Євген Афінеєвський висловлює: "Ми презентуємо різноманітні дитячі оповіді: про тих, хто намагався втекти, кого примусово вивезли, а також про тих, кому змінили свідомість".

Євген Афінеєвський — американський режисер, який має українське коріння. Він відомий своїми документальними фільмами, такими як "Зима у вогні", "Сльози з Сирії" та "Свобода у вогні". Раніше Афінеєвський створив більше тридцяти мюзиклів в Ізраїлі, а також працював у Голлівуді. Проте його популярність і номінації на "Оскар" і "Еммі" прийшли завдяки його роботі над стрічками, що висвітлюють революції та війни.

Новий фільм Афінеєвського "Діти у вогні" присвячений українським дітям, які пережили війну, окупацію та втрати. Героями фільму стали восьмеро дітей (вік вказано станом на початок повномасштабного вторгнення):

Прем'єра нового фільму відбулася у Великій Британії, на 33-му Міжнародному кінофестивалі Raindance, де він був відзначений почесною згадкою журі. Перші покази пройшли й у Німеччині в межах Мюнхенської конференції. Другого жовтня 2025 року стрічку вперше побачила українська публіка -- у Києві, в програмі Одеського міжнародного кінофестивалю 2025. Фільм отримав дві головні нагороди 64-го телефестивалю в Монте-Карло: спеціальний приз AMADE і спеціальний приз журі.

"Детектор медіа" поспілкувався з режисером про його перехід від хірургії до кінематографа, про знамените полотнище Майдану, яке опинилося у Ватикані, про виснаження світу від конфліктів та про голоси українських дітей.

- Євгене, в українців, які вже четвертий рік живуть в умовах широкомасштабної війни, є пріоритезація. Наприклад, коли йдеться про черговий збір на ЗСУ, нам важливо знати, що це змінить на фронті. А що, за вашим задумом, має змінити фільм "Діти у вогні"?

Україна змогла вистояти не лише завдяки підтримці з боку Європи та США. Найважливіше — це те, що ви зуміли вистояти завдяки потужній підтримці зсередини. Витримка України стала можливою, завдяки невтомній праці волонтерів. Саме волонтерський рух, збори коштів та ресурсів — як в Україні, так і за її межами — стали основою нашої стійкості.

Сьогодні ми опинилися в ситуації, коли як Україна, так і міжнародне співтовариство втомилися від війни. Якщо для світу конфлікт і напруга почалися в 2022 році, то для України це все почалося ще 20 лютого 2014 року, коли "зелені чоловічки" перетнули кордон, і розпочалася анексія Криму, АТО, Іловайський котел та війна на сході. Для міжнародної спільноти "червоною лінією" став рейс MH-17 — літак, що був збитий, забравши життя невинних людей. Але для України війна почалася вже тоді, хоча світ не надавав цьому належної уваги.

Можливо, якби в той момент світова спільнота застосувала ті самі санкції, які було запроваджено у 2022-му, розвиток агресії вдалося б загальмувати. Бо crimes can't be unpunished -- злочини не можуть залишатися безкарними. А вони залишилися безкарними. І це привело до 2022-го.

Відтоді вже минуло три роки. Ми опинилися в центрі варварського котла, де невинна кров ллється рікою. У цій втомі фільм про дітей, чия кожна історія поєднує в собі як біль війни, так і дух перемоги, здатен на багато. Незважаючи на всі труднощі, дух цих дітей залишився непохитним. Вони вірять у завтрашній день і живуть ним. Сам фільм втілює те, за що сьогодні борються їхні батьки на фронті, віддаючи свої життя: за майбутнє незламної України, за молоду націю, що втілює в собі силу, гідність і непокореність.

Цей фільм має потенціал стати новим поштовхом для України в цей складний час. Люди відчувають значну втому, але молодше покоління демонструє здатність рухатися вперед і мріяти про краще майбутнє. Це надихає, особливо воїнів, які втратили кінцівки, а також тих, хто готується повернутися на передову. У програмах Superhumans та Unbroken проходять реабілітацію багато українських захисників. Деякі з них борються з глибокими депресивними станами, а інші страждають від тяжкого посттравматичного стресового розладу, що виявляється в їхніх емоційних коливаннях. Я вважаю, що фільм, через історії Яни Степаненко, Ромчика Олексіва та Саші Паскаль, може стати для них значущим джерелом підтримки. Він покаже воїнам, які повернулися з війни без рук або ніг, за що вони боролися, а також доведе, що навіть у найскладніших обставинах можна знайти сили жити, вірити та продовжувати свій шлях.

Цей фільм здатен знову привернути увагу світу до України, допомогти людям глибше усвідомити ситуацію. Усвідомити, що пролиття крові не було марним, але його потрібно якомога швидше зупинити -- насамперед заради дітей, які тільки починають своє життя. Вони дорослішають за лічені дні. За кілька днів дитина може змінитися назавжди -- і в 12 років мислити, як вісімнадцятирічні.

Яна Степаненко, персонаж стрічки "Діти у вогні". Зображення: Unbroken Ukraine/Facebook.

Олександра Паскаль, персонаж фільму "Діти у вогні". Зображення: Unbroken Ukraine/Facebook

Цей фільм має потужний емоційний та моральний вплив: він не лише підносить дух українців, але й пробуджує свідомість у глобальному масштабі. Він закликає до припинення війни, акцентуючи увагу на тих, хто найбільше потерпає, а також розкриває жахливі злочинні наміри Росії стосовно українських дітей.

Коїться справжнє варварство. Пригадуються слова керівника російської "Юнармії" Кононенка: "Ваші діти -- це наша майбутня елітна армія". Це лякає і повертає нас до історії яничарів за часів Османської імперії, коли дітей забирали в батьків, перетворюючи їх на жорстоких солдатів, які знали лише насильство, бо в них відібрали любов і родину.

