Как (не стоит) вести переговоры с Россией? Уроки трехсторонних обсуждений в Минске.
Вадим Черниш - колишній міністр із питань тимчасово окупованих територій в 2016-2019 роках та один із учасників переговорів із росіянами в рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську. Працював як представник української делегації у межах її економічної та гуманітарної підгруп.
"Ми щодня стикалися з необхідністю боротися навіть за найменші деталі. Російська стратегія на переговорах полягає в організації кількох майданчиків, кожен з яких має свій підхід до обговорення, різні теми і варіанти швидкості ухвалення рішень. Якщо не вдається ефективно контролювати інформаційні потоки та свої команди, це може призвести до справжнього хаосу, і ситуація стає дуже ускладненою", - ділиться своїм досвідом Черниш.
Наразі він очолює дослідницький центр CENSS, який фокусується на аспектах міжнародної та національної безпеки, а також займається розробкою і аналізом стратегій та заходів, спрямованих на запобігання конфліктам і їх управління.
"У глобальному контексті не існує жодного конфлікту, досвід якого можна було б повністю перенести на нашу ситуацію. Крім того, досвід України є настільки унікальним, що ми могли б ним активно ділитися з іншими," - зазначає Черниш.
Які висновки мала б зробити Україна після переговорів з росіянами у рамках ТКГ у Мінську? Якої тактики та стратегії дотримується Росія, щоб натиснути на свого візаві й отримати максимально вигідний для себе результат? Чи може участь США у переговорах України та Росії стати запорукою успіху цього діалогу?
На цю тему "Українська правда" провела бесіду з Вадимом Чернишем. Ось ключові моменти з інтерв'ю.
Повну версію інтерв'ю можна переглянути на YouTube-каналі "УП".
Ми перебуваємо на етапі справжніх переговорів. Більше того, вони вже проходять між США та Росією, а також між США та Україною. Що стосується прямих переговорів між Росією і Україною, то вони ведуться на менш офіційному рівні, зокрема, з питань обміну військовополоненими.
Більшість людей уявляють переговори, як те, що ви сіли за стіл і всі розмовляєте. Але насправді все виглядає інакше. Наприклад, є телефонні дзвінки між командою Трампа і командою Путіна. Навіть коли Трамп ще не був президентом, Маск постійно телефонував у Кремль. Це теж частина переговорів.
Сподіватися на людей, які можуть неформально вести переговори, - це стиль Трампа. Проте, таке явище було характерним і для інших президентів США. Наприклад, у Річарда Ніксона радник з національної безпеки часто брав на себе обов'язки, які зазвичай покладалися на державного секретаря. За часів президентства Джо Байдена Джек Салліван також відігравав важливу роль, хоча Ентоні Блінкен залишався потужною фігурою в адміністрації.
У українській стороні також спостерігається тенденція до неформальної дипломатії. Наприклад, Андрій Єрмак, керівник Офісу президента, регулярно відвідує інші країни та проводить різноманітні переговори.
Отже, ця закрита частина переговорів набуває значно більшого значення, ніж офіційні візити чи формальні угоди. Крім того, важливість неформального курсу підтвердили особисто Трамп і Зеленський під час їхньої зустрічі в Парижі в грудні 2024 року. На той час Трамп, хоч і був новообраним президентом США, ще не виконував своїх обов'язків офіційно.
Які переваги неофіційного треку? По-перше, легкість у зміні учасників переговорів: якщо хтось не зійшовся в думках, не сподобався або просто не підійшов, можна без зайвих проблем знайти альтернативу. З офіційними представниками це здійснити значно складніше. Отже, непублічний трек виявляється більш гнучким і оперативним. Вважаю, саме завдяки такому підходу зараз формується 80% ідей, як, на думку адміністрації Трампа, можна завершити війну в Україні.
До переговорів з росіянами треба добре готуватись: заздалегідь напрацьовувати різні варіанти рішень, різноманітні козирі. Це дуже тонка робота.
