Країна в'язниць, держава - ув'язнення. Як Росія налагодила систематичне використання тортур і жорстокого поводження з українцями, і хто несе відповідальність за ці злочини.

29 квітня 13 медіа з різних куточків світу опублікували матеріали в рамках проекту Viktoriia, присвяченого пам'яті журналістки Вікторії Рощиної, яка tragically втратила життя.

Трагічна доля нашої колеги змусила численні міжнародні організації звернути увагу на жахливі умови, в яких тисячі українців утримуються в Росії та на тимчасово окупованих територіях України.

Проте, обсяги катувань, влаштованих Росією, настільки вражаючі, що всі зібрані журналістами відомості не вмістилися б у рамках одного тексту.

У другій частині матеріалу читайте про те, як Росія створювала систему тюрем для катування полонених, які з в'язниць вважаються найстрашнішими, та хто саме задіяний у тортурах над українцями.

Цей уривок є складовою частиною глобальної ініціативи Viktoriia Project, запущеної редакцією Forbidden Stories у Парижі спільно з провідними світовими медіа.

Forbidden Stories розпочала розслідування щодо обставин затримання журналістки Вікторії Рощиної в російському полоні. Крім того, організація продовжила її зусилля в зборі історій українських "в'язнів з іншого світу". За приблизними даними, це стосується більше 16 000 цивільних осіб, які перебувають під вартою на тимчасово зайнятих територіях України та в Росії.

Протягом півроку велися детальні дослідження документів, свідчень і матеріалів судових справ. У цьому розслідуванні взяли участь такі організації, як Forbidden Stories, The Guardian, The Washington Post, Le Monde, Die Zeit, Der Spiegel, ZDF, Paper Trail Media, IStories, France 24 та "Українська правда", а також Der Standard.

Безліч свідчень від військових і цивільних, які стали жертвами полону, а також інформація від розвідувальних органів, беззаперечно підтверджують, що система тортур, створена російськими агресорами, має чітко визначену структуру, яка вдосконалювалася протягом багатьох років. Ця масова "машина насильства" спочатку була протестована на анексованому Криму та в окупованому Донбасі, починаючи з 2014 року.

Дії Російської Федерації на зайнятих територіях стали систематизованими і відпрацьованими до автоматизму. Як тільки військові частини російської армії входять на окуповані землі, до процесу підключається Федеральна служба безпеки РФ.

У ФСБ питаннями, що стосуються України, переважно займаються перша служба контррозвідки, друга служба, яка відповідає за захист конституційного ладу та протидію тероризму, а найбільш активну роль відіграє п’ята служба, що спеціалізується на оперативній інформації та міжнародних зв’язках.

5-а служба ФСБ здобула репутацію в Україні завдяки численним журналістським розслідуванням, проведеним як українськими, так і західними ЗМІ. Інформація про її співробітників не раз з'являлася у контексті подій Євромайдану та у розслідуваннях, пов'язаних із колаборацією після початку повномасштабного вторгнення.

Одним із найгучніших процесів, де лунали прізвища відповідальних за "українське питання", став суд над колишнім очільником Кримського управління СБУ Олегом Кулінічем. Наша колега Вікторія Рощина писала про цю справу на сторінках УП.

Детальніше про те, як ФСБ веде боротьбу з Україною: вбивства, терористичні акти, вербування шпигунів та кібератаки.

Згідно з даними розслідування, ще до початку повномасштабної агресії проти України функціонувала мережа "кротів", яку координували Ігор Чумаков, начальник 9-го управління департаменту оперативної інформації ФСБ Росії, та його колега Ігор Коваленко. Слідство вважає останнього куратором проросійських політиків в Україні, таких як Віктор Медведчук та Ілля Ківа.

Цікавим є те, що рівень цинізму, з яким ФСБ підходить до "українського питання", можна відстежити на прикладі призначення колишнього керівника 5-ї служби ФСБ Сергія Бєсєди. У березні цього року він був направлений Володимиром Путіним, президентом Росії, в якості головного представника для переговорів зі Сполученими Штатами в Саудівській Аравії.

Проте давайте знову зосередимося на нашій темі.