Що можуть дати батьки своїм дітям? Найцінніше – це любов і знання. Але що залишається, коли війна забирає батьків? Діти потрапляють у середовище, яке замість підтримки та розвитку пропонує лише сувору дисципліну. Російська "юнармія" залучає дітей вже з восьми років, і це, в певному сенсі, перевищує навіть те, що було в гітлер'югенді. Це справді жахливо.

Отже, цей фільм має потенціал знову зацікавити людей у темі війни, її наслідках та справжніх причинах боротьби України. На мою думку, саме в цьому й полягає основна мета цієї стрічки.

Коли виникла у вас концепція для цього фільму?

На Майдані в період 2013–2014 років був Рома Савельєв, відомий як "циганчук Майдану". Для мене він завжди залишиться Гаврошем цього руху. На Інститутській він сміливо схопив мегафон, піднявся на барикаду навіть під вогнем і закликав: "Правий сектор — вперед!" Це можна побачити на відео. Справжній приклад безстрашного Гавроша.

Потім я створив фільм "Сльози з Сирії", в якому також зосередився на дітях, адже це було для мене важливо. У "Свободі у вогні" я провів чимало інтерв'ю з дітьми. Після цього мені неодноразово говорили: "Женю, тобі варто зняти окремий фільм, присвячений лише голосам дітей". У "Свободі у вогні" є моменти, коли діти висловлюють свої думки з таким ентузіазмом, уявою та любов'ю... Вони повні енергії та життя. І тоді я зрозумів: дітям необхідно надати окремий простір для їхнього висловлювання.

Усвідомлюючи, наскільки світ втомлений від конфлікту в Україні, я зрозумів, що слід знайти спільну мову для всіх нас. Діти — це безцінний дар. Ми існуємо для того, щоб бачити їхні усмішки. Це стало моїм натхненням для створення фільму, у якому говоритимуть лише діти. Це буде історія, адресована дорослим від дітей.

Чи відчували ви побоювання, що не зможете витримати емоційний тягар і зануритеся в дитячі страждання?

-- Був. Коли почав робити перші записи, відчув, як ламаюся. Я ж не залізний -- я людина. Не забуду, як у 2022 році після інтерв'ю з Анею Зайцевою, яка з маленьким сином пережила облогу Маріуполя, вибиралася з "Азовсталі" й стала героїнею фільму "Свобода у вогні", я тримав на руках її Святика, обіймав інших дітей, чиї батьки були в полоні або загинули... Вони тягнулися до мене. І коли виїжджав -- просто плакав. У мене стався зрив.

Перед початком зйомок фільму я переглядав відео про обстріл залізничного вокзалу в Краматорську, а також про напад на Вінницю, внаслідок якого постраждав Ромчик. Я натрапив на безліч матеріалів, які справили на мене велике враження. Коли у жовтні 2023 року я розпочав зйомки, перші інтерв'ю з Яною Степаненко, Ромкою, Сашею та іншими дітьми, які отримали серйозні травми, сильно мене вразили. Я бачив хлопчика, якому внаслідок поранення відрізали частину голови, і спостерігав, як медики відновили його. Йому було приблизно 13-14 років, але за психологічним розвитком він відповідав рівню мого дворічного сина. Це було надзвичайно важко.

Роман Савельєв, двадцятирічний підліток, на столичному Майдані в грудні 2013 року. Кадр із стрічки Євгена Афінеєвського "Зима у вогні: Боротьба України за свободу", 2015 року.

Зображення Роми Савельєва, літо 2014 року. Фото з архіву Євгена Афінеєвського.

Я звернувся до Ані, яка допомагала мені з перекладом: "Ти знаєш, ми обоє батьки, і наші діти одного віку. Я не впевнений, що зможу зняти цей фільм про дітей. Просто не переживу цього". Вона відповіла: "Женю, вони витримали. Вони здобули перемогу. І ти зможеш це зробити — заради них. Якщо вони змогли, то й ти зможеш".

Ця думка залишилася в моїй пам'яті, оскільки я дійсно сумнівався у своїй здатності витримати випробування. Кожна історія є унікальним тестом. Коли чуєш це, важко повірити власним вухам, а коли бачиш на власні очі, здається, що це неможливо.

Тому я кажу: ці діти -- як воїни, які повернулися без рук і ніг, але вони, діти, показують, що навіть після такого можна жити повноцінно. І воїни можуть це зробити теж.

Анна Зайцева разом із сином під час зустрічі з Папою Франциском. Зображення: архів Євгена Афінеєвського.

-- Як ви обирали героїв для участі в фільмі?

Кожну історію, яку я прагнув передати, я формував як кінорежисер, забезпечуючи їй чітку структуру: початкову частину, розвиток подій та завершення. На початку я розкриваю, де знаходилися герої, звідки вони прийшли та як опинилися в цій війні; в середині – розповідаю про їхні переживання та випробування, а фінал підбиває підсумки з переможним настроєм. Ще з часів Майдану я усвідомив важливу істину: український народ неможливо зламати, і неможливо поставити на коліна. Якщо ви переглянете фільм "Свобода у вогні", що є логічним продовженням "Зими у вогні", ви побачите, як люди, наділені гумором і оптимізмом, зустрічають ворога...

"Свобода у вогні" — це стрічка, що відображає незламний дух українців. Я прагнув донести, що наші співвітчизники є не жертвами, а справжніми захисниками своєї Батьківщини, історії та народу. Вони не просто жертви, вони — переможці.

І з дітьми -- те саме. Мені хотілося показати цей нескорений дух дітей, які вже перемогли. Саме тому я обирав історії, де можна показати, що діти пройшли крізь багато випробувань і вже чогось досягли після цього.