Росію на переговорах роками представляють одні й ті самі люди. Це перевага, яка дає їй можливість триматись однієї лінії і знати все наперед. Часто росіяни так і кажуть: "Зараз у вас прийде нова влада, і ми по колу дійдемо в переговорах до того, що вже проходили".
В цілому, російські делегати проявляють нахабство, добре володіють нюансами ситуації на фронті, демонструють відмінну координацію та уважно слідкують за формальностями. Вони постійно просять: "Підпишіть тут", "Схваліть це".
І, до речі, кожну твою публічну заяву, кожну заяву публічно важливої особи в Україні вони приносять на переговори і кажуть: "А ось такий от про це написав у Facebook. Як це розуміти?".
Іноді можна почути таку фразу: "Цей варіант є надзвичайно вигідним, і ми пропонуємо його виключно тут. Інші пропозиції – лише для створення ілюзії вибору. Тож наш трек є найважливішим. Вам слід звернути на це увагу". Це свідчить про тиск. А обмежений час часто змушує приймати рішення, які через кілька днів виявляються не такими вже привабливими.
Бажання порішати на особистому рівні - звичайна російська тактика.
Вони навмисно чинять на тебе тиск під час розмови. Кажуть: "Підемо в курилку, поспілкуємось. Ми можемо зробити для тебе особисту послугу. Ти ж нормальний хлопець". Або ж пропонують: "Дай я тобі зателефоную. Ось мій особистий номер, набирай". Можливо, хтось без досвіду, отримавши таку пропозицію, може навіть відчути гордість і дійсно зателефонувати. Але це вже будуть приватні, ненаписані угоди, які дозволять росіянам стверджувати: "Нічого подібного не було".
Іншими словами, навколо переговорного процесу відбувається безліч подій, і якщо ти не в змозі їх ідентифікувати, то ризикуєш опинитися в пастці.
У своїй пресі, виступах та листах Росія постійно розповідала про "Мінську контактну групу" замість "Тристоронньої", щоб не підкреслювати те, що в переговорах беруть участь три сторони.
Вона розповідала, що представники так званих "ДНР" та "ЛНР" - це ж "ваші люди, українці", але на всі зустрічі ці "українці" прибували на автомобілях посольства Росії, тоді як делегації з Німеччини і Франції реагували на це словами: "А що тут дивного?".
Постійно докладала зусиль для того, щоб спонукати Україну та міжнародних представників визнати так звані "ДНР" і "ЛНР". Наприклад, вона надсилала листи, які на перший погляд виглядали як важливі ініціативи, але внизу часто стояв підпис "міністра ДНР" або іншого "чиновника". Через це формально навіть не було можливості розглянути ці документи, не кажучи вже про надання відповіді.
Наприклад, одним із важливих питань є організація доставки гуманітарної допомоги на території, що знаходяться під контролем російських військ. Так звані "ЛНР" та "ДНР" встановлюють свої правила щодо реєстрації цієї допомоги, включаючи зразок заяви, в якій обов'язково має бути вказано слово "председателю" та назва їхнього "органу". Цей документ повинен бути підготовлений представником ООН, який відвідує нас і наполегливо стверджує: "Це необхідно зробити, адже люди там страждають від голоду".
Або ж розглянемо ситуацію з водопостачанням, коли джерела залишилися на підконтрольних Україні територіях, а споживачі опинилися на окупованих. Представники ЮНІСЕФ, які співпрацювали з окупаційними "адміністраціями", створили образ "українського нациста", що нібито прагне залишити людей без води, та запропонували зібрати 800 мільйонів доларів для відновлення водопостачання в Донецькій і Луганській областях. Таким чином, ці донорські кошти фактично могли піти на підтримку окупаційного режиму. Вам необхідно заблокувати цю ініціативу, одночасно знайти шляхи для забезпечення водопостачання.
