Нацисти здійснили повну окупацію України, при цьому багато росіян ніколи не зустрічали німців особисто, - зазначив історик Кабачій.

Друга світова увійшла в історію як найкривавіша війна, в якій загинуло від 50 до 75 мільйонів людей. Як Україна переосмислює уявлення про Другу світову, відбиваючи навалу російських окупантів - читайте в інтерв'ю історика Романа Кабачія для РБК-Україна.

Основное:

На військовому цвинтарі в Монте-Кассіно, що розташований за 120 кілометрів від Риму в Італії, існує окремий православний сектор, де спочиває герой Другої світової війни Іван Савчук, родом зі Здолбунівського повіту на Волині. Він загинув у травні 1944 року під час інтенсивних боїв, коли союзники зуміли прорвати потужну німецьку оборону в Італії, що проклало шлях до звільнення Рима. Ця битва стала вирішальною для наступу союзних сил та відступу нацистських військ у Південній Європі.

На даний момент ми досліджуємо героїзм та життєві шляхи тисяч українців, які виявили себе під час Другої світової війни – не лише на теренах України, а й в інших країнах. Ми також переглядаємо не тільки роль західного альянсу, а й наш вклад у їхню перемогу.

Ми також спостерігаємо зміну в нашому сприйнятті Другої світової війни — від концепції "Великої вітчизняної" до усвідомлення її як трагедії, що торкнулася мільйонів людей. Це зазначає Роман Кабачій, кандидат історичних наук та старший науковий співробітник Музею війни. Приклад стійкості людей у 1940-х роках має стати для нас важливим орієнтиром сьогодні, а також вплинути на наше розуміння нинішньої кривавої війни, яку Росія веде проти України.

"Коли ми обговорюємо тему війни, нам часто бракує уявлення про ті реалії, з якими стикаються люди, що живуть на окупованих територіях. Які емоції переживають ці люди сьогодні, перебуваючи під контролем Росії?" – міркує експерт.

У розмові з РБК-Україна він згадав маловідомі факти Другої світової війни, розкрив міфи радянської пропаганди, обговорив "білі плями" в історії конфлікту та поділився невідомими раніше розповідями. Ці історії незабаром стануть доступними для українців та їхніх нащадків у Національному музеї історії України, присвяченому Другій світовій війні.

- Романе, що треба нам всім зрозуміти про Другу світову війну і про події, які тоді відбувалися?

Друга світова війна є явищем, яке залишається недостатньо осмисленим, і яке відобразилося на багатьох українських родинах, охопивши всю територію України, з усіх боків. Щоб зрозуміти її витоки, потрібно, з одного боку, звернутися до Першої світової війни та початкових українських визвольних змагань, а з іншого – усвідомити, чому сьогодні ми так стійко боремося і прагнемо зберегти кожну життєву історію, переживаючи її разом із нашими близькими та рідними.

Одним із яскравих свідчень української витривалості під час Другої світової війни є історія Івана Кудрі, юнака з лівобережної частини Київщини. Він пережив як Першу, так і Другу світові війни. У нього було дев'ятеро дітей, з яких двоє синів загинули на фронті, проте решта змогли вижити та відновити своє життя. Після закінчення війни Іван став керівником колгоспу на Київщині. Ця родина не лише вижила, але й продемонструвала справжню стійкість, і в нашому музеї їхня історія слугує яскравим прикладом того, як важливо переосмислювати досвід, через який пройшла Україна.

Як трансформувався музей історії України в часи Другої світової війни під впливом війни? Яка нова концепція та філософія виникають у його діяльності? Нині ваші співробітники займаються збором історій та артефактів, пов'язаних із сучасним конфліктом.

Він постійно еволюціонує. Ми вже давно вийшли за межі тематики Другої світової війни. Коли в структурі музею функціонував Музей локальних конфліктів, де висвітлювалася історія Афганської війни та інших конфліктів, в яких брали участь українці. З початком збройної агресії Росії проти України у 2014 році, музей негайно розпочав документування подій та збору артефактів. З 2014 по 2022 роки було реалізовано близько 30 виставкових проектів, що відображали вже сучасну війну.

