На п'ятий день безперервних атак молоді бійці почали втрачати свідомість. Це розповідь про битви на островах Дніпра від військового медика "Грізлі".

"Ось і настала моя зоряна мить," - усміхається "Грізлі" з іронічним відтінком, займаючи місце навпроти. Він пригладжує свою пишну бороду і примружує втомлені очі.

Приміщення, де ми сидимо, освітлює маленька, тьмяна лампа. Тепло, пахне кавою. Відчуття домашнього затишку, утім, оманливе і зникає одразу після вибухів надворі. "О, близько. Міномети", - коментують хлопці.

Поруч розташована лінія оборони на правому березі Дніпра. Про південний фронт у медіа сьогодні говорять не так вже й багато, враховуючи інтенсивність бойових дій на інших важливих ділянках. Тут немає традиційного "нуля", адже річка Дніпро виступає природною межею між сторонами.

Проте ця характеристика не забезпечує спокою південному регіону — ворожа авіація безжально руйнує прибережні села за допомогою КАБів, а FPV, РСЗВ, важка артилерія, танки та міномети безперервно ведуть свою діяльність.

Головною метою Сил оборони, що здійснюють захист на території Херсонщини, є недопущення просування російських військ на правий берег Дніпра. Цю критично важливу задачу виконують підрозділи 126-ої окремої бригади територіальної оборони, що входить до складу 30-го корпусу морської піхоти, де служить військовослужбовець із позивним "Грізлі".

1 березня 2022 року Грізлі повинен був розпочати свою діяльність як старший помічник капітана торговельного судна. Проте 25 лютого 2022 року він вирішив приєднатися до військових. На вулиці його привернуло оголошення, написане на картоні чорним маркером: "ТрО" з вказівною стрілкою.

Спочатку дуже хвилювався, що бойові дії пройдуть повз нього і він не встигне "побачити кацапа вживу". Тоді Грізлі не міг знати, що за деякий час не просто побачить ворога майже впритул, а й візьме на себе керування важкою операцією з утримання позицій на островах.

Далі - розповідь бойового медика Грізлі про перший стрілецький бій, тиждень штурмів, героїзм хлопців, зневіру, надію, шаурму після повернення з пекла, про мотивацію перемогти ворога та маленьку американську мрію.

У травні 2022 року я приєднався до 126-ої окремої бригади територіальної оборони на позиції стрільця. Мій бойовий досвід сформувався під Миколаєвом, де я здебільшого перебував на спостережних пунктах та в окопах. Хоча я активно залучався до служби, контактних боїв не траплялося. Згодом мене призначили на роль бойового медика.

Я, якщо беруся за якусь справу, прагну стати в ній найкращим, тому вирішив вивчати тактичну медицину. Закінчив базові курси, але основні навички та знання отримав від мого товариша Сета (позивний - УП), який взяв мене під своє крило. А далі все залежало від мого особистого досвіду.

Мій перший вихід на лівий берег був на Козачі Лагері. Там я, мабуть, вперше по-справжньому усвідомив, що таке війна, смерть. І на власні очі побачив кацапа, як і хотів: вороги були буквально в десятьох метрах від нас.

Перший бій на фронті виявився неймовірно важким з психоемоційного боку. Кулі пронизують повітря, а ти губишся у хаосі — не знаєш, хто з бійців своїй, а хто ворог. І попри все це, потрібно знайти в собі сили та відвагу, щоб піднятися і надати допомогу пораненому.

У такій ситуації найскладніше - не піддатися паніці, зберегти ясність думок та спокій. Інстинктивно виникає бажання сховатися в якійсь безпечній місцині і просто чекати, поки все це мине. Проте, так не вийде. Адже важливо продовжувати виконувати свої обов'язки.

Тоді я отримав контузію, і разом із іншими пораненими ми очікували на евакуацію. Проте бій відновився, і хлопці не могли нас забрати, тому я вирішив залишитися, щоб підтримати їх. Хоча я частково втратив зір через контузію, я все ще міг надавати першу допомогу, пересуватися і стріляти.