Яна, Саша і Рома, незважаючи на важкі наслідки війни, немов перевершують власні можливості. Богдан, зі складним шляхом відновлення, сьогодні присвячує себе музиці і мріє про повернення всіх дітей додому. Він щиро вірить у це. Тепер він виступає амбасадором тих, хто досі залишається в депортації та окупації.

Але якщо подивитися на кожного з них, то кожен несе у собі голос сотень і тисяч таких самих дітей із подібними історіями. Так, можливо, в чомусь Саша і Яна схожі, але для мене вони різні. Як і Рома, Валерія та Сергій -- у кожного своя історія.

З Ромою Олексівим, який став героєм стрічки "Діти у вогні". Фото: Unbroken Ukraine/Facebook

На закритій прем'єрі стрічки "Діти у вогні" режисера Євгена Афінеєвського, що відбулася 15 лютого 2025 року в Мюнхені, були присутні Влад, Рома, Валерія, Вікторія, сам Євген Афінеєвський, а також Натанаель Лімінскі, міністр федеральних, європейських і міжнародних справ та засобів масової інформації Німеччини. Фото надане з архіву Євгена Афінеєвського.

Валерія та Сергій — це сироти, і фільм ілюструє їхню подорож назад додому. Валерію примусово відправили до табору, і вона не змогла повернутися, тоді як Сергія намагалися насильно залучити до армії в Росії. Ми розповідаємо про різноманітні дитячі долі: тих, хто прагне втекти, кого забрали силоміць, і тих, кому промили мізки. На жаль, це частина сучасної реальності. Проте мені було важливо, щоб кожна з цих історій, як у хорошій казці, мала свій щасливий кінець.

Сьогодні ми не можемо дати голос дітям, які опинилися в Росії, або маленькому трирічному хлопчику, життя якого обірвав російський дрон. Проте є можливість дати Ромі шанс поділитися своїми переживаннями: як російські ракети зруйнували його світ і як на його очах загинула мама. Від імені цього безмовного трирічного хлопчика Рома і Яна можуть розповісти про те, через що їм довелося пройти, щоб знову повернутися до нормального життя, творити добро та стати прикладом для майбутніх поколінь України.

У випадку Валерії ви застосували творчий підхід, представивши оповідь від особи дівчинки, яка почала записувати свої думки в щоденнику з моменту початку повномасштабного вторгнення.

Отже, Валерія веде щоденник. Саме ви познайомили мене з ініціаторкою проєкту Христиною Храновською, яка зібрала воєнні щоденники, написані дітьми. У нашому фільмі ми створили сторінки щоденників, але мені хотілося ввести справжні. І ми реалізували цю ідею завдяки її проєкту "Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей", додавши до фільму реальні сторінки з дитячих щоденників.

Анімаційні сцени з кінострічки "Діти в полум'ї"

У вашій стрічці практично відсутні дорослі персонажі. Які причини цього вибору?

Я не мав наміру знімати дорослих, за винятком кількох випадків. Як вже зазначалося, це фільм, створений дітьми для дорослої аудиторії. Інтерв'ю я не брав ані у Дмитра Лубінця, ані у Дар'ї Герасимчук, ані у Миколи Кулеби. Проте саме уповноважений Верховної Ради з прав людини, а також уповноважена президента з прав дитини та дитячої реабілітації, разом із колишнім уповноваженим президента з прав дитини, стали тими дорослими, які сприяли процесу зйомок дітей. Не можу не відзначити й їхні команди — за підтримку та допомогу у всіх аспектах нашої роботи.

Наприклад, у моєму фільмі фігурує Сергій Чередніченко, молодий чоловік, якого повернула організація Save Ukraine, заснована Кулебою та підтримувана офісом Дмитра Лубінця. Команди з офісу Уповноваженого з прав людини та Save Ukraine об'єднали свої зусилля, щоб допомогти мені донести цю історію.

Я вирішив замінити лікарів у лікарнях розповіддю Валерії, оскільки не хотів вводити нових дорослих персонажів — моєю метою було повністю зосередитися на дітях. Проте не міг обійтися без історії Ніни Власової, адже вона є мамою Вероніки і відіграє ключову роль у цій розповіді. Тому я вирішив включити її в наратив. Хочу висловити щиру подяку офісу Дмитра Лубінця, який не лише організував спеціальне слухання в ООН для привернення уваги до історії насильства та переслідувань Вероніки, але й надав нам відеоматеріали, що дозволили детально розкрити історію дівчинки.

Валерія Сидорова: Для мене цей фільм максимально точно відображає події, які мали місце в моєму житті. Вони представлені без будь-яких прикрас, і саме це робить його надзвичайно емоційним. Головними героями є діти, а їхня перспектива на події надає історії щирості та глибини. Фільм малює реалістичну картину дитячого життя, а анімація виконана дуже якісно та зворушливо. Особливістю стрічки є показ дитячих досягнень у фіналі, що викликає відчуття надії і залишає сильне емоційне враження.

Це був цінний досвід спостереження себе зі сторони, адже у фільмі показані різні етапи мого життя - я ще 17-річна, коли тільки повернулася, і вже доросла, якою я є зараз. Фільм пройшов разом зі мною через безліч змін і життєвих етапів. Крім того, участь у ньому подарувала багато знайомств: ми продовжуємо спілкуватися з іншими учасниками, з деякими навіть потоваришували, живемо недалеко одне від одного, тож маємо можливість бачитися та підтримувати контакт. Багато знайомств, нові країни - за все це можу завдячувати фільму!