Ситуація з енергетичним постачанням виглядає схоже. Наприклад, ми обговорювали Луганську ТЕС, що розташована безпосередньо на лінії фронту. Один вистріл з міномета, і вся Луганщина може залишитися без електрики. Виникла необхідність створити систему альтернативного живлення. Починаєш досліджувати, яка потужність потрібна, як реалізувати переключення, постійно консультуєшся з експертами. А потім, під час переговірного процесу, представники Росії кажуть: "Ми чули, що у вас там якісь роботи ведуться? Не турбуйтеся занадто, ресурсів вам не вистачить". Адже у них є детальні карти всієї енергетичної інфраструктури України.
Вести діалог з російськими представниками у рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську було досить складно. Це були не лише політичні маневри, а справжні ігри.
Після 2019 року Тристоронні переговори в Мінську, по суті, стали лише формальністю. Здається, існувало певне непряме прийняття того, що ми реалізовуємо деякі аспекти, наприклад, гуманітарні, але в політичному контексті жодна зі сторін не готова була йти на компроміси — ситуація зазнала застою.
У рамках Тристоронньої контактної групи в Мінську працювало чотири підгрупи. Німеччина і Франція взяла на себе дві: перша - економічну, друга - політичну. За безпекову підгрупу відповідав представник Туреччини, а за гуманітарну - представник Швейцарії.
На засіданнях цих груп з одного боку сиділи українці, з іншого - росіяни, а модерував це обговорення іноземний представник, поруч із яким сидів дипломат, який записував та передавав інформацію до відповідного МЗС.
І ось ці іноземні учасники часто були підібрані, я б сказав, "дуже цікаво": хтось робив проросійські заяви, хтось мав ті чи інші зв'язки із РФ.
Наприклад, французький дипломат П'єр Морель виконував роль співголови організації, що активно займалася реалізацією проектів, спрямованих на поглиблення культурного обміну між Росією та Францією. Представник Німеччини паралельно входив до наглядових рад двох комерційних банків — білоруського та російського. Тим часом один із представників ОБСЄ, який керував процесом діалогу, раніше проходив навчання в Москві.
До речі, існує Моніторингова місія ООН з прав людини, яка неухильно фіксує події на окупованих територіях. Це триває й досі. Багато людей не звертають уваги на її доповіді, хоча вони містять інформацію про "порушення норм гуманітарного права з боку України та українських військових". Всі ці "звіти" накопичуються. І колись, у майбутньому, їх можуть запросити, наприклад, у суді.
Я чув від міжнародних фахівців та представників ООН практично ті ж аргументи, що й від російських джерел: "На скільки довго ви зможете залишати людей на окупованих територіях без їжі та води?". Переконати людей змінити цю точку зору вкрай складно. Це вимагає значних зусиль і справжніх битв. Для багатьох ця робота є невидимою і не завжди зрозумілою.
Перед початком переговорів з російською стороною важливо не лише підготувати свої позиції, а й глибше зрозуміти, з ким саме ви маєте справу. Це означає знати інтереси та досвід учасників переговорів, створити їхній портрет і спробувати передбачити їхню можливу реакцію.
Наприклад, під час переговорів у Мінську іноземні делегації могли представити когось як "нашого фахівця з банківської сфери". Але згодом виявляється, що цей "експерт" є близьким знайомим певних проросійських чиновників з Кіпру і мав справу з сумнівними фінансовими транзакціями. Тому вкрай важливо заздалегідь отримати всю необхідну інформацію від розвідувальних служб, щоб уникнути залучення таких осіб до переговорного процесу.
Якщо ви не маєте конкретних пропозицій щодо учасників переговорів, російська сторона обов'язково скористається цим для своїх цілей. У них є сотні, якщо не тисячі дипломатичних представників, які займають різноманітні посади, багато з яких залишаються поза увагою.
