Найсильніша жінка планети проживає в Миколаєві та займається порятунком тварин.

Спорт став частиною її життя завдяки захопленню тваринами. Куркуріна працювала зоотехніком у зоопарку, де їй доводилося докладати чималих зусиль. Спочатку вона спробувала себе у фітнесі, проте дуже швидко усвідомила, що її справжнє призначення – це пауерліфтинг. І ось, при власній вазі 72 кг, вона підняла штангу вагою 147,5 кг.

З початком конфлікту спорт став для жінки на другорядній позиції, і вона вирішила зосередитися на волонтерській діяльності. Вона почала рятувати безпритульних тварин та надавати підтримку людям, які постраждали в зруйнованих населених пунктах.

Нині Ганна Куркуріна займається як спортом, так і реалізацією гуманітарних ініціатив.

Кореспонденти Укрінформу мали змогу поспілкуватися з атлеткою.

"ЗНАЄТЕ, ЯК ПРИЄМНО ТРИМАТИ НА РУКАХ ЛЕВА"

Ганна Куркуріна ділиться історією свого народження у Краматорську на Донеччині в сім'ї, де мама була вчителькою, а тато – робітником заводу. Її батько, Іван Куркурін, мав грецьке коріння і з раннього віку знайомив доньку з давньогрецькими міфами та легендами. Як згадує сама Ганна, це заклало в її серці мрію стати "сильним героєм". Також вона підкреслює, що від батька успадкувала любов до тварин.

- Інші дівчата мріяли стати співачками, лікарками, акторками, а я одразу говорила, що хочу займатися тваринами. Батьки погодилися, щоб я навчалася на біолога, хоч це й не прибуткова професія, - згадує Ганна.

Після закінчення університету в Донецьку її за розподілом направили працювати до Миколаєва. Одразу намагалася влаштуватися на роботу в зоопарк, проте там їй не змогли надати житло. Щоб отримати кімнату в гуртожитку, пішла викладати біологію в школу.

- Проте це - не для мене. Десять років я йшла до школи, немов коник, постійно повертаючи коліна назад. Чотири дні працювала вчителькою, а три - зоотехніком у зоопарку. Лише в цей час я відчувала справжнє щастя, - ділиться вона.

Коли Куркуріній виповнився 40 років, фізичні навантаження на роботі в зоопарку почали даватися їй важче. Тому вона вирішила зайнятися покращенням своєї фізичної форми.

Я переносила великі контейнери з їжею, піклуючись про покинутих малюків-хижаків. Яка ж це мама, якщо її сила менша за силу дитини? Тож вирушила на тренування і почала займатися спортом. Ви тільки уявіть, як це чудово — тримати на руках лева! А ще в мене було двоє ведмежат: коли вони починали битися, я брала їх за шкірки, піднімала одного лівою рукою, іншого — правою, і говорила: "Мама казала — не можна битися!" — сміється Ганна.

Куркуріна заснувала свій перший фітнес-клуб під назвою "Багіра". У той час жіночий фітнес лише починав розвиватися, і Ганна створила безліч унікальних методик, які сьогодні використовують жінки по всьому світу. Її фінансове становище покращилося, що дозволило їй залишити роботу в школі. Однак грецьке коріння давало про себе знати - вона прагнула досягти ще більших успіхів у спорті.

"Мрію стати чемпіонкою світу!"

- Одного разу по телевізору побачила шоу, де змагаються сильні жінки з різних країн. Мені захотілося довести, що найсильніші - українки. На той час я була фітнес-тренеркою, і в мене займалася дівчина, чоловік якої був пауерліфтером. Я зв'язалася з ним і домовилася про зустріч. Потім прийшла до них додому, він відчинив двері, а я з порога: "Добрий день. Хочу бути чемпіонкою світу". Через півтора року зробила чотири світові рекорди в Америці, - каже Ганна.

Наразі Куркуріна має в своєму активі 18 світових рекордів.

- Найбільший, який, певно, ніхто не поб'є, - підняла дві свої ваги. Важила 72 кг, а жим штанги був 147,5 кг. Це було у 2015 році. Тоді мене запросили до Австралії - я була єдиною жінкою на Arnold Classic. Вони не вірили, що зможу стільки підняти. Мене вважають найсильнішою жінкою у світі, - каже вона.

Незважаючи на численні травми, Куркуріна не зупиняється у тренуваннях і активно бере участь у змаганнях.

