"Нас вивезли на килимах. Вже здавалося, що ми 200." Це лише деякі моменти з життя 23-річного Героя України, бійця ССО на псевдоним Кекс, які залишаться поза кадром у фільмах.

- Болить? - запитали в 23-річного спецпризначенця на псевдо "Кекс", перш ніж повантажити його в гелікоптер.

- Болить.

Кекса, командувача групи 73-го морського центру спеціальних операцій, планували евакуювати з Херсона до Одеси після серйозного вогнепального поранення, отриманого на Кринках. Це стало його третім і найважчим травмуванням.

Коли гелікоптер злетів у височінь, солдат перебував у близькому до коми стані. Він згадав лише про укол знеболювального, а далі все потонуло в темряві. Прийшов до тями вже в лікарні, відчуваючи тяжкість у животі.

Кекс завжди почувався комфортно на самоті. Проте, коли він прокинувся в лікарняній палаті, відчуття самотності охопило його вперше.

Він залишився без сім'ї та без визначеного місця на карті, яке міг би вважати домом. Армія стала для нього всім, але зараз поруч не було жодного з товаришів. Лише час, що тягнувся, немов в'язкий клей, нагадував про загиблих і викликав думки, які терзали його душу.

Кекс вирушив на фронт, коли йому виповнилося майже 19 років. На той час він мав уявлення про війну лише з кіно, і не міг навіть подумати, які драматичні події чекають на нього попереду.

На відміну від свого улюбленого героя бойовиків Джейсона Стетхема хлопець не вбивав лиходіїв у Нью-Йорку чи Токіо, проте пройшов Кринки й острів Великий Потьомкін.

У його житті були довгі місяці виживання в Дніпровських плавнях, операція біля Антонівського мосту, порятунок дружніх сил з оточення біля Веселого, деокупація Правобережжя Херсонщини та реванш у лісах Курщини.

Кекс подолав чимало населених пунктів, назви яких тепер важко згадати. Декілька з них викликають у нього в пам'яті жахливі звуки — стрілянину кулеметів, свист снарядів і "булькання" води, коли у неї влучають касетні боєприпаси.

Однак існували й такі території, які нині відзначаються спокоєм, адже команді Кекса вдалося звільнити їх без єдиного пострілу.

Хоча Кекс вважає, що його досвід не настільки героїчний, як у голлівудських спецпризначенців, на місці режисерів ми б задумалися над можливістю адаптації кількох моментів його історії для великого екрану.

Кекс виріс у невеличкому селищі на Херсонщині, але коли він згадує про нього тепер, у його голосі не відчувається жодної ностальгії.

Єдиним улюбленим куточком хлопця була мальовнича пагорбиста місцевість з річкою. У своїх дитячих роках він зривав там траву для своїх кроликів, а в підлітковому віці втікав туди, щоб забути про домашні негаразди.

"У мене залишилися найнеприємніші спогади про це селище. Коли там ще текла річка, місце виглядало прекрасно. Але з часом вона пересохла, і все стало дещо похмурим і одноманітним", - ділиться він своїми думками.

У Кекса немає теплих спогадів з дитинства. Зовсім маленьким він потрапив у дитбудинок, а потім його всиновили опікуни. Хлопець про них майже не говорить - лиш натякає на непросте дитинство.

"Якщо бути відвертим, у нас не склалося. Часто доводилося викликати поліцію, адже я втікав з дому. А коли мені виповнилося 16 років, я зміг зовсім відійти від них. А ставши повнолітнім, я вирішив відмовитися від будь-яких стосунків з ними," - ділиться він.

Кекс завжди прагнув стати військовослужбовцем і захоплювався бойовими фільмами. Коли у нього ще не було його улюбленої автоматичної гвинтівки М4, він розважав себе, граючи з паличками, "атакуючи" вигаданого ворога.

Незважаючи на те, що в його житті не було спеціального патріотичного виховання, він завжди усвідомлював, що Росія є ворогом.

"Коли ще в 2014-му почалась війна, я вже більш-менш розумів, що відбувається. Мої опікуни, як мені здавалося, були проросійськи налаштовані. Постійно дивилися Перший канал, російські новини. Я їх старався не слухати, на їхню думку не зважав.

Спостерігаючи за подіями на Майдані та війною в Донецькій і Луганській областях, я зрозумів, що саме з цього все і розпочалося. Мене насторожило те, як до нас прийшли і почали влаштовувати якусь незрозумілу метушню.

У 2020 році, коли йому виповнилося майже 19, Кекс вирішив приєднатися до армії. Спочатку він мав намір відслужити строкову службу та підписати контракт у десантно-штурмових військах, але після проходження курсу молодого бійця його плани змінилися. Рекрутери з підрозділів спеціальних операцій завітали до навчального центру, щоб набрати нових бійців.

