Предстоятель Української Greek Catholic Church Святослав: Ватикан не виступає посередником у відносинах між Україною та Росією, і таке прохання ніхто не висловлював.

Про те, як повномасштабна війна змінила українських вірян, стосунки з українською владою, Папою Франциском та ПЦУ, загрози від московського православ'я та новий календар - у великому інтерв'ю РБК-Україна розповів глава Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженнійший Святослав.

Згідно з даними соціологічних досліджень, з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії кількість прихильників УПЦ Московського патріархату значно знизилась. Це призвело до того, що Українська греко-католицька церква, ймовірно, зайняла позицію другої за чисельністю релігійної організації в Україні, поступаючись лише Православній церкві України.

Проте, у відповідь на пряме питання від РБК-Україна, глава УГКЦ Святослав зазначає, що його церква не прагне до зростання числа вірян. Він також відзначає, що за останні роки їхня кількість зросла, і саме греко-католицька церква виявляється найбільш активною серед усіх українських конфесій.

"Дійсно, існує безліч людей, які відчувають себе зрадженими Московським патріархатом. Відчуття травми та зради з боку власної церкви - це серйозний і небезпечний феномен, який ми спостерігаємо зараз. Ясно, що соціологічні дослідження не можуть повністю охопити це питання," - зазначає Святослав.

Окрім основних аспектів впливу війни на українське суспільство та віруючих, а також того, як церква повинна реагувати на нові виклики, ми детально обговорили з лідером українських греко-католиків питання взаємин УГКЦ з іншими українськими церквами і Святим престолом. Варто зазначити, що Папа Римський Франциск протягом останніх років не раз робив суперечливі заяви щодо російсько-українського конфлікту. Наприкінці нашої розмови ми задали предстоятелю УГКЦ кілька загальних запитань про його церкву та поширені в Україні стереотипи щодо церковних традицій.

Розгляньмо важливе та загальне питання: яким чином повномасштабна війна вплинула на українських вірян, і як ваша церква адаптувалася до цих нових викликів?

Це вже третє Різдво, яке ми святкуємо під час цієї повномасштабної війни. Відповідаючи на ваші запитання, я буду виходити з перспективи цього свята, яке ми зараз переживаємо. Якщо кожен з нас загляне у свій власний досвід, у досвід своїх сімей та друзів, можна стверджувати, що війна стала справжнім шоком, що зруйнував або розірвав багато людських стосунків. Нам довелося знову відновлювати все: наше ставлення до себе, усвідомлення власної ідентичності, що ми маємо робити, які пріоритети для нас важливі, а також наші зв'язки з близькими, за кого ми відповідаємо, і які зобов'язання маємо перед батьками, партнерами та дітьми.

Зокрема, у випадку віруючих, відбулася суттєва зміна в їхніх взаєминах з Богом, а також у звичках і нормах духовного та релігійного життя. Таким чином, можна стверджувати, що ми всі стали іншими.

Для багатьох наших друзів за межами країни, які іноді з гордістю заявляють: "Я знайомий з Україною, адже колись відвідував її, знаю українців", – я завжди відповідаю: "Тої України, яку ви знали раніше, вже не існує". Ми змінилися, і тепер прагнемо стати кращими. Пройшовши через цю жахливу трагедію, ми продовжуємо її переживати, але водночас відчуваємо, що переживаємо етап нового народження або ж відродження. Ми помічаємо, що серед нас з'являються герої, яких раніше не помічали. Велике горе дійсно викликає появу велетнів духу, виявляючи глибокі основи нашого національного та духовного життя.

Отже, ми всі змінилися. Тепер наше завдання полягає в тому, щоб допомогти кожному стати кращою версією себе.

- Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, згідно з соцопитуваннями, в Україні суттєво зросла кількість тих, хто вірить в Бога. Але поступово цифри повернулися до попереднього рівня. Чи варто було цього очікувати?

Я намагаюся зосереджено сприймати дослідження такого характеру, хоч вони завжди мають відносний характер. Кожна людина по-своєму переживає трагедію та реагує на обставини цієї війни. Є народна мудрість: у часи лиха звертайся до Бога.

Часто у часи війни ми стикаємося з кризою віри. Нерідко ми прагнемо знайти якусь вищу силу, яка б забезпечила нашу безпеку та благополуччя, сподіваючись, що все обов'язково буде добре. Проте реальність зовсім інша. Справжній живий Бог – це особа, а не абстракція, з якою потрібно налагоджувати стосунки. Ці стосунки можуть бути складними. Як і з будь-якою іншою особою, ми повинні відкривати для себе Бога, пізнавати Його в контексті нашого взаємодії з Ним – Отцем, Сином і Святим Духом.

