Коли Ка-52 вибухнув у небі, це викликало хвилю ейфорії. Дві оповіді про захист аеропорту в Гостомелі.

Ранок 24 лютого 2022 року був холодним та важким. Нацгвардієць Сергій Фалатюк не спав з того моменту, як уночі заступив на чергування в аеропорту ДП "Антонов" у Гостомелі. Але сонним він не почувався: з 5-ої ранку, коли в бік Києва та області полетіли перші ракети і Росія почала велику війну проти України, сон як рукою зняло.

Десь між 7-ю та 8-ю ранку Сергій як відповідальний за протиповітряну оборону аеропорту отримав від командування по рації повідомлення, що треба зробити повітряний коридор - над ними мали пройти два українські літаки.

"Я повідомив нашим позиціям, що над нами пролетять два наші літаки. Чую, як наближається звук реактивних двигунів. А десь у відстані можна почути роботу гелікоптерних лопатей — схоже, там теж літають вертольоти", - ділиться спогадами Сергій в інтерв'ю для УП.

Коли командир дізнався про наявність вертольотів, він дав вказівку продовжувати спостереження. На радарах не було зафіксовано жодного вертольота, а лише проходження українських винищувачів.

"Я піднявся на оглядовий майданчик і помітив, як ворожі літаки, ковзаючи через нерівності рельєфу та лісові насадження, швидко пересуваються. Вони летіли на малих висотах, і їхні радари не фіксували," - ділиться Сергій.

Коли командир звернувся за додатковою інформацією, гелікоптери вже знаходились на такій відстані від захисників, що навіть не маючи оптичних пристроїв, можна було чітко розпізнати, що це ворожі літаки - вертольоти Ка-52, які вважаються "гордістю Путіна".

"Я просто закричав у радіостанцію: 'Вогонь по ворожим літакам!' Почув відповідь: 'Хто дав вказівку на відкриття вогню, по чому стріляєте?' Відповідаю: 'Спостерігаю за ворожою авіацією! Працюємо по ній.' І ми з хлопцями почали їх знищувати," - розповідає нацгвардієць.

"Здається, я ухвалив вірне рішення. Спочатку відкрив вогонь, знищив один Ка-52 і вже повідомив нашим позиціям, що в разі виявлення ворожої цілі - необхідно вести вогонь на ураження, щоб знищити супротивника," - додає він.

За якийсь час Сергій спустився з висоти, на якій була розташована його позиція, і, тримаючи в руках ПЗРК "Ігла", вибіг просто на злітну смугу.

"Я не знаю, що в мене тоді було на умі, більше так я б не вчинив ніколи в житті", - каже він.

За 500 метрів просто перед ним у повітрі завис інший російський Ка-52.

"Росія стверджувала, що це танк з лопатями і єдиний у світі гелікоптер, здатний виконати мертву петлю. Вони так його вихваляли, описуючи як машину для знищення, що відзначалася маневреністю, швидкістю та можливістю нести безліч видів озброєння, здатною знищити все навколо, а саму ж її неможливо знищити," - пригадує нацгвардієць.

Сергій Фалатюк потрапив у вкрай складну ситуацію: технічні параметри його "Ігли" не давали змоги вразити ворожий гелікоптер. Він був занадто близько, і ракета не змогла б зафіксувати ціль. Тим часом Ка-52 стрімко наближався до Сергія.

Український військовий, стоячи на розширеній злітно-посадковій смузі, призначеній для прийому таких гігантів, як "Руслан" і "Мрія", опинився перед російськими силами, мов на долоні. Ка-52, озброєний різноманітними видами зброї, міг не лише позбавити Сергія життя, а й знищити його до основи.

Але екіпаж чомусь цього не зробив. Мабуть, занадто сильно повірив у власну непереможність і те, що ця маленька точка на землі нічого не зможе.

