Медведчуки 19-го століття. Як етнічні українці стали основою для створення геноцидних концепцій, що надихнули Путіна.
На двадцять другий з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, що відбувся в Москві у 1961 році, було запрошено несподіваного учасника — 83-річного киянина Василя Шульгина, монархіста та одного з ідеологів білого руху.
Замість двадцяти п'яти років ув'язнення Шульгина звільнили достроково після дев'яти років у таборах, що стало можливим завдяки хрущовській відлизі у 1956 році. У 1961 році він став свідком тріумфів своїх супротивників: запуску Гагаріна в космос, випробування "цар-бомби" та відкриття Волгоградської ГЕС, яка на той момент була найбільшою в Європі.
Візит Шульгина на з'їзд, де Хрущов запевняв, що комунізм буде збудовано до 1980 року, набуде особливого значення в майбутньому. Ця подія стане частиною заключного епізоду фільму "Перед судом історії", який, можливо, можна вважати першим реаліті-шоу в історії СРСР.
У стрічці, яку показали 1965 року в кінотеатрах Ленінграда і Москви, режисер Фрідріх Ермлер кінематографічними засобами судив Василя Шульгина - ввічливого, розумного, немічного аристократа в капелюсі, з тростиною й білою бородою. Його під наглядом камери супроводжував "історик", який ніби брав інтерв'ю, але радше вибивав каяття у підступній кадебістській манері.
Згідно з концепцією режисера Ермлера, який є лауреатом чотирьох Сталінських премій, фільм мав демонструвати тріумф комуністичної ідеології та повний крах монархії. Проте, персонаж старого Шульгина іноді виглядав досить вперто та відповідав неоднозначно, внаслідок чого стрічку зняли з показу всього через кілька днів після її прем'єри.
Ті, хто відвідав кіносеанс, мали можливість побачити Василя Шульгина в ролі захисника автократії, прихильника Великої Росії та фашизму Муссоліні. Однак варто зазначити, що в фільмі не було акценту на його українофобії, яка відіграла важливу роль у кар'єрному злеті подібних йому особистостей в імперії.
Виходячи з досліджень історика Фабіана Бауманна та його праці "Розділена династія", а також архівних матеріалів газети "Кіевлянинъ" та статей Василя Шульгина, "Українська правда" висвітлює історії вихідців з Наддніпрянщини, які стали палкими прихильниками російського націоналізму. Ці особи відіграли значну роль у формуванні наративів у Києві, які нині використовуються Москвою для виправдання геноциду в Україні.
Якби Віктор Медведчук, кум Путіна, прокинувся в Києві в другій половині 19 століття, він, напевно, вирушив би на пошуки однодумців до редакції газети "Кіевлянинъ". Це видання розташовувалося неподалік від сучасного парку Шевченка, в одному з будинків, що належав засновнику газети Віталію Шульгину. У його родині з'явився на світ юрист Василь Віталійович Шульгин - особа, яка згодом стала або гостем, або заручником з'їзду КПРС у 1961 році.
Професор історії Віталій Шульгин визнавав "регіональні особливості" Малоросії, але сприймав її як нероздільну, природну частину Росії, українську мову - як діалект. Боровся з будь-якими спробами політизувати українське питання, звужуючи його до царин фольклору й етнографії.
Щирі переконання Віталія Шульгина збігалися з амбіціями царської влади, яка прагнула підтвердити "російську" ідентичність Києва та середньовічної Русі. Саме тому професор опинився серед тих, кому імперія відкривала широкі можливості для кар'єрного зростання. Цей шлях розпочинався в університеті Святого Володимира і вів до земельної ділянки, яку Шульгин отримав неподалік навчального закладу, де згодом створив родинне гніздо. Врешті-решт, його кар'єра впиралася у велику політику.
Газету "Кіевлянинъ" значною мірою фінансувала губернська влада. Видання з'явилося в 1864 році і згодом стало одним із найуспішніших щоденників Російської імперії - з провінційною адресою, але неабияким впливом.
"Киянин" був опублікований після придушення польського Січневого повстання. У своєму першому випуску Шульгин заявив: "Ця земля – російська, російська, російська!". Його слова, адресовані насамперед полякам і євреям, також торкалися тих, хто підкреслював різницю між "малоросами" і "великоросами".