Музей розпочав документування подій сучасної великомасштабної війни майже з перших днів, - зазначив Роман Кабачій.

У березні 2022 року директор музею Юрій Савчук спільно з фотографинею Оленою Шовкопляс створили документальний репортаж, присвячений одному дню в Києві та його околицях, показуючи, як відбувається захист столиці. Цю фотовиставку презентували в кількох країнах Європи. На наступний день після звільнення Київської та Чернігівської областей, Юрій разом із фотографом Віктором Бившевим вирушили досліджувати звільнені території, а через кілька днів до них приєдналася команда для збору артефактів.

Наукова рада музею підготувала звернення до Міністерства культури з пропозицією змінити назву закладу на "Музей столітньої боротьби за незалежність". Окрім того, вони виступили за перейменування пам'ятника "Батьківщина-Мати" на "Україна-Мати".

У травні 2022 року була презентована виставка "Україна - розп'яття", що демонструє 1700 артефактів, пов'язаних із повномасштабною війною. Через рік вона була удостоєна "музейного Оскара" в Лондоні за здатність музею оперативно фіксувати події в реальному часі.

І в цьогорічному зверненні Володимир Зеленський прямим текстом сказав "За мною - Україна-Мати". Чому він так сказав - мабуть, було зрозуміло тільки посвяченим в це питання. Зараз ці зміни офіційно не оформлені, хоча музей займається вже фактично цілим століттям.

До ювілею у 80 років планується відкриття виставки "Пам'ять. Діалоги". Це спільний україно-німецький проєкт, який розкриває перспективи простих німців і українців щодо Другої світової війни через призму родинних історій нащадків німців, що проживали тут у той час. Окрім цього, відбудеться проєкт "Наша перемога", а ближче до річниці Другої світової війни у вересні заплановано масштабніший захід.

Ми орієнтуємося не лише на територію України, а й на українців, які служили в різних арміях світу під час, до та після Другої світової війни. У рамках нашого проекту "Календар війни" ми досліджуємо події з вересня 1939 року до вересня 1945 року, а також маємо секції "Напередодні" та "Після війни". В цих розділах ми висвітлюємо менш відомі факти та події, які мали місце в той період.

- Які саме, наприклад?

- Наприклад, що на теперішні землі України перша нога окупанта ступила навіть не в березні 1939 року, коли була проголошена Карпатська Україна і окупована Угорщина, а в листопаді 1938-го, коли за рішенням за рішенням Другого віденського арбітражу Італія і Німеччина змусили Чехословаччину поступитися регіонами південної Словаччини і південно-західного Закарпаття на користь Угорщини. І 11 листопада угорські війська зайшли в Мукачево, Ужгород і Берегово.

Отже, столицю автономії Підкарпатської Русі, яка існувала під такою назвою в період з 1919 по 1938 роки, було вирішено перенести до Хуста. Варто зазначити, що Карпатська Україна насправді не охоплювала всю територію Закарпатської області, а була значно менша і обмежена. Календар містить цікавинки, які розкривають маловідомі аспекти історії України під час Другої світової війни.

Чи існують наразі важливі "білих плям" в історії залучення українців до війни, і які саме це можуть бути?

- Не всі усвідомлюють, що територія України була у Другій світовій під різними окупаціями. Закарпаття було окуповане угорцями, і мешканців забирали в угорську армію, де ті воювали проти Червоної армії у складі угорської. Певні частини південно-західної України, такі як Буковина, були приєднані до Румунії, а частина була в складі напівавтономного утворення під румунською адміністрацією (Трансністрія) в межах південного заходу Вінницької області, півночі Одеської області і частини Миколаївської.

Не всім відомо, що під час Другої світової війни Україна перебувала під різними формами окупації, - зазначає історик.

Там також відбувалися маловідомі сьогодні події. Наприклад, з центральної Румунії туди було перевезено близько 20 тисяч ромів. Можна стверджувати, що в цих степах вони зазнали жахливого голоду, що став геноцидом.

