Параметр успіху

Найгірший помічник на війні - це завищені очікування.

Вони навчають сприймати всі результати, окрім найкращого, як невдачу. Будь-який підсумок, що не є абсолютним, розглядається як поразка. У короткостроковій перспективі високі сподівання перетворюються на емоційний підйом, але в довгостроковій – це неминуче призводить до розчарування.

Проблема полягає в тому, що наша нація має прихильність до цих пасток.

Це, втім, не є чимось незвичним. На кожних виборах український виборець, серед усіх можливих політичних типажів, завжди намагається знайти одного-єдиного кандидата. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" чи "найрозумнішого", а за "чарівника". Успіх досягає той, хто пропонує не звичайний шлях до щастя, а справжній телепорт. Проте, згодом, новообраний лідер швидко втрачає підтримку, адже не в змозі відповідати на ті очікування, які сам же створив. І вже на наступних виборах його амбіції на другий термін залишаються в тіні нового кандидата, який прагне стати наступним чудотворцем.

Війна не змінила цей стиль поведінки. Навпаки, вона лише посилила його.

Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт - після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів - після того, як ми побачили трагедію Бучі.

У будь-якому разі, протягом наступних 18 місяців війни Україна вважала б справжньою перемогою лише повернення до своїх кордонів. Лише деякі вбачали в цьому етапі лише проміжний результат і прагнули більшого – зокрема, розпаду Російської Федерації. Наразі ж країна стикається з неминучим розчаруванням, яке виникає з надмірних сподівань. Це і є фрустрація.

І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Окуповані території не перестануть належати Україні. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.

Згадую, як весною 2023 року під час інтерв'ю я висловив думку, що для мене справжня перемога полягає в збереженні державності та суверенітету. Адже можна мати незалежність, але втратити суверенність, як це сталося в Білорусі. Я підкреслив, що якщо війна тимчасово вщухне, важливо створити такі умови, за яких повторний напад буде неможливим. А звільнення територій я вважаю лише додатковим до моєї мети. Пам'ятаю, як ведуча та коментатори були вражені моїми словами.

Моя логіка є досить простою. Основним критерієм успіху у війні вважається зірвання планів супротивника. Якщо б Москва прагнула окупувати Донецьку область, саме її результат визначав би, хто є переможцем, а хто - переможеним внаслідок бойових дій. Проте очевидно, що справжньою метою Росії є позбавлення України її державності та суверенітету. Тому збереження цих аспектів стане головним свідченням нашої перемоги.

Поки ми залишаємося андердогу в цій війні, я далі дотримуватимусь своїх власних критеріїв успіху. У ситуації, коли сили явно не на нашу користь, це допомагає мені уникати неврозів і відчаю. Адже такий підхід дозволяє не сприймати абсолютний сценарій як єдиний можливий варіант.

Навіть якщо цього року стартують переговори, Москва не прагнутиме визнання своєї окупації, а скоріше намагатиметься закріпити нашу слабкість. Вона вимагатиме від нас нейтралітету, роззброєння та повернення України до своєї сфери впливу. Цей сценарій вже добре відомий нам, адже подібний вибір нам вже пропонували. Це сталося десять років тому, відразу після підписання других Мінських угод.

Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою - і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.

Отже, критерій успіху у війні залишається сталим і через десять років. Якщо нам вдасться зберегти нашу незалежність і державність, це буде найважливішим свідченням поразки Москви. Якщо зможемо відстояти себе від нових спроб вторгнення, це стане завершенням конфлікту. А якщо ми зможемо жити, не зважаючи на Росію, це символізуватиме нашу перемогу.

В умовах війни, де противник має перевагу, визначення перемоги стає досить зрозумілим. Ми досягаємо успіху, поки живемо.

А повернути та повернутися можна пізніше.