Однією з учасниць фільму є Перша леді України. Тому я вирішив представити державу через особистість Олени Зеленської. У своєму творі я залишив поза увагою Путіна, Кононенка та Львову-Бєлову – уповноважену президента Росії з питань прав дитини, яка активно сприяла депортації українських неповнолітніх, а також була безпосередньо залучена до викрадення дітей з тимчасово окупованих територій України. Натомість я акцентував увагу на Богдані Єрмохіні. Це слугувало контрастом між брехнею й правдою. Коли Богдан стверджує: "Я втікав звідти", а Бєлова заперечує: "Навпаки, він наш патріот! Він допомагав нашим солдатам, я знаю його особисто!" – це є наочним прикладом того, як неправда може видаватися за правду в усій її абсурдності.

Я акцентую увагу на висловлюваннях Путіна, оскільки його слова фактично слугують доказами для Гааги. Він відкрито заявляє: "Сьогодні війни виграють не генерали, а вчителі та священнослужителі". Це, здається, є варіацією на тему слів Бісмарка, хоч і трохи спотвореною, але суть залишається незмінною: Росія прагне перетворити свідомість молоді, яка в майбутньому стане її патріотичним ресурсом. Для Путіна немає жодних кордонів.

Ця різка заява, адресована молодому російському поколінню навіть із посмішкою, дає дуже сильний сигнал про те, щоб Захід прокинувся, про те, що світ і його лідери повинні її почути. Тому що вони досі не усвідомлюють загрози. Коли політики дивляться цей фільм, вони починають розуміти: небезпека реальна. У кожному жарті -- тільки частка жарту, а Путін, попри посмішку, не жартує.

У кожному столітті можна зустріти видатних особистостей, таких як Наполеон, Гітлер, Путін. Вони володіють знаннями, але їхні вчинки нагадують про справжніх демонів, які прагнуть підкорити світ. З часом технології війни стають дедалі більш потужними, смертоносними та масштабними, що призводить до збільшення кількості жертв.

Головні героїні стрічки "Діти у вогні" — Валерія Сидорова та Вероніка Власова. Джерело фото: "Детектор медіа".

Яка доля чекає на інтерв'ю з дітьми, які не потрапили в кадр?

Для мене кожен сюжет у фільмі є символом. Наприклад, історія Богдана розпочинається так, як і у багатьох інших хлопців, яких вивозили. Я проводив інтерв'ю з дітьми, зокрема з Маріуполя. Декого з них вдалося повернути назад: в певний момент опікун зміг вивезти їх з окупованої Росією частини Донецької області. На відміну від Богдана та інших дітей зі "списку 31", їх не встигли відправити до Москви.

Ці діти вже повернулися й тепер повільно відновлюються, поступово формуючи свої нові ідентичності. Їхній шлях не був настільки драматичним, як у Богдана Єрмохіна. Він неодноразово намагався втекти — це вже саме по собі є потужним вчинком. Багато з тих хлопців, з якими я спілкувався, не мали сміливості на такі ризиковані кроки.

Мені не хотілося просто зобразити процес "забрали -- повернули". Я прагнув передати ту реальність, в якій опиняються діти, та з якою взаємодіє Українська мережа за права дитини разом з іншими організаціями, що займаються поверненням дітей. Історій, подібних до історії Богдана Єрмохіна, існує значно більше.

Відверто зізнаюся: я створив вісім оповідань, хоча експерти з Голлівуду радили зупинитися на чотирьох або максимум шести. Але для мене було важливо відобразити різні аспекти, адже кожна історія є символом.

У цьому фільмі ви застосували анімаційні елементи. Чи могли б ви пояснити, з якою метою це було зроблено?

Коли я працював над стрічкою "Сльози з Сирії", я чітко усвідомлював, як багато людей важко сприймають жорстокі сцени. Як я вже згадував, світ втомився від війни. Якщо б я знову вирішив показати традиційні, жахливі кадри, глядачі просто відвернулися б від екранів. Я не хотів повторювати вже побачені жахи з новин. Мене надихнуло прагнення показати світ очима дітей, які малюють. Малювання стало невід'ємною частиною багатьох розмов з дітьми — це була важлива складова терапії, яку здійснювали психологи. Це бажання й спонукало мене обрати анімаційний формат для своєї роботи.

При цьому для мене було суттєво залишатися на зв'язку з реальністю. Тому я вирішив об'єднати два різні світи — анімаційний та документальний — і постійно переміщуюсь між ними. Це дозволяє дорослим сприймати війну через призму дитячого сприйняття.

Анімаційний персонаж Владислава Буряка. Кадр із фільму "Діти у вогні"

Для мене, як глядачки, ці зміни від анімації до документального формату виглядали надзвичайно природно.

Дякую. Ми проводили тестування цього в США, і глядачі не помічали, коли відбувалися переходи. Це велика заслуга української команди аніматорів. Коли ми тільки починали, я зазначив: "Нам потрібна мальована анімація, але не плоска, не звичайна 2D, а об'ємна, тривимірна". Адже ми сприймаємо світ у глибині та просторі, відчуваючи паралакс. Мені було важливо донести це у такій формі. Незважаючи на всі труднощі — відсутність світла та нестабільні умови — українська команда створила анімацію, яка не дратує око під час переходів між ігровими сценами та анімацією, а плавно веде глядача між різними візуальними стилями. Це було для мене принципово важливо: аби переходи не відволікали увагу, а навпаки, спонукали до подальшого занурення в кожну з історій фільму.

Я не прагнув до класичної 3D-анімації — хотілося створити щось на зразок "лялькового театру". Мене цікавила якась середня форма. Художники довго працювали над цим концептом. Спочатку ми експериментували з ротоскопією — технікою, де малюнок накладається на відеозображення. Це можна побачити у фільмі: наприклад, у сцені на вокзалі в Краматорську або в моменті, коли Ромчик підводиться з ліжка і виходить з мамою. Проте ротоскопія не підходила для всіх сцен, тому я вирішив залишити її лише для деяких епізодів.