Українофіли середини 19 століття не уявляли собі повної автономії від Російської імперії. Однак, київська інтелігенція, яка залишалася вірною царю, поступово радикалізувала їхні думки, постійно наголошуючи владі на "сепаратистах" і "учасниках зовнішньополітичних маніпуляцій".
Таємний циркуляр Валуєва 1863 року лише підтверджував основні тези доносів, що надходили з Києва: "Не існує жодної окремої малоросійської мови, не існувало її й не може існувати (... ) Діалект, яким користується простий народ, не є нічим іншим, як спотвореною російською, під впливом польської мови."
Діяльність публіцистів та професорів, які наполегливо заперечували існування окремої української нації, мала протилежний ефект, сприяючи зростанню українського національного руху. У відповідь на це, влада вирішила вжити нових заходів у 1876 році: під час відпочинку на німецькому курорті, насолоджуючись мінеральною водою, цар Олександр II підписав Емський указ, який розширював положення Валуєвського циркуляра.
Серед осіб, що потрапили під персональні санкції, опинився історик Михайло Драгоманов, який досліджував етнічну та психологічну самобутність українського народу. У 1878 році, під час Паризького літературного конгресу, цей політичний біженець представив доповідь про заборону української літератури в Росії, акцентуючи увагу на впливі видання "Кіевлянин" на виникнення репресивних законодавчих актів.
Ознайомтеся також з історією: Перший емігрант. Українець, який втік від переслідувачів у 1865 році до Сполучених Штатів і зіграв важливу роль у придбанні Аляски.
У рік, коли був підписаний Емський указ, на сторінках видання "Кіевлянин" з'являється новий голос — 23-річний викладач економіки Дмитро Піхно. Молодий та обдарований кар'єрист з Черкащини починає привертати увагу у київських колах. Він стає близьким до родини свого наставника, ідеолога Віталія Шульгина, а особливо до його дружини Марії, про що згадує у своїй книзі "Розділена династія" Фабіан Бауманн.
У 1878 році, за рік до смерті професора, у родині Шульгиних з'являється третя дитина — син на ім'я Василь, який стане відомим ідеологом білого руху. У Києві ходять чутки, що справжнім батьком Василя є Дмитро Піхно, а не Віталій Шульгин. Подальші дослідження, здається, більше підтверджують цю версію, ніж спростовують її.
"За родинною легендою, Марія Шульгина в розпачі стрибнула у ставок, але чоловік пробачив їй і прийняв дитину як власну", - пише Фабіан Бауманн.
26-річний Дмитро Піхно став головним редактором "Кіевлянина" після трагічної загибелі Віталія Шульгина. Незабаром після цього, Дмитро та Марія Шульгіна уклали позацерковний шлюб і стали батьками двох синів. Через три роки Марія пішла з життя. Після цього Дмитро почав стосунки зі своєю падчеркою, 18-річною Ліною, донькою померлих Марії та Віталія Шульгиних, і разом вони стали батьками ще двох хлопчиків.
Незвичне особисте життя Дмитра Піхна не стало перешкодою для його суспільного успіху, відзначає Бауманн. У компанії однодумців він пройшов еволюцію від захисника абсолютної монархії та єдиної імперії до шовіністичних поглядів.
Почавши свою редакторську кар'єру з критики "хохломанства" та протидії "інтригам" поляків і євреїв, Піхно став одним із засновників і ключових учасників Київського клубу російських націоналістів, заснованого у 1908 році.
До того моменту Піхно, спільно з Василем Шульгиним, якого вважали його прийомним сином, активно залучався до державних справ. Він став успішним видавцем і почав акумулювати земельні наділи на Волині, прагнучи зменшити польський вплив у цьому регіоні. Після революції 1905 року його вплив на виборчі процеси також зростав.
Піхно пішов з життя в статусі Повноважного члена Державної Ради та таємного радника в 1913 році. Тоді редакція "Кіевлянина" перейшла до Василя Шульгина, який вже був депутатом Державної Думи Росії.
Газета Піхно-Шульгина, представляючи інтереси великих землевласників, закликала Миколу II до розпуску Думи. Коли це нарешті сталося, "Кіевлянинъ" опублікував номер з гордим заголовком "Росія — для росіян".