Цікаво, що на території, контрольованій Румунією, євреї не зазнавали настільки масового знищення, як на німецьких окупованих землях. У 2023 році нам передали архів, що зберігався в одній з київських шкіл. Це документи, які збирав у 1960-х роках молодий журналіст з Києва. Він фіксував свідчення дітей війни та євреїв, які пережили так званий табір "Мертва петля" поблизу села Печера на Вінниччині. Туди було примусово зібрано близько 10 тисяч євреїв з Тульчина та навколишніх районів, більшість з яких загинула. Цей випадок ілюструє, чому події там розгорталися інакше, а також те, що залишалося в тіні.

- Історикам відомо, чому там це відбувалося в інший спосіб?

- В румунській зоні окупації були м'якші підходи до єврейського питання. Міський голова Чернівців міг сказати: "мені треба залишити для потреб міста 20 тисяч євреїв". І вони залишилися. На окупованих нацистами територіях, звісно, такого не було. Там будь-якого єврея знищували.

Напередодні Дня пам'яті жертв Голокосту ми організували захід за участю громадської ініціативи "Баба Єлька" з Кропивницького. Ця група етнографів та істориків активно мандрує регіоном, збираючи свідчення. Вони записали відеосвідчення про Голокост у селі Кропивниччини. Особливо вражали розповіді старших жінок, які ділилися спогадами про своїх матерів, які навчалися разом з євреями. Йдеться про єврейсько-німецьке село Ізраїлівка, сьогодні відоме як Березуватка. Саме існування такого села викликає безліч запитань: як воно функціонувало? Що відбувалося в його межах? Це південь України, і ці історії відображають реалії того часу.

Отже, численні розповіді про Другу світову війну продовжують відкриватися лише сьогодні?

Так, багато історій продовжують з'являтися. У нас є стара друкарська машинка, на якій українка Лідія Кравченко під час Другої світової війни виготовляла медичні довідки для людей, щоб вони могли сховатися або втекти від переслідувань. Ця жінка була прабабусею журналістки Ніни Міщенко, яка нині мешкає в Ірландії.

У колекції збереглася навіть печатка радянської лікарні, яку Ніна взяла з собою. У ті часи німці деякий період користувалися старими радянськими печатками. Лідія Кравченко зберегла цю печатку, хоча вона вже була пошкоджена. Вдома вона "штампувала" довідки для людей. Цю історію ми плануємо представити в музеї в майбутньому.

У процесі підготовки до виставки "Пам'ять. Діалог" я досліджував історичні документи та створив текст, присвячений щоденнику українського поляка Адама Згурського, який нам передав його син. Адам, чоловік, якому під час війни було трохи більше тридцяти років, вів щоденник під час окупації. На жаль, він загинув за кілька днів до перемоги, залишившись у зоні окупації. Коли Червона армія вже наближалася до Заходу, його мобілізували.

У своєму останньому запису в щоденнику він зауважує: "молох війни знищить таких, як я". Аналізуючи його нотатки, можна помітити, що він виявляє критичний підхід як до "червоних", так і до німецьких військ. Він зазначає: "преса протягом 24 років втирала нам про непереможність, а тепер куди ж ви поділися, і де те самовпевнене бахвальство Центрального Комітету та Верховної Ради?". Попри це, він залишається справжнім патріотом. Він висловлює думку, що надії багатьох на те, що німці принесуть певну свободу, не справдилися. Колгоспи змінили назву на общини, але сама ситуація з експлуатацією залишилася незмінною. Саркастично коментує тих, хто покладав надії на німців, і тепер опустили голови, усвідомивши повернення Червоної армії.

Завдяки цим свідченням, ми немов занурюємося в ту епоху, у село на Житомирщині. Ми можемо відчути те, що пережив цей чоловік. І це чудово, що його син Валентин передав нам цей щоденник та фотографії батька, які стали свідченням тих далеких часів.

Лідія Кравченко, що надавала медичні сертифікати особам, аби вони могли або ховатися, або втекти від переслідувань.