У той момент бою ми змогли витягти важко травмованого командира взводу з-під вогню. Ми організували термінову евакуацію. На щастя, знайшовся водій, який, незважаючи на небезпеку обстрілів, погодився сісти в човен і забрати командира.

Я вийшов разом з усіма лише після завершення завдання. До цих пір дотримуюсь цього правила: прийшли разом – пішли разом, і ніяк інакше.

Найважчим для мене був крайній вихід на дніпровські острови. Все пішло не за планом, обставини максимально склалися не на нашу користь, і почалася імпровізація...

Ми виходили на підкріплення до хлопців з іншого батальйону. Мали їх підтримати, доповнити і разом тримати ці позиції. Але щойно ми висадилися з човнів на острів, почався серйозний бій. Противник підійшов упритул до позицій.

На той час більшість хлопців, яких ми мали підтримати, вже зазнали різних травм, адже вони тримали оборону не перший день. Коли ми вступили в бій, всі, включаючи командира нашої групи, відразу отримали поранення.

Хлопці змушені були терміново покинути місце. Формально ми залишилися без командира. Я вирішив взяти на себе ініціативу. Чому саме я? Мабуть, через те, що зміг зберегти спокій і голосніше за інших кричав у рацію (сміється). Але насправді ми діяли разом, як одне ціле.

Отже, в підсумку на двох локаціях, які мали вміщати 20 осіб, нас залишилося лише п’ятеро – з мінімальним запасом боєприпасів і виключно зі стрілецькою зброєю, оскільки кулемети виявилися пошкодженими. Запасів їжі та води також практично не залишилося. Частину провіанту ми змушені були залишити під час висадки на острів, адже не було можливості все це перенести. Іншу ж частину знищили внаслідок скидів та артилерійських обстрілів.

Ми пили воду з калюж, з Дніпра, їли залишки сухпаїв, залишених хлопцями. Але це було не найбільшою проблемою. Ворог дуже наполегливо хотів зайняти ці позиції та постійно намагався штурмувати. До того ж, росіяни розуміли, що ми залишилися в меншості й не припиняли атакувати - стрілецькі бої, постійні скиди з дронів...

Читайте також: Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра

Протягом чотирьох діб ми не мали жодної можливості для відпочинку, жоден з нас не замружив очей. На п’ятий день наш організм сказав: "Досить!" і хлопці почали непритомніти від втоми та недосипу. Вони просто втрачали свідомість, чекаючи на наступну атаку.

Це було надзвичайно важко фізично, але ще більше морально. Хоча хлопці з нашого берега робили все можливе, щоб ми не почувалися покинутими, проте неможливо було позбутися відчуття, що ти тут швидше за все залишишся...

Отже, ми витримали тиждень. Згодом хлопці з сусідніх підрозділів погодилися на обмін, і ми вийшли - виснажені, але живі. Коли я зістрибнув з човна, поцілував землю. Такого щастя я ще ніколи не відчував.

У той момент я мріяв про щось смачне та жирне. Тож, як тільки я повернувся до "цивілізації", першим моїм вчинком стало ласувати шаурмою.

Разом з товаришами ми вирішили не продовжувати евакуацію до шпиталю, оскільки, крім кількох отриманих контузій, у жодного з нас не було серйозних травм. Але вже через кілька днів моє самопочуття стало погіршуватися: зір майже зовсім пропав, і врешті-решт я вирішив погодитися на поїздку в лікарню.

Кожна подія, що трапляється в житті, формує нас. Але цей етап був справжнім випробуванням. Я відчув, як моя впевненість і внутрішній спокій зросли. Осознав, що в будь-якій ситуації не можна здаватися. Важливо боротися до останнього. Це був найскладніший досвід, але він відкрив мені очі на мою внутрішню силу, виявивши, що я набагато сильніший, ніж уявляв.

Що підтримувало нас протягом цього часу?.. Це вже не перший наш виїзд у зону бойових дій, тому ми знали, як діяти. До того ж, регулярні тренування та злагодження команди справді виявилися дуже корисними.

