Факт: Незалежність України святкує не 34 роки, а вже більше 70.

22 серпня. Сьогодні виповнюється 33 роки з моменту, коли Президент України в еміграції офіційно передав повноваження всього українського уряду президенту, що перебував на території України.

Проголошуючи свої повноваження, ми стверджуємо, що Українська Держава, заснована народом України 24 серпня і підтверджена 1 грудня 1991 року, продовжує традиції УНР і є її правонаступницею. Бажаю всім громадянам України, щоб вони, як суверенна нація, охороняли незалежність своєї країни. Нехай більше ніколи не виникає ситуацій, коли Президент чи Уряд України змушені діяти в еміграції, а щоб вони могли успішно та на благо українського народу керувати з нашої столиці - Києва, вільної України! Бажаю Вам Божої благодаті! Слава Україні! Саме так 22 серпня 1992 року, напередодні першої річниці незалежності, висловлювався Микола Плав'юк, президент Української Народної Республіки в екзилі. Він представляв Українську державу, яка була відсутня на світовій політичній арені протягом 70 років, хоча її уряд продовжував діяти.

Події, що мали місце 22 серпня під час урочистого засідання Верховної Ради, на жаль, залишилися недостатньо усвідомленими, зрозумілими та оціненими. Якщо ж звернутися до сухих фактів календаря, то можна відзначити, що президент УНР в еміграції Микола Плав'юк офіційно передав свої повноваження Державному Центру УНР (так називався уряд УНР в еміграції – ред.), визнанням того, що незалежна Україна, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР.

Щоб пояснити це в простих словах, новостворена Українська держава 1992 року успадкувала традиції державності, які українці в еміграції зберігали, захищали та розвивали протягом понад 70 років. Уряд Української Народної Республіки в екзилі не є чимось винятковим в історії світу, проте має велике значення для нас і нашої пам'яті про державність. Це допомагає усвідомити, що наша незалежність триває не 34 роки, а набагато довше.

Василь Яблонський, доктор історичних наук та автор книжок і монографій, зазначає, що ця важлива подія, як і явище українського уряду, парламенту за відсутності української держави у межах СРСР, у вигнанні, - це і є карти в руках українців, аби достойно давати відсіч тезам про "Україну як ленінський проєкт".

Втім, у 1992 році розуміння значущості цієї події було мало. Як зізнається співрозмовник , він двічі звертався до Леоніда Кравчука з проханням розповісти про цю подію з позиції українського уряду того часу: "Але він не захотів розповідати і тривалий час боявся самого факту передачі повноважень". Рішення уряду в екзилі скласти свої повноваження - це чесна і відкрита позиція, яка демонструвала перш за все визнання і надійність нової української легітимної влади в очах українських державних діячів у діаспорі. А ще - єдність українців.

Проте, процес передачі влади виявився вкрай непростим. Василь Яблонський пригадує: "Ситуація дійшла до того, що Плав'юк звернувся до Кравчука після чергових затяжних переговорів: 'Ну, ви ж знаєте, що ми маємо законно обрану владу. У нас є рішення трудового конгресу українців, яке зобов'язує нас передати повноваження нашій законно обраній владі. Ми це зробимо, а ви вже вчиняйте, як вважаєте за потрібне'". Отже, першому президенту незалежної України довелося піти на компроміс і прийняти ці умови. Водночас, Вітольд Фокін, який тоді обіймав посаду прем'єр-міністра України, за свідченнями сучасників, намагався переконати Кравчука взагалі уникати участі в цих подіях і максимально дистанціюватися від них.

Крім того, радянські ідеологічні стереотипи продовжували утримувати багатьох у своїх тенетах – навіть ім'я Симона Петлюри викликало страх. Нові українські керівники та їхні асистенти радили взагалі уникати його згадки під час святкових заходів.

Проте представники Державного центру УНР в екзилі наполегливо стверджували, що ім'я Головного Отамана неодмінно пролунає в Палаці "Україна", а частину урочистостей вирішили перенести до Маріїнського палацу.

Для більшості українців того часу значення цієї події залишилося незрозумілим. Історична пам'ять була вирвана з корінням: роки репресій, Голодомор, війни й післявоєнні переслідування розірвали зв'язок поколінь. Не дивно, що церемонія швидко зійшла з інформаційного горизонту і майже не згадувалася протягом перших десятиліть Незалежності.