Я б сказав, що особливо в перші місяці і рік війни, наше уявлення про Бога як про великого захисника, який забезпечує наш добробут, зазнало серйозного випробування. На щастя, це руйнування стереотипів дозволяє нам без упереджень формувати стосунки з Богом і ставити йому питання: "Боже, де ти зараз? Як можна знайти тебе в часи війни? Яким чином я можу спілкуватися з тобою сьогодні?" Внаслідок цих роздумів ми знову відкриваємо для себе Божу присутність серед нас.

Багато хто з людей мені говорив, що як почалася війна, було таке відчуття, що Бог начебто зник з нашого духовного горизонту. А потім він знову з'явився. За майже три роки цієї війни ми пережили кілька ось таких моментів. Момент страху, безсилля, а потім віднайдення нашої сили. Момент, можливо, всенародного зусилля на захист Батьківщини, а потім втому.

Отже, ми прагнемо знайти джерело, яке допоможе нам відновити наші сили. І виявляємо Бога як безмежне джерело, що оновлює наше життя. Він зцілює наші рани, допомагає впоратися з втомою і є ключем до нашої стійкості. Саме тому ми вражаємо світ навколо нас. Досвід війни для нас, віруючих, відкриває нові грані пізнання живого Бога, надає нам нову силу і можливість ще глибше будувати наші духовні зв'язки з Ним.

- Днями відбувалася зустріч Синоду вашої церкви із секретарем РНБО та міністром закордонних справ України, в контексті реалізації "плану стійкості України". Якою тут є роль церкви загалом, вашої церкви зокрема?

- Нам дуже приємно в тих стосунках державно-церковних, як ми їх називаємо, бачити, як поступово наша державна влада відкриває для себе роль і місце церкви під час воєнного лихоліття в українському суспільстві.

Іноді складалося враження, що деякі представники влади не помічають церкви. Вони іноді впадали в пастку надмірної самовпевненості, вважаючи, що здатні впоратися з усіма питаннями самостійно. Проте з часом наші державні діячі починають усвідомлювати, що релігійне життя та церковна діяльність є ключем до справжнього успіху та джерелом нашої істинної перемоги.

Нам дуже було приємно, що президент, коли презентував свій план перемоги у Верховній раді, окремо присвятив увагу державно-церковним стосункам. Зокрема, оцінив роль і місце в українському суспільстві Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦ).

Цей текст не лише стосується можливого соціального служіння церкви чи міжнародної підтримки українських національних інтересів. Він також акцентує на значущості духовної підтримки нашого народу в часи воєнних труднощів. Присутність священнослужителя у житті кожної людини в умовах цієї кризи виявляється надзвичайно важливою. Адже ми потребуємо душпастирської опіки, як це висловлюють наші протестантські брати, або ж душеопікунства.

Для нас надзвичайно важливо усвідомлювати, що є люди, які піклуються про нас. Що ми не залишені на самоті, не забуті. Коли відчуваю біль, я хочу знати, до кого звернутися за підтримкою та порадою. І завжди сподіваюся на теплий прийом і реальну допомогу. Вважаю, що саме так церква в нашій сучасній історії відкриває свою унікальну роль і значення.

Коли йдеться про нашу церкву, то наша церква сьогодні знаходиться в дуже цікавій позиції, навіть по відношенню до інших церков і релігійних організацій. Ми - церква, яка є споріднена з нашими братами православними, своєю історією, своїм корінням, ми є церква київського християнства. Але ми живемо в повному сопричасті із Вселенською, католицькою церквою. І це нам дає можливість перебувати в мережі вселенського християнства. Половина структур нашої церкви знаходиться поза межами України.

Отже, вся історія глобалізації нашої церкви, яка супроводжувала українську еміграцію за межі країни з кінця 19 століття, тепер знову активізується на підтримку України та її державності в сучасний час. Протягом століть наша церква виступала як важлива сила в процесі формування нації.

Тому російський агресор так не любить, ненавидить нашу церкву. І коли російська імперія поступово окуповувала частини України, першим, кого вона нищила, була саме наша церква. Так було на території колишньої Російської імперії, так було в радянських часах. І ось коли наша церква вийшла з підпілля, це було передвісником розвалу Радянського союзу.

Отже, сьогодні, коли черговий кремлівський лідер прагне відновити Радянський Союз, його перша мета - усунути нашу церкву. Саме так він реалізує свої наміри на захоплених територіях.

