"Коли ж нарешті завершиться конфлікт?" Що не слід запитувати у військових.

Це незвичайне інтерв'ю. Замість стандартних запитань тут пропонуються найпоширеніші тригери для військовослужбовців, а відповіді містять роз'яснення, чому такі теми не варто обговорювати з людьми в "піксельному" форматі.

Підготуючись до бесіди, ми звернулися до військовослужбовців з проханням поділитися фразами, які найчастіше викликають у них роздратування під час спілкування з цивільними. Ось кілька з них:

"На*уя ви воюєте за Зеленського?".

"Ми обізнані про рівень ваших доходів!"

"Високий час повернути (Донбас / Покровськ / Куп'янськ... - важливо підкреслити)"

"Зібрався служити в армії? Я був упевнений, що ти більш розумний."

"Потрібно втекти з цієї держави."

"Я корисніший як цивільний".

Часом відповіді були несподіваними і більш розлогими. Вони доводять, що тригером може стати навіть те, що дратувати не має. Наводимо кілька таких відповідей:

Мене дуже дратує ритуальна фраза "я тебе розумію", коли мова йде про військові історії. Це своєрідний еквівалент мирного висловлювання "я тебе почув". Часто такі слова звучать, коли хтось намагається дистанціюватися від розмови. Мені хочеться запитати: що ти насправді розумієш? Чи переживав ти подібні ситуації, чи маєш якісь схожі досвіди? Чи дійсно ти впевнений, що розумієш суть? Іноді це викликає справжнє обурення.

А другий тригерний штамп - "гинуть найкращі". А нічого, що я все ще живий? На війні гинуть будь-які - арта, КАБи чи дрони не обирають жертв за людськими якостями. Інша річ, що частіше гинуть ті, хто не ховаються за спинами побратимів, це правда. Але сама ця фраза, як на мене, про знецінення тих, хто вижив".

Розумію, що це може бути незвично, але мене особисто вразить, коли хтось дякує за захист. В такі моменти мені хочеться втекти під стіл. Я не вважаю себе героєм чи великим воїном, і не прагну цим бути. Більшість людей в армії — це інструктори, діловоди, водії, кухарі, санітари, лікарі, інженери та інші спеціалісти. Кожен з них виконує важливу роль, і їхня праця є надзвичайно цінною. Проте, образ воїна, який нав'язують, часто не відповідає реальності і може виглядати як насмішка.

"Складається враження, що цивільні люди не розуміють, як я тут живу і працюю, не знають, з якого боку до мене підійти або як заговорити. Тому говорять дещо "пошепки".

Для них я – "герой", "надія", "ангел-охоронець", "козак", "наше сонечко". Проте, зважений розум підказує, що люди, очевидно, перебільшують мої особисті досягнення та якості. Тому моя реакція часто полягає в ніяковості та іноді роздратуванні. Адже я відчуваю певну дистанцію в той момент, коли прагну простого спілкування з людьми зі свого минулого.

Чарльз Ґоуг, військовий психіатр і полковник армії США, у своїй книзі "Одного разу воїн - воїн назавжди" порушує тему "особливого бар'єру".

"Повернення додому з бойової ротації схоже на повернення в тривимірний світ після перебування в чотирьох вимірах. Важко зрозуміти, хто насправді збожеволів: ти чи інша частина світу. Військовослужбовці та ветерани часто відчувають, що люди не можуть їх зрозуміти".

Про одну з проблем, які викликає війна — труднощі в комунікації між військовими та цивільними — написано безліч книг, здебільшого авторства психологів. Однак для нас було особливо важливо почути думку безпосередньо військового.

Наш співрозмовник - підполковник Богдан Пржегалінський, заступник командира 39-ої окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти. На війні він з 2016-го, брав участь в АТО/ООС. Кавалер ордена Богдана Хмельницького 3-х ступенів.

Разом зі своїм тодішнім підрозділом, 503-ім батальйоном морської піхоти, навесні 2022-го він намагався розірвати кільце навколо Маріуполя. Далі - бойові дії на Донбасі, операція з висадки Сил оборони на лівому березі Дніпра, яка тривала 9 місяців, бої на Покровському напрямку.