"Він пролетів прямо над моєю головою. Я швидко розвернувся і вистрілив йому в спину. Влучив, знищив його. Це був вже другий Ка-52 за сьогодні. Можливо, він сподівався, що, проявивши милосердя і дозволивши мені втекти, я теж виявлю поблажливість. Але я на своїй землі, а це ворог, який прийшов до мене з агресивними намірами, тому я не мав іншого вибору, як його знищити," - згадує Сергій.

Битва за гостомельський аеропорт була неймовірно важливою як для росіян, так і для нас. У разі успіху росіяни змогли б використати захоплений аеропорт як трамплін для атаки на Київ.

Плани російських військ зазнали невдачі. Це стало можливим завдяки зусиллям національної гвардії, що діяла в межах аеропорту, бійцям Сил спеціальних операцій і Головного управління розвідки, а також завдяки ефективним діям артилеристів з 72-ї бригади, які активували вогонь по злітній смузі в другій половині першого дня великої війни.

Три роки по початку масштабного вторгнення двоє військових, які брали участь у відбитті атаки російських сил, поділилися з "Українською правдою" розповіддю про першу, а можливо, найзначнішу стадію захисту аеропорту Гостомеля.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Сергій Фалатюк - старший лейтенант бригади "Рубіж", військовослужбовець Національної гвардії, знаходився в межах периметра аеропорту Державного підприємства "Антонов".

У вечір 23 лютого ми прибули на чергування в аеропорт. Піхотні підрозділи займалися забезпеченням оборони від наземних сил супротивника, тоді як мій зведений взвод відповідав за захист від повітряних загроз. Ми зайняли свої позиції та приступили до виконання бойового чергування.

...У нас існувала команда швидкого реагування, яка ще до початку вторгнення була приведена в бойову готовність і переміщалася з одного напрямку на інший. Необхідно було оцінити, чи зможе ця бригада адекватно відреагувати на можливий наступ у випадку прориву в Сумській області, з Білорусі чи з інших районів Луганщини.

У січні 2022 року бригада була направлена на полігон для підготовки, і приблизно за тиждень до початку російського вторгнення отримала наказ переїхати до Луганської області для підкріплення, оскільки саме там очікувався головний удар. Таким чином, більшість особового складу бригади зустріла розгортання повномасштабної війни в русі до Луганщини.

У Гостомелі на базі залишилися лише призовники та певна кількість контрактників, які відповідали за охорону та оборону військової частини.

Таким чином, я також залишився тут. Я планував приєднатися до команди трохи пізніше, але не встиг - повномасштабне вторгнення застало мене в аеропорту Гостомеля.

...23-го лютого ми собі обговорювали, чи буде наступ з Білорусі, чи не буде, проводили якусь мінімальну підготовку особового складу. Бо з особового складу, який там зі мною був, майже ніхто не брав участі в бойових діях. Я розказав, як поводитися, що робити при тих чи інших діях противника.

Отже, ми готували особовий склад до різноманітних можливих ситуацій, які можуть статися сьогодні, завтра або в найближчі дні, якщо Росія вирішить завдати удару. Але в той час були постійні зміни: спочатку говорили, що росіяни наступлять 12-го, потім 18-го, 20-го, 22-го...

...У нашому підрозділі була рота піхоти, що налічувала близько 80 осіб, а також мій зведений зенітно-ракетний взвод, який складався з 15 військових. До того ж, у нас була артилерійська група, але точну кількість артилеристів я не можу сказати.

Я всю ніч був на чергуванні. Ми заступали на позицію біля аеропорту по троє на три доби. І 24 лютого якраз о 10-ій годині вранці мій взвод мали замінити бійці іншого взводу.

У нас був взводний опорний пункт і командна машина. То я звечора сів у машині на радіостанції, приймав доповіді від постів, які в мене стояли, доповідав старшому начальнику, що в мене все добре на позиціях.

Я сподівався, що нас змінять о десятій годині. Проте близько четвертої години ранку бійці з моєї позиції на висоті повідомили, що щось швидко пролетіло в напрямку Києва. Потім я почув вибух у столиці.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, очільник підрозділу 8-го полку Сил спеціальних операцій, відстоював позиції під час російського нападу на зовнішнє коло аеропорту Гостомель.

