Іван Семесюк говорить про лицарство, війну та Україну як диво: «Нас мали б уже розділити на атоми».

Чому існує Україна, а не ніщо? З вінтажною валізкою та з питанням у стилі Мартіна Гайдеґґера художник, письменник і музикант Іван Семесюк декілька місяців тому вирушив в екзистенційну подорож Україною.

У своєму авторському YouTube-проєкті "Антропологія" Семесюк досліджував українські сенси, мандруючи від Слобожанщини до Карпат, а також від Київщини до узбережжя Чорного моря. Він спілкувався з письменниками, художниками, військовослужбовцями та львів’янином, який став дзен-монахом і повернувся на батьківщину після початку повномасштабного вторгнення.

В інтерв'ю УП Семесюк відповів на запитання, в чому сенс існування України. Пояснив феномен українського лицарства. Та розказав про біль і про віійну як страшний виклик, що змушує людину не забувати, що вона людина.

Іване, розпочну з запитання, на яке Google не може відповісти: що ж приховано у валізі Семесюка, з якою ви подорожуєте в цьому проєкті?

- (Усміхається) Там секретики, котрі, ймовірно, ми покажемо в окремому, тринадцятому випуску (на момент бесіди вийшло шість - УП). У нас запланована не виїзна, наша внутрішня розмова про те, що ми зрозуміли під час проєкту.

Зараз не маю бажання підпалювати офіс, але в моїй валізі є все: від звичайних предметів до справжніх скарбів. Наприклад, там знаходиться співаюча чаша з Тибету.

За тим, як просто ви переносите цю валізу, можна зрозуміти, що вона не викликає у вас стресу. Чи вважаєте ви себе в цілому тривожною особистістю?

(Гучно сміється) Я, можна сказати, за натурою тривожна особа. Моя психіка далека від ідеалу. Трохи, скажімо так, спотворена. Коли люди знайомляться зі мною ближче, вони помічають, що я дещо нестандартний.

Однак це не є великим лихом, я справляюся з усім цим. Потрібно лише встановити певну відстань між собою як усвідомленим індивідуумом і своєю психікою, і в такому випадку ви не будете від неї залежати.

Психічний світ має свою власну динаміку, а я – свою. Часом ці два світи перетинаються (усміхається).

- Коли вже я згадав про google, то за якими ключовими словами можна знайти Україну, якщо уявити світ як пошукову систему?

Безумовно, ключовим поняттям є свобода. Якщо говорити про словосполучення, то це можна назвати неврозом свободи. У нас, в цілому, все подібно до інших народів, тільки з різними акцентами на певних якостях.

Хоч українець переважно не є по-справжньому свободною людиною, але в цілому він - людина на шляху до свободи. Йдеться насамперед про свободу індивідуальну.

Свобода є нашою основною цінністю. Це ключовий принцип, що визначає наші дії. Проте, слід визнати, що наше розуміння свободи залишається недостатньо глибоким.

- Невроз свободи має негативну конотацію. Йдеться про анархію?

- Невроз свободи - це про біль. І це дуже важливо, бо свобода здобувається через біль. Але це не анархія. Це повстання проти тюрми людського існування. Йдеться про свободу свідомості, про індивідуальну внутрішню революцію.

Досягнення абсолютної свободи в житті людини є неможливим. Проте українець прагне подолати ці обмеження та стати справді вільним.

У вашому персональному списку українських цінностей шляхта займає важливу позицію. Яка причина цього?

- Як художник, як антрополог я довго думав про Україну і дійшов в цілому висновку про неї як тисячолітній аристократичний проєкт. Він ніколи б не відбувся без шляхетського. Саме шляхта лягла в основу цього культурного, політичного, соціального, етнічного проєкту. Саме вона є його клеєм.

Це тісно пов'язано з концепцією свободи, яка вважається однією з основних лицарських чеснот. Лише лицар має можливість здобути свободу, адже для цього йому потрібні як час, так і належна освіта.