Історик Василь Яблонський зазначає: "Наша незалежність має глибше підґрунтя. Тому Верховна Рада оголошує акт про проголошення незалежності, хоча правильніше було б назвати його актом відновлення незалежності. В інтернеті можна знайти першу версію цього документу, яку підготував Лук'яненко. Спочатку там було написано: "Акт відновлення незалежності України", але цей рядок був перекреслений, і поверх нього з'явилося "проголошення незалежності України".

У вересні 1991-го ВР України ухвалила Закон "Про правонаступництво України", який закріпив, що Україна є правонаступницею Української РСР та частково правонаступницею СРСР, що означало перехід прав і обов'язків від однієї держави до іншої. Цей закон став ключовим юридичним документом у перехідний період, що врегулював перехід влади від радянських структур до незалежної української держави. Василь Яблонський зазначає, що там не було жодного слова вказано про попередні форми державності.

Можливо, саме з цієї причини Україна досі більше орієнтується на радянське минуле, ніж на власну історію як незалежної держави. На відміну від балтійських країн та Польщі, які з самого початку у своїх офіційних документах зверталися до власних спроб утвердження національної ідентичності.

УРЯД В ЕКЗИЛІ - ЦЕ НЕПОВТОРНИЙ, АЛЕ ВКРАЙ ЦІКАВИЙ ФЕНОМЕН.

Історик Василь Яблонський зазначає, що важливо усвідомлювати, що Директорія стала останньою в Україні легітимною владою, яка набула нової форми в Державному Центрі УНР (ДЦ УНР) у Нюрнберзі. Всі інші уряди, такі як Центральна Рада чи Гетьманат, не мали можливості продовжити своє існування.

Не буду розкривати цю таємницю, принаймні, для істориків: це не був перший український уряд, що опинився в екзилі. Після поразки союзних українсько-шведських військ у Північній війні під Полтавою, Іван Мазепа змушений був залишити батьківщину і керувати з-за кордону.

Насправді, уряди у екзилі не унікальний винахід українців, як кожна така діяльність, вони відомі в історії. Але кожен із них абсолютно унікальний. "Немає двох схожих інституцій в світі в історії", - пояснює доктор наук. І розповідає цікавий нюанс: номінальний уряд Білоруської Народної Республіки досі існує в екзилі, бо не передав повноваження білоруській владі у 90-х роках.

"Українські діячі в екзилі зрозуміли, що український народ зможе втримати владу і ця влада попри те, що там більша частина була вчорашніх комуністів, таки вже була українською". І на 10-й надзвичайній сесії ухвалив рішення про передачу своїх повноважень законо обраному уряду, власне, президенту.

"У Білорусі ж такої впевненості не спостерігалося, і, як свідчить історія, їхні дії були цілком адекватними до тих умов, що склалися," - зазначає Яблонський. Таким чином, сучасні білоруси, які перебувають в екзилі, мають два уряди: один - в історичному екзилі, інший - нині діючий.

Що таке уряд в еміграції і чи можна вважати його легітимним?

Що таке уряд в екзилі і чи можна вважати його правдивим продовженням держави? У контексті Української Народної Республіки, відповідь на це питання є доволі складною.

"Кожен етап діяльності уряду УНР відзначався різним рівнем міжнародного визнання", - зазначає доктор історичних наук Василь Яблонський. До початку 1920-х років УНР ще мала свої представництва за кордоном, включаючи посольства. В 1922 році, під час існування уряду в екзилі, незалежність України була визнана Аргентиною. На перший погляд, це може здатися незначним фактом, але він має велике значення. "У той час світ не був таким глобалізованим, як сьогодні, і міжнародні події розтягувалися на роки. Проте визнання УНР в далекій Аргентині мало велике символічне значення", - підкреслює історик.

Одночасно радянська Україна по суті не визнавалася як самостійна держава. "Її розглядали лише як частину чогось незвичного – відродженої Російської імперії", – підкреслює Яблонський. Єдиним винятком стала угода в Ризі 1921 року, коли Польща спочатку обіцяла представляти УНР, але в підсумку уклала угоду з більшовицькою Росією і Українською СРР.

Після Другої світової війни УРСР стала співзасновницею ООН, однак, за словами історика, це мало суто політичний підтекст: "Сталін хотів, щоб усі 15 радянських республік стали членами ООН. Йому не дозволили, але погодилися на три - СРСР, Україну та Білорусь. Це не було визнанням реального суверенітету, радше дипломатичним компромісом".