"Наше вищезазначене керівництво вже усвідомлювало ситуацію, що розвивається, і нас навмисно готували до неї."

На початку лютого 2022 року ми розпочали етап підготовчих заходів.

...Ми перебралися на навчальний полігон у складі тактичної групи нашого підрозділу і протягом приблизно трьох тижнів проживали виключно на базі. Кожного дня нас чекали стрільби, тактико-спеціальні тренування, інженерна підготовка та багато іншого, що відповідало нашій професійній діяльності.

8 лютого на полігоні нас підняли по тривозі. Лише через годину-півтори ми вже кидали свої речі до транспорту і вирушали в бік Броварів. Нашим групам було наказано просуватися до кордонів, однак під час руху до Києва у нас зламався один із автомобілів, і ми випадково опинилися в Броварах як резервна одиниця.

21-го числа ввечері мене викликають до себе командир тактичної групи з начальником штаба і дають бойове розпорядження - на аеродром Гостомель. Щоб провести взаємодію, вивчити місцевість, виставити спостережні пости.

Команда завантажується в транспортний засіб, вирушає до Гостомеля та займає позиції в круговій обороні.

Ми встановили спостережні пункти з мобільними ПЗРК. Вже в ніч на 22-е число наша команда була в повному складі поблизу аеродрому. А десь 23-го числа, за наказом, група зібралася на патрульній базі, оскільки оперативний офіцер отримав інформацію від командування про можливу ранкову загрозу з боку Російської Федерації.

На той момент було не до кінця зрозуміло, чи це взагалі можливо. Дати переносились, і ми мали певні сумніви. Казали: "Та, блін, та не буде, напевно. Перший раз чи що?".

Але в один з моментів... Приблизно о 4:30 ранку ми стали свідками перших прильотів ракет, які летіли з різних напрямків - вибухи лунали з усіх боків.

Ми опинилися посеред лісового безмежжя, на дивному полі, коли раптом побачили спалахи феєрверків. У той момент повітря навколо стало настільки густим, що його, здавалося, можна було перерубати сокирою. І тоді ми зрозуміли, що щось пішло не так.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

"Уже із 4 години ранку взагалі сну ніякого не було. Я всі зміни підняв по бойовій готовності, посилив позиції, посилили пильність спостереження. І тоді ж пішов серйозний обстріл противником Києва. Але ми не розуміли, що це таке летить.

Тоді жоден з нас не міг уявити, що таке насправді ці крилаті ракети. Ніхто не передбачав, що їх використають проти наших міст. Я почав терміново шукати інформацію в інтернеті, і згодом ми усвідомили, що, ймовірно, нас атакують крилатими ракетами.

Ми посилили пильність спостереження на позиціях, я доповів старшому начальнику, що спостерігаємо, як ракети пролітають, що вибухи в Києві. І далі ми в повній бойовій готовності чекали противника.

Поки була нагода, я ще зателефонував дружині і сказав: "Забирай речі, збирайся і виїжджай до моїх батьків на Вінниччину".

Близько 7:30 над аеропортом з'явилися перші російські вертольоти.

...Доведено було використовувати доступні засоби озброєння. Я відкрив вогонь з автомата, коли наші ракети вичерпалися, адже він їх не здатний був вразити. Можна було помітити, як мої кулі влучали у вертоліт, викликаючи рикошети, але, напевно, російські пілоти, летячи, лише дивувалися: "Хто ж це там стріляє в нас і водночас чеше спину?"

Коли я вперше натиснув на спусковий гачок ПЗРК і спостерігав, як Ка-52 вибухнув у небі, мене охопила неймовірна енергія, навіть відчуття ейфорії. У той момент я подумав: "Ось і все, ми здобули перемогу в цій війні. Тепер вони побачать, як усе летить в повітря, і повернуться додому, до своїх матерів, до Путіна, щоб поскаржитися".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, керівник підрозділу восьмого полку спеціальних сил.