"Поверніться до тієї безсилля, в якій ви ще нещодавно знаходилися!" – цитує Фабіан Бауманн слова, які київські монархісти виголосили своїм опонентам у 1907 році. "Ми, російські володарі цієї землі, не знали вас і не запрошували. Нам не потрібно, щоб ви чи подібні до вас визначали майбутнє нашої країни. Ми будемо встановлювати закони, а ви повинні будете виконувати накази нашої державної влади."
Серед найбільш продуктивних і впливових колумністів газети "Кіевлянин" виділявся Анатолій Савенко, який походив з Переяслава і колись навчався у Дмитра Піхна. Савенко став лідером Клубу російських націоналістів, а в 1912 році його обрали до складу Державної думи.
Антиукраїнське лобі Києва успішно боролося з українством на всіх рівнях: успішно поховало законопроєкт про введення української мови у початковій школі губернії, добилося закриття київської "Просвіти". Одним із головних "сепаратистів" Анатолій Савенко вважав Михайла Грушевського.
Чи не найкращою самопрезентацією Савенка можуть бути його слова, які згадує історик Бауманн: "Я - чистокровний малорос і дуже люблю свою батьківщину, її чудову природу, мову, традиції, історію. Так само я люблю хохлів, ледачих і добродушних. Але від усієї душі ненавиджу українофільство, зрадливий та підлий рух".
Ознайомтеся також з матеріалом: "Епоха вакханалій та фінансового хаосу". Як корупційні практики підірвали українську державність у період 1919-1922 років.
Взимку 1925-1926 року білий емігрант Василь Віталійович Шульгин інкогніто відвідав СРСР. Скориставшись послугами контрабандистів, він перейшов кордон, щоб знайти сина Веніаміна, який у 1920 році приєднався до Добровольчої армії та зник безвісти.
Шульгин побував у Києві, Москві та Ленінграді. Сина не знайшов, але зафіксував враження від подорожі в мемуарах "Три столиці". Попри українізацію, яку в ті роки впроваджували в УРСР, автор, схоже, залишився задоволеним тим, що почув у Києві.
"Я придбав марки і зауважив, що як на пошті, так і в адресному столі, а також на вокзалі, і в усіх їдальнях, магазинах, а також у будь-якому іншому місці, куди б я не звертався, всі без винятку спілкувалися російською мовою, а не українською," - згадував він.
"Ось іще один випадок: у трамваї я натрапив на рудоволосого чоловіка, - продовжував жартувати Василь Шульгин. - Він щось невпинно говорив, але його мова звучала досить абсурдно, намагаючись бути "українською". І це вся "українська лексика", яку я зміг підслухати в Києві за десять днів мого перебування в столиці України."
У 1939 році в Белграді, за шість років до вторгнення радянських військ і арешту Василя Шульгина, який був вивезений до Москви на суд, була видана брошура під назвою "Украинствующие и мы!". У цій роботі автор, Василь Шульгин, зібрав усі свої думки про "самостійників", не скупляючись на образливі епітети: "сектанти", "маніяки розколу", "неосвічені невігласи", "зрадники-іуди", "крадії тисячолітньої російської історії".
Шульгин не здатен був простити Грушевському та його прихильникам те, що вони піддали сумніву основи Росії, провівши історичну паралель між українською державністю та Київською Руссю.
Василь Шульгин та його команда нехтували історичними фактами тривалих утисків української мови, яка поступово трансформувалася в літературну форму. Вони зневажливо ставилися до української культури, зменшуючи її значення. Імперці з презирством зауважували: "Ми не можемо перешкодити українофілам у їхніх спробах створити високу культуру. Нехай пробують, але основи високої культури закладаються з Пушкіна та російської традиції."
Цю концепцію найкраще ілюструє життя історика Якова Шульгина, племінника Віталія Шульгина, засновника газети "Кієвлянинъ". Під впливом університетських діячів Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, Яків обрав шлях "хлопоманства". Він став шанованим педагогом і вирішив віддати свій спадок на підтримку збірника та журналу Драгоманова "Громада", який виходив у Женеві.
Завдяки "неблагонадійності" Якова, його на декілька років відправили в Сибір. Після повернення до Києва, педагог змушений був відмовитися від свого українофільства, принаймні на публічному рівні, щоб отримати можливість працювати офіційно. Зрештою, йому надали дозвіл на викладання, але не його улюбленого предмета — історії, а російської мови та літератури.
