"Ми прибули прямо з передової": У Івано-Франківську відбувся "Турнір стійкості"

У баскетбольному турнірі змагалися вісім команд, до складу яких увійшли військовослужбовці та ветерани бойових дій.

На турнірі "Воїни спорту. Турнір незламності" виступили команди з Одеси, Києва, Фастова, Дніпра, Вінниці, Житомира, Львова та Івано-Франківська. У кожній - від трьох до п'яти учасників, багато хто приїхав із родинами. А поки команди реєструвались та починали розминку в Франківському фаховому коледжі фізичного виховання, кореспондентка Укрінформу знайомилась із "воїнами спорту" й тими, хто за них уболіває.

"У МОЄМУ ВІЦІ ПОВІСТКИ ЩЕ НЕ ОТРИМУЮТЬ"

- Ми виконуємо свої обов'язки на Херсонському напрямку в 39-й бригаді берегової охорони. На турнір ми приїхали безпосередньо з позицій, - розповідає військовослужбовець Олександр Волков, що представляє одеську команду на змаганнях.

Олександр ділиться своєю історією: з юних років він був захоплений баскетболом. Проте в професійному спорті він зазнав травми. Лише відновившись, йому довелося взяти участь у військових діях. Зараз йому 27 років, і він працює оператором безпілотників.

На основі нашої команди в Одесі була сформована баскетбольна команда, що активно змагається у міському чемпіонаті. Заняття спортом допомагає нам підтримувати фізичну форму і є відмінним способом провести час після виконання службових обов’язків. Навіть під час відпустки ми завжди граємо в баскетбол, - ділиться Олександр.

Наймолодший член цієї команди – 19-річний Денис, відомий під позивним "Грінго". Незважаючи на свій юний вік і спортивне минуле, він уже майже два роки служить на фронті в 30-му корпусі морської піхоти.

- У моєму віці повістки ще не отримують. Я пішов добровольцем, коли не було жодних контрактів. Ще до 18 років визначився з майбутнім: домовився про проходження базового курсу і потім приєднався до свого підрозділу, - розповідає Денис.

Ділиться, що до війни жив веселим та безтурботним життям, займався баскетболом, боксом. Коли почалось повномасштабне вторгнення, навіть не думав їхати за кордон чи ховатись від служби.

Ось мій рідний край, моя батьківщина. Коли ворог намагається увірватися у твій дім, хіба варто просто втікати? Ні, потрібно відстоювати свою землю. Україна - це наш дім, тільки значно більший. Служба в армії навчила мене більшій дисципліні та глибшому сприйняттю світу, - стверджує "Грінго".

Він стверджує, що швидко освоїв спеціальність оператора й навідника артилерії, і тепер не може уявити своє існування без служби в армії.

Ця професія вимагає глибокого розуміння, логічного мислення та уваги до деталей. Робота не з легких. Так, були випадки контузій внаслідок обстрілів з ворожих КАБів, "Градів" і дронів, але це все ж додає цінного досвіду. Коли ти перебуваєш на межі життя і смерті, все змінюється: звички і традиції. Як на це відреагували мої батьки? Чи можуть батьки адекватно сприймати таке рішення? Для мене пріоритетом завжди залишався захист своєї країни. Я усвідомлював, що обираю шлях військового і військову освіту. Зараз я відчуваю більшу впевненість у собі. Тому моє майбутнє безумовно пов'язане з армією, - підкреслює Денис, після чого повертається до розминки.

"ЯКЩО ЧОЛОВІК УВІЙДЕ В АЗАРТ, ТО НЕ ЗМОЖЕ ЗУПИНИТИСЬ"

Сьогодні я відчуваю значне хвилювання через свої коліна, адже переніс чотири операції після бойової травми. Схоже, що я не зможу грати на максимумі, як раніше, - ділиться своїми переживаннями старший лейтенант, ветеран ЗСУ Олексій.

На "Турнір незламності" він прибув разом із дружиною Юлією та донькою Олександрою. Він виступатиме під прапором команди Дніпра, разом із бійцями Третьої штурмової, з якими поділив свій бойовий досвід.