"Десь через години півтори пройшла команда, що крім того, що буде повітряний російський десант, також буде і сухопутна колона техніки. У складі десь до 300 одиниць.

Мета полягає в тому, щоб, де це можливо, знищити повітряні об'єкти та максимально зупинити і знищити колону, що направляється у бік Київської області.

Група розділилася на менші команди, і почався найзахоплюючий етап. Наша мета полягала в тому, щоб підійти якомога ближче до аеропорту, і у разі виявлення літаків - знищити їх. У нашому розпорядженні було два переносних зенітно-ракетних комплекси "Стріла".

Близько 11 години ми почули, як пролітає один літак, за ним - ще один. Вони скинули авіабомби або ракети, точно сказати не можу, але пролунали потужні вибухи.

Ми лише спостерігали, як один літак виконує розворот, а за ним слідує ще один. Коли я зв'язався з оперативним офіцером через радіостанцію, він повідомив, що це був російський літак, але наші сили змусили його втекти.

Приблизно через двадцять хвилин ми почули звук, схожий на те, як хтось мчить у комбінезоні: вш-вш-вш-вш. Піднявши погляд, ми помітили, що на стартовій смузі завис вертоліт, який приземлився трохи лівіше над нами. Він скинув теплові пастки і почав вести вогонь з кулеметів, некерованих авіаційних ракет (НУРС) та керованих ракет.

Тобто все, що в нього було в арсеналі, він використовував проти нацгвардійців, які стояли на аеродромі й намагалися його знищити. Я вирішив відкрити по ньому вогонь із ПЗРК. Влучив у хвостову частину гелікоптера і знищив його.

Ми спостерігали, як гелікоптер падав, і після цього я прийняв рішення про відкат. Ми змістили позицію, бо скоріше всього вона вже була виявлена. Ми відкотилися на 50 метрів назад, скажімо так, і зрозуміли, що йде каскад гелікоптерів. Ми бачили гелікоптери справа, зліва, різні цілі.

Ми знову здійснили постріл. Спостерігаємо, як ракета з ПЗРК покинула свою позицію. Виник вибух, але, на жаль, зафіксувати його не вдалося, адже в цей момент до нас підлетів інший гелікоптер. Ми не почули його наближення, оскільки він підійшов дуже низько і відкрив вогонь з кулеметів і ракет.

Нас опинилися під інтенсивним вогнем, якого ми раніше не зустрічали. Ми зупинилися приблизно за сто метрів від дороги, і на нас почали нападати всі доступні засоби.

Здавалося, жоден клаптик землі не залишився незачепленим: все навколо вибухало, полум'я охоплювало територію. Кожен сантиметр атмосфери був пронизаний кулями. Навколо свистіли теплові пастки, літали ракети та НУРСи.

Ми вирішили розділитися на дві підгрупи.

Потрібно було зосередитися ще ближче до нашої техніки, адже вона була розташована в різних місцях. Однак ворог застосував вертольоти Ка-52, які, на жаль, оснащені тепловізійними системами, і наші машини були швидко знищені. Найперший удар, ймовірно, потрапив у наш ЗІЛ.

Там знаходилися боєприпаси та кілька особистих речей. У нас залишилися "Хаммер", "Козак" і одна цивільна автомобіль. Я повідомив своїй підгрупі, що потрібно перейти до "Хаммера", оскільки там є зброя, і ми повинні спробувати знищити повітряні цілі.

Поки ми бігли, противник завдав ракетний удар з Ка-52 і буквально за метр від нашої підгрупи влучив у дерево. Воно просто розлетілося на скалки.

Я отримав удар у правий бік. Мене відкинуло на газон, і в голові промайнула думка: "Ну все, наигрався, хлопче, досить. І так витримав 10 хвилин, вистачить".