З моменту захоплення міст і сіл в Україні на початку повномасштабного вторгнення, за вказівками ФСБ, були призначені місцеві "чиновники", які активно придушували проукраїнські акції протесту. Вони чинили тиск на підприємців і державних службовців, які не бажали співпрацювати з окупантами.

"В окупованих районах ФСБ здійснювала контроль над оперативними групами. Їхня мета полягала в виявленні осіб, які підтримують проукраїнські настрої," - повідомив журналістам проєкту представник однієї з європейських розвідок.

Для виявлення "незгодних елементів" ФСБ залучала силові структури. У першій частині матеріалу ми згадували, що після затримання Вікторії Рощиної її спочатку помістили в "офіційний" відділ поліції в Енергодарі, а згодом перевезли до Мелітополя, де вона опинилася в "неофіційній" катівні, розташованій у одній з промислових зон міста ("на гаражах").

Згідно з показаннями затриманих, схожі методи затримання спостерігаються й в інших регіонах під окупацією. У той же час, людей утримують в жахливих умовах, піддаючи їх фізичним і психологічним знущанням.

На цьому етапі вже були зафіксовані випадки вбивств українців, що підтвердило розслідування "Тіні лівого берега", яке висвітлює жорстокості, вчинені російськими військами на захоплених територіях Херсонщини.

Детальніше: Які дії вчиняють російські військові на території Херсонщини? Нові факти та імена винних | Розслідування Kyiv Independent

Після утримання на окупованих територіях українців переправляють у Росію. Найвідомішим серед правозахисників пунктом поневолення українців у Російській Федерації є СІЗО № 2 міста Таганрог.

"Це основний тиловий центр у Ростовській області, куди спочатку доправляють усіх затриманих. Тут вони встановили надзвичайно жорстокі умови для перебування людей," - поділився інформацією з журналістами проєкту представник однієї з західних спецслужб.

Перед початком великого вторгнення цей слідчий ізолятор можна було вважати типовим СІЗО у системі виконання покарань Росії. Тут перебували неповнолітні та жінки з дітьми, які очікували на судові розгляди. Тим часом російські медіа повідомляли, що підлітки мали можливість навчатися дистанційно разом з іншими учнями.

На початку 2022 року в ізоляторі провели ряд ремонтних робіт: модернізували близько десяти камер та спортивний зал. Проте, згідно з інформацією від місцевої громадської спостережної комісії, на яку посилалися російські ЗМІ, з цього СІЗО було переміщено близько 400 підслідних у глиб країни. Водночас, українських військовополонених почали транспортувати до Таганрога.

Перші українці прибули сюди в квітні 2022 року, коли бої за Маріуполь все ще були в розпалі. Хоча російська сторона не висловлювала жодних коментарів щодо змін у функціонуванні СІЗО, можна припустити, що вони готувалися до прийому військовополонених. Окрім модернізованих камер, розмальованих у різні геометричні фігури, про що згадували деякі колишні ув'язнені, до літа 2022 року було завершено ремонт даху – наші партнери змогли це підтвердити завдяки супутниковим знімкам.

Наші спеціалісти також провели аналіз даних з публічних джерел, що стосуються державних закупівель. Результати вказують на те, що у порівнянні з 2021 роком, обсяги контрактів на придбання певних видів продуктів харчування значно зросли. Це може свідчити про те, що СІЗО № 2 у Таганрозі могло мати більшу місткість, ніж згадані 400 неповнолітніх в'язнів. Цю інформацію підтверджують і деякі колишні ув'язнені, з якими вдалося поспілкуватися: вони розповідали про переповнені камери, де одночасно знаходилися більше 10 осіб, тоді як зазвичай в одній камері перебували 3-4 людини.

Цей СІЗО має також значення через свою географічну розташованість: від Маріуполя до Таганрога приблизно 100 кілометрів прямою лінією. Таким чином, цей ізолятор може виконувати функцію перевалочного пункту, звідки українських військовополонених можна було б відправляти далі вглиб території Росії.

Станом на квітень 2025 року, українські правозахисники виявили понад 180 місць, де українців утримують в умовах несвободи. Аналізуючи дані з різних джерел, можна зробити висновок, що Кремль намагається розподілити полонених українців якомога ширше: географічно це охоплює території від російського прикордоння до Азії, а також від помірного клімату Європи до безжальних холодів за Полярним колом.