Отже, ми завжди виступали як основа націєтворення та формування держави. Наша церква завжди була надійним союзником у національно-визвольних рухах на всіх етапах нашої історії. Проте варто зазначити, що ми ніколи не виконували роль державної церкви.

І сьогодні ми намагаємося бути лідерами будування моделі партнерських стосунків між церквою і державою в Україні. І мені дуже приємно, що пан президент саме цю модель підтримує і вважає ключем перемоги України.

На початку свого президентства Володимир Зеленський та його команда демонстрували помітну нейтральність щодо релігійних конфесій і загалом не зосереджувалися на цих питаннях. Проте з часом ситуація почала змінюватися: у своїх виступах та зверненнях Зеленський все частіше піднімав теми, пов'язані з релігією, висловлюючи чітку позицію. Як ви вважаєте, чи ці дії влади в релігійній сфері в основному спрямовані на запобігання маніпуляціям з боку країни-агресора, чи це свідчить про намір використати церкву в політичних цілях?

Можливо, відповідь на це питання з часом нададуть самі представники влади. Коли ми намагаємося зрозуміти їхні наміри, це інколи стає справжньою загадкою. Я вже протягом 14 років очолюю церкву і пам'ятаю, як виглядали взаємини між державою та церквою за часів Януковича, під час Революції Гідності, а також при президенствах Порошенка і Зеленського. Мені здається, що завжди, коли новий лідер приходить до влади, він перебуває в стані ейфорії після виборів і вважає, що може самостійно вирішити будь-які проблеми. Але коли постають складні питання, політики, як правило, створюють цю складну ситуацію, а церкви потім змушені її розрулювати.

І повинні саме ми, тобто релігійні діячі, допомагати нашій державній владі, справді, часом діалогувати зі своїм народом. Ми бачили в часи Януковича, що влада перестала спілкуватися зі своїми людьми і почалася пряма конфронтація. Певним моментом єдиним посередником між двома таборами були церкви.

Проте, можна зазначити, що наші зусилля не увінчалися успіхом, і конфронтація набула динаміки, яка стала незворотною. Щодо сучасної влади, у мене склалося враження, що взаємини між державою та церквою зазнали кардинальних змін у період пандемії.

Був такий момент, що держава відчула, що репресивний ресурс закінчився. І для того, щоб переконати людей виконувати правила карантину і забезпечити поширення цієї інфекції, потрібно партнерство. Я пригадую тоді дуже плідні зустрічі із прем'єром і міністром охорони здоров'я. Мені було подвійно приємно, бо я за своєю світською освітою медик. І ми тоді з боку релігійного середовища теж могли консолідувати нашу спільну позицію. І те партнерство, я би сказав, дуже допомогло знайти певний компромісний варіант для того, щоб рятувати життя наших людей.

Щось подібне ми теж відчуваємо тепер на початку цього повномасштабного вторгнення, де держава щоразу більше починає шанувати роль і місце церкви в суспільстві.

Але є ще одна така риса. Я так відчуваю, що наша влада починає справді дуже тверезо дивитися вперед і дивитися на те, як нам зберегти Україну в найближчій перспективі, навіть коли, дай Бог, завершиться ця війна, не знаємо ще як. Держава бачить, що саме релігійне середовище забезпечує такий острів стабільності в суспільстві.

Процеси можуть бути надзвичайно різноманітними. Уявімо собі вибори в умовах післявоєнного часу. Це стане джерелом великої нестабільності. Я вважаю, що суспільство переживатиме складні часи. Агресор, який зазнав невдач на полі бою, спробує посіяти розбрат, запроваджуючи різноманітні пропагандистські кампанії та гасла, щоб налаштувати українців один проти одного. У такій ситуації важливо усвідомлювати, що релігійні інституції можуть стати тим стабільним фундаментом, на який можна спиратися, щоб об'єднатися заради спільного блага.

Слід зазначити, що Всеукраїнська рада церков вже успішно виконувала подібну функцію, зокрема, після успішного завершення Революції гідності. У той час, коли Янукович залишив Україну, країна опинилася в ситуації владарювання без чітких інституцій, які б користувалися довірою населення. Рада церков, завдяки своїм впливовим позиціям та зверненням до громадян, дійсно сприяла країні в подоланні цього складного етапу.

Тому я думаю, що все те надбання, яке ми маємо спільно з іншими церквами, той досвід, який ми отримали в тих непростих моментах нашого становлення як держави, новітньої демократичної нації, ми використаємо наповну для того, щоби наша Україна справді зробила необхідні кроки як демократичне європейське суспільство.