На мою думку, однією з найбільших слабкостей української дипломатії за всю історію є недостатня підтримка своїх представників у структурах ООН. Жоден громадянин України не займав керівні посади в жодній з агенцій ООН, таких як ЮНІСЕФ, ПРООН чи ВКБ. Наша країна ніколи не могла похвалитися українським комісаром у справах біженців, не кажучи вже про генерального секретаря ООН...
Ми повинні розробити державну стратегію, що забезпечить залучення представників України до міжнародних організацій, при цьому не обов'язково обмежуючи їх виключно дипломатами.
Ми маємо фахівців з необхідним досвідом, але, на жаль, вони часто залишаються без діла, оскільки ми не залучаємо їх до роботи та не знаходимо їм відповідних завдань. Я знаю багатьох, хто раніше активно брав участь у переговорах, а тепер їх використовують іноземні партнери, тоді як в Україні їх потенціал залишається невикористаним.
Іноземні дипломати зверталися до мене особисто, аби разом з представниками моєї організації підготувати аналітичні матеріали про переговори, що проходили в минулі роки. Це потрібно було для того, щоб вони могли врахувати отриману інформацію у своїй роботі. Один з урядів також попросив нас організувати воркшоп на тему "Як вести діалог з Росією?".
На жаль, в Україні інституційна пам'ять не функціонує належним чином: багато фахівців, які займалися переговорами в минулі роки і володіли цінними знаннями, були переведені на інші посади або звільнені. Крім того, деякі з них самі вирішили покинути свої місця роботи.
Деякі з них не відчувають образи і пропонують: "Дайте мені наступника, я все йому передам". Інші ж заявляють: "Якщо так сталося, то все, що я створив, залишиться зі мною". А для деяких взагалі не було знайдено жодної заміни. І вже не кажучи про те, як часто у нас змінюються самі міністерства: то їх об'єднують, то знову розділяють.
Такі непослідовні управлінські рішення видно не лише в межах країни, але й ззовні.
Прикладом може слугувати нещодавня заява спеціального представника президента США Дональда Трампа, Кіта Келлога, стосовно України та Росії, а також відповідь української сторони на цю заяву.
Хто відкоментував Келлога? Радник президента Зеленського Дмитро Литвин - людина без бекграунду, без досвіду, без розуміння геополітики, яка нічого не важить в системі навіть неофіційної дипломатії.
Отже, ми ще не почали обговорення з Кітом Келлогом, а вже встигли його образити. Чи має це для вас якийсь сенс? Ні, звісно. Мені здається, що це було зроблено спеціально, щоб дати зрозуміти: "Знай своє місце".
Висловлювати свою думку щодо слів спецпредставника Трампа, навіть якщо ми маємо інші погляди, повинна рівнозначна особа. Щодо Келлога, то ми знаємо про нього вже три місяці. Чи дійсно не вдалося знайти людину, яка могла б спілкуватися з ним на одному рівні?
Це не зовсім відповідає професійному рівню. На жаль, подібних ситуацій існує чимало...
Ми два роки, на мою думку, витратили на переговори, які, в принципі, завідомо були неуспішними. Уся дипломатія, усі ресурси, людиногодини були витрачені на що? На те, щоб зробити два або три холостих постріли? Мені здається, ми помилилися стратегічно в тому, які союзи будувати.
Позиція "Вся надія на Трампа" є стратегічно недоцільною. Адже досвід численних конфліктів демонструє, що безумовна участь США у переговорах не завжди призводить до вирішення існуючих проблем.
Не лише Сполучені Штати можуть бути тим, хто змінює баланс сил. Це можуть бути інші країни - меншого рівня. Наприклад, Великобританія і Франція. Якщо вони будуть залучені на бік України, це може теж принести результат.
Наразі нам важливо усвідомити, що перемовини тривають без нашої участі, і в деяких питаннях наша точка зору вже не береться до уваги.