За 6 місяців роботи над проєктом "Вікторія" нам вдалося дізнатися про СІЗО № 2 найбільше. А поміж інших тюрем це СІЗО відрізняється доволі широким списком зафіксованих видів катувань.

Згідно з розповідями декількох ув'язнених, процес починався з етапу "прийому", коли їх вперше доставляли до слідчого ізолятора. Іноді люди були з пов'язками на очах, тому не мали змоги бачити, що відбувається навколо них.

Після прибуття автотранспорту всіх перевели до камер попереднього утримання – тісних приміщень, розрахованих на 4-5 осіб. Проте росіяни запихали туди кілька десятків людей. Потім полонених виводили по одному для "офіційних процедур", таких як видача одягу чи допити. Практично завжди полонених піддавали побиттю, використовуючи не лише кулаки та ноги, а й кийки.

От що про "прийомку" згадує начмед 36-ої бригади морпіхів Володимир Лабузов: "Це для них священний ритуал. Коли ти, із зав'язаними очима та зв'язаними руками, з низько опущеною головою, йдеш у призначеному тобі напрямку, і кожна собака, яка там стоїть, вважає за потрібне чимось тебе вдарити".

Потім людей розподіляли по камерах. Цивільних полонених і військовополонених тримали окремо.

Наступним етапом для людей стало "взаємодія" з представниками служби виконання покарань. У рамках нашого проєкту ми змогли встановити, що в СІЗО № 2 функціонувало принаймні кілька кімнат для катувань. Від кімнати, де знаходилися стіл і стілець, де жертвам завдавали ударів молотками, до приміщення з великою металевою піччю, в яку під час допитів російські силовики намагалися заштовхнути полонених.

На основі звітів української розвідки та ООН можна стверджувати, що в Таганрозі застосовували численні методи тортур. Серед них не лише побиття, але й використання електрошокерів на вологому тілі, різноманітні способи удушення, випалювання татуювань за допомогою запальничок, погрози розстрілу та зґвалтувань, а також підвішування людей за наручники до брусів. Полонених тримали в клітках разом зі службовими собаками на морозі. Існують також свідчення про наявність саморобного електричного стільця.

Але і це ще не все. Один із найбільш поширених видів тортур - побиття по ногах. Це відбувалося під час перевірок камер. Полонених виводили до коридору, ставили їх у формі зірки обличчям до стіни, після чого починали бити по ногах. Такі перевірки відбувалися двічі на день. Після такого у деяких полонених буквально починали гнити ноги.

Однією з основних цілей цих жорстоких методів є примусити людей підписати визнання у злочинах, які вони не вчиняли. Яскравим прикладом цього є справа військовополоненого Олександра Максимчука з "Азову". Під час судового засідання в Ростові він відкрито розповів про тортури. У доданому до справи листі Максимчук описує, як його підвішували вниз головою, піддавали електричному струму, одночасно душили вакуумним пакетом та били водопровідними трубами.

"Я не в змозі точно визначити, скільки часу тривала ця жорстокість, адже я кілька разів втрачав свідомість, і мене приводили до тями за допомогою нашатирного спирту та холодної води. Проте, коли мене поставили на ноги, мені в ультимативному порядку заявили, що я повинен визнати свою провину у всіх звинуваченнях, які мені пред'являли", - розповідав про тортури Олександр.

Максимчук також зазначив, що представники пенітенціарної системи наполягали на тому, щоб у своєму фінальному виступі в суді він вибачився перед "громадянами ДНР та ЛНР" за злочини, які він не вчиняв.

Ми вже згадували, що полонених утримують в таких умовах, що вони не мають жодного зв'язку із зовнішнім світом. Листи та передачі до українців не доходять, а адвокати не мають доступу до них. Родичі також не можуть отримати жодної інформації про тих, хто перебуває всередині. Історія Вікторії Рощиної є яскравим свідченням цього. У рамках проєкту наші колеги також поспілкувалися з Оленою з Мелітополя, у якої в 2022 році російські військові викрали чоловіка прямо з їхнього дому. Жінка змогла дізнатися про його місцезнаходження лише через два роки, у 2024-му.