Усі ми прагнемо бачити Україну серед європейських народів. Наша церква, зокрема, відновила свою єдність із західним християнством наприкінці XVI століття.

Відомо, що московське православ'я прагне залучити українців з нової діаспори до своїх лав. Наскільки це помітно? Які заходи можуть вжити українські церкви для протидії цим спробам?

У різних європейських країнах це сприймається по-різному. Проте, найбільш відверто про це висловлюються наші лідери українських спільнот саме в Німеччині.

Проросійські олігархи втекли з України туди. І вони за російські гроші там створюють паралельну українську громаду, до якої намагаються заманити, зокрема, російськомовних українців. Таким чином намагаються використовувати священників Московської церкви з України, які в ці центри соціальні приїжджають і там створюють осередки релігійного життя, саме для того, щоб заманити туди людей.

І потім намагання дуже прості. З наших емігрантів створити протестний потенціал, який потім буде протестувати проти політики своєї держави, який буде за "мір во всьом мірє" в контексті "руского міра".

І це стає викликом. Викликом як для наших громад, які там вже існують десятиліттями. Це є викликом для української дипломатії, яка бачить небезпеку маніпуляції почуттями чи потребами наших громадян, які опиняються в мережі російських впливів європейських країн. І тут хто може допомогти і порадити? Саме церква.

Ми прагнемо створити мережу нашої присутності, збільшуючи кількість місійних центрів, де надаємо пастирську підтримку українцям рідною мовою. У цьому нам активно допомагає місцеве єпископство. Ми справді помічаємо, як люди прагнуть наблизитися до своєї церкви. І іноді ми недооцінюємо вагомість тих, хто, опинившись за межами країни через обставини, також вносять свій вклад у нашу перемогу.

Які нині стосунки між вашою церквою та Ватиканом, враховуючи постійні неоднозначні коментарі з боку Папи Римського? Останній приклад, який викликав обговорення, стався всього кілька днів тому, коли він порівняв Україну та Росію з "двоюрідними братами". Ці висловлювання завжди спричиняють значне обурення в українському суспільстві, і, на мою думку, багато людей ставлять собі запитання: чи справді Святий Престол звертає увагу на Україну, і якщо так, то чи усвідомлює він реальну ситуацію, що тут відбувається?

Цей випадок демонструє, як можна сприймати трагедію через призму жертви — це наше власне сприйняття. Проте, ту саму трагедію можна розглядати й з позиції вселенського судді, який бачить всю картину світу і прагне допомогти всім, хто нині страждає від війни та несправедливості, виконуючи свою місію вселенського миротворця.

Якщо розглядати окремі слова та терміни, стає очевидно, що в нашому контексті вони набувають зовсім іншого значення. Наприклад, слово "брати" є ключовим поняттям у християнському житті. Проте в нашій ситуації, зокрема через маніпуляції зі словами, які сьогодні застосовує Росія, цей термін "брати" використовується з геноцидальними намірами. Тому ми б воліли, щоб нас називали не братами, а принаймні сусідами.

Проте деякі жартують, що у висловлюваннях Папи можна помітити певні зрушення. Він згадав про "двоюрідних братів", що свідчить про певний прогрес у його думках.

Коли мова заходить про глибину діалогу та комунікації, це явно присутнє. Зокрема, можу стверджувати, що кожна медійна криза слугує каталізатором для активізації такого діалогу та взаємодії. Наша церква виступає потужним голосом у цьому процесі. Я використовую всі накопичені знання та досвід для комунікації з Папою Франциском. Ми мали можливість співпрацювати в Аргентині, де він був моїм безпосереднім наставником. Ми знаємо одне одного вже багато років, а наша єпархія, по суті, є частиною Буенос-Айреської митрополії.

Коли я відвідую його, ми спілкуємося іспанською. Якось, завітавши до нього, я вирішив звернутися італійською, на що він жартома запитав: "Ти що, забув нашу мову?" І після цього ми знову перейшли на іспанську.

Я хочу зазначити, що, безумовно, латиноамериканський досвід формує його сприйняття міжнародних подій інакше, ніж у нас, європейців. Проте, варто підкреслити, що Папа дійсно уважно прислухається до нас, і наші думки та позиції можуть мати значний вплив.

Я, напевно, зможу згадати кілька таких епізодів, оскільки вони вражають своєю значущістю. За майже три роки війни я особисто передав Святішому Отцеві понад три тисячі імен наших військовослужбовців, які стали військовополоненими. Наша нунціатура в свою чергу передала близько п'яти тисяч.

