Наші родичі з Африки

Хто такі амазиги і в чому їх спорідненість з українцями?

У кінці листопада на офіційному сайті Черкаської обласної державної адміністрації з’явилася новина про виставку, що відбулася в Марокко. "У Королівському інституті берберської культури в Рабаті стартувала виставка "Рушниковий гай: світ українського рушника", представлена черкаською майстринею Олександрою Теліженко", - йшлося в повідомленні. Це викликало здивування, оскільки захід проходив не в Європі чи США, де є численні українські громади, а в мусульманській країні з зовсім іншими культурними традиціями. Чому ж саме Марокко? Яку роль у цьому відіграють бербери? Відповідь на ці питання надала сама Олександра Василівна.

ПРИСЛІДОВУЮЧИ СТЕЖКАМИ АМАЗОНКів

Для видатної української художниці Олександри Теліженко рушники мають значно більшу цінність, аніж просто елемент народного мистецтва. Вони слугують їй засобом дослідження символів культурного коду наших предків. Більше того, Олександра оволоділа мистецтвом їх інтерпретації та здатна передавати символічні послання як сучасникам, так і майбутнім поколінням. Вона має що донести.

Вгадайте, чому саме ми вирушили до Марокко?

- Представляти українське мистецтво, зокрема українську символіку.

А що, як я скажу вам, що це не було основною метою? Виставка слугувала лише інструментом для втілення задуму. Насправді, я прагнула встановити глибокі родинні зв'язки. Я не лише художник, а й науковець. Ось, наприклад, моя книга "Основи національної культури". Вона охоплює період від верхнього палеоліту до сьогодення. Народне мистецтво є нашим генетичним кодом. Це я писала в 2010 році. Концепція давно формувалася в моїй свідомості, але потрібно було підкріпити її першоджерелами, аби обґрунтувати свої думки. Книгу видали в Національному університеті банківської справи, де я викладала основи національної культури. Хоча книга побачила світ, моя викладацька діяльність там закінчилася, оскільки я обрала інші професійні напрямки.

Художниця, гортаючи книгу, звернула увагу на ілюстрації до розділу про верхній палеоліт. Уже тоді невідомі митці використовували і меандри, і напівсварги, вирізьблюючи їх на кістках мамонта. Первісний художник сподівався донести цими символами якусь важливу інформацію для одноплемінників. А може, ще до когось.

У цій книзі історія мистецтва розкривається через призму значущих етапів загальної історії. Загальна історія та історія мистецтва, включаючи народні традиції, розвиваються паралельно. Серед інших тем я звертаю увагу на амазонок. Є підстави вважати, що їхнє існування пов'язане з нашими праукраїнськими землями в епоху, коли в Трипільській цивілізації відбувався перехід від матріархату до патріархату. Це стало відповіддю на жорстокі зміни, які несли патріархальні структури на територіях, де протягом тисячоліть шанувався культ Жінки, а також панували мир, добробут і демократія. І, звичайно ж, магія! Адже саме жінка має здатність "читати" небесні знаки і дарувати нове життя.

Але чому і коли відбулися такі кардинальні трансформації? На думку мисткині, основною причиною стали небесні явища. Або ж - космос. Це пов'язано зі зміною великих небесних Зодіаків, що циклічно відбувається приблизно раз на 2300 років. Космічні рухи мають вплив на життя на Землі, а енергетичні ритми нашої планети, в свою чергу, формують існування людей. Хвиля кочових племен, що прийшла з заходу та Лівобережжя Дніпра, принесла з собою культ меча, культ війни та патріархальні цінності.

Відбулася трансформація епохи з доби міді в добу бронзи. На зміну витонченим космічним малюнкам прийшли грубі "шнури", які створювалися шляхом відтискання примітивних форм на вологій глині. Цей період ознаменував занепад Трипільської культури, а найзначніше — статус жінки, що колись була Великою Правителькою, істотно знизився до рівня товару для обміну. Цей процес, до речі, знайшов своє відображення в шлюбних традиціях українських сіл, які почали формуватися саме в цю епоху.

...ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЕ ВАРИАНТЫ

Звісно, що мудра й смілива Жінка, яка володіла знанням світобудови і техніками зв'язку з енергоінформаційним полем Всесвіту, не могла змиритися з таким станом речей. Це було повстання общинної цивілізації, де не знали рабства, проти цивілізації рабства. Жінки Аратти утворили свою бойову вольницю. На арену історії вийшли амазонки. У подальшому ця войовнича община давньоукраїнського жіноцтва ІІІ-І тисячоліть до нашої ери заселила причорноморські та приазовські степи й багато інших територій.