- Коли чоловік поринає в азарт, йому важко зупинитися. Тому я прошу його сьогодні обійтися без азарту. Якщо знадобиться, на його місце може вийти наша донька, яка також грає в баскетбол у Дніпрі, - додає Юля.

Розказує, що у 2022 році Олексій почав службу в 98 батальйоні Тероборони.

У перший день повномасштабної війни вони зібралися разом з фанатами з Дніпра і вирушили у невідомість. Сказали, що приєднаються до територіальної оборони, а згодом я дізналася через Instagram, що вони вже на Запорізькому фронті... Я відвідувала їх у Харкові, Дружківці та на Рівненщині. Разом із дівчатами привозили їм ласощі. Ніколи не могла навіть уявити, що з моїм чоловіком може статися щось погане, - ділиться думками дружина ветерана.

Він розповідає, що їхня родина існує вже 17 років, і вони завжди підтримують один одного. Зазначає, що після всіх переживань чоловік став менш спокійним, з ним стало трохи важче спілкуватися. Однак у родині усвідомлюють, що це наслідки війни. Олексій має за плечима бої на фронтах Запоріжжя, Донеччини та Харківщини. Він отримав бойову травму поблизу Гуляйполя, але не любить згадувати про це.

Юля перебувала в Україні, завжди була на зв'язку та надавала підтримку. Це справді має велике значення. Що я можу порадити нашим ветеранам? Ніколи не втрачайте надію і продовжуйте рухатися до своєї мети, - підкреслює Олексій.

Він продовжує свою службу у військовій сфері. Підкреслює, що радий взяти участь у "Турнірі незламності" разом з бійцями Третьої штурмової бригади. Їхні дружини та діти також прибули, щоб підтримати своїх чоловіків, і вони готові до спортивних естафет та зустрічей, які підготували організатори заходу.

"У ЦІЙ ВІЙНІ МИ ВЖЕ ЗДОБУЛИ ПЕРЕМОГУ"

Кожен з нас відчував гіркоту втрати рідних та товаришів... Війна залишає сліди, які не зникають безслідно. Саме тому спортивні події відіграють важливу роль, особливо в перші півроку після повернення з фронту, - впевнений Олександр Слободян.

Його бойовий шлях розпочався у 2022 році у Кремінній і тривав понад два роки у складі 27 Мукачівського загону імені героїв Карпатської Січі. До цього Олександр працював у Польщі. На фронт пішов добровольцем. Повернувся торік, коли його брат Андрій загинув у Торецьку.

- Офіційно він пропав безвісти за особливих обставин. Але службове розслідування та спілкування з побратимами підтверджують інше... Попри це, ще є надія, - зізнається Олександр.

Каже, до війни професійно займався баскетболом, отримав фах учителя фізкультури. Тепер намагається підтримувати спортивний ритм життя і допомагати іншим.

- У цій війні ми вже здобули перемогу, адже залишилися живими. Тепер підтримуємо наших захисників. Подібні зустрічі наповнюють нас позитивом, - зазначає він.

У "Турнірі незламності" він грає за команду Івано-Франківська, а вболіває за нього син Сашко.

У НАШІЙ КОМАНДІ - ЛИШЕ ВІЙСЬКОВІ!

На думку полковника ЗСУ Олексія Біланова, після Івано-Франківська до цього руху приєднаються й інші адміністрації. Він вважає, що до участі залучать не тільки баскетбол, а й багато інших спортивних дисциплін.

Він бере участь у бойових діях з 2014 року, служачи в 1-й окремій танковій бригаді, де захищав свою країну. Разом із бригадою він пройшов через Волноваху, Вугледар та Спірне. Наразі працює в військових управлінських структурах у Житомирі, і саме це місто він представляє на змаганнях з баскетболу.

- Баскетбол для мене - усе моє життя. Тепер син грає у першій лізі. Тут я бачу хлопців, з якими грав ще задовго до війни. У нашій команді всі військові, служать у десантно-штурмових військах, - зауважує полковник.