Куди б я не вирушав, на яку б парафію, чи в Україні, чи за її межами, люди постійно приносять імена. Це імена їхніх дітей, чоловіків, а також тих, хто в полоні чи зник безвісти. Я збираю всі ці імена і передаю їх до апостольської столиці. Сьогодні ватиканська дипломатія повністю готова реагувати на наші запити.

Інший приклад. Цілий жовтень місяць я мусив силою обов'язку участі в папському синоді перебувати у Ватикані. І кожного дня ми були з Папою, бо синод під проводом Папи відбувається. І я отримав таку приватну аудієнцію офіційну в Папи, якраз напередодні приїзду до нього президента Володимира Зеленського. Президент був у п'ятницю, я був у четвер у нього.

Я описував ситуацію, яка нині складається в Україні, і звернувся до Вашої Святісті з проханням вжити заходів. Сьогодні Росія цілеспрямовано знищує енергетичну інфраструктуру нашої країни, намагаючись перетворити зиму на зброю. Мовчати в цій ситуації просто не можна. Я висловлював свої думки, можливо, навіть з певною емоційною напругою, і сказав: "Скажіть нарешті, що досить вбивати невинних в Україні!" У той момент, коли я промовив цю фразу, Папа дістав аркуш паперу і почав записувати. Він запитав: "Повтори ще раз, як ти це сказав? Це звучить дуже потужно."

І ті мої слова, які я висловив абсолютно спонтанно, він зафіксував і звернувся до мене: я про це згадаю. І вже наступної неділі, після традиційної молитви "Ангел Господній", Папа оголосив про це, і це прозвучало, мов постріл з гармати: досить вбивати невинних в Україні.

Можливо, лише небагато людей звернули увагу на ці слова. Навіть в Україні не всі їх почули. Проте це була одна з найпотужніших заяв Папи на підтримку нашого народу. Отже, ось відповідь на ваше запитання: чи нас чують? Так, нас чують, але ми не завжди здатні почути.

На вашу думку, чи здатен Ватикан стати посередником у можливих мирних переговорах? Йдеться не лише про такі питання, як звільнення полонених, обмін, чи повернення дітей, а й про більш широкі політичні аспекти?

- Це питання переді мною особисто стоїть, я над ним працюю ще починаючи з 2014 року. Тобто майже 10 років. Відколи почалася окупація Криму, нашого Донбасу, бо війна йде не три роки, а набагато довше.

І на сьогоднішній день можу, або радше мушу, заявити, що такого роду посередництво не має місця. Існують специфічні умови, які його передбачають. Посередництво є складним дипломатичним інструментом, що вимагає виконання певних умов.

От я пригадую, очільник папської дипломатії, державний секретар Ватикану кардинал Паролін одразу окреслив, які є умови? Перше, обидві сторони мають на це погодитися і мають попросити. А наступне, мають бути готові імплементувати певні рекомендації, які те посередництво запропонує.

На сьогоднішній день жодна з цих умов не реалізована. За минулий рік ми стали свідками безлічі посередників, імена яких звучали з усіх куточків. Серед них навіть згадували прем'єр-міністра Індії, як одного з найуспішніших посередників. Проте політична обстановка після виборів у США знову внесла свої корективи.

Ватикан не виконує жодної посередницької місії і про таку місію ніхто не просив. Навіть з іншого боку була гостра заява нашого президента, який сказав, що нам не потрібно посередників, нам треба союзники.

На це питання Ватикан відповів дуже серйозно: давайте розглянемо, в яких аспектах Ватикан може стати союзником у контексті перемоги президента. Так, гуманітарний елемент цього плану, тоді відомий як "формула миру президента Зеленського", привернув увагу Ватикану. Ватикан вибрав ту частину формули, яка відповідає його компетенції як суб'єкта міжнародного права. І в цьому контексті Святий Престол намагається систематично і цілеспрямовано робити все можливе для підтримки України.

- Нещодавно також відбувся візит до Ватикану голови Православної церкви України, блаженнішого Епіфанія. І був момент, коли Папа Римський поцілував панагію Епіфанія, що є фактично неформальним визнанням цієї церкви.

Як ви вважаєте, чи є ймовірність об'єднання Греко-католицької церкви України з Православною церквою України в майбутньому? Нещодавно один із впливових членів сучасної влади висловив думку, що таке злиття, можливо, відбудеться, і що до нього слід прагнути. Він також зазначив, що це може статися в проміжку 30-40 років від теперішнього часу.