У мене є безліч травм, які могли б зламати багатьох. Десять років тому я пошкодила правий грудний м'яз, а рік тому – ногу. Але я вирушила на Донбас, щоб доставити допомогу. Нещодавно я знову отримала травму – цього разу відірвався лівий грудний м'яз, коли я віджималася на брусах із додатковими 35 кг. Кожна травма лише підсилює мою впевненість та бажання рухатися вперед. Я доводжу людям, що незалежно від віку, після кожної травми я встановлюю нові світові рекорди, – ділиться вона.

"ЗМАГАЮСЯ У ОДНІЙ ВІКОВІЙ КАТЕГОРІЇ З МОЛОДДЮ"

Вона зазначає, що через отриману травму грудей їй більше не вдасться побити свій особистий рекорд у жимі штанги, тому вирішила змінити вправу. Останнім досягненням Ганни став підйом на біцепс із вагою штанги 62 кг.

Нещодавно світовий рекорд у жіночій категорії моєї ваги становив 51 кг. Це досить цікаво, адже ця вправа не є моєю основною, оскільки я займаюся жимом. Проте через травму грудного м'яза я не зможу побити свої попередні досягнення, тому відчуваю, що сенс змагань втрачається. Я здатна на жим 100-120 кг, але для мене це виглядає смішно. Звісно, якщо я зареєструюся у своїй віковій категорії, то не матиму конкуренток, які у 59 років можуть жимати більше 100 кг, - з усмішкою коментує вона. - Тому я вирішила спробувати свої сили у змаганнях з біцепсу. Тепер змагаюся разом з молодшими, щоб продемонструвати, що спорт не знає вікових обмежень.

На запитання про наявність тренера, Ганна зазначає, що покладається тільки на одну особу для своєї підготовки - лікаря-реабілітолога, що працює у її спортивному клубі.

В даний момент у мене є тренер, який також є реабілітологом та масажистом. Я повністю довірила йому своє тіло. Мені провели операцію – це всього лише 10% успіху. Основні 90% полягають у якісній реабілітації. Загалом, реабілітологи в нашій країні є досить недооціненою професією, - зазначає вона.

ДІТИ ЗМІНИЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ПАУЕРЛІФТИНГУ

Особливо варто відзначити діяльність Куркуріної з дітьми та підлітками, які мають діагноз ДЦП. У її групі в даний час займаються троє таких спортсменів, які вже здобули титули золотих та срібних чемпіонів світу з пауерліфтингу.

- 11 років тому мені написала жінка з іншої країни і сказала, що я врятувала її дитину з ДЦП. Вона займалася з сином за моїми порадами, і дитина почала ходити. Потім я почала тренувати його по скайпу, ще двоє діток займалися у клубі. Коли вони прийшли, то пересувалися тільки рачки. У мене вони у футбол грали! Мої діти своїми досягненнями показують, що я маю рацію. Мої спортсмени унікальні, вони єдині у світі. Діма Полович на світовому чемпіонаті в Угорщині підняв 105 кг - це дві його ваги! Зробив це за технікою, випрямив руки й ноги! Хейтери, скажіть про неправильний підхід до тренувань мамам цих дітей, які встали на ноги завдяки пауерліфтингу, - каже Куркуріна.

"Я СТОЮ В ЧЕРЗІ СЕРЕД ТИХ, ХТО ВПЕВНЕНИЙ, ЩО СПОРТ СТАНЕ ЇМ ПІДТРИМКОЮ."

У неї тренується 72-річна спортсменка Ольга. На світовому чемпіонаті вона підняла штангу вагою 80 кг. Спортом жінка почала займатися у 65 років. Ганна каже, що Ользі просто було нудно вдома, і вона вирішила спробувати себе у чомусь новому.

Це акцентує увагу на тому, що вік не є перешкодою. Зараз я повинна була брати участь у чемпіонаті світу, але через травму мені довелося відкласти це. Я пройшла операцію і наразі займаюся відновленням. Проте не засмучуюсь, адже навесні відбудуться нові змагання, де я планую підняти 65 кг на біцепс і встановити новий рекорд, - ділиться своїми планами Куркуріна.

Для досягнення статусу чемпіона, окрім м'язової витривалості, людині також важливо мати впевненість у власних силах, підкреслює Ганна.