"З травня 2023 року я надіслала близько 40 листів через Координаційний штаб, але жодного разу не отримала відповіді. У березні 2024 року я дізналася від громадської організації "Цивільні у полоні", що російська омбудсменка з прав людини має список осіб, яких планує відвідати, і там було ім'я мого чоловіка. Мені повідомили, що можливо написати листа за певних умов: він мав бути написаний російською мовою і не містити згадок про політику чи війну. Куди саме планувала вирушити омбудсменка, залишалося невідомим", - поділилася жінка в інтерв'ю нашому проєкту.

Влипні 2024-го року Олена отримала листа, в якому було лише три рядки: "Я живий, я здоровий, я тебе люблю. Сподіваюся скоро побачитись".

Олена була в невіданні щодо місцезнаходження свого коханого. Лише у квітні 2024 року, під час чергового обміну, один із в'язнів повідомив їй, що її чоловіка утримують у слідчому ізоляторі № 2 у Таганрозі щонайменше з січня 2024 року. Всі спроби отримати офіційні дані від російської сторони виявилися марними.

На жаль, наразі ми не маємо можливості визначити імена всіх осіб, які безпосередньо брали участь у катуваннях. Проте ми знаємо, хто несе відповідальність за умови, в яких утримувалися полонені.

Насамперед варто згадати керівника Головного управління федеральної служби виконання покарань (ГУ ФСВП) Ростовської області Андрія Полякова. Свій пост він тимчасово посів влітку 2024 року, а вже в лютому цього року його затвердили офіційно.

54-річний Поляков протягом понад 19 років працював в оперативних підрозділах Федеральної служби виконання покарань (ФСВП) Росії. У 2019 році він отримав посаду керівника служби виконання покарань у Республіці Дагестан. Після того, як Дмитро Безруких подав у відставку через ситуацію із захопленням заручників у ростовському СІЗО-1, Полякова перевели до Ростовської області на його місце.

Ростовська область є найближчою до Донбасу, тож часто стає першою, що приймає українських полонених. І саме тут розташоване сумнозвісне СІЗО № 2.

За інформацією з публічних джерел, з осені 2022 року Таганрозьку в'язницю очолює Олександр Штода. Перед тим як отримати цю посаду, 44-річний Штода обіймав керівні ролі в даній установі принаймні з 2019 року.

Начальник СІЗО відмовився спілкуватися з журналістами.

Згідно зі словами одного з в'язнів, керівник пенітенціарної установи намагався підтримувати ввічливий діалог з підсудними, іноді пропонуючи їм прийняти російське громадянство і навіть жартуючи. Хоча немає прямих свідчень його участі в актах катування, як голова закладу, він несе відповідальність за умови, в яких утримуються ув'язнені.

Відповідно до доступної інформації, під час утримання українських військовополонених у слідчому ізоляторі, керівні посади там займали Андрій Михайличенко, Олексій Шарапанюк, Андрій Сапицький та Олександр Клюйков.

Крім цього, проєкт зміг виявити понад 30 актуальних і колишніх співробітників цього слідчого ізолятора. Проте, коли наші партнери намагалися зв'язатися з ними, вони або відразу заблокували контакти, або просто проігнорували запити.

Головна складність у виявленні безпосередніх виконавців катувань полягає в тому, що затримані часто не мали змоги побачити обличчя своїх мучителів. Під час допитів їм забороняли дивитися у вікна, а іноді навіть використовували пов'язки на очах.

Охоронці приховували свої обличчя під балаклавами або іншими масками, спілкуючись між собою з використанням прізвиськ на зразок "Шаман", "Вовк", "Смерть" та подібних.

Однак численні в'язні заявляють, що хоча щоденний контроль здійснювався співробітниками в'язниці, під час найжорстокіших і критично важливих допитів з'являлися інші особи, імовірно, представники ФСБ.

Про системний підхід до тортур і тюрем також свідчить і постійна ротація спецпідрозділів ФСВП, які ФСБ на "вахтовій" основі залучила для "роботи з українцями".