Коли мова йде про Ватикан, апостольська столиця надає дещо інший сенс цьому жесту. Святий Престол займає позицію, що не йому вирішувати, кого визнавати в православному світі. Спілкуючись або навіть вітаючи панагію того чи іншого єпископа, Папа не прагне взяти на себе відповідальність за визнання чи невизнання. Проте, на мою думку, сам факт цієї зустрічі має дуже позитивне значення. Слід зазначити, що ми також активно долучалися до цього процесу, оскільки завжди висловлюємо свою думку. З самого початку виникнення цієї церкви ми були відданими захисниками ПЦУ, зокрема в стосунках з апостольською столицею.

Ми були змушені роз'яснити жест Вселенського патріарха, пов'язаний з наданням томосу ПЦУ. Чому це має значення? Яке його значення? Це стало необхідним, оскільки московські кола активно поширювали дезінформацію, отруюючи думки людей, зокрема в церковних і релігійних сферах. Тому висловлюємо подяку Богу за те, що таке сталося.

Що стосується можливого об'єднання, я б не став надто оптимістично налаштованим і не встановлював би жодних термінів. Чому так? Бо наразі я не спостерігаю жодних ознак діалогу щодо об'єднання. Сьогодні православна громада в Україні стикається з іншими викликами та пріоритетами.

Сьогодні ми спостерігаємо за тим, що відбувається з тією частиною православ'я, яка залишається в різний спосіб пов'язаною з Московським патріархатом. Важливо врахувати окремі етапи розвитку та консолідації православної спільноти в Україні. Однак, з іншого боку, очевидно, що наша церква в Україні виконує роль лідера та активного промоутера екуменічного діалогу.

В Україні спостерігається єдність між різними конфесіями, яку ми усвідомлюємо в рамках екуменічних зусиль вселенського християнства. Наша поточна програма співпраці та пошуку єдності серед християн України спрямована, в першу чергу, на реалізацію на місцевому рівні тих угод, які вже були досягнуті під час діалогу між католицькою та православними церквами на глобальному рівні.

Яке ваше ставлення до резонансного законопроекту, що передбачає заборону діяльності Російської церкви та інших релігійних організацій, пов'язаних з країною-агресором? Чи вважаєте ви, що існує перспектива для Української православної церкви (МП)? Чи можливий конструктивний діалог з її керівництвом?

З огляду на обставини, я змушений був пояснювати закон (стосовно заборони російської церкви в Україні - ред.) керівникам європейських країн протягом останніх кількох місяців. На жаль, російська пропаганда випереджає інформацію, що надходить з України. Я став своєрідним екзегетом (той, хто роз'яснює, - ред.) державного законодавства. Було б бажано, аби сама держава брала на себе відповідальність за роз’яснення своїх законів.

Але кілька таких пунктів, які були зрозумілими для наших партнерів.

Перше, що слід відзначити, це безсумнівний факт, що Росія прагне інтегрувати релігію у свою мілітаристську стратегію, використовуючи релігійний аспект як інструмент впливу. На мою думку, найбільш очевидним прикладом цього є Російська православна церква, яка стала однією з тих, що активно підтримують цей режим. Проте я переконаний, що й інші релігійні організації також піддаються ризику контролю та маніпуляцій. Ми стали свідками того, як російські мусульманські лідери відвідували позиції, що належать до російських сил.

Отже, загроза в даному випадку стосується всіх без винятку. Держава Україна має не лише право, але й обов'язок охороняти релігійне середовище країни від маніпуляцій з боку агресора. Ми намагаємося донести до всіх, що цей закон не спрямований на заборону. Це закон, що захищає.

З сьогоднішнього дня в Україні більше не потрібно отримувати дозволу для здійснення молитви. Це питання не лише свободи совісті чи можливості звертатися до Бога, а й стосується ризику маніпуляцій. Ми визнаємо, що держава має як право, так і обов’язок захищати всіх своїх громадян – православних, католиків, протестантів, мусульман і юдеїв – в рівній мірі.

Наступний дуже важливий момент - усі церкви і релігійні організації України, в тому числі і православна церква московського патріархату проголосували за певні принципи, на яких ми підтримували працю над цим законом. Ви знаєте, що було багато різних законопроектів. Це ще був 2023 рік перед Пасхою. Ми мали зустріч у ВРЦ із паном Стефанчуком і там, в присутності голови Верховної Ради, всі члени ВРЦ проголосували за ці принципи, навіть московський патріархат.

