Лубінець: Російські спецслужби активно намагаються втягнути родини військових, що потрапили в полон, у розвідувальну діяльність на користь РФ.

Близько двох з половиною років тому, у липні 2022 року, Дмитро Лубінець залишив свій депутатський мандат, перейшовши на посаду уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Він став омбудсменом у складний період, коли навколо його попередниці Людмили Денісової розгорнулися численні скандали. Цей час відзначався повномасштабною агресією Росії проти України, а також ситуацією, в якій міжнародне гуманітарне право виявилося безсилим.

"10 років поспіль світ нам каже: "Ми все розуміємо", "Ми глибоко занепокоєні", постійно повторює: "Ми боїмося загострення", "Ми боїмося ескалації"... Якої ескалації ви боїтеся, якщо Третя світова уже розпочалась?!" - емоційно й риторично запитує Лубінець.

Звільнення полонених та цивільних заручників з російського полону, а також пошук і повернення викрадених українських дітей, які потрапили в руки Росії, стали ключовими завданнями для Офісу омбудсмена. В цьому контексті Лубінець виступає єдиним українським чиновником, який змушений безпосередньо спілкуватися з представниками російської влади. Він відкрито визнає, що цей процес є надзвичайно складним.

Вона зазначає, що тепер також складно переконати міжнародних партнерів вжити заходів проти Росії за вчинені нею військові злочини.

"Хочете піти на поступки? Будь ласка, можна піти на поступки. А завтра? Завтра кожен потенційний агресор буде показувати пальцем на Росію і казати: "Якщо росіянам дозволили окупувати частину України, вбивати більше 10 років українців, депортувати українських дітей, і їм за це нічого ніхто не зробив, так ми теж будемо це робити", - застерігає світ український омбудсмен.

Яким чином світова спільнота реагує на зростання випадків жорстоких страт українських військових, здійснюваних російськими силами? У яких умовах опинилися українські захисники, які потрапили в полон і перебувають у російських в'язницях і колоніях? Де можна знайти українських дітей, які були насильно вивезені до Росії? І чи дійсно всі скарги на неправомірні дії ТЦК підтверджуються?

На цю тему "Українська правда" провела бесіду з Дмитром Лубінцем. У нашій статті ви знайдете ключові моменти спілкування з омбудсменом.

Перегляньте повну версію інтерв'ю на YouTube каналі УП.

На даний момент (інтерв'ю було записано 13 грудня - УП) за три роки активної війни зафіксовано 177 випадків страти українських військовополонених. Ситуація значно погіршилася, оскільки лише у 2024 році офіційно підтверджено 109 страт.

Були випадки, коли росіяни самі виставляли страти українських військовополонених. Спочатку ми дивувалися: навіщо вони зафільмували свої воєнні злочини і самі ж показали їх? На мій погляд, вони це робили свідомо. Це, знаєте, така тактика: пов'язати кров'ю російських солдатів, щоб вони не здавались у полон ЗСУ, бо, мовляв, якщо росіяни таке роблять з українськими військовополоненими, то і "українці будуть робити з вами те саме".

Крім того, вони прагнуть донести до всього демократичного світу: "Ми це робимо, і ви нічого не зможете змінити. Нам не загрожує жодне покарання." Ми ніколи не спостерігали, щоб Міжнародний комітет Червоного Хреста офіційно або неофіційно висловлював звинувачення на адресу російських сил у вбивствах українських військовополонених або вчиненні над ними тортур.

Водночас у 2024 році вперше в офіційних звітах ООН з'явилась інформація, що росіяни страчують українських військовополонених. Це був не тільки звіт постійної моніторингової місії ООН, а й окремий звіт спеціальної доповідачки по тортурах Еліс Едвардс, яка зафіксувала, що 95% українських військових у російському полоні зазнають систематичних тортур.

Я також передавав інформацію про факти страт українських військовополонених російськими солдатами російському омбудсмену: як через посередників, так і безпосередньо. Мені обіцяли, що на ці випадки "з'явиться юридична реакція", але, чесно кажучи, я не маю великих надій на це.

У 2022-2023 і першій половині 2024 року комунікацію завжди ініціювала українська команда. Але цього року російська сторона вперше особисто проявила ініціативу щодо спілкування. Це був початок військової операції ЗСУ на території Курської області. Тому, на мій погляд, Курська операція максимально додала позитивних аргументів для України.

З іншого боку, вони не припиняють вести свою гібридну війну. Це я відчуваю на власному досвіді у своїй діяльності постійно.

Яскравий приклад їхньої інформаційно-психологічної спеціальної операції проти України і української влади - публікація Москальковою (уповноважена РФ з прав людини - УП) списків військовополонених, яких нібито українська сторона "відмовляється забирати".