Кекс ніколи раніше не чув про ССО, але історії про діяльність спецпризначенців справили на нього сильне враження. Всього через кілька днів він вже розпочав навчання в Очакові.

"Нам продемонстрували вражаючі зображення, і, звичайно ж, це викликало в нас бажання. Якщо чесно, сама служба виявилася зовсім іншою, ніж я собі уявляв. Тоді ми ще не розуміли, що таке ССО. Я уявляв спецназ як щось неймовірне, як супергерої в епічних костюмах. А насправді все виявилося дещо простішим, ніж я думав", - розповідає він.

Після цього настали місяці інтенсивних тренувань і стресових перевірок. Спеціалісти з підрозділів спецпризначення бігали, виконували віджимання, піднімали важкі колоди вагою до 300 кілограмів і переносили ящики з боєприпасами. Вони також "холостилися", тобто тренувалися з вогнепальною зброєю без вистрілів. Крім того, виконували наряди та доглядали за територією — усе, як у звичайній армійській службі.

Кексові подобалась дисципліна, порядок, чіткість. І хоч служба була не зовсім такою, як він уявляв, у 73-му морському центрі ССО він нарешті знайшов свою зграю.

Позивний собі обирав рандомно: спочатку "Абрикосик", потім "Рексик", але найкраще причепився "Кексик" (або "Кекс", якщо бути особливо серйозним).

Спочатку він обіймав посаду зв'язківця. Потім пройшов курси з інженерії та піднявся до рангу заступника командира групи. З часом його призначили виконуючим обов'язки командира. Після третього отриманого поранення він не покинув лави армії, а став інструктором.

Своє рідне село Кекс він покинув ще до досягнення повноліття і більше ніколи не повертався. З моменту початку великої війни його територія потрапила під окупацію російських військ.

Херсонщина для мене — це просто край, де я народився та виріс. Повернення додому не викликає у мене великого бажання. Я прагну відстояти своє село з такою ж відданістю, як і будь-яке інше, скажімо, на Запоріжжі.

Березень 2022 року. Село Х, яке поки що не можна називати з безпекових причин. Українські військові вже відбили тут російську атаку, але противник готується до повторного наступу. Групі Кекса доводиться повертатися, щоб знову зустріти ворога.

Кекс усідає на заднє сидіння броньованого "Хаммера", не підозрюючи, що незабаром йому доведеться зіткнутися з однією з найризикованіших пригод у своєму житті.

В автівці їх троє. За кермом - друг Вовчик, поруч із ним командир групи.

З'явилися чутки, що ворог має намір оточити село Х, проте ситуація швидко змінювалася, і взаємодія між силами була вкрай незадовільною.

Вирушили ми приблизно о третій годині ранку. Не було часу ні відпочити, ні перекусити. Я вже на дорозі почувався втомленим і хотів трохи поспати. Прокинувся, коли почув, як командир закричав: "Газу!". Відкрив очі, але не міг зрозуміти, що відбувається. Темрява. По "Хаммеру" щось стукотіло. Зліва і справа - спалахи та вибухи", - згадує молодий чоловік.

Спеціальний підрозділ не встиг дістатися до села Х, оскільки натрапив на російську колону, що складалася з 80 одиниць техніки. Витягуючи себе з небезпечної ситуації, вони мчали на пробитих колесах, а Вовчик ледь утримував кермо, яке більше не підкорялося його рухам.

Ми вирушили в дорогу, але натрапили на блокпост. Командир, вирішивши, що це свої люди, вискочив з автомобіля і закричав "Слава Україні!"... Але виявилося, що це вороги.

Я почув викрик: "На землю! Виходьте з автомобіля!". І в ту ж мить пролунала черга. Командира урятувала установка Харріса, що була всередині. Усе, що прилетіло туди, лише поранило йому руку.

"Я встиг розгледіти обличчя бурята, що намагався відчинити мої двері, і в ту ж мить він почав стріляти в мене з пістолета, тримаючи його на рівні бедра. Але двері виявилися досить важкими, і він не зміг їх відкрити як слід," - ділиться Кекс.

На щастя, автомобільні двері витримали головний удар. Командира захопили в полон, а його підлеглі отримали осколкові поранення.

Вовчик, не шкодуючи сил, натиснув на педаль газу. "Хаммер" рвонув уперед на цілу сотню метрів, а потім раптово зупинився, як наче його хтось зупинив. Військові миттєво вискочили з машини і, помітивши, що російська техніка наближається, швидко сховалися в трансформаторній будці.

"Ну що, готові до дії?" - запитав Вовчик, тримаючи в руках РПГ.

"Ні, братан, давай краще пропустимо", - відповів Кекс, бо в одній із машин міг бути полонений командир.