Шляхтич опиняється перед обличчям смерті, і саме в цьому моменті варто шукати істинну свободу. Я усвідомлюю, що це може звучати дещо абстрактно і символічно, але поки що не зміг висловити свої думки інакше.

Чи не виглядає ідея України як лицарського проєкту занадто ідеалістичною?

- Можливо. Чому ні?

- Для багатьох лицарство - щось дуже стереотипне, кінематографічне. Що ви вкладаєте в це поняття?

Ми, безумовно, сприймаємо цю ситуацію через певні економічні моделі. Завдяки ідеям Маркса та нашій освіті, ми аналізуємо явища в контексті феодалізму та інших історичних етапів. Це означає, що ми оцінюємо шляхту як особливу соціально-економічну структуру.

Проте кожен аспект має свій таємничий, метафізичний вимір. Лицар-монах, як втілення шляхетності, став для Запорозької Січі символом воїна Христового, незалежно від того, як це можна тлумачити. В основі цього лежить прагнення досягнення Небесного Царства, знову ж таки - що б це не означало.

На мою думку, саме це внутрішнє бажання подолати межі можливого і формує справжнього лицаря.

Хто з них є більш видатним лицарем: запорожець, січовик або представник міського козацтва?

- Йдеться про архетип взагалі козака як воїна Христова. Саме так козаки себе бачили. Лицар - це ідеал, модель, станова поведінка. Кожен свинопас мріяв показачитися, силою зброї самопроголосити себе шляхтичем, вільною людиною.

Над лицарем за великим рахунком є один феодал - Бог. Для людини Середньовіччя, яка мислила зовсім інакше, ніж ми, Бог є трансцендентним суб'єктом. і шляхтич теж бачив себе трансцендентним суб'єктом, який стяжає безсмертя - в цьому основний чин лицаря.

Ознайомтеся також з: Висловлювання "молоді". Володимир Єрмоленко роз’яснює військові повідомлення, які росіяни адресують українцям.

Євген Маланюк колись ділився спогадами про росіян, які опинилися в таборі для інтернованих. Вони виглядали непідстрижені та неохайні, їли, не підводячись із брудної підлоги, згадуючи про розкіш ресторанів "славного Пєтєрбурга". Серед них був військовий із підлітком-сином, які, діставши ложки, розстелили рушник на стільці, перепросили та почали трапезувати. Це свідчить про шляхетність чи про якусь іншу культуру?

- Можна і так, і так. Давайте візьмемо москалів - навіть серед них є видатні воїни. Але московська цивілізація не знає такого явища як шляхта. Дворянство - зовсім інша історія. На відміну від європейської цивілізації дворянин - раб царя.

Коли людина не жре з підлоги, коли при першій можливості розстеляє білий рушничок чи хреститься перед тим, як їсти - це, звичайно, лицарський вайб. Але можна вжити і термін лицарська культура.

У вашому проєкті розглядається, зокрема, питання про те, що в Україні на рубежі 19-го та початку 20-го століття виникли, принаймні, два ключові історичні міфи: козацтво та християнська Русь. Чи можемо ми сьогодні створити для майбутніх поколінь якийсь новий, але не менш значущий міф?

Вважаю, що це не так. Сучасна культура пам'яті суттєво відрізняється від тієї, що була раніше. На жаль, ми схильні швидко забувати важливі речі. Те, що залишилося в нашій пам'яті, переважно складається з масової культури. Змінювалися й інструменти збереження пам'яті, і тепер висока культура вже не виконує цю роль.

Я занепокоєний, що найзначнішу війну в нашій історії ми не зможемо зберегти в пам'яті так, як це робили 300-500 років тому. Нам не вдасться перетворити її в основоположний міф, а лише зібрати набір наклейок з псом Патроном.

Знайти і пам'ятати себе, не провалюючись у сон забуття - ключова історія для нас. Це виклик.

- Як зазначив Сергій Плохій, ми можемо дуже сильно здивуватися тим, що наші нащадки знайдуть у цій нашій війні.