А як же ситуація з урядом УНР в екзилі? Чи отримав він офіційне визнання? "Впродовж часу - ні, жодні юридичні документи не були ухвалені, але контакти мали місце. Державний центр УНР в екзилі підтримував зв'язки з урядами Федеративної Республіки Німеччина, Великої Британії, США та Канади. Відомо, що лідерів УНР приймали на найвищому рівні. Наприклад, у США прем'єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер зустрічався з Миколою Лівицьким, який на той момент був головою уряду в екзилі", - зазначає Яблонський.

Чому ж західні країни не надавали офіційного визнання цьому уряду? Відповідь досить проста: така дія спричинила б конкретні міжнародні зобов'язання, а ніхто не прагнув загострювати конфлікт із Радянським Союзом. "Уряд УНР в еміграції виконував не просто декоративну, а, швидше, репрезентативну роль. Він став символом безперервності української державності. Це була величезна праця – в медіа, в Лізі Націй, у взаєминах з політиками. Це був невеличкий потік, що постійно розмивав камінь ігнорування України", – підкреслює історик.

Дійсно, в період між двома світовими війнами Україну часто сприймали як "частину Росії". Багато людей вже не пам'ятали про козацькі традиції чи про замисли Наполеона створити українську державу. Проте уряд в еміграції не дозволяв цій темі зникнути з поля зору. Він наголошував на тому, що Україна є самостійною нацією з правом на незалежність.

ЯК ФУНКЦІОНУВАВ УРЯД УНР У ВИГНАННІ

Державний центр УНР в еміграції не був простим об'єднанням емігрантів. Це була справжня політична структура, яка зберігала свою діяльність і вплив далеко від батьківщини. Історію уряду можна умовно розділити на два основних етапи: міжвоєнний (1920-1930-ті роки) та повоєнний.

У 1920 році, після того як Армія УНР відступила за річку Збруч, еміграція охопила не тільки політичних лідерів, але й військові формування. Інтерновані солдати продовжували підтримувати свою організаційну структуру, дисципліну та надію на те, що боротьба ще не завершена. Деякі офіцери укладали контракти на службу в польській армії або у французькому легіоні, щоб зберегти свій бойовий досвід.

Збройна готовність українців виявлялася і пізніше. Цікава деталь - у 1939 році міністр закордонних справ УНР в екзилі Олександр Шульгин навіть поїхав до Фінляндії з пропозицією: українські добровольці готові стати до зброї проти СРСР у Зимовій війні. "Вони були готові боротися з "совєтами", бо це був їхній ворог і тому, що вважали - служба Україні має продовжуватися будь-де", - каже історик Василь Яблонський. Війна завершилася надто швидко, тож ініціатива не встигла реалізуватися, але сам факт такої пропозиції показує - навіть у вигнанні українські сили залишалися на правильному боці історії.

Незважаючи на вимушену еміграцію, уряд залишився непорушеним. Міністерства продовжували функціонувати, хоча їхня чисельність поступово зменшувалася. Найбільш активними залишалися Міністерство закордонних справ та Військове міністерство. Дипломати активно працювали як у двосторонніх переговорах, так і на міжнародних форумах, зокрема у Лізі Націй. Військове відомство підтримувало зв'язки з військовослужбовцями та навіть розвивало власну контррозвідку.

Проте в період між двома світовими війнами уряд змушений був діяти в умовах підпілля. Більшовицькі спецслужби активно переслідували українських лідерів; вбивство Симона Петлюри стало одним з найвідоміших випадків, але далеко не єдиним. Багато важливих рішень ухвалювались нелегально, а також існували таємні організації при уряді в екзилі, такі як "Братство української державності" — напівмасонський "орден", який мав вплив на основоположні рішення емігрантської спільноти.

З міркувань безпеки керівництво УНР у вигнанні під час Другої світової війни діяло з різних країн. Президент Андрій Лівицький залишався у Варшаві, уряд В'ячеслава Прокоповича працював у Парижі, а окремі міністри перебували у Чехословаччині. Це було зроблено для конспірації: якщо одну частину арештують, інша мала продовжити роботу. Така стратегія виявилася не надто успішною. Німеччина й СРСР поділили Європу, і діяльність українського центру різко ускладнилася. Декому з урядовців довелося навіть пройти крізь нацистські концтабори.

Попри всі ці обставини, українська еліта не опустила рук. Уже в 1921 році вона створила Раду Республіки - своєрідний "еміграційний парламент", який реально формував уряд і впливав на політику. А в 1948 році, після війни, українці знову об'єдналися - цього разу в Українську Національну Раду, що стала демократичним "передпарламентом".