Колона просувалася далі. Юнаки направилися до найближчого села, яке вже потрапило під контроль російських військ. Перший же будинок, виявлений без жодних мешканців, став для спецназівців їхнім тимчасовим укриттям. Звідти вони спостерігали, як їхній "Хаммер" згоряє, а боєкомплект вибухає.

Кекс і Вовчик почали рятувати один одного, зняли свої речі, а потім вирушили на пошуки допомоги серед місцевих жителів.

"Ми зустріли дідуся. На щастя, він був проукраїнським. Він дав нам трохи тютюну з газети, і ми закурили саморобні сигарети. Люди щиро нас прийняли, подбали про харчування, приховали нашу екіпіровку і вигадали для нас легенду," - розповідає молодий чоловік.

У цьому самому районі вони також почули звуки пострілів. Схоже, що російські солдати натрапили на військове спорядження в покинутому будинку, але так і не усвідомили, що його власники досі переховуються у селі.

Через кілька днів чоловік, що займався евакуацією мирних жителів з небезпечних зон, дав згоду на підтримку спецпідрозділів. Поранених бійців обмотали в килими і вивезли з територій під контролем ворога.

"Нас вивозили в коврах. Ми залізли під них, машину навіть ніхто не зупинив, - каже герой.

Нас евакуювали і доставили в лікарню. В "Хаммері" я залишив свій iPhone 11 Pro, який придбав всього два дні тому. На щастя, у Вовчика був свій телефон, тому ми змогли зв’язатися. А наші вже переживали, вважаючи, що ми "200".

Колону з 80 одиниць, на яку нарвалася група Кекса, згодом знищили українські пілоти.

Командира, який потрапив у полон, обміняли.

А Вовчик одного дня загинув.

Осінь 2022-го.

Українські військові звільнили Херсон і Правобережжя в ході контрнаступу. Кекс брав часть у деокупації населених пунктів Наталине, Новобратське, Петрівка, Хрещенівка, Петропавлівка, Шевченкове, Нововоскресенське.

"Коли нас зустрічали з квітами та емоціями на очах, це справді зігріло душу. Але, зізнаюся, в мені жила певна недовіра. Люди почали говорити: 'Ось той спілкувався з росіянами, той пив з ними горілку, можливо, він нас зрадить'. Серед нас є й проросійські особи, тому ми намагалися зберігати дистанцію. Проте було дуже приємно чути слова вдячності", - ділиться своїми думками хлопець.

У певних районах група спеціальних сил безперешкодно потрапляла, переслідуючи росіян, які швидко відступали.

"Ми тоді звільнили п'ять сіл без єдиного пострілу", - згадує Кекс.

Втім, доля рідко була настільки милосердною. Попереду на бійця чекали Дніпровські плавні, де він воював і в 2023-му, і в 2024-му році.

Спеціаліст з особливими завданнями згадує: на плавнях кожна секунда тягнеться, як ціла година. Під ногами – суміш піску, болота і трясовини. Влітку спекотна погода приносить дискомфорт, а комарі не дають спокою. Поряд із човнами падють російські снаряди.

У цьому своєрідному "екосистемі" Кекс зазнав своєї другої травми. Восени 2023 року бійці ССО здійснили десант на острів Великий Потьомкін (з 2025 року відомий як Великий Вільховий). Під час проведення операції з очищення території вони опинилися під інтенсивним мінометним вогнем. Три міни влучили в їхню позицію, де не було жодних укриттів чи дерев.

Кекс встиг впасти, але осколок від снаряда 80-ої артилерії вдарив його в спину. Двоє інших товаришів також отримали поранення, один з них зазнав серйозних травм ніг.

"Тоді мене одразу евакуювати не змогли. Відтягнули, надали допомогу. Я на адреналіні ще зміг сам добігти до точки евакуації. Маршрут обстрілювали дві доби - і мінами, і "Градами", і фосфором. Але, слава Богу, далі вже їхали на човні - і за десять хвилин я був у лікарні", - розповідає Кекс.

Третє і найважче поранення трапилося з ним того ж року в селі, назва якого тепер асоціюється не з криницями, а з важкою і ризикованою операцією. Кринки.

Читайте також: Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра

Група Кекса планувала переправити бійців морської піхоти через річку, щоб вивести їх на штурм і очистити від росіян позиції противника. Спочатку туман мав слугувати захистом, проте він несподівано розсіявся. Спецпризначенці стали видимими, як на долоні, в той час як піхота запізнилася з виходом.

Кекс прикривав побратимів вогнем із РПГ і, зробивши черговий постріл, припустився помилки. Замість того, щоб, як завжди, одразу впасти, сів на коліно й почав знімати використану трубу, щоб не тягнути з собою. Раптом відчув різкий біль у спині, ніби хтось вдарив шокером у хребет.