Валерія Суботіна, речниця бригади "Азов", яка провела декілька місяців у Таганрозі, підтвердила, що охоронні зміни відбувалися приблизно раз на місяць. За інформацією, отриманою від джерел в українській розвідці, підрозділи спецпризначенців ФСВП з Чечні, Дагестану, Північної Осетії та Ростова, що носили назви "Грозний", "Орел", "Булат" і "Росна", змінювали один одного під час охорони полонених.

Як розповідав один із колишніх високопрофесійних російських чиновників, навесні 2022 року керівник ФСВП у Санкт-Петербурзі Ігор Потапенко видав наказ командирам елітних підрозділів відомства вчиняти жорстокість щодо українських полонених. Він запевняв, що акт насильства не підлягатиме жодним обмеженням, а камери, які раніше були обов'язковими для охоронців російських в’язниць, будуть скасовані. Згодом подібні інструкції отримали й співробітники спецпідрозділів ФСВП у Пскові, Москві, Бурятії та інших регіонах Росії.

Потапенка асоціюють з організацією "пресс-хат", яка пов'язана з застосуванням тортур для отримання свідчень у петербурзькому ізоляторі Колпино.

У 2024 році він отримав підвищення і став заступником губернатора Санкт-Петербурга, відповідальним за безпеку та міграційну політику. Цей факт може свідчити про те, що вказівки щодо катування українців навряд чи були лише особистою ініціативою Потапенка.

Під час реалізації проєкту "Вікторія" ми з'ясували, що Таганрог є лише одним з 29 місць, де систематично практикуються катування. З них 18 знаходяться на території Російської Федерації, а 11 – на тимчасово окупованих українських землях.

Правозахисні організації надали нам інформацію про тюрми та слідчі ізолятори, де утримуються українці. З цих матеріалів видно, що російські власті активно експлуатують існуючу мережу пенітенціарних установ. Це стосується не лише їхньої країни, але й територій, що перебувають під окупацією.

За ступенем жорстокості до українських полонених, СІЗО № 2 у Таганрозі може конкурувати, наприклад, з колонією № 7, що розташована в селищі Пакіно Владимирської області Росії. Зокрема, там уже три роки утримують колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, а також, принаймні навесні минулого року, тримали нашого колегу Дмитра Хилюка.

З наявних у нас документів випливає, що в цій колонії, станом на осінь 2024 року, загинули щонайменше двоє полонених. Кількість видів і методів тортур тут перевищує два десятки: під час "прийомки" людей били, змушували їх співати російські пісні та вигадувати злочини, яких вони не скоювали. Крім того, місцеві тюремники відзначилися імітацією розстрілів (з використанням холостих патронів) і забороняли полоненим сидіти або лежати в камерах протягом усього дня.

"Там сидіти взагалі не можна було. Тобто ти цілий день або стоїш, або ходиш. Загалом ходиш, бо навіть стояти забороняли", - розповів нам один із колишніх полонених.

Він згадує, що під час "прийомки" їх не надто жорстоко катували. Однак цьому є логічне пояснення: чоловік потрапив туди в травні 2023 року, а 29 травня до колонії допустили представників Червоного хреста.

"Червоний хрест мав прибути, і нас не сильно катували, щоб не залишалося видимих слідів (побоїв на тілі - УП.). А після приїзду Червоного хреста все почало відбуватися, як і годиться. Вони самі підкреслювали, що не варто сподіватися на легке вирішення. Протягом ранкових перевірок нас били. Під час прогулянок - також. Якщо це п'ятниця, і ми квапимося в лазню, нас знову били. Змушували нас імітувати одностатеві дії. За будь-які дрібниці могли застосувати силу, навіть якщо хтось вирішив піти в туалет без дозволу", - розповідав Ігор.

За свідченнями колишніх ув'язнених, до знущань у селищі Пакіно брали участь не лише місцеві тюремники, але й спеціалізована тюремна поліція, яка змінювалася в період з 15 по 25 число кожного місяця. Джерела в українській розвідці повідомили, що в цій колонії на ротації могли перебувати російські спецпідрозділи Федеральної служби виконання покарань з центральних регіонів Росії, а також з Північного Кавказу та Бурятії. Зокрема, йдеться про підрозділ "Стрілець" з міста Улан-Уде.