Він розповів УП, чому деякі питання варто залишити при собі, коли спілкуєшся з військовими.

Застереження: будь ласка, не намагайтеся відтворити цей експеримент. Якщо вам зустрінеться менш стриманий співрозмовник, ніж Богдан, ми не можемо гарантувати зручність бесіди та її завершення.

Коли ж нарешті завершиться конфлікт?

Це питання, яке видається безглуздим, має ще один мій "улюблений" варіант: "Скільки часу ще триватиме це все?". І, зазвичай, воно звучить з таким відчаєм — ну коли ж, коли ж нарешті закінчиться ця війна?

Такі питання рідко виникають у військових або цивільних, які справді активно підтримують всю цю справу. Натомість, найчастіше їх можна почути від осіб, які не мають жодного стосунку до війни, окрім як через свої емоції від перегляду новин. У найкращих випадках вони жертвують 5 гривень і потім півроку відчувають гордість за свій «вагомий» внесок у перемогу.

Це питання викликає сильні емоції, адже воно неприємне і відразу ж активує почуття обурення. Воно сприймається як зневага до зусиль, які докладають військові. Виникає бажання запитати: "Слухай, а що ти особисто зробив, щоб пришвидшити закінчення війни?"

Людина, яка ставить це питання, в першу чергу здається не надто розумною. Коли все ж доводиться відповідати, завжди кажу: війна закінчиться, коли ми всі і особисто ти, почнемо щось робити для цього.

Якщо ти хочеш дізнатися думку військового експерта про його бачення ситуації, спробуй переформулювати запитання так: "На твій погляд, чи відбулися зміни на нашу користь? Якщо так, то які саме, а якщо ні, то що цьому заважає?" Це буде більш точне формулювання. А якщо ще додаси: "Друже, як я можу допомогти, щоб підтримати тебе або твоїх товаришів по службі?", це буде відмінно.

Чи відчуваєте ви жалкування через те, що вирішили взяти участь у військових діях?

Це питання справді виглядає абсурдно, особливо коли його ставлять не професійним військовим, які свідомо обрали цю професію, а мобілізованим. Більшість нинішніх військовослужбовців в Україні не прагнули служити, а прийшли на захист своїх дітей, батьків і рідних домівок — це безсумнівно зрозуміло.

Це запитання є вкрай недоречним, особливо стосовно особи, яку не примусили до служби, не забрали насильно в армію під загрозою ув'язнення. Ця людина сама вирішила вступити до лав, зробивши свідомий вибір.

Перед тим як ставити подібні запитання, пам'ятайте, що війна є безперервною емоційною гойдалкою. Чому варто розпускати безглузді питання, які можуть посіяти сумніви у людині стосовно її вибору?

Які емоції вас охоплювали під час того, як ви вдавалися до вбивств на війні?

По-перше, для багатьох звичайних громадян це може бути відкриттям, але більшість військовослужбовців насправді не мають досвіду вбивства людей. Це, як правило, відбувається лише під час стрілецьких сутичок або в ближньому бою з використанням холодної зброї.

Навіть коли ти контролюєш дрон і спостерігаєш за ситуацією через екран, скидаючи гранату, це абсолютно інше враження, ніж дивитися ворогові прямо в очі.

По-друге, не всі, хто брав участь у вбивствах, прагнуть згадувати про це. Війна не є природним станом для людства. Навіть усвідомлюючи, що ти маєш справу з ворогом, і що, якщо ти не вчинити вбивство, це може коштувати тобі життя, багатьом важко прийняти факт, що вони опинилися в обставинах, де їм довелося вбивати.

В природі людини насильство за замовчуванням не є тим, чим ти звик пишатися. Як би не ненавиділи ворогів за їхні звірства, ми ж більш свідомі, адекватні, людяні, ніж вони. Тому попри все в тебе все одно закрадається думка, що це ж також людина, яка жила, будувала сім'ю, народжувала дітей. І ти забрав її життя. Хоча розумієш, що по-іншому ти вчинити не міг.