Коли до мене приходять люди зі скаргами на свої проблеми зі здоров'ям, і лише жаліються, не маючи наміру щось змінити, я не відчуваю бажання з ними працювати. Проте, якщо хтось говорить, що спорт — це їх остання надія, я розумію, що їм дійсно потрібна допомога. Якщо жінка вважає себе старою і хворою, я не намагаюся змінити її думку. Не хочу марнувати свій час, адже у мене є черга людей, які вірять у те, що заняття спортом можуть їм допомогти. Мені подобається працювати з тими, хто дійсно потребує моєї підтримки, — ділиться вона.

Військовий конфлікт і захист тварин

Після початку повномасштабної агресії Росії спортивні заняття для Куркуріної стали менш важливими. Вона перейшла до активної волонтерської діяльності. Жінка зазначає, що навіть не розглядала можливість виїзду з України, незважаючи на запрошення з різних куточків світу.

Було безліч варіантів, пропонували житло та можливість взяти з собою всіх домашніх улюбленців. Але як я можу залишити своїх тварин, які вже стали частиною мого життя у цьому місті? Хто я буду після цього? Для мене немає "своїх" і "чужих" тварин, - ділиться вона.

Куркуріній навіки залишить у пам’яті момент, коли він вперше врятував собаку.

- Почалася війна, підписники почали скидати одне й те саме фото - у селі Луч помирає тварина. А я й знати не знала, де той Луч, жила весь час у Миколаєві. Я - жива людина, теж було страшно виїжджати з міста. Беру друга на стареньких "Жигулях" - 43 роки машині - і поїхали. І це страшно, коли ти їдеш, а траса - порожня. Поліція зупинила й запитала, куди ми. Кажу: "Мені в Луч, собаку врятувати". На нас подивилися, як на божевільних, але пропустили. Почався обстріл, і було таке враження, що цілилися в нас, ми їхали посередині. Заїхали в Луч, собака забилася у під'їзд будинку, була в страшних опіках. Потім собака довго жила у мене, я її вилікувала. Зараз вона за кордоном, у родині, - розповідає Ганна.

Куркуріна згадує історію про покинуту лайку, якій під час обстрілу відірвало дві лапи й половину третьої. Тварину хотіли приспати, але волонтерка забрала її до себе.

Назвала його Феніксом. Миколаїв постійно страждав від обстрілів, але в той день "прильоти" були зовсім близько до мого дому. Цей пес, попри свої травми, намагався потрапити до мене в спальню на другому поверсі. Шви на його ранах розійшлися, і за ним лишався довгий слід крові... Але тепер Фенікс почувається добре, його забрали в сім'ю в Англії, - розповідає моя співрозмовниця.

У той час Ганна зняла відео для соціальних мереж, в якому розповіла про себе і звернулася за допомогою до людей для підтримки тварин. Люди з різних куточків світу почали робити пожертви. З отриманих коштів жінка закуповувала корм і розвозила його по постраждалим селам Миколаївської області, а згодом і по Херсонщині.

Пригадує своє перше знайомство з селом Благодатне.

- Маленьке селище просто стерли з лиця землі. Я дві доби не могла прийти до тями після цієї поїздки. Серед руїн продовжували жити дві людини та кілька собак. Усі поля та дороги у селищі були заміновані. Це дуже страшно: вщент зруйновані будівлі, неймовірна холоднеча та повні жаху очі тварин, - каже вона.

В ДОМАШНІХ УМОВАХ - 15 КОШЕК І ТРИ ПСИ

Наразі Ганна не відвідує селища особисто; вона надсилає корми для тварин поштою на запити місцевих волонтерів. Водночас, вона продовжує відвідувати дитячі будинки в Миколаївській області.

Вона зазначає, що на четвертому році війни в людей істотно зменшився "ресурс доброти" та здатність надавати допомогу. Інші волонтери в місті вважають її універсальним "рятувальним колом", однак сама вона фізично не в змозі врятувати всіх. Наприклад, за день до відправлення з командою на чемпіонат світу в Угорщині під її будинком залишили коробку зі сліпими цуценятами, яких потрібно вигодовувати з пляшечки. Під час нашої розмови вона просить нас про допомогу в цьому, адже через травму не може впоратися самостійно.

– Миколаїв! Чи я єдина волонтерка в цьому місті? Скільки ще тварин ви плануєте мені приносити? У мене вдома вже 15 котів і три собаки. Завтра я їду з командою на світовий чемпіонат, де мені тримати цих тварин? Чи варто взяти їх з собою? – запитує вона.