Ця Рада функціонувала на основі демократичних принципів. Мандати були розподілені між різними політичними силами та течіями в пропорційний спосіб. Її очолювали обрані політики, а виконавча влада перебувала в руках уряду на чолі з прем'єр-міністром. Президентом залишався голова Державного центру - Андрій Лівицький, а згодом його наступники.

Це було унікальне явище: далеко від Батьківщини українці зуміли відтворити інституційну модель держави, зберегти її легітимність і традиції. "Це були найкращі люди свого покоління - ті, хто вижив, хто не зламався. Вони тримали ідею незалежності, навіть тоді, коли здавалося, що шансів немає", - наголошує Яблонський.

Саме з цієї причини уряд Української Народної Республіки в еміграції виконував роль не лише "декорації", а й символізував безперервність української державності. Його діяльність слугувала зв'язком між визвольними рухами на початку XX століття та відновленою незалежністю у 1991 році.

Які особливості вирізняють український досвід?

Існує поширений міф, що українці нібито не здатні до об'єднання і що нам бракує досвіду в спільному управлінні державою. Нібито наша історія державотворення не має підстав. Але це не відповідає дійсності. Вона дійсно існувала, і уряд Української Народної Республіки в еміграції є одним із найяскравіших свідчень цього факту.

"Два президенти були повоєнний період з Наддніпрянщини і два були з Західної України. Це свідчить про реальне об'єднання українців, особливо на еміграції", - наголошує історик, доктор наук Василь Яблонський. Символічно, президенти УНР в екзилі: Симон Петлюра (1920-1926), Андрій Лівицький (1926-1954), Степан Вітвицький (1954-1965), Микола Лівицький (1967-1989) та Микола Плав'юк (1989-1992) - останній і найвідоміший, здається, президент у вигнанні, який у 1992 році передав повноваження незалежній Україні. Цей перелік - не просто прізвища. Це доказ, що українці вміли гуртуватися і берегти єдність навіть у вигнанні, творячи інституції власної держави без держави.

Так, еміграційне середовище мало свої проблеми. "Еміграція - це своєрідне, закрите середовище... коли всі всіх знають, коли всі знають, хто що скаже, коли хто з ким комбінує, воно приводило інколи до позицій не зовсім хороших. Але це не є український винахід чи лише українська проблема. Це об'єктивні речі", - каже Яблонський. Проте, попри суперечки і втомленість, українські політики в екзилі зберігали головне: віру в державність.

Ця віра і єдність стали основою для досягнення того, що для багатьох виглядало як нездійсненна мрія. "Україна має тисячолітню спадщину. Вона не раз боролася за свою державність і мала уряд, який був змушений залишити свою територію. Це питання є дуже важливим, але наша сучасна незалежність є наслідком боротьби, що тривала протягом усього ХХ століття і навіть раніше," – підкреслює історик.

Важливо відзначити, що наша незалежність, проголошена в 1991 році, стала не першим, а актом відновлення. "Я переконаний, що 1991 рік - це повернення до незалежності. До цього моменту Днем Незалежності України вважався 21 січня, і саме цей день святкували. Це має велике значення для розуміння історії," - зазначає Василь Яблонський. Він також підкреслює, що уряд в екзилі усвідомлював важливість збереження цієї традиції.

І, нарешті, про унікальність України в глобальному контексті. "Уявіть, що 1991 рік став моментом, коли ідея української незалежності подолала всю силу радянської військової машини. Українці демонструють асиметричний підхід до викликів: ми пристосовуємося, шукаємо рішення і діємо, в результаті чого врешті-решт досягаємо перемоги. Це один із наших способів реально реалізовувати свої цілі. Таке асиметричне існування", - зазначає співрозмовник, підкреслюючи значення уряду в екзилі.

Ми часто забуваємо про тих, хто підтримував Україну в часи, коли її не було на мапах світу. Саме вони забезпечили збереження державності. Наша відповідальність — повернути їхні імена в історичну пам'ять і традиції нашого національного буття. Ми повинні інтегрувати їхній досвід у наше сучасне сприйняття історії. Варто говорити не лише про "проголошення", а й про відновлення незалежності. Адже Україна існувала навіть у вигнанні. І тепер, коли ми знову боремося за свободу, ми діємо не з нуля, а продовжуємо їхній шлях.