Отже, це питання може поставити в складну ситуацію людину, яка сама ніколи не скоювала вбивств. Водночас, воно може активізувати спогади у особи, яка забрала життя багатьох людей, викликавши у неї психологічні травми, що відновлюються через ці спогади.

Цим запитанням ти завдаєш шкоди лише через власну цікавість. Ти прагнеш дізнатися, як це — забрати життя ворога, і які емоції при цьому виникають? Якщо це так, будь ласка, візьми до рук зброю, вступай до піхоти, і ти матимеш цю можливість безліч разів.

- Чи маємо ми шанси перемогти?

Коли цивільна особа ставить подібні запитання, це може бути розцінено як вираження недовіри до бойових здібностей військового.

А разом із роздратуванням виникає зустрічне питання: а що означає особисто для тебе перемога?

Висловлю свою думку: ми вже перемогли. На 11-ий рік війни і 4-ий рік повномасштабного вторгнення ми не втратили свою державність. У нас досі працює інститут влади, у нас досі люди певною мірою можуть насолоджуватися відпочинком, працювати, називати себе українцями, говорити українською мовою і взагалі жити своє життя.

Незважаючи на те, що наш супротивник значно переважає нас за чисельністю та озброєнням, а також з огляду на всі зовнішні та внутрішні виклики, ми змогли вистояти. Так, наразі ми втратили контроль над частинами окупованих територій. Але для їх повернення знадобиться час, і, можливо, не один рік. Згадаймо про Карабах чи інші випадки, коли на відновлення історичних прав на землю йшло 30, 50 років, але врешті-решт ці території поверталися до своїх законних власників.

Коли ви почнете давати відсіч російським "чмобікам"?

Чи бачив ти коли-небудь цього "чмобіка" наживо? Чи доводилося тобі зустрічатися з ним у бою? Ми ж є нацією сильних, розумних та волелюбних людей, тож чому ж ми досі не здобули перемогу, якщо вони всі — лише "чмобіки" та неосвічені невігласи?

Цікаво, що про "чмобіків" і про лють до ворога найгучніше говорять диванні експерти в соцмережах.

Шановні, як ви можете недооцінювати супротивника, якщо самі ніколи не стикалися з бойовими діями? Як кадровий військовий, я маю на це право, але особисто ніколи так не вчиняю. Справжні професійні військові завжди мають іншу точку зору.

Я ставлюся до них з презирством, адже вони вторглися на мою територію, забираючи життя моїх співвітчизників, жінок і дітей. Я відчуваю до них ненависть, проте не можу заперечувати їх професіоналізм у військовій справі.

Тому що скільки вони існують, стільки воюють у різних куточках світу. Навіть після Другої світової: В'єтнам, Єгипет, Афганістан, Сирія, перша і друга чеченські кампанії, Придністров'я, Абхазія, напад на Грузію в 2008 році. Це все безцінний бойовий досвід у різних регіонах, у різній місцевості, неважливо, море це, гори, поле або міська забудова.

Ті, хто, дивлячись на фото їхніх мобілізованих, відразу почали знецінювати росіян як слабаків - ну, камон! Треба ж розуміти: окрім усього іншого, знецінення ворога знецінює і наші зусилля в боротьбі з цим ворогом. Тому вважаю всю цю кампанію з "чмобіками" ворожою пропагандою, яку підхопили наші "корисні ідіоти" ще 2022-го, не замислюючись над наслідками.

Ознайомтеся також: Друзі в вогні. Як байрактари, "укріплення Бахмута", "чмоні" та "Крим до літа" завдають ударів по своїм.

- Коли військові наведуть лад у країні?

Тих, хто вважає, що "військові прийдуть і все вирішать", варто запитати: а що ви особисто робите, щоб навести порядок у своїй сфері, поки інші борються за країну? Дійте, не сподівайтеся, що хтось інший вирішить ваші проблеми. Чого ви чекаєте?