- Які міфи Другої світової, закладені ще за СРСР, досі впливають на розуміння цих подій?

Так, певні аспекти отримали міфологічне забарвлення. Наприклад, відомий міф про "матч смерті" в Києві. Кажуть, що футболістів місцевого клубу розстріляли за поразку від німців. Насправді ж розстріляли лише кількох з них, але з інших причин — за участь у диверсіях на хлібозаводі, де вони працювали.

Я дивився відео про життя в Житомирі під час окупаційного періоду. Протягом війни в самому місті українці та німці провели 21 матч. Якби обстановка була настільки напруженою, розстріли б не дозволили б цьому статися. Більшість матчів закінчувалися поразками для українців, адже вони не були професійними футболістами. У Києві ж у матчах брали участь гравці з колишніх місцевих команд.

Ось ще один цікавий приклад, який став для мене новим відкриттям – це село Пужники на Тернопільщині, де наразі розпочали ексгумацію польських жертв етнічних конфліктів. У сусідньому селі встановлено бюст Анелі Кшивонь, героїні Радянського Союзу, яка була польською громадянкою і родом з Пужників.

Але як вона стала героїнею Радянського Союзу? Ця жінка, ймовірно, походила з родини осадників, яких депортували до Сибіру після того, як совєти захопили Західну Україну в 1939 році. У віці 15 років її разом із батьками відправили до Іркутської області. Коли розпочалась радянсько-німецька війна, Анеля вирішила вступити до армії, прагнучи вирватися з умов життя спецпоселенки. На жаль, вона загинула в Могильовській області Білорусі.

І ось її образ почали активно міфологізувати. Вулиці в різних містах отримали її ім'я, а пам'ятники на її честь з'явилися в багатьох місцях. Її використовували в пропагандистських кампаніях, стверджуючи, що "у нас сто національностей, і всі разом виступають проти нацизму". Проте насправді її прагнули пригнічувати в тих далеких сибірських краях. Отже, радянські міфи про Другу світову війну формувалися, тоді як реальні обставини часто були зовсім іншими.

Сталінська пропаганда формувала уявлення про те, що саме Радянський Союз став основним переможцем у Другій світовій війні, при цьому зменшуючи значення союзників. Яким чином цей міф був створений? Які наслідки мало таке спотворене сприйняття? Чи можна стверджувати, що Росія "привласнила" перемогу над нацизмом?

- Розклади між Великою Трійкою (США, Велика Британія, СРСР, - ред.) були в їхній взаємозалежності. Рузвельт і Черчилль усвідомлювали, що без перемоги на Східному фронті їм не перемогти Гітлера на Заході, вони потребували перемоги на Сході. Але так само вони не хотіли, щоб Сталін зайняв всю Європу. Відповідно, вони таки відкрили Західний фронт.

Проте Сталін у своїх уявленнях враховував величезний внесок СРСР. Коли йшлося про заснування ООН, він спочатку наполягав на тому, щоб 16 республік стали співзасновниками, включаючи Карело-Фінську радянську республіку. В кінцевому підсумку, співзасновниками стали лише три: РРФСР, Українська та Білоруська РСР, які, на його думку, зробили значний вклад у перемогу, а також сам Радянський Союз як держава в цілому.

Сталін часто використовував "українську карту" у своїй політиці. Наприклад, навіть під час захисту кордону, який він встановив у угоді з Гітлером після війни. Сьогодні це кордон між Україною і Польщею (після війни межі між УРСР і Польщею були визначені за лінією Керзона: Польща отримала Перемишль, а Україна - Східну Галичину, Волинь та сусідні території, де проживало переважно українське населення - ред).

Сталін колись висловлювався до польських комуністів таким чином: "Вам слід погодитися, адже я роблю кроки назустріч. Якщо ж ні, я заберу Холмщину і Перемишль, які зараз вам передаю. І тоді ви будете змушені просити про інші умови". Сьогодні ми спостерігаємо, як Путін веде переговори щодо територій, використовуючи методи, схожі на сталінські.