Насправді це елемент тиску на українську сторону, бо ніколи українська сторона не відмовлялась від жодних обмінів і не буде відмовлятись.

Існує ще один інцидент, пов'язаний із літаком Іл-76, який за інформацією російської сторони, перевозив українських військовополонених, що нібито їхали на обмін (за даними УП). Мене відразу спіткала думка про публічну страту українських військових в Оленівці.

В Оленівці було зведено спеціальний барак, куди перевели бійців "Азову". Після цього стався вибух всередині будівлі, і протягом кількох годин жодна медична допомога не надавалася, що призвело до великої кількості жертв серед хлопців, які просто стікали кров'ю. Одночасно розгорнулася медійна кампанія, спрямована на дискредитацію військової допомоги Україні від наших міжнародних партнерів, стверджуючи, що цей вибух нібито був організований самою Україною з використанням ракет HIMARS.

Тепер Іл-76, заздалегідь підготовлений обмін. Ми досі не розуміємо, що відбулося з літаком: чи справді там були ці тіла, чи їх там не було. Цю інформацію, я сподіваюся, ми отримаємо вже в найближчому майбутньому. І зразу після падіння цього літака виходить публічна заява спікера Держдуми РФ, що нібито "Україна збила цей літак". Ракетою з пакета військової допомоги з боку США та Німеччини.

Потім Москалькова тричі заявляє: "Ми хочемо передати тіла, а Україна відмовляється". Я публічно відповідаю, що це - неправда, що ми готові їх забрати.

Протягом останніх двох місяців ми вдосконалили процес репатріації тіл з обох сторін конфлікту. Російська сторона передала Україні значну кількість наших загиблих, але я не можу з упевненістю стверджувати, що нам передали тіла з Іл-76, поки не буде проведено відповідну експертизу.

Маю надію, що зможемо надати українському суспільству відповідь на це питання впродовж найближчого місяця або двох.

У російських колах існує значне прагнення використовувати родини військових, які потрапили в полон, для дестабілізації обстановки в Україні.

Це безумовно не поодинокі інциденти, хоча не можу стверджувати, що ситуація є катастрофічною. Цим (тиском - УП) займаються розвідувальні служби Російської Федерації.

В уявленні росіян українці нібито завжди готові виходити на Майдан, незалежно від обставин. Саме тому вони намагаються використати питання неповернення українських військовополонених, щоб підтвердити цю свою точку зору.

На жаль, трапляються ситуації, коли деякі родини безпосередньо звертаються до органів влади Російської Федерації. Спочатку їм надають певну інформацію, надсилають фотографії або дають можливість поспілкуватися з полоненими. Після цього з'являється вказівка: "Необхідно виконати такі дії: перше, друге, третє...". Водночас, на жаль, існують окремі випадки, коли родини військовополонених намагалися залучити до розвідувальної діяльності на користь Росії.

Згідно з нашими даними, наразі існує 186 локацій, де утримуються українські військовополонені. Російська сторона відмовляється дотримуватися одного з основних принципів Женевської конвенції, а саме - організовувати спеціалізовані табори для цих осіб.

Найгірші умови утримання у Мордовії: неопалювані приміщення, тримання в одних камерах із хворими на відкриту форму туберкульозу, жодної медичної допомоги, практично не дають харчів, навіть вода обмежена. Ну і щоденні тортури. Щоденні.

Існують ситуації, коли в'язнів примушують вставати о 6 ранку і не дозволяють сідати до 10-11 вечора. Усі усвідомлюють, що це фізично важко витримати. Якщо ж хтось не витримує і падає, його починають жорстоко бити.

Можуть подавати страву, що являє собою лише воду з крихітним шматочком цибулі або картоплі, і це всього лише раз на добу.

Часто російські військові намагаються переконати наших полонених, що "ваші близькі вас покинули", що "ви не потрібні Україні", що "вам варто отримати паспорт громадянина Росії", що "необхідно підписати контракт із російською армією та йти захищати справжню батьківщину".

Також існують "обмінні процедури", коли тобі повідомляють, що тебе везуть на обмін, зав'язують очі, довго мандрують, а потім повертають і заявляють: "Ми мали намір тебе віддати, ти був у переліку, але коли ми приїхали, нам сказали: 'Ні, цей не підходить'".

Ще один спосіб тиску - "страти", коли людей ставлять до стіни і стріляють над їхніми головами.

Іноді виникає відчуття, що російська сторона робить все можливе, аби українські військовополонені зазнавали таких фізичних і психологічних травм, що навіть після можливого обміну їм доведеться проходити тривале лікування і реабілітацію, і, можливо, вони вже ніколи не зможуть повернутися до звичного життя.