Розлого розповідати про амазонок у короткій статті нема сенсу. Про войовничих жінок древності є багато видань, не кажучи вже про чималу фільмографію. Але до чого тут бербери? Справа в тому, що самі себе вони так не називають. Вони - амазиги. Якщо не заглиблюватись в історію на кілька тисячоліть, одне з сарматських племен називалось язигами, а сармати, за Геродотом, з'явились від шлюбів скіфських юнаків з прекрасними амазонками, які тоді мешкали на берегах Танаїсу. Тобто на теренах сучасної України (недарма Богдан Хмельницький вважав козаків нащадками сарматів). А далі все більш-менш просто: АМАЗонки + язИГИ = АМАЗИГИ. А бербери - то від зневажливого "варвари" (давньогрецькою βάρβαρος).

Ідея зустрічі з амазигами виникла після того, як Олександра Теліженко організувала, як вона сама зазначила, перформанс, де продемонструвала свій рушник "Зеніт українського сонця". Цей рушник став символом, що нагадує українцям про нашу культуру початку І тисячоліття, коли люди в священних гаїх і на священних деревах вішали рушники, на яких закодовувалися прохання до Вищої Сили про допомогу в часи невдач: неврожай, посуха, епідемії та інше. "У цьому рушнику закладено потужний набір благословенних символів та значущих комбінацій. Центральним елементом рушника є величезне палаюче Сонце, що сяє в зеніті. Це космічний вогонь — чоловічий первень, сила небесного воїнства. Сонце знищує тіні неправди та спалює всіляке зло. Воно благословляє наших воїнів на перемогу", - так охарактеризувала своє творіння художниця.

Чому цей обряд мав таке велике значення? Адже, якби він не приносив результатів, тобто Вищі Сили не реагували на прохання людей, традиція швидко б втратила свою актуальність. А якщо традиції існують вже більше тисячі п'ятисот років? На виступ із Києва завітав викладач Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого Данило Тютюн. Живосил Лютий виконував пісню "Меч Арея". Всі ритуали виконувалися належним чином: оберти, звернення - все, як годиться; хліб і мед були принесені як жертва. Але цього виявилося недостатньо. Мені також довелося зробити особисту жертву. Все діє. І досі діє, - ділиться враженнями Теліженко.

У ході спілкування хтось згадав про берберів. Данило зазначив, що ніхто не знає, звідки біле плем'я прийшло в Чорну Африку. І коли. "Я знаю", - заперечила художниця, яка писала про це у своїй книзі.

Я сказала це майже ненароком. А у Данила мама працює в українському посольстві в Марокко. Коли вона там поділилася цією історією, вона привернула увагу місцевих, зокрема марокканців. Адже амазиги — це справжні унікали. Вони витримали п'ять хвиль завоювань, від римлян до французів, але змогли зберегти не лише свою розмовну мову, а й орнаментальну. Вони оселилися в горах і, незважаючи на всі заборони, зберегли її завдяки пам'яті своїх предків. Ви не відчуваєте тут родинних зв'язків? З нашою народною творчістю?

Королівський інститут амазигської культури в Рабаті запросив жінок з Черкас до Африки. Підготовка до заходу тривала близько року, і, зрештою, він був організований на найвищому рівні. Уявіть собі маршрут: Черкаси - Київ - Варшава - Париж - Рабат. До Києва жінки подорожували автомобілем, потім на поїзді до Варшави, а далі - літаком до Парижа, з пересадкою на рейс до Рабата. Загальний вантаж становив близько 150 кілограмів, що включало шість місць багажу, і лише дві учасниці: Олександра Василівна та її донька Олеся. Також вдалося залучити посольство в Польщі, і вони висловили прохання організувати виставку у Варшаві на зворотному шляху. Це прохання було виконано.

Тисячолітні паралелі можна перефразувати як "Сторічні перетини" або "Тисячолітні аналогії".

У Рабаті художниця отримала яскраве підтвердження своїх ідей. Наприклад, в амазигів є свій національний прапор: поєднання синього, зеленого та жовтого кольорів. Крім того, їхній герб - "Живиця". Якщо уважно подивитися, можна помітити, що він нагадує наші два тризуби. Назва цього народу звучить так: ⵉⵎⴰⵣⵉⵖⵏ. Літеру ⵣ, яка зустрічається в слові "Живиця", можна знайти в текстах "Велесової книги". Хоча багато істориків ставлять під сумнів її автентичність, цікаво, звідки береться така схожість між реальною буквою і "вигаданою"?

Це неймовірно! Ми так довго були розділені, і між Україною та Марокко не існувало жодного зв'язку. Цей проєкт став першим з'єднанням. І раптом виявляється, що у амазигів є свій прапор та герб, які мають певну схожість з українськими. До того ж, літера ⵣ також з'являється в їхньому гербі.