Нам важко усвідомити, що під час Другої світової війни бойові дії охоплювали практично весь світ. Війна затягнула 80 мільйонів людей у свій вир. Сьогодні ми переосмислюємо не лише роль західного альянсу, а й власний внесок у їхню перемогу. Це переосмислення стало можливим завдяки відкриттю нових фактів про українців, які боролися в різних куточках світу, а не лише на території України.

Не всі знають про знамените фото, на якому піднімається американський прапор на острові Іодзіма (тепер відомому як Іото). Ця битва стала першою військовою операцією американських сил на японській землі. Серед дев'яти молодих чоловіків, які підняли прапор, був Майкл Стренк, родом зі словацької Лемківщини. Він увійшов в історію, але, на жаль, загинув всього через кілька днів після цього.

"Підняття прапора на Іодзіма" – це легендарне зображення, створене Джо Розенталем, яке здобуло світове визнання (uk.wikipedia.org).

Наприклад, можна згадати Армію Андерса — польські збройні сили, які брали участь у військових діях на Західному фронті. Ця армія була сформована з полонених, які опинилися в Сибіру після 1939 року. Після того, як Сталін досяг певного компромісу з польським урядом, що тимчасово перебував у Лондоні, цих солдатів відправили через Близький Схід для участі у боях в Італії. У складі армії Андерса кожен восьмий військовий мав українське походження.

В тритомній монографії "Битва при Монте-Кассіно" Мельхіора Ваньковича описаний героїзм Івана Савчука зі Здолбунівського повіту, який загинув в травні 1944 року, і на кладовищі Монте-Кассіно є окремий православний сектор, де поховані вояки армії Андерса, які там поклали голову. Це і білоруси, і передовсім українці. Більше того, потім дружиною самого генерала Андерса стала львівська співачка Ірина Яросевич, яка мала псевдонім Рената Богданська. Ми такі речі мало знаємо, але це частина Другої світової війни.

Як сталося, що в СРСР після війни були добре обізнані про події Другої світової на Східному фронті, тоді як внесок європейських країн не отримував належної уваги? Багато знали про облогу Сталінграда, але інформація про висадку союзників у Нормандії залишалася менш відомою.

Звичайно, нам ближче до тіла сорочка. Однак, 25 квітня 1945 року відбулася важлива подія на Ельбі. Це стало символічним об'єднанням радянських і американських військ у Торгау, що фактично поклало край поділу нацистської Німеччини на два фронти. Сьогодні навіть російська пропаганда використовує цю зустріч, адаптуючи її до своїх інтерпретацій. Вони стверджують, що ми, схоже, з Трампом розділимо Європу так, як колись Сталін поділив її з американцями.

Нам слід активніше підкреслювати нашу роль, адже часто вона ототожнюється з Росією. Цілковито українські, білоруські та польські землі опинилися під окупацією. Під час Другої світової війни багато цивільних не мали можливості зустрітися з німцями, в той час як військові і тих, кого відправляли на Захід, перевіряли після повернення, щоб дізнатися, що ж вони там бачили.

Натомість сприйняття окупації у нас і там, куди фронт фізично не дійшов, зовсім інше. Є вислів - "при німцях". Люди були "при німцях", бачили інший спосіб життя, інший спосіб хазяйнування. А ті, хто був остарбайтерами - то взагалі.

Один з героїв, якого я відкрив для себе, – це дід Андрій Чабан, який народився в селі Стайки, що в Київській області, неподалік від Дніпра. У свої останні роки він мешкав у Василькові. Це була справжня людина-фейєрверк! Він брав участь у партизанському русі, працював остарбайтером, служив у Червоній армії та в Армії Крайовій, а також намагався приєднатися до УПА. Згодом став членом Братства УПА Київської управи, отримавши посвідчення №3, що свідчить про те, що він був третім, хто його отримав.