Обговорювалися основи побудови партнерських відносин. По-перше, планується, що не існуватиме державної церкви; держава ставитиметься однаково до всіх релігійних організацій, надаючи їм рівні можливості. По-друге, має бути забезпечене невтручання держави у внутрішні справи церков, так само як і церков у діяльність держави. По-третє, релігійні громади нестимуть відповідальність за питання національної безпеки, що надає державі право втручатися та вживати необхідних заходів у цій сфері.

Цей закон не є бездоганний, це не є, знаєте, сторінка Євангелія. Все те, що робить людина, воно є недосконале. Тому очевидно, що можна було б набагато краще це зробити, але маємо те, що маємо, як казав один український президент.

Проте тепер ми можемо спостерігати, як цей закон буде реалізовуватися на практиці. Адже чимало законодавчих актів в нашій країні часто мають лише декларативний характер. А коли настає час їх впровадження, виконання зазвичай стикається з труднощами. Згадаємо, що вже існував окремий закон, який передбачав необхідність зміни назви Української православної церкви.

Отже, врешті-решт, застряг у судових розглядах та апеляційних процесах.

З'явився новий закон. Чи буде він реалізований? Це покаже час. Проте є одна позитивна новина: даний закон був ухвалений завдяки активному тиску з боку суспільства. Це означає, що громадськість буде стежити за його виконанням і докладати зусиль, щоб він справді працював.

- Після повномасштабного вторгнення соціологія зафіксувала радикальне скорочення кількості вірян московського патріархату. Чи правильно з цього робити висновок, що зараз Греко-католицька церква є другою за чисельністю вірян в Україні після Православної церкви України?

- Я дуже поважаю соціологію, але ми всі знаємо, що це не є точна наука. Але дуже важливо відслідковувати певні тенденції, і соціологія допомагає нам це робити. Я не хочу говорити про першість чи другість тої чи іншої конфесії, але факт є такий, що навіть незважаючи на ті процеси масової еміграції, переміщення всередині країни мільйонів людей, кількість вірян нашої церкви не зменшилася, а навпаки збільшилася.

Отже, мова йде про осіб, які ідентифікують себе як українські греко-католики. Це дійсно цікавий показник. Коли постає питання про частоту відвідування церкви та ступінь участі у житті церковної громади, греко-католики в Україні виявляються найактивнішими. Це нас дуже радує. Це не просто анонімні віруючі або ті, хто приходить лише в неділю, щоб запалити свічку. Це люди, які, приєднавшись до наших громад, стають активними та живими членами цієї спільноти.

Це нас справді радує. Ми не зосереджуємося на кількості, а на якості. Наша мета — стати тією "сіллю землі". Сіль — це невеликий елемент, який надає смаку кожній страві. Ми прагнемо виконувати цю важливу роль.

Справді є дуже багато людей, які відчувають себе зрадженими церквою московського патріархату. Я не хочу тут якісь оціночні судження виносити, але є факт такий, що багато людей, які, наприклад, вважали московського патріарха своїм "великим господіном і отцем", відчувають, що той "господін і отець" їх зрадив. Я не хочу інтерпретувати їхні почуття, але це просто сьогодні є загальновідомим фактом в Україні.

Ну як, той, хто має бути моїм батьком, благословляє, щоб мене вбивали?!. Як? Сьогодні військові капелани Росії вчать солдат не вважати нас за людей? Це якісь речі, які не сумісні з розумінням батьківства.

І є такий момент, який дуже небезпечний, але соціологія його не зауважує. Переживання почуття чи факту зради людини її рідною церквою.

Кожна людина переживає по-своєму. Дехто шукає іншої конфесії, але ця травма буде в ньому на все життя. Дехто йде геть з церкви взагалі. І от коли тебе твій батько раз зрадив, ти вже іншому не довіришся. І тому, як на мене, це є велика небезпека втрати довір'я до церкви. Це є причина кризи довір'я до церков в Україні. І це може бути причиною того, що ми звернемося до секуляризації, зростання відсотка людей, які себе не будуть із жодною церквою ототожнювати.

Отже, переживання травми, зради з боку своєї церкви - це дуже небезпечний феномен, який є перед нашими очима. Очевидно, соціологія до кінця його не висвітлює, але ті, які я вже згадував, опитування, слухання думки суспільства, тут, як на мене, надзвичайно важливі.

Чи всі ваші парафії вже адаптувалися до нового календаря? Якою була легкість цього переходу? І чи не віддаляють численні дискусії, зокрема щодо точних дат святкування – чи краще святкувати того чи іншого числа – учасників цих суперечок від глибокого змісту Різдва, Великодня чи інших значних церковних свят?