"БАЧИТЕ ТВАРИНУ В БІДІ - ДОПОМОЖІТЬ"

Телефон волонтерки буквально розривається від дзвінків. На питання, як витримує такий шалений ритм, вона лише усміхається та піднімає очі. Каже, що волонтерство займає більшість її часу.

- Я сама в шоці, не знаю. Іноді психую. Раптом що - одразу Куркуріна. "Ганно, там збили", "Ганно, там викинули", "Ганно, треба лікувати"... У мене телефон червоний від таких повідомлень 24 на сім. Я не можу одна врятувати всіх, люди! Бачите тварину в біді - допоможіть бодай раз! А ще й ображаються, що я не всім відповідаю. Я просто не маю часу, - емоційно відповідає волонтерка.

На переконання Куркуріної, волонтери повинні мати можливість самостійно заробляти, а не покладатися лише на пожертви.

До початку війни я отримувала до 10 тисяч доларів щомісяця, але всі ці кошти йшли на утримання тварин. Звичайно, я вдячна тим, хто відкриває притулки за допомогою донатів, але це неоднозначна ситуація — ви існуєте за рахунок тварин. Зараз мій дохід зменшився, і я відвідую фітнес-клуб тричі на тиждень. Проте, я все ще витрачаю всі свої гроші на тварин. Я фактично не маю нічого — безпритульна у своїй рідній країні, — говорить Куркуріна.

Телефон знову починає дзвонити. Цього разу Ганна вибачається за те, що раніше перервала розмову, і відповідає на дзвінок. На іншому кінці — Григорій, єдиний волонтер з Херсона, який рішуче вирішив годувати безпритульних тварин на Острові.

Слухаємо тривожний голос чоловіка.

Дрон приземлився прямо переді мною, я стою і чекаю на рятувальників. Він упав у метрі від мене, але на щастя, не вибухнув, - розповідає він. - Дощ падає, як з відра. Я їхав на велосипеді до своїх собачок. Тут такі обстріли, Аню, це жахливо. Сподівався, що дощ змусить їх зупинитися, але ні... Мамо, не переживай, вони просто безжально стріляють.

- Я комусь пропонувала бронежилет, але той не захотів його взяти! Тримайся подалі від нього! - відповідає Ганна.

Жінка заспокоює схвильованого Григорія та обіцяє найближчим часом передати йому додаткові засоби захисту, а також доставити будки для собак.

- Від жаху. Вони ж бачать, як чоловік на велосипеді везе баклажки з водою, і намагаються влучити в нього, - зауважує вона.

Недавно вийшов фільм "Усе має жити", присвячений життю та діяльності Ганни Куркуріної. Прем'єра цієї стрічки відбулася в Польщі, і тепер вона демонструється в різних куточках світу.

Мені аплодували стоячи, і це було дуже незручно. Я не знала, як заспокоїти людей. Це був перший раз, коли я дивилася фільм разом із глядачами, і не могла стримати сліз. Монтаж справді вражаючий: сміх і радість, а потім - війна. Все переплітається: добро і зло. Після перегляду я відчула гордість - хочу, щоб цей фільм побачила кожна людина. Це наші переживання, наша душа. Незважаючи на війну, ми все ж знаходимо час для дітей і тварин. Ось такі ми, - ділиться враженнями Куркуріна.

На цьому ми завершуємо нашу бесіду, оскільки Ганну чекає безліч справ. Проте не йдемо з порожніми руками. Надихнуті щирою бесідою, просимо подарувати нам двох пухнастих "підкидьків" - і в Одесу вирушаємо вже з новими членами нашої родини: кошеням та маленьким собачкою.

Certainly! Please provide the text you'd like me to make unique.

Уперше ми познайомилися з Ганною на початку повномасштабного вторгнення й одразу були вражені, наскільки вона світла й відкрита. Потім разом доставляли корм у собачий притулок у Херсоні, займалися заходами зі стерилізації тамтешніх безпритульних тварин, разом потрапляли під обстріл під час евакуації тварин із затопленого Херсона після теракту на ГЕС. Тоді в човні я спитала Ганну, чи не страшно їй. Вона відповіла, що звичайна жінка й відчуває страх за своє життя, але має допомогти тим, хто слабший за неї.

Проте Ганна Куркуріна - це дивовижна особистість. Вона володіє великим серцем і переконана, що справжня сила не вимірюється м'язами, а залежить від глибини внутрішньої сили духу.