Цей досвід став для мене справді неповторним, оскільки раніше я не мав справи з художньою анімацією. У 2008 році я створював анімаційну заставку для ігрового фільму, але те, з чим я стикаюся зараз, має зовсім іншу глибину і масштаб. Я щиро вдячний анімаційній студії "Карандаш". Я познайомився з ними ще в 2014 році, коли працював над проектом "Зима у вогні", а вони в той же час, в тій же будівлі, але в інших офісах, створювали мультфільм "Микита Кожум'яка". Тепер, повернувшись до них, я побачив, як вони вклали свою душу й емоції в цю роботу.

Усі основні аніматори та звукорежисери провели значний час у ретельному дослідженні та відтворенні деталей. Вони присвятили години спілкуванню з дітьми, зокрема з Владом, щоб відтворити атмосферу, що панувала в поліцейському відділку. Ми регулярно проводили zoom-дзвінки з Владом, де разом опрацьовували всі важливі нюанси.

Історія Вероніки виявилася схожою. Ми детально аналізували всі її свідчення, буквально розбираючи їх на складові. Мені надсилали кожну деталь, навіть найменшу. Вони використовували Google, щоб виявити місця, де могла бути Вероніка, і знаходили фотографії, за якими відтворювали події. Нам вдалося знайти той самий фасад дитячого будинку "Большая медведица". Саме на основі цього фасаду ми створили будівлю, в якій перебувала Вероніка, використовуючи оригінальні знімки. Персонажі стали точним втіленням реальності.

Вероніка Власова: Цей фільм залишив у мені глибокий емоційний слід. Це не просто оповідь, а жива реальність про дитинство, знищене війною. Спостерігати за стражданнями, втратами та водночас неймовірною стійкістю дітей було складно, але вкрай необхідно. Ця стрічка спонукає нас переосмислити цінність кожного мирного дня та усвідомити, наскільки важливо захищати тих, хто найбільш уразливий.

Участь у цій документальній праці наповнила мене відчуттям відповідальності та сили свого голосу. Я усвідомила, що навіть моя особиста історія може стати важливим свідченням для світу. Це надало мені впевненості в тому, що правда вартує бути почутою, і продемонструвало, що навіть через страждання можна знайти шлях до нових можливостей і особистісного зростання.

-- Анімація у фільмі стала не лише художнім прийомом, а й важливим способом уникнути ретравматизації як дітей-учасників, так і глядачів. Ви вже згадували про присутність психологів під час розмов із дітьми. Але у фільмі звучать їхні голоси. Наскільки складно було повертати дитину до її досвіду і як вам вдавалося зробити це без ризику повторної травматизації?

Я намагався уникати травматичних тем, але іноді діти не витримували й емоційно реагували. Можу з упевненістю сказати, що в такі моменти я одразу залучав психолога. Ми призупиняли заняття, і він швидко брав ситуацію під свій професійний контроль.

Оскільки я пережив це сам, я розумію: не завжди вдається звертати увагу на те, що завдає болю. Це схоже на відкриту рану, яка знову починає кривавити — і в такі миті потрібен хтось, хто зможе зупинити цю кровотечу. Іноді ми просто зупинялися, затримувалися в часі.

-- Скажіть, будь ласка, а якою була перша реакція дітей на фільм? Вони бачили своїх героїв на екрані?

На даний момент фільм переглянули п'ятеро дітей, разом із їхніми батьками та опікунами. Влад, Рома, Валерія і Вероніка відвідали показ у Німеччині під час Мюнхенської конференції з безпеки. Яна, разом із матір'ю, насолодилася стрічкою на 16-му Одеському кінофестивалі.

Чому ви не демонструєте фільм іншим персонажам?

Я б не наважився демонструвати фільм без участі психологів. Кожна з дітей мала попередню консультацію з фахівцем, який і визначав, чи готова дитина до перегляду. Деяким з них вже виповнилося 18 років, тому це їхній вибір. Однак, наприклад, у випадку Роми та Вероніки рішення приймав психолог. Діти залишилися глибоко вражені та зворушені після перегляду.

Знову підкреслюю: моя мета - уникнути повторного травмування, тому я не примушую до перегляду фільму. Коли він стане доступним для всіх, батьки зможуть вирішити, чи показувати його своїм дітям. Але я не можу просто так надсилати фільм із проханням "подивіться".

У ході однієї з ваших виступів ви згадали вислів Папи Римського Франциска: "Діти — це не просто числа. Вони мають свої обличчя, імена та історії. Кожна дитина — це святість". Поділіться, будь ласка, інформацією про ваші взаємини з понтифіком. Чи правда, що він висловив свою підтримку вашому фільму?

-- Так, він справді був частиною цього проєкту. У 2023 році єдиний фільм, який Папа Франциск дивився від початку до кінця -- і навіть двічі -- це "Свобода у вогні". Він хотів зрозуміти, відчути й донести це до світу. У 2023 -- 2024 роках, працюючи над фільмом "Діти у вогні", я бачився з Папою Франциском майже щомісяця і ділився з ним історіями дітей. Під час свого візиту в листопаді 2024 року я показав йому вже повністю готові, з анімацією і монтажем, eсі три сцени з Яною, Ромою і Сашею. Яну й Рому він знав особисто (тому що вони вже були у Ватикані кілька разів), Сашу -- ні, але знав про неї з мого фільму. У мене є багато відео та фотографій sз Ватикану, де діти разом sз ним.

Я ніколи не зможу стерти з пам'яті той момент, коли він спостерігав за трьома сценами фільму, і його очі наповнилися слізьми. Зазвичай люди сприймають його як актора, а я бачив у ньому, перш за все, людину — просту, добру, щиру, готову в будь-який час протягнути руку допомоги та поділитися останнім, що має.