Також тюремники катували українців голодом і хлібом. Ось що про це пригадує Ігор: "Навмисне не давали хліба і погано годували. А потім давали по хлібині кожному. Ти пів буханки з'їдаєш і не можеш більше, організм не може впоратися. Але тебе змушують їсти далі. І у тебе потім діарея, рвота. Уявіть, коли одночасно з цими симптомами 15 людей. І все відбувається в камері без вентиляції. А працівники колонії відчиняють віконце у дверях і сміються".

Що стосується Пакіного, то особливу увагу слід приділити медичному обслуговуванню, а точніше - його відсутності. Згідно зі свідченнями колишніх в'язнів, у цій установі виникла епідемія корости. Однак місцевий медичний персонал, яким до осені 2023 року керував Андрій Левшин, не звертав на це жодної уваги.

"У нас були величезні гнійники, розміром з 10 копійок. І кожні 10 сантиметрів тіла вкрилося такими утвореннями. Лікар пояснював, що цей кліщ, який викликає коросту, існує в холодних умовах. Тож ці паразити загинуть разом із нами. Нас на прогулянки взимку, при температурі -20 градусів, виводили лише в капцях," - поділився своїми спогадами Ігор.

З березня 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, управління колонією № 7, розташованою в селищі Пакіно, здійснює 41-річний Бахтіар Зайдуллін.

Звільнені з полону також згадують прізвище Хавецького - оперативника колонії, який вчиняв жорстокості щодо українців. Ймовірно, йдеться про Олексія Хавецького, який виконує обов'язки заступника начальника з безпеки та оперативної діяльності. Цікаво, що про нього говорять і російські правозахисники, які зазначають, що до свого призначення в колонії № 7 в Пакінському районі він займав аналогічну посаду в колонії у Владимирі, де брав участь у репресіях проти Олексія Навального.

Деякі з ув'язнених у Пакіному, піддаючись тортурам і безперервним знущанням, вчинили самогубство, тоді як інші втратили розум.

Ще одне місце з умовами, подібними до тих, що в Таганрозі, - це колонія № 10 у Мордовії. Українська розвідка повідомляє про щонайменше трьох загиблих полонених, які стали жертвами безперервних побиттів та відсутності медичної допомоги.

У цій колонії існує понад сорок різних видів катувань. На додачу до побиттів під час "прийомки" та регулярних оглядів камер, тюремники піддають ув'язнених жорстоким фізичним випробуванням: від тривалого бігу на місці протягом кількох годин до виконання від 1000 до 2000 присідань і навіть ходіння в присіді.

Проте, на відміну від раніше існуючих в'язниць, здається, що місцеві охоронці побоювалися, що їхні особисті дані можуть бути розкриті. Тому майже всі тюремники в цьому закладі носили або балаклави, або медичні маски. Цю інформацію нам надали колишні в'язні з Мордовії.

"Офіцери, які приходили на перевірку, самі активно брали участь у побиттях. Сидіти не дозволяли, говорити теж. На вулиці було досить холодно, а з одягу на нас лише труси і скляна роба, яку видали. Ми постійно намагалися притиснутися один до одного, щоб зігрітися, але навіть це було під забороною," - поділився своїми спогадами Сергій, один із колишніх в'язнів.

Тюремники уважно стежили за тим, аби полонені мовчали. Якщо ж охоронці чули, як українці між собою перешіптуються - наказували виставити руку у вікно для роздачі їжі і били по ній кийками, дерев'яними палицями, залізними ключами. Сергій пригадує, що одного разу охорона колонії використала ополоник, яким розливали їжу: одному з полонених ним розбили голову. Наступні 10 камер полонених отримували їжу із закривавленого посуду.

Він також згадує, що ув'язнені в камерах не мали можливості йти до туалету без спеціального дозволу. За будь-які порушення правил застосовували фізичне покарання. У камері було суворо заборонено сидіти або лежати, а також вести будь-які розмови. Персонал в'язниці не забезпечував достатньою кількістю мила: Сергій розповідає, що в його камері перебувало шестеро людей, і протягом двох тижнів вони отримували лише десяту частину від одного шматка мила.