Одним із результатів Курської операції стало те, що ми нарешті змогли повернути найбільш уразливі категорії українських військовополонених, зокрема бійців "Азову" та 36-ї окремої бригади морської піхоти. Серед них були не лише ті, хто ще перебував під "слідством", але й особи, які вже отримали судові вироки, у тому числі довічні. Російська сторона максимально уникає контактів щодо захисників Маріуполя.

Українська сторона систематично формує списки всіх осіб, які є у наших реєстрах. Це стосується як підтверджених, так і непідтверджених випадків полону, зниклих безвісти, а також тих, щодо кого існують підозри про загибель. Ми намагаємося передавати ці списки як через посередників, так і безпосередньо, щоб отримати хоча б якусь інформацію.

Перша дитина була викрадена Росією ще в 2014 році у Криму. 8 років міжнародне співтовариство, міжнародні партнери заплющували на це очі.

З початку повномасштабного вторгнення масштаби депортації дітей збільшилися в тисячі разів. На сьогоднішній день ми отримали дані про 19 546 дітей, включно з інформацією про їхнє місце перебування та статус у Росії, а також про їхніх рідних і близьких.

Ці відомості в першу чергу є результатом роботи наших розвідувальних служб. Додатково, ми отримали підтримку від партнерів та висококваліфікованих комп'ютерних фахівців. Завдяки їх зусиллям, ми змогли отримати доступ до значної кількості внутрішніх документів Російської Федерації, в яких зазначені конкретні прізвища депортованих українських дітей.

Росіяни постійно намагаються знайти будь-які можливості, аби відмовити нам у поверненні українських дітей. Вони запитують: "Чи є у вас батьки чи родичі? Подайте документи. Розглянемо ситуацію". Подумайте над цим: у нас відібрали наших дітей, а тепер ми змушені доводити, що ці діти належать нам!

На мою думку, Росія переслідує одну мету — виховати з українських дітей нове покоління російських військових, які згодом братимуть участь у війнах проти України та інших держав.

Діти - настільки чутлива тема, що серед наших партнерів дуже багато охочих бодай якось брати участь у їхньому поверненні. Але щойно ти кажеш: "Давайте спробуємо повернути цивільних", - тобі відповідають: "Знаєте, ми дітей хотіли...".

Отже, питання з дорослими цивільними заручниками є більш заплутаним. На сьогоднішній день ми змогли звільнити 168 осіб у цій категорії.

Серед наших цивільних заручників є ті, хто в полоні ще з 2014 року. У нас є окремий список політичних в'язнів: станом на зараз їх більше 200 вже. Це ті, кого росіяни затримали на території Криму. Є 373 людини, яких росіяни затримали на території Донецької, Луганської області ще до початку повномасштабної.

Російська сторона не має наміру просто так повертати цивільних заручників: деяких з них вони вважають комбатантами і пропонують обміни, тоді як стосовно інших взагалі не надають жодної інформації.

Я маю негативне ставлення до зниження мобілізаційного віку до 18 років. Якщо ми призвемо на службу молодих хлопців, які ще не мають сімей та дітей, це загрожує нашому майбутньому. На мою думку, в Україні все ще є чимало чоловіків середнього віку - від 30 до 45 років. Саме ця категорія громадян є найбільш боєздатною і, вважаю, повинна брати участь у бойових діях.

На сьогоднішній день я зареєстрував близько 4 тисяч скарг від громадян України, які вважають дії представників ТЦК і СП неправомірними. Ця кількість стосується лише поточного року.

Є випадки, коли за моїм поданням зібрали окреме засідання ВЛК, провели повний аналіз і зафіксували, що людина, яку до цього на ВЛК визнали "повністю здоровою", має насправді хворобу. В результаті цього чоловіка мобілізували, але він пішов у ЗСУ виключно в тилове забезпечення, одразу знайшли частину, де йому запропонували конкретну посаду.

Закарпаття - це область, яка характеризується значною кількістю запитів стосовно функціонування ТЦК та СП. У порівнянні з іншими регіонами, такими як Кропивницький, де кількість звернень є досить обмеженою і більшість з них не знаходять підтвердження, Закарпаття демонструє активнішу взаємодію з цими структурами.

На мій погляд, все залежить від обласного керівника ТЦК, наскільки це професійна людина, чи змогла вона побудувати роботу так, щоб і мобілізація проводилась, і права людини не порушувались, а якщо таке трапляється, то щоб максимально швидко такі ситуації вирішувались.

Цього року у нас побільшало звернень від чинних військових на дії безпосередніх керівників, командирів. Було окреме моє спілкування з керівництвом Міноборони. Були зроблені висновки, міністр реагує на наші звернення, на наші подання.