Я займаю позицію лідера церкви, і в цей момент можу бачити всіх нас в цілому. Хочу підкреслити, що реформа в нашій церкві відбулася неймовірно спокійно і злагоджено. Ми провели опитування та консультації серед наших прихожан. Ми вирішили, що якщо дві третини наших парафіян підтримають ці зміни, ми їх запровадимо, навіть якщо третина ще потребуватиме більше часу для адаптації. Проте в результаті 95% опитаних висловили бажання до реформ, і навіть висловлювали занепокоєння, чому це не сталося раніше.

Із усіх наших громад в Україні, яких у нас є немале число, тільки одна парафія на Харківщині попросила відтермінування. А решта всі перейшли. Знаєте, це було відчуття небувалої одностайності. Коли наш народ відчув, що все ж таки церковні діячі є їхніми лідерами, а ми мали відчуття, що народ за нами йде. Тому я дуже вдячний нашим вірним, нашим людям, які дуже уважно слухали голосу своєї церкви.

Коли аналізувати ось цей момент, який безперечно історичний, він є безпрецедентним. Бо вже були спроби в історії нашої церкви робити календарну реформу, але вона не вдалася і створила величезні конфлікти, навіть календарні війни, зокрема у нашій діаспорі.

Але перед нами ще одне питання. Реформи не закінчилися. Є питання реформи пасхалії. Тому що ми хочемо не тільки Різдво святкувати, скажімо так, з цілим світом, але теж і Пасху. Пасха - це є головне християнське свято. Наша церква сьогодні опинилася в такій ситуації, що Різдво ми святкуємо всі разом, а Пасху - по-різному.

Є частина нашої церкви за кордоном, яка святкує Пасху з Латинською церквою, а ми в Україні, згідно принципу пошуку єдності з православними братами, вирішили святкувати далі з ними.

Не так давно, всього лише місяць тому, я мав надзвичайно цікаву бесіду з Вселенським Патріархом Варфоломієм та Папою Франциском на цю важливу тему. Відчувається, що наступний рік стане каталізатором для широкомасштабних дискусій щодо необхідності та можливостей спільної реформи Пасхалії. Проте, у нас залишається враження, що ми лише на старті тривалого шляху.

На завершення, ми б хотіли попросити вас дати відповіді на кілька коротких запитань, які можуть бути не зовсім зрозумілі для всіх українців. Перше питання: чи входить УГКЦ до складу Римсько-католицької церкви, чи вона є самостійною конфесією?

Ми представляємо церкву, яка відстоює свої права і перебуває в єдності з апостольським Римським Престолом.

- Чи впливає Ватикан безпосередньо на рішення УГКЦ?

Ми підтримуємо певні рішення, що стосуються вселенського християнства. Проте, коли йдеться про внутрішні справи церкви, ми діємо повністю самостійно.

Чи дозволено православному вірянину відвідувати богослужіння греко-католицької церкви, і чи можуть греко-католики брати участь у православних службах?

Звісно. Ми вміємо виявляти доброзичливість.

- Чи визнають таїнства, звершені в православних храмах, в УГКЦ?

Так, це правда. Православні церкви також визнали таїнства, що здійснюються в католицькій церкві.

Чи є необхідність відвідувати церкву щонеділі, аби вважатися справжнім християнином?

- Обов'язково. Тому що це є момент, коли ми повинні показати свою віру, не тільки теоретично її сповідати, але практично показати себе членом якоїсь громади.

Чи допустимо поєднувати хрестик з іншими ювелірними виробами? Чи буде це вважатися невідповідним?

- Я би радив радше хрестик без прекрас носити, тому що він є найважливішим знаком, найкрасивішою прикрасою.

- Чи є певні дні, коли не можна вінчатися, чи не можна хрестити дітей?

Не існує днів, коли хрещення є забороненим. Проте є певні етапи в церковному календарі, коли шлюби не проводяться. Ці періоди ми називаємо "забороненими часами", і вони пов’язані з особливими літургійними ритмами церковного життя.

Чи потрібно жінкам носити головний убір під час відвідування церкви?

- У нашому випадку ні. Головне прийти до церкви.

- Чи правда, що не можна вінчатися та хрестити людей під час посту?

Припустимо, що в разі крайньої потреби всі ці обмеження можуть бути скасовані. Проте зазвичай вінчання асоціюється з весільним святкуванням. У період Великого посту не дозволяється проводити гучні розваги. Але хрестити дітей, навпаки, допускається.

Чи доречно вірити в забобони, будучи християнином?

Ні, це вважається гріхом і порушенням Божої заповіді.