Серед учнів приборканого владою Якова Шульгина опиниться учень гімназії, майбутній письменник Михайло Булгаков. Згодом вустами свого героя Ніколки Турбіна Булгаков розкаже анекдот, який дотепер цитують російські націоналісти:
"...Так вот, интересуюсь: 'Как будет "кот" на украинском?'. Он отвечает: 'Кит'. Я спрашиваю: 'А как будет кит?'. Тут он замер, уставился на меня с широко открытыми глазами и не произнес ни слова. Теперь он даже не здоровается."
Николка с треском захохотал и сказал:
Слово "кит" неуместно для них, поскольку в Украине эти морские гиганты не обитают, тогда как в России их предостаточно. В Белом море, например, можно встретить китов...
Ознайомтеся також з матеріалом: "Надайте їм підтримку. Їхні збройні сили змушені покладатися виключно на власні сили". Які були думки про Україну в Сполучених Штатах сто років тому?
Члени родини Піхнів-Шульгиних, виступаючи як видавці газети та політики, стали справжніми "етнополітичними підприємцями", говорить історик Фабіан Бауманн у своїй праці "Розділена династія". Він зазначає, що, за словами Роджерса Брубейкера, вони існували "заради" та "на основі" етнічності (загальноросійської - УП). їхній політичний проєкт був фактично сімейним бізнесом.
Для тих, хто виступав проти російського впливу, можливість піднятися соціальними щаблями з'явилася лише внаслідок революції 1917 року. У цей період, зокрема, до Києва перебрався син колись знедоленого Якова Шульгина – Олександр, який був викладачем Санкт-Петербурзького університету та членом таємної організації "Товариство українських поступовців".
Олександр Шульгин, 28-річний прихильник автономії України в рамках Російської федерації, зайняв посаду генерального секретаря з міжнаціональних питань в Українській центральній раді. За часів правління гетьмана Скоропадського він виконував обов'язки посла в Болгарії. У подальшому став членом делегації Директорії УНР на Паризькій мирній конференції, а також очолив делегацію на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві в 1920 році.
Стикнувшись із концепцією, яку сьогодні позначають терміном "русський світ", Олександр Шульгін зрештою відмовився від перспективи автономії України в межах Росії. Після загибелі свого молодшого брата Володимира в бою під Крутами, він дедалі більше схилявся до націоналістичних поглядів і врешті-решт вибрав українську мову як свою рідну.
"Революція розкрила дійсне обличчя темного і напівдикого народу Росії", - писав Олександр Шульгин.
Під час зйомок стрічки "Перед судом історії" старого аристократа Василя Шульгина авіалайнером Ту-104 привезли до Ленінграду. В суперечках монархіста з радянським "істориком", які увійшли у фільм, українського питання, звісно ж, не існувало.
"Кров текла ріками навколо, - згадував Василь Шульгин про події революції 1917 року. - У цій братовбивчій різанині кров проливали як "білі", так і "червоні"... Вони йшли за нами, бо на наших прапорах було написано: велика, єдина, неподільна Росія! І я зробив усе, що було в моїх силах, щоб захистити її."
Після показу "Перед судом історії" до ідеолога білого руху, який провів своє життя у Володимирі та помер там у 1976 році, завітає дисидент, Нобелівський лауреат з літератури Олександр Солженіцин. У 1990 році він створить есе "Як нам облаштувати Росію?". У цьому маніфесті, написаному напередодні розпаду СРСР, він знову порушить тему триєдиної Русі та заперечить українцям їхню окремішність.
У 2008 році Володимир Путін надасть шану Олександру Солженіцину, відвідавши його похорон з букетом червоних троянд. Він стане на праве коліно перед зображенням дисидента.
3 квітня 2022 року, в день, коли світ вперше побачив зображення з Бучі, звільненої від російської окупації, на сайті РІА "Новини" була опублікована стаття під назвою "Що Росія повинна зробити з Україною". У цьому матеріалі пропонувалося "остаточне вирішення українського питання", в якому одним із пунктів було зазначено, що "денацифікація неминуче призведе до деукраїнізації — заперечення масштабного штучного підкреслення етнічного аспекту самоідентифікації населення регіонів історичної Малоросії та Новоросії, яке розпочалося ще за радянської влади".