З Папою Франциском Фото: архів Євгена Афінєєвського

Він не раз мав нагоду спілкуватися з дітьми, адже тема дитячого благополуччя була для нього надзвичайно актуальною протягом всього його понтифікату. За лаштунками він активно діяв — допомагав у поверненні українських дітей додому через кардинала Маттео Дзуппі, якого сам обрав для цієї важливої місії. Проте після обрання нового Папи Лева XIV, усі зусилля щодо повернення дітей були призупинені. 20 листопада 2025 року президент Зеленський звернувся до Папи Лева XIV з проханням відновити цю важливу роботу.

Роман Олексів, Яна Стапаненко та інші діти на зустрічі з Папою Франциском. Зображення: Архів Євгена Афінеєвського.

Яким чином ваша розмова з Папою Франциском позначилася на вашому житті?

Існують особи, які справді величні, проте залишаються близькими до нас. Вони не схожі на політиків, які гордо демонструють свою значимість перед об'єктивами. Натомість, ці люди прагнуть використовувати медіа для того, щоб підтримувати інших і піднімати важливі питання.

Він згадував про Бучу в той момент, коли про цю трагедію почали дізнаватися лише нещодавно. Це сприяло приверненню уваги до цієї жахливої ситуації. Він телефонував Путіну, намагаючись переконати його відкрити гуманітарні коридори для порятунку цивільних осіб, які опинилися в небезпечній ситуації під Азовсталлю, але не розголошував це на весь світ. Тому можу сказати: Франциск – це справжній Франциск. Я дуже за ним сумую.

Мандруючи світом, виступаючи перед медіа, він привертав увагу до болючих тем. Я намагаюся робити те ж саме через свої фільми. Це те, що нас об'єднує: ми обоє не намагаємося на цьому заробити. Кожен у своєму напрямі намагається допомагати людям, дати голос тим, у кого його немає, привернути увагу до проблеми. І, можливо, саме це нас зблизило.

Я створив три фільми про Україну, і жоден з них не був профінансований студією. Вже вдруге за останні три роки я фактично реалізую проект для України за свої власні кошти. Найважливіше в цьому всьому — можливість дати голос українському народу. Я не отримав жодної підтримки від держави, Міністерства культури чи інших установ. Навіть на просування, маркетинг та дистрибуцію фільму "Свобода у вогні" я витратив свої власні ресурси.

Проведення інтерв'ю з дітьми для стрічки "Діти у вогні". Фото: архів Євгена Афінеєвського.

-- У прикінцевих титрах ви буквально поіменно дякуєте людям й організаціям -- і їх сила-силенна. Розкажіть, хто вам допомагав і, навпаки, яких проблем ви не очікували?

-- Кажуть, щоб виховати дитину, потрібне ціле село. А щоб зняти кіно -- тим більше. Я ніколи не ставив за мету робити все самотужки. Потрібна надійна команда, працелюбний колектив. І справді багато добрих людей відгукнулися допомогти, тому я завжди дякую у своїх фільмах -- титри в мене завжди довгі.

Дякую команді "Української мережі за права дитини". Команді, яка працювала з Іриною Сусловою (Представниця Уповноваженого з прав дитини -- "ДМ"), ми знімали дітей в Child Rights Protection Center. За це величезне спасибі омбудсману Дмитру Лубінцю та його команді. Вдячний Координаційному центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей на чолі з Іриною Туляковою, психологам, які працюють з дітьми з 2014 року.

У жовтні 2023 року я прибув до Києва. Після зустрічі з Першою леді України Оленою Зеленською, я вирушив до Львова, де розпочав зйомки з командою фонду Unboken. Саме в цьому місті я натрапив на вражаючі історії, які стали основою драматургії фільму, включаючи переживання Яни, Роми та ще кількох інших дітей.

На шляху до Львова я зробив зупинку в дитячому реабілітаційному таборі Gen. Ukrainian, який заснувала Оксана Лебедєва. Ця громадська організація спеціалізується на розробці програм психологічної реабілітації для дітей та підлітків, які страждають від наслідків війни. Я мав можливість провести одне з перших інтерв'ю з дитиною, хоча воно не увійшло до фінального монтажу фільму, проте дало мені глибше уявлення про ситуацію в Україні. Реабілітаційні табори, які організовує Оксана, дійсно грають ключову роль у повному відновленні дітей.

Богдана Єрмохіна вдалося повернути завдяки величезним зусиллям адвокатки Катерини Бобровської та багатьох інших людей з України. Також важливу роль у цьому відіграв особисто кардинал Маттео Дзуппі, про що я маю достовірну інформацію. Навіть Львова-Бєлова визнала цей внесок, зазначивши в своєму телеграм-каналі, що повернення Єрмохіна стало можливим завдяки спільним зусиллям кардинала Дзуппі та Святого Престолу.

Якщо згадати період 2022-2024 років, Папа Франциск зробив вагомий внесок у підтримку українського народу, надаючи їм голос і сприяючи порятунку життів. Наприклад, вдалося евакуювати людей з Маріуполя, які застрягли під Азовсталлю, завдяки гуманітарному коридору, ініційованому ним. Багато хто не знає, що в той час були прямі звернення до Путіна. Він одного разу сказав мені: "Женю, дива відбуваються в тиші", і жив цим принципом. Повернення перших азовстальців та значний обмін жінками у 2022 році — все це стало можливим завдяки його зусиллям.

Щодо викликів, найсерйознішим з них є війна. Крім того, важливими є психологічні аспекти: діти вимагають особливо чутливого підходу. Я дуже вдячний, що поруч була команда психологів, які підтримували нас на всіх етапах. Без їхньої допомоги ситуація була б значно складнішою.