Сказав хлопцям, що давайте самі відходьте, а я лишаюся. Потім, коли по мені знов пройшлися НУРСами, я такий думаю, ну блін, трохи проповзу, може, до "зеленки" хоча б, веселіше буде. Проповз до зеленки, роздягнувся, бачу, що крові немає. Думаю, ну, блін, ладно, зніму куртку. Знімаю куртку, немає крові. Знімаю футболку, дивлюся, а в мене вона просто вся в поту, і в мене просто дуже сильне забиття - щепки дерева відлетіли і мене вдарили. Почав потихеньку рухатись до техніки. Бачу, наді мною зависає Ка-52, просто зависає на висоті до 10 метрів. Я нічого кращого не придумав, як скинути "22-ку" (РПГ-22) і шмальнути по ньому.

Момент пострілу був таким... Я дуже добре пам'ятаю цю чорну маску пілота, ці чорні окуляри. Цей пілот дивиться на мене, повертає гелікоптер в іншу сторону прямо в момент пострілу, і постріл з РПГ пройшов у нього прямо перед носом.

І, напевно, у нього в голові крутиться думка: "Ось і все - час на дуель". Він робить різкий маневр і запускає по мені НУРСи разом із ракетами.

Було неймовірно! Я біг так, як ніколи раніше, наче в у耳х звучала фраза: "круті хлопці не озираються на перешкоди". Це точно про мене в той час.

Цей момент виглядає кумедно, але тоді було зовсім інакше. Я мчав до "Хаммера", і раптом на відстані приблизно 20 метрів до нього влетів Ка-52, який вистрілив ракету прямо в лобове скло. Авто спалахнуло, як мильна бульбашка, і миттєво розлетілося на дрібні частини.

Я відбіг від "Хаммера" на деяку відстань. І раптом, всього за метр від мене, приземлилася ракета. У цей момент я втратив свідомість.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

"Їх залетіла перша партія - шість вертольотів. Ми почали відстрілюватися. Але підтягнулася друга партія. Я дорахував до 36-го гелікоптера і кинув підрахунки. Їх треба було не рахувати, а наносити їм якесь вогневе ураження.

У нашому арсеналі також були зенітні установки ЗУ-23-2. Ми вирішили використовувати їх для вогневого ураження вертольотів. Проте, коли всі запаси засобів протиповітряної оборони вичерпалися, а ракети закінчилися, одна з установок ЗУ-23-2 була знищена некерованими ракетами, випущеними з гелікоптера. У підсумку, можливості для ведення боротьби просто зникли.

Отримали наказ відступити на більш вигідні позиції. Саме в цей момент по аеропорту планувалося артилерійське вогневе ураження з боку 72-ї бригади. Нам необхідно було відійти, щоб уникнути вогню від власних підрозділів. Тож ми виконали маневр у бік резервних позицій.

Томас, керівник підрозділу восьмого полку спеціальних сил.

"Схоже, у мене була серйозна травма голови. Я абсолютно нічого не можу згадати."

Я відкриваю очі, відчуваючи, що одна частина мене похована в землі, а інша покрита її шаром. Здається, ніби ця земля палає і випускає дим. Я нічого не чую — ні гулу гелікоптера, ні жодного іншого звуку. Підводжуся, не маючи уявлення, куди йти і чому саме туди мені хочеться рушити. Просто починаю йти, тримаючи автомат міцно за магазин.

Десь буквально метрів двадцять я пройшов, і з правої сторони стояла цивільна машина, на якій приїхала наша група рекогносцирування. Я дійшов до неї і розумію, що з правої сторони в мене починає ніби бити щось, як барабан. Я розумію, що починає щось свистіти, вже бачу - трасера (трасуючі кулі - УП) якісь йдуть.

Я обертаюсь у тому напрямку і починаю просто спостерігати, вигукуючи щось у ту сторону. І раптом усвідомлюю, що помічаю ворога: його камуфляж, який раніше ніколи не бачила, а також незвичні рухи, якісь перебіжки серед кущів. Тоді снігу не було, а замість нього розкинулося кукурудзяне поле, що здавалося рудим, а зелена трава набрала коричневих відтінків.