Сучасність, здається, існує в якійсь порожнечі, схожій на сигнали, що мандрують просторами інтернету. Технології зберігання та архівування стають все більш невагомими. Це великий ризик, який ми поки що не усвідомлюємо, адже для нас це нова і надзвичайно зручна реальність. Але в майбутньому ми можемо опинитися на межі забуття того, що відбувається нині. І хоча це - найзначніша та, на мою думку, найуспішніша боротьба в нашій історії.

Не впевнений, як діяти в цій ситуації. Це питання сильно мене турбує, але поки що не зміг знайти жодного рішення.

Чи має тоді значення існування таких проєктів, як ваш, та інших ініціатив, які лише підтримують безперервність української історії, орієнтуючись на минуле, а не створюють нові ідеї?

Створити абсолютно нове та радикальне — завдання, яке важко здійснити, адже це передбачає перетворення основоположних людських архетипів. Ці архетипи супроводжують людство протягом тисячоліть, і їх кількість справді обмежена.

Ні, навпаки, це позитивно, що зараз спостерігаються спроби відновити пам'ять про себе. Чудово, що почали обговорювати українське Середньовіччя, яке ми майже втратили з нашої свідомості та емоцій. Ми навіть не уявляємо, наскільки Русь була інтегрована у великий контекст християнської Європи.

Те ж саме стосується і Руського королівства - Галицько-Волинської держави. Що ж до Київського воєводства...

Від Бургундії до Києва існували люди зі спільними рисами.

Чому для створення серії "Межа" ви вирішили зупинитися на Харкові, а не обрати, наприклад, якусь локацію в Донбасі чи Запоріжжі?

- Донбас у нас буде. Але все, що хотілось, ми не змогли зробити. Ми не могли фізично, бюджетно покрити всю територію України. Нам, наприклад, не вдалося означити тему Волині - цього величезного лицарського терену України.

Ми часто обговорюємо концепцію простору. Чи можна вважати його, нашу прикордонність, основною категорією, що визначає наше існування?

- Тут я б послався навіть на Гегеля з його знаменитим принципом історизму. Історія розгортається як певний сюжет, де є свій початок, антракт, фінал. Все це має певний сценарій, замовника, режисера, трупу. І тут, в Україні, я думаю, тепер центральна частина цієї сцени.

Для всіх людей Україна є справжньою землею чудес. Це асоціюється в мене з певним оптимізмом і вірою в краще майбутнє. Коли країна перетворюється на простір див, звичайна повсякденність, яка часто не відзначається високою якістю, може вже не мати вирішального значення. Все складеться так, як має бути.

У мене складається враження, що в звичайних людях живуть духи наших великих предків, давніх воїнів. Цей історичний процес, про який я згадую, впливає на нас і надавлює на нас, розподіляючи ролі між нами. Чи хочемо ми цього, чи ні, але ми все ж їх виконуємо. Я сприймаю це не як фаталізм, а як явище, що має своє значення.

Всі події, що відбуваються в Україні, мають своє глибоке підґрунтя. У нашому фізичному світі це проявляється як жахлива сучасна технологічна війна, проте за цим стоять значення, що сягають в далеку давнину.

Це питання, безумовно, має широкий масштаб, але в чому полягає саме це диво?

- Насправді воно дуже конкретне. Всі ми пам'ятаємо цю формулу, яка вже в зубах зав'язла: "Київ за три дні". Ось що планувалося впливовими сценаристами, російськими спецслужбами. Хай не за три дні, хай за три місяці - сценарій був конкретний. Він був таким, що його неможливо було переписати. А українці його переписали, і це диво.

Якби москалі виявили трохи більше розуму, вони могли б продовжувати нас купувати, купувати і, зрештою, остаточно заволодіти нами. Проте трапився цей незвичайний збій: москаль кинувся на нас з шаленою силою, і саме це, на мою думку, стало запорукою їхньої поразки.

Чи зробили росіяни акцент на просторі, а не на швидкості?