Мене сильно вдарило, і я впав на землю. Біль був нестерпним. Далі все сталося як у тумані. Мої товариші потім розповіли, що я пролежав без свідомості приблизно десять хвилин...

Розпочалася стрілянина, товариші прикривали мене і витягали в умовах обстрілу. Один із них отримав поранення - куля прорізала йому руку і застрягла в стегні.

Евакуація з плавнів затяглася на кілька годин. Кекса переносили, кілька разів переправляли на човнах, потім везли автомобілем, поки, нарешті, не досягли Херсона. Кожна ямка чи нерівність на дорозі викликала нестерпний біль у всьому тілі.

Куля завдала шкоди кишківнику, вразила сечовий міхур і апендикс. У медичному закладі Кекса терміново прооперували та перевели на вертольоті до Одеси.

Протягом шести місяців він жив зі стомою. Фізичний дискомфорт став його невід'ємною частиною, але найбільше його мучила внутрішня боротьба.

"У мене були дійсно чудові плани, але це мене дуже вразило. Я ще хотів побігати, та раптом - знову третій раз. Думав, ну скільки ж можна терпіти?" - висловлює своє обурення військовий.

Кекса тягнуло на фронт до своїх. Він не хотів ні читати книги, ні говорити з людьми - просто лежав і слухав пісні гурту "Норд Дівіжн".

Ситуація покращилася лише через рік, коли він знову повернувся до служби і опинився поряд із товаришами. Трохи відновившись, Кекс вирушив на Курщину, де його більше не відпускали на бойові завдання.

Згодом він отримав звання Героя України. Та якщо ви самі не запитаєте, він ніколи про це й не згадає.

Звання Героя України було присвоєно Кексу у грудні 2024 року. Він вважає, що це визнання не пов'язане з однією конкретною місією, а скоріше є результатом його участі в численних операціях.

Офіційна церемонія нагородження не відбулася - молодий чоловік навіть не здогадувався про підготовлену для нього відзнаку. І хоча його товариші, в основному, відчували радість, сам Кекс відчував неоднозначні емоції.

Які емоції ви відчули, коли стали лауреатом звання Героя України?

Це жахливо. Насправді, дуже жахливо. Зізнаюся, відчуваю величезне почуття провини. Останнім часом мені здається, що ця нагорода не належить мені.

Найцінніші спогади з його життя не пов'язані з отриманням нагород, а з тими моментами, коли його товариші були поряд. Артем та двоє Вовчиків - це найближчі друзі, яких він вже не має.

Наш герой вперше зустрів одного з Вовчиків на Десні, коли лише почав свою службу. Вони разом вирішили приєднатися до 73-го морського центру, пройшли всі етапи підготовки та опинилися в одній команді.

А родина іншого Вови тепло прийняла Кекса, наче рідного сина. Він вперше в житті зрозумів, що таке бути частиною сім'ї, а не просто жити під наглядом.

Проте після смерті Вови спілкування з його родичами стало для Кекса складним завданням. Він згадує, що почуття "вини вцілілого" іноді заважає йому підняти трубку телефону та зателефонувати їм.

"Час прокидатися і усвідомлювати реальність", - говорить Кекс у відповідь на наше запитання, що б він порадив молодим людям, які не проявляють зацікавленості у подіях на фронті.

Оперативник намагається ігнорувати однолітків, але їхня безтурботність все ж викликає в ньому сум.

"Чому одні готові жертвувати своїм життям, тоді як інші просто насолоджуються латте, не замислюючись про це?" - запитує він.

Кекс абсолютно впевнений у одному: він ніколи не обрав би цивільне життя замість молодості, наповненої фронтовими випробуваннями, чорним гумором та справжнім братерством. Незважаючи на те, що йому всього 23 роки і він досі в пошуках себе, у ССО він віднайшов своє справжнє призначення.

Відчуття задоволення охоплює його не під час мандрівок чи у київських пабах, а в моменти, коли, завершивши тривалу роботу, він нарешті знімає свої берці.

"Те, що я роблю - правильно, і це найголовніше. Сидіти в тік-токах, знімати відосики, кидати репости, в качалку ходити - безпонтова двіжуха, як на мене", - каже він.

Що спонукає його стояти на захисті України, попри три отримані поранення? Як він, позбавлений відчуття рідного дому, сприймає цю країну? У повітрі панує тиша. Кекс заглиблюється в роздуми.

"Я люблю Україну за те, що я в ній народився, ріс. Як би не було, душа сама сюди проситься. А як це пояснити - не знаю...

Не можу стверджувати, що країна для мене асоціюється з родиною... Все, що я маю, - це армія. Я відчуваю глибоку прихильність до неї.