Владислав Буряк: Цей фільм для мене особливий і має значення. Я був вражений тим, як в нашій стрічці все органічно з'єднується та передається. Також мене вразили повноцінні історії інших дітей, які брали участь у зйомках. Їхній героїзм і відвага, а також здатність зберегти своє "я" та індивідуальність вражають. Незважаючи на важкий досвід, їхні розповіді надихають оточуючих.

Ця стрічка додала мені впевненості в нашій спільній роботі заради перемоги - у тому, що ми рухаємося правильним шляхом, можемо вражати, надихати й реально змінювати ситуацію своєю стійкістю та мужністю.

Євгене, давайте обговоримо, як ви розпочали свій професійний шлях. Чи справді ви колись працювали хірургом?

-- Так, у мене медична освіта. Я навчався і захищався за спеціальністю хірургія. Потім залишив цей фах ще в Ізраїлі -- під час атестації пішов на знімальний майданчик.

Це стало справжнім ударом для моєї родини, адже вони уявляли мене як професіонала в медицині, здатного годинами працювати в операційній. Але все це виявилося недосяжним, оскільки моє серце завжди прагнуло мистецтва, і я віддавався виступам на сцені.

Прапор Козацької сотні Майдану

-- Ви маєте в доробку три фільми про Україну -- "Зима у вогні", "Свобода у вогні", "Діти у вогні". Як змінювалося ваше бачення війни?

Дозвольте мені трохи відволіктися від основної теми та поділитися чимось дуже особистим. У 2014 році, коли на Майдані спалахнула будівля профспілок, особливо під час жахливих подій 18-19 лютого, на барикаді біля цієї будівлі, де руйнувалися бронемашини і кидалися коктейлі Молотова, стояв прапор. Він палав. Цей момент зафіксовано в моєму фільмі "Зима у вогні". На барикаді біля профспілок, посеред усього цього хаосу, здіймався прапор.

На початку літа 2014 року Козацька сотня вручила мені цей прапор, підписаний словами: "Козацька сотня". Уявіть собі, це той самий прапор з обгорілими краями, який я отримав від них. У мене вже було три прапори з Майдану: один з них — від батьків Сергія Нігояна, другий — зі сцени Майдану, а третій — цей, який я взяв із барикади.

Цей прапор я брав із собою на демонстрації в США на підтримку України у вересні 2014 року, був із ним у Торонто, вдягнений у футболку "Free Oleg Sentsov". І потім -- 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення. Я їду в Україну знімати нову стрічку, беру прапор із собою.

5 квітня, дізнавшись про жахливі події в Бучі, я повертався з України до Рима після зйомок. У той момент я зустрівся з Папою Франциском, поділився з ним інформацією про Бучу та вручив йому цей прапор.

Наступного дня, під час аудієнції у залі з шістьма тисячами людей, Папа говорить про Бучу й тримає саме цей прапор. Кілька годин потому фотографія з цим прапором з'явилася на обкладинках усіх італійських газет. 6 квітня 2022 року -- дата, яку запам'ятаю назавжди. Увесь світ тоді заговорив про цей жест. Це не випадковість -- Папа добре розумів медійний резонанс.

Рівно через рік, у травні 2023-го, Ватикан презентує офіційну марку, на якій зображений український прапор — це перша і єдина марка Ватикану, що має українську символіку.

У мене є безліч подібних історій. Однією з них стала ситуація із Сергієм Волинським. В один із днів мені зателефонував отець Андрій Зелінський і запитав: "Женю, чи можеш терміново донести листа до Папи? Це від командира морпіхів, які перебувають поблизу "Азовсталі". Потрібна допомога для евакуації людей". Того ж дня, 18 квітня 2022 року, я отримав цей лист.

Чи пам'ятаєте ту фотографію, яка обійшла весь світ? Я сказав: "Цей лист потрібно терміново перекласти на іспанську". Вони виконали переклад як англійською, так і іспанською мовами. Я надіслав його Папі Франциску разом з фотографією. Завдяки цьому, у той же день, разом із кардиналом П'єтро Пароліном, через російського посла вдалося зв'язатися з Путіним. У квітні запрацювали перші гуманітарні коридори.

Сергій Волинський звернувся до Папи Франциска з листом. Зображення: архів Євгена Афінеєвського.

Проте повернемося до теми мистецтва. Часто в Україні мені ставлять запитання: "Ти ж не з цих місць, чому ти ділитися своїми історіями?" Проте після "Зими у вогні" я не мав наміру продовжувати знімати про Україну. Вважав, що чимало обдарованих українських режисерів самостійно взялися б за розповідь з початку війни у 2014 році.

Коли настав 2022 рік і розпочалась повномасштабна агресія, стало зрозуміло, що жоден з них — я бачив їхні роботи — не вдався пробитися через бар'єри Заходу та Голлівуду. Так, усі згадують про історію Мстислава Чернова, що стосується Маріуполя, яка здобула "Оскар". Мстислав є надзвичайно обдарованим журналістом і відеооператором, якого продюсерська команда PBS і AP з'єднала з чудовим американським монтажером, а його продюсери — американці, які оточили його експертами, що добре розуміють західну культуру. Це ще раз підкреслює: розуміння західних цінностей має бути вбудоване в сам продукт, який ми прагнемо представити. Захід відрізняється іншим менталітетом та сприйняттям реальності.

Ще з періоду Майдану я усвідомив, що те, що виглядає зрозумілим для людей, які перебувають усередині подій, може бути абсолютно незрозумілим для західної аудиторії. Більш того, їхня увага та пам’ять зазвичай обмежені. Не всі мають достатнє уявлення про географію та історію. Тому кожна розповідь для західного глядача повинна мати чітку структуру: виразний початок, розвиток і завершення.