І тут я бачу зелені оці мавпи бігають. Відрізняються колосально. Я сховався за машиною, зрозумів, що по машині починає працювати кулемет, і просто на характері я скинувся і почав працювати в ту сторону.

Без слуху, без нормальної реакції я намагався подавити його вогнем. Був, знаєте, момент відчаю, але потім відчуття: "Ні, стоп, по-нормальному давай, ти ж мужик, давай працювати".

Спершу діяли на рівні інстинктів, а згодом з’явилося усвідомлення того, що відбувається, і чітке розуміння, які кроки слід здійснити.

Лише за приблизно сто метрів зліва від мене були мої друзі, які не встигли відійти надто далеко. Вони спостерігали за тим, що відбувається зі мною, помітили, які проблеми виникли з технікою. Вони намагалися дочекатися мене, щоб прийти на допомогу.

Вони усвідомлюють, що я вийшов на зв'язок. У той же час починається перестрілка з ворогом. Це означає, що вони забезпечують мені прикриття під час переходу до них.

І ось розпочинається наша битва з ворогом. Кілька хвилин панувала тиша, жодного звуку не було чути. Лише безперервна стіна з свинцевого мовчання.

Ми старалися максимально подавити їх, бо розуміли, що вони нас кількістю перевищують - ми бачили гелікоптери, які сідають.

Але противник що зробив: елементарна тактика - почав тікати. Ми бачили, що противник поніс перші свої втрати, кидає своїх, розвертається, починає бігти до посадки.

Згодом, усвідомивши, що запаси боєприпасів обмежені, ми вирішили наблизитися до Гостомеля, щоб дістати підкріплення, яке могло б доставити нам необхідні патрони та РПГ, аби відновити нашу участь у бойових діях.

Але десь орієнтовно ближче до четвертої години дня поступила команда від командира тактичної групи на зняття групи і перекидання її ближче до Броварів, на переозброєння та поповнення боєприпасів".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

Нас перевели на резервні місця, провели реорганізацію та переозброєння. Мій командир заявив: "Так, іди відпочивати разом зі своїм підрозділом, адже вас чекає виїзд на нові позиції."

Мені виділили місце в санчастині. Я приліг і думаю, що щось мене нудить. Може, це від адреналіну, може, від того, що не їв понад добу. Пішов до медиків, поміряв тиск - в мене тиск 200. Дали якусь таблетку, тільки я скинув берці та приліг, заходить командир, питає, чи я готовий, бо треба виїжджати. Я кажу, що готовий. Медики кричать: "Куди?! В нього тиск високий". А я кажу, що раз тиск є, значить, живий. Зібрався і поїхав зі своїм особовим складом.

Отже, вже в ніч на 24 лютого, приблизно близько 12-ї години, ми опинилися зовсім в іншому місці.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, керівник підрозділу восьмого полку спеціальних сил.

З часом наш досвід накопичується, і з кожним прожитим моментом ми стаємо мудрішими. На даний момент можу з упевненістю зазначити, що я б узяв у десять разів більше боєприпасів. Я б навіть погодився терпіти біль у спині, але все ж таки взяв би в десять разів більше.

Я б навіть у носки засунув патрони, чесно кажучи. Адже вже за перші пів години бою у мене закінчилися всі набої. Навіть ті, що були в пістолеті.

Не забувайте, що ми - мобільний підрозділ, ми не можемо ходити як танки. Було б дуже добре, якби ми були в екзоскелетах і носили на собі по 20 РПГ. Але, на жаль, хоч ми й сталеві, але спини у нас не сталеві поки що.

На мій погляд, бій виявився досить невигідним, але нам вдалося виконати нашу місію. Без сторонньої допомоги ми навряд чи змогли б зупинити потужну колону. Не можу стверджувати, що змогли б приземлити всі ІЛи.