Андрій Чабан говорив, що вперше в остарбайтерах був він був на Мазурах (польська історична область - ред.) у фермера, і там він почував себе як у бога за пазухою в порівнянні з тим, що він бачив у бідному селі радянської України. Де, як він згадував, коли обгортку від цукерки принесли в школу, то всі її розглядали як невидане чудо. А той, хто зміг її потримати, то мусив власнику нести портфель до хати. Натомість на Мазурах він їв і спав в таких самих умовах, що й господарі. Але він звідти втік. Після війни потрапив в ГУЛАГ. Розповідав мені про колонію "Білий Ведмідь" у російському місті Лабитнангі ще до того, як туди потрапили Сєнцов і Навальний.

Коли ми говоримо про війну, то часто мало уявляємо ті реалії, і що людина відчувала, перебуваючи на окупованій території.Так само часом нам важко уявити, як відчувають себе люди на окупованих Росією територіях зараз.

У травні 2022 року в музеї була презентована виставка під назвою "Україна - розп'яття", що включає 1700 артефактів, пов'язаних з повномасштабною війною. Ця експозиція отримала престижну нагороду, відому як "музейний Оскар", у Лондоні.

Як змінилося сприйняття Другої світової війни в Україні за роки незалежності?

Наша країна переживає процес еволюції у сприйнятті подій Другої світової війни. Цей шлях є досить поступовим. Ми поступово переходимо від концепції "Великої вітчизняної" до розуміння того, що це була величезна трагедія для мільйонів родин. Важливо усвідомити, що ми повинні вшанувати пам'ять кожного, хто загинув і зробив свій внесок у перемогу над нацизмом.

У нашому музеї зберігається численна колекція листів від хлопців, які були мобілізовані до так званих "чорносвитників". Ці солдати, піхотинці Червоної армії, були набрані з цивільного населення звільнених від німецької окупації територій. Вони потрапляли на фронт без належної підготовки, зброї та спорядження, особливо в період масових наступів під час форсування Дніпра в 1943-1944 роках.

Молодий чоловік на ім'я Павло Смакота з Переяславщини вступив у шлюб влітку 1943 року. Невдовзі його призвали до армії, і вже в листопаді він загинув під Києвом. Перед відправленням він встиг надіслати кілька листів додому, в яких висловлював свої почуття: "не хочеться помирати, щоб твої кістки валялися по полю. Дай Боже померти своєю смертю". Читаючи ці рядки, ми можемо усвідомити, в якому жахливому контексті відбувалися ці події.

Вважаю, що важливо відзначити, що Музей історії України у Другій світовій війні надає можливість всім, хто бажає, дізнатися про долі своїх родичів під час війни. Для цього потрібно надіслати запит на електронну пошту [email protected] в наш відділ документального фонду, який займається пошуком і перевіркою інформації про зниклих безвісти.

Музей став для мене джерелом, що відкривало нові сторінки історії, пов'язані з моєю родиною. Моя прабабуся Ганна Золоташко з Вінниччини переживала великі муки через одного з своїх синів, Івана. Його призвали до армії в 1938 році, і під час війни він вже був військовослужбовцем. Родина отримала лише повідомлення про те, що він зник безвісти, і його подальша доля залишалася нез'ясованою.

Потім було придумано про це багато історій. Мовляв, японці спалили його в топках поїзда чи щось подібне. Свого часу ж показували такі пропагандистські фільми. А у нас в музеї мені за один день знайшли інформацію, де він загинув і де він похований. Було задокументовано, що він і не відразу потрапив на фронт, проходив вишкіл. На фронті він був з 1942-го року, а загинув у Смоленській області, там і був похований.

Які відомості потрібно надати музею для того, щоб вони могли знайти цю інформацію? Чи є правило, що чим більше даних, тим ефективніше?

Отже, в першу чергу необхідно зазначити, з якого регіону походить особа. Це важливо, оскільки інформацію про мобілізованих для участі у війні надавали військові комісаріати. Наразі існує близько трьох мільйонів копій, які складаються з похоронних листів або сповіщень про зникнення безвісти.

Ми оголошуємо про старт нашого подкасту, в якому музейні працівники ділитимуться своїми думками та історіями. Керівник цього напрямку, Володимир Ругаль, зазначив, що таким чином ми також можемо відстежувати етнічних українців, які проживають в інших республіках, зокрема в Казахстані. Адже звідти, як і з Кубані, також мобілізували етнічних українців до армії.

