критикувати їх за вибір мови. У військовому середовищі це не стає приводом для конфлікту.

Щодо людей, які не служать, то це залишається дивним і диким, і їм я на це можу вказати. Через три роки після початку повномасштабного вторгнення, коли росіяни щодня вбивають українців, слухати російську музику, говорити російською - це себе не поважати, не поважати всіх загиблих людей.

Як ти уявляєш собі перемогу України?

Оцінюючи напрямок та швидкість змін, можу стверджувати, що найважливіше — зберегти те, що в нас ще залишилося. Не дозволити втратити ще більше.