Проте, найважливіше, ймовірно, — це впевненість у своїх товаришах, які завжди поруч. Ти відчуваєш, що на тебе не зрадять, що вони стоятимуть з тобою до фіналу. І водночас усвідомлюєш, що не можеш підвести своїх братів, як і вони тебе. Саме так ми підтримували один одного. Це є гарантією успіху в усіх справах.

Є у нас, наприклад, хлопець із позивним "Цікавий". Якось я з іншим побратимом стояв на передовій позиції, а Цікавий знаходився на позиції за нами. За декілька хвилин після початку бою в нас із побратимом одночасно заклинила зброя. Ворог штурмує, тисне, суне на нас. І раптом ми чуємо фразу: "Цікавий, крию!". Цей шкет зростом півтора метри встає з окопу і, мов маленький Рембо, починає валити по "зеленці". Ми впали і навкарачки відповзли, доки він прикривав наш відхід.

Чесно кажучи, я не міг уявити, що Цікавий вчинить так. Це був його перший вихід у бій, адже він нещодавно був мобілізований, і ми не мали змоги працювати разом, окрім тренувань на полігоні.

Щодня відбувалися героїчні вчинки... І кожен із нас був частиною цього. Всі викладалися на всі 110%, перевершуючи власні можливості. Знаєте, був період у моєму житті, коли я почав сумніватися у людях. Але в нашій бригаді я зустрів безліч чудових хлопців, справжніх друзів, з якими хотів би підтримувати зв'язок навіть після закінчення війни. Я щиро вважаю своїх побратимів своєю другою родиною.

Праця в сфері оборони насправді є набагато складнішою, ніж може здатися на перший погляд. Ви самі можете помітити, як уздовж узбережжя все зруйновано, пересування вкрай важке. Безперервні артилерійські обстріли та цілодобові дронові атаки ускладнюють ситуацію. Логістичні процеси значно ускладнені, а кожна евакуація перетворюється на справжню спецоперацію.

Але важливість оборони правого берега очевидна - не допустити сюди ворога. Бо це призведе до повторної окупації міст та сіл Херсонщини. Росіян з таким трудом звідси вибили, що не можна дозволити їм зайти знову.

Зараз усі українці мають долучитися до боротьби. На жаль, я бачу таку невтішну тенденцію, що війна стосується лише тих, хто вже воює, та їхніх родичів. Усі інші живуть, як завжди. Ну, і періодично жаліються на незручності на кшталт вимкненого світла. Люди звикли. Війна стала нормою.

Потрібно зняти рожеві окуляри і зосередитися на досягненні перемоги. Інакше це затягнеться на тривалий період. Найгірше, що може трапитися, — це коли за нашу свободу доведеться боротися нашим дітям і онукам. Я не хочу, щоб так сталося. Так само, як не бажаю, щоб мої діти мали паспорти Росії, щоб у їхніх домівках висів триколор і портрет цього нелюда (Путіна). Мені не хочеться, щоб моїх батьків прийшли і повідомили: "Тепер це не ваш дім і не ваша земля". Ось чому я тут.

Звісно, я втомився, як і всі. Працюю на внутрішніх резервах. Сили дає розуміння того, що не можу залишити хлопців, з якими багато чого пережив. І надія на те, що війна скоро закінчиться перемогою та я зможу повернутися до нормального життя.

Я з великим задоволенням повернувся би до своєї цивільної професії. Мені часто сниться, що я в морі - дуже сумую за своєю роботою, бо справді її люблю. До того ж, я з дитинства мріяв стати капітаном. Це моя мета.

А мрія... Ви знаєте, я мав можливість відвідати безліч країн. Найбільше мене ваблять північні ландшафти: льодовики, скелі та непростий клімат. Раніше я обожнював проводити час на природі, займатися риболовлею та ночувати в наметах. Але тепер я вже не прагну до такого виду відпочинку...

А от чого дійсно хотілося б - купити мотоцикл "Харлей" і проїхати всю Америку.

Аліна Логвиненко, військовослужбовець 126-ї окремої бригади 30-го морського піхотного корпусу.