Все потрібно систематизувати, наче створювати "Війну для початківців". Коли я працював над фільмом про Майдан, це стало своєрідним "Революцією для початківців" для західної аудиторії, завдяки чому усі змогли зрозуміти, про що йдеться. Під час фінального монтажу "Зими у вогні" я навчився передавати ці історії так, щоб вони були зрозумілі не лише українцям, а й західним глядачам.

Я прагну створювати фільми, які не тільки навчають, а й дозволяють глядачеві зануритися в події. Моя мета — показати історії через призму звичайних людей, які можуть бути знайомими кожному з аудиторії. Це підхід, що відрізняється від традиційного, коли оповідач вважає, що його розповідь буде зрозуміла без додаткових пояснень. Але важливо пам’ятати, що лише ті, хто переживає цю історію, можуть сповна її відчути. Тому я завжди стараюся звертати увагу на ці важливі деталі.

-- Чим далі від фільму до фільму, вам складніше знімати в Україні чи навпаки?

Кожен фільм стикається зі своїми труднощами, а кожен проєкт приносить унікальні виклики. Визначити, що є більш складним чи легким, практично неможливо, адже кожна стрічка має свої специфічні риси.

Що ж змушує світ звертати увагу на оповіді українців, які переживають війну?

-- Попри втому від війни тепер вони починають розуміти: якщо скласти руки, завтра ця війна буде біля їхнього дому. Я бачив цю втому і в Україні, і за кордоном, і тому сподіваюся, що фільм дасть людям друге дихання. Бо з одного боку ми говоримо про повернення дітей додому, а з іншого -- просимо допомоги, аби зупинити це безумство, цю нелюдську і несправедливу війну. Ми показуємо сильне майбутнє України, наголошуючи, що потрібно зупинити цю війну і повернути всіх дітей.

Наталія Нагорна - журналістка та спеціальний кореспондент ТСН, відома своєю роллю у стрічці "Свобода у вогні". Фото: архів Євгена Афінеєвського.

Ваші фільми мають значну аудиторію, серед якої є парламентарії, міністри та представники урядів з різних країн. Чи помічаєте ви, як ваші роботи впливають на їхню думку?

-- Є рух. Я особисто бачив це на прикладі американського конгресмена Майкла Маккола. Він намагався зробити й робить певні кроки. Важко сказати, наскільки масштабні, але зараз ми готуємо великі заходи у різних країнах, і Майкл працює над організацією показу "Дітей у вогні" в американському парламенті, постійно виступає адвокатом України в уряді США. Ще раніше він підтримував Україну завдяки фільму "Свобода у вогні". Зараз він -- реальний голос республіканського конгресмена, який відстоює інтереси України всередині мого уряду. Він показав фільм людям, які теж зацікавлені допомогти. Видно, що є ланцюжок -- є ті, кого фільм спонукає до дії.

Є й німецький міністр Натанаель Лімінскі, який активно працює в цьому напрямі, організовує покази в Німеччині. Отже, певні результати є, але не варто забувати, що фільм нещодавно завершений. Люди, залучені до телевізійного фестивалю в Монте-Карло теж тепер намагаються допомагати. Я бачу, що всі, хто подивився фільм і відчув його важливість, починають щось робити, докладати зусиль.

-- Як ви відновлюєтеся після таких складних емоційно зйомок, після перебування в небезпеці?

У мене діагностовано СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивності), який не слід розглядати як хворобу, а скоріше як сукупність симптомів, що виявляються у вигляді непосидючості, труднощів із концентрацією, втоми та надмірної витрати енергії. Це все може суттєво впливати на моє повсякденне життя. Стан може змінюватися: іноді він погіршується, іноді покращується. Існують різноманітні підходи до його подолання: від класичних методів лікування та сеансів з психологами до простого спілкування з друзями. Кожен раз підходжу по-різному. Я не єдина особа, яка зіткнулася з цим викликом і має свій досвід.

Поділіться, будь ласка, додатковою інформацією про вашу команду, зокрема про Галину Садомцеву. Вона є вашою колегою та продюсером стрічки "Діти у вогні". Відомо, що її чоловік служить у Збройних Силах України. Яким чином її особистий досвід вплинув на створення фільму?

Галя була зі мною з самого початку, ще з часів Майдану. Це вірний партнер, який протягом десяти років проходив зі мною через всі випробування – від вогню до води. Це вже наш третій спільний проєкт. Мені дуже важливо мати поруч людину, яка знає всі деталі, може організувати логістику і підтримати в складних ситуаціях. Галина завжди була надійним тилом для мене, але водночас і активним учасником. Вона є надзвичайно цінним членом моєї команди, на неї завжди можна розраховувати.

Зображення: Галина Садомцева і Євген Афінеєвський. Джерело: "Детектор медіа"

Вона супроводжувала мене в Мюнхені та відвідувала покази в Англії. Крім того, вона проявляє величезну турботу про дітей, які брали участь у фільмі, залишаючись з ними на зв'язку. Для них вона стала як мама. Постійно підтримує Вероніку, Валерію, Сергія та інших — якщо у них виникають труднощі, вона завжди готова прийти на допомогу.

До речі, один з персонажів фільму, Сергій Чередниченко, зараз служить в армії на передовій. Він регулярно надсилає мені фотографії та відео — справжній красень. Мені важко уявити, через що вони пройшли і як змінилися, ці молоді люди. Владик був зі мною в Англії і демонстрував чудовий виступ. Хлопці справді молодці, дуже комунікабельні. Але слід пам'ятати: у дітей є травма. Ті, хто зміг її прийняти та подолати, знаходять власний шлях. І всі вони — оптимісти. Це найголовніше.

-- Наскільки російсько-українська війна стала вашою особистою історією?

Існує концепція боротьби між добром і злом, а також протистояння темряві та світлу. Я обираю підтримувати тих, хто потребує допомоги, і прагну надати їм можливість висловитися через широкий і яскравий кінематографічний простір.