Існують численні приклади, коли радянські військові свідомо руйнували цивільні об'єкти, використовуючи тактику "випаленої землі", що нагадує дії Російської Федерації сьогодні. Наприклад, відомий випадок вибуху на Хрещатику та знищення ДніпроГЕСу...

Адам Гурський, якого я вже згадував раніше, також висловлювався на цю тему. Він зазначав, що під час відступу Червоної армії надходили термінові повідомлення з вимогами палити хліб, різати свиней, роздавати продукти людям та псувати техніку. Проте він зауважив, що ці дії здійснювалися якимось млявим чином. Можливо, це свідчило про те, що люди замислювалися над своїм майбутнім і тим, яким воно буде, якщо все спалити й знищити.

Для тодішньої влади в Кремлі і для військового керівництва людське життя було нічим. Згадайте той же підрив ДніпроГЕС, коли загинуло безліч людей (у 1941 році радянські війська підірвали ДніпроГЕС, спричинивши повінь, що забрала до 20 тисяч життів - ред.). На жаль, ми побачили по підриву Каховської ГЕС, як вони це роблять знову.

- Якими наративами з Другої світової Росія спекулює під час загарбницької війни, яку вона веде проти України зараз?

- Відомо, що вони називають українську владу нацистською, їм легко розкидатися такими страшилками. А варто спитати будь-якого росіянина, що таке нацизм, то він не відповість. Попри те, що фактично Путін перетворив свій народ на реальних нацистів, які з ненавистю ставляться до інакшості. Вони виховали ненависть як до українців, так і до своїх же національних меншин, до кавказців чи азіатів. До меншин сексуальних, релігійних. Це такий один великий каток ненависті.

У нас в музеї є чотири щоденники російських окупантів. Всі вони - з 2022 року. Один щоденник - з Херсонщини, нам його передали "Телебачення Торонто". Там вирахували того, хто робив ці записи. Це вчитель фізики з Воронежа, який пішов на контракт. Проходив вишкіл в Чечні, "цілих" три дні. Потім їх перекинули в Крим, а далі - в район Мелітополя. Останні записи - з півночі Херсонщини.

Він аналізує явище під назвою "Укрорейх". За його словами, було проведено дослідження громадської думки в Запорізькій області. "Всі підтримують Укрорейх" — стверджує він, додаючи, що місцеві жителі гордяться, що їхні діти служать в Збройних Силах України. Очевидно, що населення підпало під сильний вплив пропаганди.

Щоденник російського окупанта, переданий музею з Херсонщини

Для російського суспільства поняття "нацизм" стало чимось на кшталт беззмістовного терміна, який важко зрозуміти. Путін проводить зустрічі з вдовами загиблих, які висловлюють йому вдячність за те, що він "захистив країну". Тому нашою метою є принаймні донести до західного світу, що ми є демократичною державою, де шануються різноманітні нації.

Важливо підкреслювати героїзм, особливо тих, хто отримав звання Праведників народів світу. У радянський період багато Праведників з України були зареєстровані росіянами. Серед таких постатей варто згадати священника Омеляна Ковча, який загинув у концентраційному таборі Майданек за свою мужність у хрещенні євреїв. Він намагався врятувати їх від нацистських репресій, адже згідно з расовою ідеологією нацистів, охрещені особи могли тимчасово не підпадати під визначення євреїв.

Необхідно налагоджувати взаємодію з академічними колами та музеями. Ми розпочали співпрацю з музеєм Аушвіц, щоб систематизувати інформацію про українців, які перебували в концентраційному таборі, адже радянських громадян там часто вказували як росіян.

Сучасну війну називають найбільш задокументованою в історії, і ми знаємо кожного загиблого героя, натомість пам'ять про Другу світову намагалися замазати за шильдами "невідомих солдатів". Ми перевідкриваємо для себе український героїзм часів Другої світової зокрема тому, що знаємо, якою важливою є пам'ять про героїв сучасності.