Проте, якщо наше завдання полягало в максимальному зриві цієї висадки, ми докладали всіх зусиль для його виконання. Коли нам ставили мету знищити десант, ми намагалися реалізувати це в стрілецькому бою. Не можу стверджувати, що ми ліквідували 100 осіб — цього я не скажу. Але противник зазнав втрат. Я переконаний, що його моральний стан був серйозно підірваний, коли раптово почалися атаки з незрозумілих напрямків. І, безумовно, падіння Ка-52 також стало для них суттєвим ударом.

Те, що сталося під час виходу, було очевидним для всіх. Було зафіксовано певну кількість знищеної техніки, а також ми спостерігали, скільки ворогів залишилось без життя. Тіла виявилися не лише на території злітної смуги, але й у прилеглих районах.

На мою думку, ми, можливо, не досягли стовідсоткового результату, але впевнено виконали близько 70% поставлених завдань.

І я вам скажу, що добре, що вийшло, як вийшло. Вони десь один кусочок взяли, але в результаті вони втратили набагато більші свої сили.

Завдяки тому, що ми зупинили їхні дії та залучили до бою, вони на цьому етапі втратили свої основні ударні сили. Це призвело до значних втрат у їхньому логістичному забезпеченні та бойовій групі.

Оповідаючи про загадкові історії, в яких фігурують 300 спецпризначенців, які здійснювали десант, або ж 300 спартанців, вони стверджують... Проте, насправді 300 спартанців не протрималися й кілька днів, адже згодом всі вони стали "двохсотими".

Після повернення в Бровари у нас був аналіз - ми проговорили, що, як, до чого. Я єдине чого хотів, це просто попити води, бо води не було взагалі. Попити і трішки поспати.

Нам не вдалося виспатися, але я пам'ятаю, як сіли з другом і він почав розпитувати про наші пригоди. Я відповів: "Та все було класно, насичені події, енергія вирує!"

Він каже: "А ви знаєте, що там зараз робиться?". Кажу: "Та звідки? Я телефона в руках не тримав. Немає можливості узнати". Він каже: "Так там з Криму заходять в сторону Маріуполя і на Донбасі, і Сумщина, і Чернігівщина".

Ми такі сіли, кажу: "Ну що, будемо двіжувати. А що, вибір є?". Пам'ятаю, що ми всі зайшли тоді в бліндаж, всі заряджали боєприпаси, гранати пакували, рюкзаки повні вже боєприпасів, бо всі збиралися знову на війноньку їхати. І всі такі, пам'ятаю, сидять і кажуть: "Ну що, будемо битися, скільки втянемо, а там - що буде".

На жаль, ми не мали можливості знову відвідати Гостомель. Після нашого візиту туди ми розпочали свій успішний шлях на Житомирській трасі.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

"По Гостомелю конкретна задача була у нас - не допустити підльоту противника до аеропорту "Антонов". Знищити противника на підходах, унеможливити захоплення аеропорту.

З поставленим завданням, можливо, ми не впоралися на всі сто, оскільки аеропорт потрапив під контроль противника. Проте ми створили умови для розгортання підрозділів Збройних сил, зокрема 72-ї бригади та частин ССО, щоб вони мали можливість зайняти позиції та укріпитися. Якби ми не були присутніми у цьому регіоні, Росія могла б швидко захопити Гостомель, а далі – рушити на Київ.

Таким чином, ми витримали перший удар, протримавшись 12 годин. Цей проміжок часу став суттєвою перевагою для 72-ї бригади: вона змогла розгорнути свої піхотні підрозділи та артилерію на берегах річки Ірпінь, завдаючи вогневих ударів по аеропорту в Гостомелі. Саме там зосередилися ворожі сили й техніка, але тепер вони опинилися під постійним контролем нашої артилерії.

І саме це не дало змоги провести висадки і підліт великої авіації противника, не дало зробити плацдарм для перекидання сил. А тоді вже казали, що з Росії були готові вилітати до дванадцяти літаків Іл-76 з особовим складом росіян. Це тисячі солдатів, які могли прилетіти за один раз і дуже швидко. І все пішло б за зовсім іншим сценарієм.

Ось так, використовуючи наші скромні можливості, ми зірвали їхню масштабну операцію.