"Коні слугують шляхом до відновлення звичного життя": Реабілітація військових на Прикарпатті.

У Національному парку "Гуцульщина" коні гуцульської породи стають на допомогу пораненим захисникам, даруючи їм можливість відновити сили, отримати нові враження та знайти натхнення для подальшої боротьби.

У Національному парку "Гуцульщина" коні вперше з'явилися у 2010 році. Завдяки співпраці з Франкфуртським зоологічним товариством тут було створено центр "Гуцулик". У цьому центрі живуть коні гуцульської породи, які вважаються одними з найстійкіших. Укрінформ ділиться розповідями про тих, хто, перебуваючи поруч із цими тваринами, знаходить втрачені сили.

Кони здатні відчувати емоції людей.

- З малих років я на кониках. У мене колись були свої, а зараз мені вже 81 рік, але моя любов до них не змінилася... Щоранку я приходжу сюди, щоб нагодувати їх. Вони дуже люблять сіно, яблука та хліб. Як тільки бачать мене, відразу починають іржати. Це їхній спосіб вітатися зі мною, - з посмішкою розповідає пан Іван, доглядач Центру гуцульського коня "Гуцулик".

Він нещодавно почав працювати тут, тому ще не встиг запам'ятати імена всіх своїх підопічних. Насправді, це його улюбленці, адже в центрі мешкають шість кобил.

У нас живуть лише гуцульські коні. Вони невеликого зросту, але здатні довго переміщатися гірськими шляхами, не відчуваючи втоми. Наші коні дуже чемні. Головне — приділяти їм увагу та навчати. Вони відчувають настрій людей, люблять ласку і швидко звикають до контактів. Ось, наприклад, Арніка — вона в стані вагітності. А та чорна конячка — Влада, найстарша у стаді, яка активно керує всіма, — розповідає про своє господарство Роман Скорецький, керівник Центру гуцульського коня "Гуцулик".

Потім він демонструє Іриску, плямисту кобилу з виразним характером, яка обожнює позувати перед об'єктивами, навіть вміє елегантно переплітати свої ноги. У центрі "Гуцулик" основне призначення коней – це оздоровча верхова їзда, тому тут часто роблять фотографії та відеозаписи з тваринами. Коні завжди проявляють терпіння та доброзичливість.

На базі "Гуцулика" проходять оздоровлення діти з різними особливими потребами. Крім того, тут надається реабілітація військовим. В Косівському районі волонтери займаються реабілітацією з 2015 року. Програма триває кілька днів у мальовничих Карпатах. Учасники стверджують, що без "Гуцулика" їм важко обходитися, адже хлопці відчувають тут себе комфортно і щасливо.

- Ми намагаємось допомогти їм відключитись від спогадів і думок про війну, вивільнити місце для позитивних вражень. Наш проєкт - виключно волонтерський. За дев´ять із половиною років тисячі хлопців і дівчат мали змогу пройти у нас курси психологічної реабілітації, перезавантажитись, відпочити, набратись нових вражень і мотивації для подальшої боротьби, - зазначає голова ГО "За покликом серця" Тетяна Костинюк.

Поки вона супроводжує військових на екскурсію, ми більше розпитуємо про коней гуцульської породи, яких уже причепурили до зустрічі з воїнами.

Гуцульська порода коней - це стародавня порода, що була виведена у східних Карпатах. Перші згадки про неї датуються 1600-ми роками. Для гуцулів ці коні стали невід'ємною частиною сімейного життя, супроводжуючи людину на кожному етапі її існування. Від хрестин до весіль, від святкових подій до похорону - кінь завжди був поруч. Після закінчення Першої світової війни гуцульські коні здобули особливу популярність, адже військові могли подолати Карпати лише за допомогою цих тварин, які використовувалися також для транспортування боєприпасів. Ці коні відзначаються неймовірною витривалістю в умовах гірської місцевості та невибагливістю в харчуванні, оскільки в Гуцульщині не було зернових, а зазвичай лише сіно та вода, - зазначає кандидат біологічних наук, директор Національного природного парку "Гуцульщина" Юрій Стефурак.

За його словами, після закінчення Першої світової війни в Європі почали виникати кінні заводи, що спеціалізувалися на вирощуванні гуцульських коней. Під австрійським правлінням у Косові створювались конюшні, а за польських часів кожен ґазда мав можливість отримати винагороду за найкращого коня. У радянський період у колгоспах та лісокомбінатах західних регіонів України функціонували племінні ферми, що займалися розведенням гуцульських коней. Для цього навіть імпортували жеребців з Чехії. Однак у 1990-х роках кінні заводи почали банкрутувати, ферми закривались, а утримання коней стало занадто дорогим, що призвело до поступового зникнення гуцульської породи в Карпатах.