"Одного разу ми підрахували, що на камеру нам виділяли всього 13 грамів мила на тиждень. Цього навіть не вистачить, щоб мити руки один раз на день. Єдиним антисептиком, який нам давали, була хлорка. І хлопці використовували її для обробки ран. Тобто, ти завдаєш собі хімічний опік, але в той же час намагаєшся знищити інфекцію", - поділився Сергій.

Полонені не мали уявлення ані про імена, ані про звання своїх мучителів. Тому час від часу вони самостійно вигадували їх. Наприклад, під час перебування Сергія в Мордовії, особливо запам'ятався один із охоронців, якого він прозвав "Катюша". Цей охоронець примушував в'язнів виконувати однойменну пісню десятки разів на день.

"Ми могли виконувати цю пісню до 40 разів між сніданком і обідом. Він прагнув, щоб 11 камер співали її одночасно і з великою силою. Було видно, що він насолоджується процесом і гордиться тим, що робить," - поділився Сергій.

Згідно з інформацією, отриманою від наших джерел у розвідувальних колах, два підрозділи можуть бути залучені до катувань українських полонених: "Тайфун" із Санкт-Петербурга та "Рись" із Твері. Крім того, в цій колонії були помічені представники спеціальних підрозділів служби виконання покарань, що прибули з російського Далекого Сходу.

З березня 2024 року на посаді керівника колонії в Мордовії перебуває 44-річний Олександр Гнутов. Перед цим призначенням він тривалий час обіймав посаду заступника начальника цієї установи.

Приклади колоній у селищі Пакіно та Мордовії є лише невеликими частинами великої картини. Наші колеги провели розрахунки та виявили, що в 29 в'язницях на території Росії та в окупованих районах України полонених піддавали побиттю, катуванням електричним струмом та іншим формам фізичного насильства.

У 29 в'язницях, про які йдеться, у двох третинах випадків росіяни застосовували сексуальне насильство, удушення, фізичне приниження та вогняні тортури щодо полонених. У половині цих установ російська репресивна система використовувала психологічний тиск і ідеологічну маніпуляцію, змушуючи в'язнів заучувати напам'ять російський гімн, вірші та пісні. У третині тюрем полонених піддавали тортурам холодом і ізоляції в одиночних камерах.

За цим переліком стоять страшні й вигадливі тортури. Наприклад, в одній із тюрем росіяни "грали" українськими полоненими в боулінг, кидаючи в них важкі предмети. Тих, хто після таких ударів падав, додатково били. Або ж "колесо фортуни", яке використовували в іншій в'язниці: випадковим чином тюремники вибирали серед полонених людей, яких везли на симуляцію розстрілів.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Згідно з інформацією, наданою ООН та українською розвідкою, зафіксовано близько 700 випадків катувань, які охоплюють як поодинокі акти, так і системні зловживання. На весну 2025 року стало відомо про регулярні тортури, що відбуваються в 29 установах, де люди позбавлені волі.

Проте це не свідчить про те, що в інших пенітенціарних установах Російської Федерації, де знаходяться українські в'язні, не трапляються аналогічні ситуації. Можливо, просто ніхто ще не поділився цими фактами.

Точна кількість українців, яких утримують у російському полоні, невідома. У грудні 2024-го уповноважений Верховної Ради з питань прав людини Дмитро Лубінець заявляв, що може йтися про 16 тисяч цивільних.

Щодо військовополонених, 1 травня заступниця глави Офісу президента Ірина Верещук заявила, що приблизно 8 тисяч українських військових знаходяться під контролем Росії. Вона також підкреслила, що під час обмінів повертаються не лише військові, а й особи, які офіційно вважалися зниклими безвісти, тобто їхнє перебування в полоні Росія намагалася приховати.

Причиною цього може бути те, що росіяни не надають інформації щодо полонених українських захисників, а міжнародні організації працюють неефективно.

Окрім того, є ще зниклі безвісти, які могли потрапити в російський полон або загинути. За даними Міністерства внутрішніх справ, станом на осінь 2024 року ця цифра сягала 50 тисяч осіб.