Він зізнається, що для підготовки до цього турніру команда БК "Житомир" провела всього два тренування.

- Знайти час непросто навіть попри те, що команди ветеранів не дуже чисельні, - додає Олексій.

Він говорить, що зустріч усіх разом приносить неймовірну радість, адже військовий спорт стає чудовою можливістю відволіктися від складних обставин і стресів. Хоча його дружина та син не змогли приєднатися до змагань, проте побратими з Житомира активно підтримують команду.

Познайомимось з ними на трибунах для фанатів.

"Я маю намір піднятися на Говерлу, використовуючи протези."

Богдан Томин, уродженець Ворохти, ділиться історією свого навчання поблизу Житомира, де він здобував військові навички. Служив у 46-ій окремій аеромобільній бригаді Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, отримавши позивний "Тихий". Жартує, що серед своїх товаришів він був найменш гучним. Під час другого поранення в Донецькій області Богдан втратив обидві ноги.

- Я залишав свою позицію, коли FPV-дрон влучив у бік нашої автівки. На жаль, водій загинув, а я отримав поранення в ноги. Протезування мені провели у Вінниці, і моя реабілітація триває вже майже рік, - розповідає Богдан.

Ходити на протезах він почав зовсім недавно. Додає, щойно став на них, то порвав на ногах зв'язки. Але для планів "Тихого" це не є серйозною перешкодою.

- Я маю намір підкорити Говерлу на протезах. Я точно досягну вершини! Зараз займаюся відновленням і рухаюсь тільки вперед, - усміхається.

"Планую швидко перейти на протезування та заснувати власну справу."

"Візьми і мене з собою на Говерлу!" - звертається до Богдана його товариш, що палко підтримує його з боку.

Це - Андрій із Вінниці. Нині він очікує на протезування ноги. Воював на Харківщині у 82 окремій десантно-штурмовій. Вогнепальне поранення було у Вовчанську, куди на завдання зайшли шестеро українських військових, а вийшли, на жаль, лише двоє. Четверо бійців загинули.

Андрій згадує: "Протягом 10 днів я не міг отримати евакуацію. Втратив ногу через обмороження. Перші морози прийшли в листопаді, а ми в той час переходили річку. Не було жодного місця, де можна було б обсохнути."

Він не зміг підвестися на ноги, намагався повзти лише на руках, але всі зусилля виявилися безрезультатними. Протягом перших шести днів він разом із товаришами чекав на евакуацію, а в останні два дні ховався сам. У той момент Андрій був безпорадним, лежачи на землі і без зброї.

- Хлопці теж були пораненими й не змогли мене винести. Довелось чекати у підвалах. Із собою не було ні їжі, ні води. Її хотілося найбільше. Якби я навіть виповз, то не зміг би самотужки перейти через річку, просто потонув би. Чекав до останнього. Що тоді згадував? Лише сім'ю. На мене чекали дружина і двоє дітей. Це тримало мене, і я вірив, що мене витягнуть. Вірив і чекав. Пам'ятаю, перше горнятко чаю після евакуації було чимось надзвичайним, - усміхається.

Андрія евакуювали 28 листопада, а його товариша, який прихопив ще зі собою російського полоненого, 3 грудня.

Тепер я планую швидко адаптуватися до нового протезу, відновитися і заснувати свій власний бізнес. Потрібно підтримувати не лише себе, але й хлопців, - зазначає він.

Тим часом на баскетбольному майданчику розпочинається урочисте відкриття першості з баскетболу. "Сьогодні ви тут всі переможці!" - так вітають учасників та вболівальників "Турніру незламності".

Захід був реалізований завдяки підтримці Українського ветеранського фонду. Організаторами виступили громадська організація "Дружина Воїна" та спортивний клуб "Говерла". Вони підкреслюють, що ці змагання для військовослужбовців і ветеранів слугують спортивною реабілітацією, яка надасть їм енергії, дозволить відчути підтримку та знайти нові життєві орієнтири. Після закінчення ігор учасники мали можливість насолодитися ретритами та відпочинком у живописних Карпатах.