Проблема простору, котрий насправді є лише концептуальною конструкцією, викликає справжній інтерес. У свідомості москвичів і українців це уявлення кардинально різниться.

- Життєвий простір та особистий?

- Для росіян простір Росії як певної сутності і є самоціллю. Ось ця "єдіная і нєдєлімая" - принцип, за яким існує ця московитська формація. Для неї простір - найважливіше, що тільки може бути.

У українців все інакше: де є українець, там і постає Україна. Вони завжди мають свій культурний простір при собі. Таким чином, Україна може з'явитися, наприклад, у Канаді, де традиції пам'ятають і бережуть навіть краще, ніж у самій Україні.

Які висновки ви зробили під час своєї подорожі: що, крім козацького міфу або легенд про Давню Русь, об'єднує Україну?

- Це важлива тема, яку треба проговорювати. Формула про різну Україну - не зовсім правда. Частина країни, яка не втратила свою українськість - достатньо монолітна. Від Гетьманщини до Карпат, Галичини, західної Волині відчувається дуже, дуже спільна, подібна вібрація.

Де українці слабо закріпилися, де втратили пам'ять, русифікувалися - там і починаються розмови про різну Україну. Московити експлуатували цю тему про якусь багатонаціональність. Хоча за міжнародними параметрами ми - моноетнічна країна.

Україна проявляє свою багатогранність у регіонах, де колоніальні впливи відчуваються найбільш сильно.

Чи траплялося щось, що викликало у вас роздратування під час подорожей?

- Ні (посміхається). Кожна поїздка була наповнена захопленням, любов'ю та неймовірними емоціями. Якесь світле і добре відчуття супроводжувало нас протягом усього часу. Це було справжнє диво.

Коли погляд твій зупиняється на козацьких хрестах, що стоять на узбережжі лиману в Одещині, відчуваєш, як їхній аромат переносить тебе у Волинь, до шляхетних родів та давніх князівських династій, що належали до Великого Князівства Литовського. Це насправді єдиний культурний простір.

Я був вражений тим, як всюди в Одесі звучала українська мова – на вулицях, в кафе та ресторанах. І це не були туристи, а місцеві жителі, бармени, навіть ті, хто вигулював своїх собак. Одесити нарешті усвідомили свою українську ідентичність, яку ніколи не втрачали. Це справжня революція для нас, хоча ми ще не повністю усвідомлюємо її значення.

Відшукання сенсів під час конфлікту — це що? Психологічна підтримка? Спроба усвідомити, чим ми відрізняємося від супротивника?

Ні, це не практики, що компенсують, і не терапевтичні методи. Екстремальні умови жахливої війни, втрати та смерті примушують нас зосередитися на пошуку сенсу нашого життя.

В основі нашого існування криється дивовижний парадокс: саме те, що наше існування здається неможливим, насправді робить його можливим. Це важко усвідомити, але це можна відчути.

Якщо подивитися на всі історичні процеси, Україна неможлива. Якщо подивитися на все, що нами було, пардон, про**бано, нас не мало бути. Україну б мали вже розірвати на атоми. І це майже сталося. Але відбувається щось абсолютно неможливе: раз - і сценарій переписується на ходу героїзмом звичайних людей.

Суть існування наповнена чудесами, і Україна яскраво це демонструє. Можливо, саме в цьому полягає її призначення.

Який сенс війни? Чому вона існує, а не мир?

Війна протягом усієї історії людства залишалася його супутником і, на жаль, продовжуватиме бути ним. Багато аспектів війни залишаються для нас невидимими. Проте, якби не було конфліктів, ми б не мали таких понять, як лицарство, шляхетне сприйняття смерті та дух героїзму перед Небесами.

Війна є жахливим випробуванням. Без викликів людина втрачає свою гідність, стає схожою на примату. Відсутність страждання призводить до забуття власної сутності. На жаль чи на щастя, все навколишнє тисне на людину, змушуючи її усвідомлювати себе як свідомий суб'єкт, як посланця Небес у цьому світі.

Лише за умов великих труднощів людина здатна створювати сенс.