Мисткиня підкреслює, що це є найважливіший знак на наших рушниках. Тризуб, зображений на тризубі, але якщо придивитися уважніше, то можна побачити Роженицю. Як зазначав академік Борис Рибаков, "жінка в незручній позі". Це відображає процес народження: ноги широко розставлені, руки також, а вгорі – голова, з якої через пуповину з'являється нова істота, схожа на неї. На відміну від нашого тризуба, який має чітко визначені форма і пропорції, амазигська "живиця" володіє певною гнучкістю. Вона може перебувати у вертикальному положенні або ж "злітати" вправо та вгору.

- Королівський інститут берберської культури - не просто інститут. Він - науково-дослідний заклад. Так-от, мова про те, щоб наш Східноєвропейський університет, в якому я викладаю як доцент (а там вони мене вже назвали професоркою), розпочав співпрацю з Королівським інститутом. І оскільки останній заточений на дослідження, йдеться про те, щоб глибше дослідити ці зв'язки.

Олександра Василівна пригадала, як два десятиліття тому отримала замовлення від київського ресторану, який спеціалізувався на каві. Щоб підготувати ескізи для їхнього персоналу, вона ретельно досліджувала національні костюми країн Африки, де вирощують каву.

Виходячи з їхніх етнонаціональних костюмів, я створила чотири варіанти ескізів. Ось, зверніть увагу: тут є відлуння Єгипту, арабські мотиви відчуваються чітко. А тут, нікуди не подітися, звучить Трипілля. Тобто, коли я працювала над ескізами для кави, вони так гармонійно переплітаються з нашим Трипілля, що просто не можна не помітити.

Спадкові одиниці

Чи зустрічалися ви з якоюсь формою дискримінації або чоловічої переваги? Адже ви перебуваєте в ісламській країні, а сама ситуація складається так, що ви - дві жінки.

Ні, зовсім ні. На виставці були присутні не тільки наші дипломати, але також представники ще чотирьох посольств. Також була міська адміністрація та багато поважних осіб. Уявіть собі сцену: великий хол цього інституту, вхід перекритий червоною стрічкою. Біля стрічки стоїть дівчинка з подушечкою, на якій лежать ножиці, а поряд — посли, мери та інші важливі особи, всі в чорному. Вони підходять до дівчинки, беруть ножиці, розрізають стрічку і розходяться в обидва боки, пропускаючи мене вперед. Це ж справжній акт поваги. Я йду попереду, а вони слідують за мною. Цього ж дня в медіа було багато інформації. Вже ввечері Центральне телебачення Марокко висвітлило подію. Знаєте, як мене назвали? Аль-Касандра Телі-Желенко.

Ми спеціально вирушили до Касабланки разом із представницею посольства. Там не проходило жодної виставки, натомість відбулася зустріч з жіночою організацією "Калина". Це спілка українських жінок, які вийшли заміж за марокканців, здебільшого ще в Україні, де їхні майбутні чоловіки навчалися. Ці дівчата вражають своєю освітою, красою та європейським стилем одягу. Коли я запитала, чи є у когось із їхніх чоловіків інші дружини, одна з них відповіла: "Ага, нехай спочатку впорається хоч з однією!".

Нас там вітали з надзвичайною увагою... Я ніколи раніше не стикалася з чимось подібним, хоча це вже була моя дванадцята виставка за межами країни. Жодної миті ми не залишалися без підтримки наших господарів. Представники посольства супроводжували нас на кожному кроці, і ми встигли відвідати Рабат, Марракеш — колишню столицю, яка нині стала туристичним осередком, а також Касабланку. Ми також мандрували менш відомими містами, де мали можливість зустрітися з українськими громадами, здебільшого жіночими. Все почалося в Королівському інституті амазигської культури. Я уявляла, що це буде наукова конференція, тому підготувала цілу доповідь на сорок хвилин. Однак це виявилося великою можливістю для знайомства з усією країною. Амазигські прикраси просто вражають — корали та срібло вражають своєю красою. Як і українські жінки, амазигські дами надають перевагу сріблу замість золота.

Чи отримували ви підтримку від будь-якої з організацій Черкащини при підготовці вашої подорожі?

Не було необхідності. Фінансування забезпечили посольство України в Марокко, Міністерство закордонних справ України, Міністерство закордонних справ Марокко та Королівський інститут. Цю поїздку ми не розголошували, лише наш колектив був в курсі. І тільки коли ми вже вирушали назад до Києва, всі зібралися на порозі і зізналися: "А ми насправді не вірили". Це була справді незвичайна подорож. Хоча вона виявилася досить складною та витратною, організація була на високому рівні.

Колектив - це працівники (точніше, працівниці й один чоловік-технар) дизайнерського центру, який понад тридцять років досліджує глибинні етномистецькі традиції українського народу. І над створенням на цій основі новітнього продукту. Рушники - це тільки його частина. Крім того, тут розробляють сценічне й світське вбрання, декороване багатою вишивкою, вишиті картини, геральдичні твори й національні сувеніри. Колекція вбрання також була представлена в африканському турне.