Ми нарешті дочекалися. Протягом усього життя ми на що-небудь сподіваємося. Коли з'явиться гідний президент, коли врожай стане вдвічі більшим, коли рак заспіває на вершині гори, а золото почне падати з небес, і всі ми станемо щасливими та багатими. Коли ж самі по собі зникнуть ті, хто краде за нашими спинами, поки ми боронили нашу країну.

Безумовно, після завершення військових конфліктів, армійські підрозділи очікуватимуть від суспільства встановлення певних норм поведінки. Вони повернуться з глибоким відчуттям справедливості і усвідомленням того, що мають етичне право висувати свої вимоги.

Вони прагнутимуть отримати відгуки від тих, кого охороняли. Проте, зазвичай, ці відгуки можуть виявитися не такими, як вони сподівалися. Увага, до якої звикли військові, поступово переключиться на інші справи. Тому важливо забезпечити, щоб вони не відчували себе непотрібними, вичерпаними та забутими — це вже питання державної політики.

Багато хто після закінчення бойових дій захоче залишитися в армії, де вони знайшли себе. Чому на державному рівні замість того, щоб зберігати та заохочувати військових, які багато років тому обрали цей шлях, стали золотим фондом сьогоднішнього війська, вистояли, яких залишилося дуже мало, віддають перевагу тимчасовим ін'єкціям.

Як військовослужбовець, я розумію причини, які спонукали до ухвалення рішення, що стимулює контрактників у віці від 18 до 24 років. Але чому ми забуваємо про тих, хто віддав своє життя службі, присвятивши їй свої найцінніші ресурси - час та здоров'я? Вони ніколи не були вдома, не бачили своїх родин роками, не могли приділити увагу своїм дітям. Чому ми згадуємо та ідеалізуємо лише тих, хто загинув, і не звертаємо уваги на живих?

Ми намагаємося закривати прогалини, впроваджувати нові ідеї, ремонтувати пошкоджений механізм замість того, щоб створювати надійну структуру боєздатних військових сил. Це також стосується підвищення авторитету військової служби та процесу виховання. Не все залежить лише від фінансів.

Ми спостерігаємо відео, на якому на Хрещатику молоді люди віком від 16 до 25 років відповідають на прості запитання: де розташовані Авдіївка чи Бахмут, про які говорять у всьому світі. І вони не мають уявлення. Скільки часу, здоров'я та нервів було втрачено, скільки побратимів загинуло, а деякі не лише не цінують цього, а й навіть не знають. Це справді болісно спостерігати.

- Що ви будете робити в перший день після війни?

Суть цієї проблеми полягає в тому, що для багатьох людей момент "після" може так і не настати. Тому важливо цінувати життя в теперішньому моменті.

На жаль, війна стала для нас постійною реальністю, і ми повинні навчитися існувати в цих умовах тут і тепер. Це допоможе нам легше переживати ситуацію, ніж просто сидіти в безнадії, міркуючи про те, коли ж все це закінчиться, або втішати себе необґрунтованими надіями.

В цьому сенсі прикладом для нас може бути Ізраїль. Люди, які не мали своєї території, країни, мали тільки біди протягом існування, все їхнє свідоме життя їх оточують вороги. Їхній перманентний стан - це війна, але це не заважає їм жити своє життя сьогодні, не відкладаючи його на перший день "після".

Українцям варто прийняти, що війна для нас це не тимчасовість. Треба розуміти, що війна - це не лише бойові дії. Війна - це те, що змінює нас як особистостей, змінює наші цінності. Можливо, тому що я це все прийняв, питання про перший день "після війни" мене не дратує. Багато років тому війна стала невід'ємною складовою мого життя, сформувала мене як людину.

Коли активна фаза конфлікту завершиться, я перенесемо останній автомат мого мобілізованого солдата до кімнати для зберігання зброї й оформлю документи на його звільнення з армії. Люди повернуться до своїх домівок, до родин, до життя, яке вони самі обрали, а не яке було нав'язане обставинами. Можливо, згодом з'явиться можливість на невеликий відпочинок. І на цьому все.

Для мене війна триватиме вічно. Принаймні доти, поки на сході буде присутня Росія в тому ж вигляді, в якому вона існує сьогодні.