Відродити цю породу взялися на початку 2000-х. Для цього науковці та активісти залучали різноманітні проєкти, благодійні фонди та гранти. Так у 2010 році коні гуцульської породи з'явились і на території Нацпарку "Гуцульщина".

- Тут ми навіть досліджували гуцульського коня - брали кров у коника польського, рисаків, української верхової та інших порід коней і вивчали їх фактори резистентності (стійкості організму, - ред.). Ми довели, що гуцульська порода стійкіша від інших, - наголошує Юрій Стефурак.

- Наші коні здатні витримувати морози до 20 градусів, - стверджує науковий працівник НПП "Гуцульщина" Ірина Стефурак.

Коні — це втілення чистоти, сили та енергії. Їхня грація і велич завжди викликають захоплення! За своїм темпераментом ці тварини поділяються на холериків, флегматиків і меланхоліків. Наприклад, наша Влада — флегматик, тоді як Іриска — справжній холерик, який вимагає, щоб її вершник був енергійним і впевненим, з характером. У мене була дівчина, яка прагнула покататись, але кінь не відчував в ній тієї сили характеру. Коли я тримала його на повідці, він слухався, але як тільки я дозволила їй спробувати керувати, він не зрушив з місця. Це свідчило про те, що йому бракувало необхідної харизми та внутрішньої сили від вершника. Якщо людина підходить до коня з острахом, тварина миттєво відчуває це і починає домінувати, — пояснює Ірина Стефурак.

Вона пояснює, що для того, щоб навчити людину їздити на коні, необхідно витратити не менше трьох років на підготовку. Що стосується іпотерапії, то коня можна залучати лише після п’яти років навчальних занять. Пані Ірина зазначає, що гуцульська порода є дуже підходящою як для тренувань, так і для виховання.

- Ми не ставимо собі за мету займатись селекцією цієї породи, бо це - напрям роботи, який потребує інших умов. У нас - обмежені територія і кормова база. Тому можемо використовувати коней під сідлом - для катання верхи, оздоровчої їзди, катання в бричках. У нас вже є три кінні маршрути і плануємо запровадити рейди з кіньми. Мандрівники зможуть пройти з провідником по горах верхи, милуватись краєвидами Карпат, - говорить Юрій Стефурак.

"На війні завжди пам'ятаєш про товариша."

- Розведіть руки в боки і старайтеся тримати рівновагу, - каже Ірина Стефурак військовим, які вже їздять верхи. За ними спостерігають побратими й усіляко підтримують.

Тарас, родом з Львівщини, спостерігає за кіньми біля їх годівниці. Він зізнається, що любов до цих тварин у нього з дитинства, проте досі не мав можливості покататися верхи. З 2022 року він служить у 108-му батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". На початкових етапах повномасштабного вторгнення Тарас брав участь у боях неподалік Спірного в Донецькій області, де отримав свої перші поранення. З того часу він пережив кілька травм і пройшов шість операцій. Тарас розповідає, що осколки, які залишились в його тілі, заважають йому жити, спати і виконувати свої бойові обов'язки. Тому він знову готується до медичного втручання, яке обіцяють провести в Києві.

- Ми утримували оборону на відстані 50 метрів від ворога, зайнявши високі позиції. Якби росіяни змогли захопити цей периметр, їм би стало значно легше взяти під контроль інші наші укріплення. Загиблих і поранених було чимало, але нам вдалося втримати позицію. Тепер я прагну спокою, хочу трохи відпочити і відновити сили. Це було важко як фізично, так і психологічно. Пам'ятаю зиму 2023 року: сніг змішувався з дощем, холод проникав до кісток, але ми цього майже не відчували. Страх і адреналін супроводжували нас. Найбільше хвилюєшся за побратима, який поруч, аби з ним нічого не трапилося. Тут всі розуміють, що один в полі - не воїн. Ти завжди думаєш про товариша, і тоді й сам почуваєшся впевненіше, а служба стає легшою, - усміхається Тарас.

Він згадує, що вдома не був вже багато часу. З задоволенням розповідає, як іноді має можливість поспілкуватися з дітьми по телефону. У нього двоє малюків. Після завершення реабілітації планує продовжувати лікування. Його найбільша мрія - щоб війна закінчилась, і він знову зміг побачити свій рідний дім та дітей.

"У ПОЛОНІ НАС ЗА ЛЮДЕЙ НЕ ВВАЖАЛИ"

- А тепер просто обійміть коня і віддайтеся йому на довіру, - продовжує заняття з бійцями Ірина Стефурак.