Звідки ви взяли моделей для демонстрації одягу?

Там проходив відбір моделей. Українки приміряли жіночі сукні, а чоловічий одяг представляли марокканці. Вони це робили з величезним ентузіазмом! Один з марокканців, надівши сорочку, раптом почав танцювати гопак прямо під час показу, не попередивши нікого. Він просто влився в ритм музики!

СОНЯЧНА ГЕРАЛЬДИКА

Протягом трьох років ви були членом комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка. Яку з кандидатур лауреатів ви особисто відстоювали, і чия перемога приносить вам радість?

Василь Чебаник отримав нагороду за шрифт "Рутенія" в 2019 році в рамках проєкту "Графіка української мови". Церемонія відзначення проходила на Тарасовій горі. Іван Малкович, поет, також був присутній на заході. Володимир Шейко, художній керівник та головний диригент Заслуженого академічного симфонічного оркестру Українського радіо, став лауреатом у категорії "Музичне мистецтво" за аудіозаписи творів українських композиторів для Фонду Українського радіо у 2019 році.

Так, варто згадати. Літери шрифту "Рутенія" в певних варіаціях нагадують амазигську абетку. Зокрема, в ньому можна знайти символ "живиці" - ⵣ.

Необхідно зазначити наступне. У колекції представлені величні рушники, які колись вивішували на священних деревах наших пращурів. Центральний рушник під назвою "Зеніт українського сонця" має вражаючі розміри: довжина складає три з половиною метри, а ширина — трохи менше метра. Всі рушники поділені на три блоки.

- Теліженко зазначає, що вже протягом кількох років досліджує тему "Життєтворчі стихії": Вода, Вогонь, Земля, тоді як Повітря поки що залишається поза увагою.

Щодо геральдики, варто зазначити, що герб Черкащини та герб рідної Звенигородки були розроблені Олександрою Василівною разом з її чоловіком, народним художником України Миколою Теліженком. На жаль, у травні цього року Микола Матвійович покинув цей світ. У створенні герба для Звенигородки подружжя використало як основу перший відомий герб, що зображає лицаря у срібних обладунках. Для нової області вони ж вирішили створити символ, що відображає сонце на блакитному фоні, оточене трьома стеблами пшениці, які символізують динамічний рух.

Цей ескіз мені справді до вподоби: спіраль. А моя робота є не лише творчим процесом, а й продовженням традиційних орнаментів та символіки. Тут також присутня спіраль, що втілює чоловіче і жіноче начала, символізуючи народження життя. Вони гармонійно поєднуються на фоні яскравого кольорового спектра. Моя робота, що має назву "Творення світу", складає триптих. Перше зображення, "Першопочаток", досліджує ідеї зародження. Про Рабат я отримав 26 публікацій за кілька днів, про Марракеш - шість, а про Варшаву - лише дві.

Чи могли б ви пояснити, чому навколо ваших творів виникло таке велике захоплення?

Мені пояснили, що це перший випадок, коли Україна представлена на такій виставці з такою місією в Марокко. Наша основна концепція не зовсім була озвучена, адже у них є своя інтерпретація. Я сподівалася, що, крім виставки, відбудеться наукова конференція, але її не організували. Ми провели ряд зустрічей — з мером, директором Інституту та в торгово-промисловій палаті. Це виставка в Марракеші. На фотографії ви бачите віцемера Мохамеда Ідрісі, який, до речі, є почесним консулом України в цьому місті. Він дуже цим пишається. Я дарую йому книгу — каталог наших робіт, а вони стоять біля мене напівколом. Там у нас по блоках — три рушники, а тут один вражаючий блок, і ще по боках... Під час цих зустрічей я двічі підкреслила, що ми є родичами, хоч і розділені в часі та просторі. У нас багато спільного, включаючи нашу історію, яку, на жаль, ніхто не знає.

* * *

На завершення бесіди Олександра Василівна ще раз наголосила:

- Головна ідея - в тому, що амазиги - наші родичі. Дуже давні. Розвінчання міфів. Нам ще зі школи казали, що амазонки - то грекині. Греки створювали скульптури, картини, рельєфи на теми битв з амазонками, і чомусь воно так... Хто перший встав, того й капці. А це ось цікаво, чому вони виникли. Тут уже космос. Сармати походять від амазонок і скіфів. Сармати були непереможні, і ще Богдан Хмельницький сповідував цю ідею. А серед сарматських племен були язиги. Звідси, через поєднання цих етнонімів, виникли амазиги. Через багато століть. Отут я подаю симбіотичний союз двох культур, коли поєдналися культ Жінки-Миру і Війни-чоловіка.