У цей час ми зустрічаємо Олександра, який походить із Чернівців. Він вже кілька місяців, як завершив свою службу в Збройних Силах України. Олександр розпочав свою військову кар'єру в 10-ій гірсько-штурмовій бригаді та провів майже півроку в полоні.

- Це трапилось на Спірному напрямку... Я не люблю згадувати про полон. Там постійно відчувався і фізичний, і психологічний тиск. Били всіх, без винятку. Деякі отримували сильніші побої, інші - менші, все залежало від настрою. Як складеться день... Нас там не вважали людьми. А ще створювали ситуації, щоб посіяти розбрат між нами. Тому найскладніше було там зберегти людяність, - ділиться він.

Додому чоловік повернувся за обміном наприкінці 2022-го. Відтоді втретє приїхав на реабілітацію в Карпати. Каже, як відчуває потребу у психологічній підтримці, то шукає спілкування з побратимами та природою. І це допомагає вийти з депресії.

Я справжній поціновувач тварин. Хоча вдома у мене немає домашніх улюбленців, я вважаю, що їм необхідно багато простору для життя. У моїх батьків живуть три собаки, яких я подарував їм. Час від часу я навідуюсь до них разом із сином та донькою. Моя сім'я – це те, заради чого я живу, - зізнається Олександр.

Заявляє, що після проходження такої реабілітації молоді люди повертаються на службу або додому абсолютно зміненими.

"НА ШТУРМІ ТРЕБА ВМІТИ СТРІЛЯТИ З УСЬОГО"

— Мій тато займався кіньми, але я ніколи не був до цього дуже прихильний. Спочатку навчався в училищі, потім служив в армії, а далі почалася робота... З 2022 року я на фронті. У боях за Бахмут, на Куп'янському напрямку, в Макіївці та перед Берестовим на Харківщині отримав чотири поранення. Під час останнього бою осколки пошкодили барабанні перетинки. Тепер я не чую, як раніше, не можу розпізнати звуки виходів і мін, — ділиться Анатолій з Богородчанщини на Прикарпатті, відомий під позивним "Батя".

- Під час служби в АТО я виконував обов'язки гранатометника, а тепер перейшов на кулемет. Але на фронті це не має значення - береш те, що є, і стріляєш. Я підготував собі заміну, але, на жаль, його вже вбили. Втрати завжди супроводжують нас, а кулемет не може залишатися без діла. Під час штурму важливо вміти використовувати будь-яку зброю..., - розмірковує Батя.

Тепер він проходить курс лікування в Чернівцях. Зазначає, що чекає на ухвалу ВЛК, яка визначить, чи зможе знову повернутися на передову.

"МЕНЕ ВСІ ПОХОВАЛИ, АЛЕ Я ВИЖИВ"

- Я уже три місяці як дембель, - розповідає ветеран війни Олег Ящук із позивним "Журналіст".

Він зазначає, що в минулому працював на телебаченні, тому прекрасно усвідомлює цінність журналістської діяльності і готовий поділитися своєю історією. Також він просить проявити розуміння до тих товаришів, які обирають не говорити про війну.

- Для солдатів війна - це біль і втрати; деякі з них повертаються, а інші, на жаль, залишаються назавжди, - зазначає Олег.

Згадує, як взимку 2022 року планував взяти участь у телепроєкті на Кіпрі. Придбав авіаквиток, але все пішло зовсім інакше. Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, Олег терміново вирушив до військкомату разом із двома товаришами. Спочатку він служив при штабі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Коли отримали наказ відправити бійців на фронт, він відправився туди без жодних сумнівів. Після бою в районі Бахмута Олега кілька днів вважали зниклим безвісти.

Це сталося в липні 2022 року. Після того, як ворог атакував наші позиції, багато хлопців загинуло, а рацій поряд не було. Я вже вважався загиблим. Усі знали, що якщо людина не виходить на зв'язок протягом доби, то, швидше за все, це кінець... Тоді шанси на виживання були практично нульовими. Але дивом мені вдалося вижити, хоча я вже прощався з життям. Це було схоже на жахливий сон, деталі якого важко згадати... Нас зрештою вдалося евакуювати. Тепер я стараюся не думати про це, – ділиться своїми спогадами журналіст.

Я мав досвід роботи на різних телеканалах, але зараз не уявляю себе на тому місці. Якщо б це був канал, присвячений військовим темам, то це була б інша справа. Моя мета — працювати з військовими, для військових і лише задля перемоги, — говорить журналіст, поспішно прямує до своїх побратимів. Він додає, що тут більше обговорюють природу, гастрономію, квадроцикли та коней, і це допомагає їм відновлюватися та повертатися до нормального життя.