Безкарне зло. Як елементи репресивної системи СРСР стали поважними представниками українського суспільства.

"Протягом усіх 39 років роботи на суддівській посаді я не відчуваю сорому і не маю докорів сумління через те, що обрав цю професію."

І ще.

Я з гордістю пересуваюся вулицями міста, не турбуючись про можливі скарги щодо неправомірно вирішених ситуацій.

На першій сторінці газети "Волинь" від 18 квітня 2019 року читачів зустрічає автор цих слів, Сергій Кіпень. Під його зображенням розміщене привітання з нагоди його 80-річчя, яке святкується наступного дня. На сусідньому розвороті розміщено інтерв'ю з ювіляром, в якому Кіпень ділиться своїми думками про чесність, справедливість та презирство до обманщиків і підлих людей. Він також ділиться спогадами про те, як довго переживав і страждав через свій перший смертний вирок, винесений тричі судимому чоловікові, який вчинив зґвалтування та вбивство маленької дівчинки в околицях Нововолинська.

Проте ані Кіпень, ані журналіст словом не згадують про інші суди та вироки - над українськими повстанцями, яких у радянський час засуджували до смертної кари. Про справу одного з них - Івана Гончарука - нещодавно розповідала УП.

Історикиня Леся Бондарук називає страченого в 1989 році члена УПА не першою, а останньою жертвою суддів Сергія Кіпня та Бориса Плахтія. "У справі Гончарука головував Плахтій, але доводив справу до розстрілу Кіпень", - каже дослідниця цієї справи.

Гончарука повернули до активної діяльності в 2021 році. В той же рік Вища рада правосуддя відзначила Кіпня нагородою "за реалізацію принципів верховенства права та захист прав і свобод особи".

Кіпень і Плахтій не були єдиними, хто переслідував українських повстанців і дисидентів за часів радянської влади. Після здобуття незалежності України ці особи спокійно продовжували свою кар'єру, отримуючи нагороди, звання та пенсії, при цьому намагаючись не згадувати про своє проблематичне минуле. Вони не лише уникли відповідальності за зламані життя, але й не висловили жодного каяття, залишаючись поза публічним осудом і час від часу з'являючись у суспільстві як "шановані особи" та "зразки гідності".

У цьому матеріалі "Українська правда" звертає увагу на кількох особистостей, які заслуговують на пам'ять.

Кіпень і Плахтій лише складали частину радянської судової системи, яка безперешкодно перейшла в новий час, залишаючи безкарними тих, хто був залучений до репресій.

У жовтні 2017-го президент Петро Порошенко нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня суддю апеляційного суду Києва у відставці Григорія Зубця - два дні по тому йому виповнилося 80.

Здавалося б, це дійсно вражаюче. Протягом періоду з 1993 по 2003 роки очолював Київський міський суд, здобувши звання заслуженого юриста України. Він також був членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів і викладав у Національній академії управління. Усе це стосується людини, що має орден на своєму рахунку.

Необхідно зазначити ще один важливий момент: у березні 1984 року Зубець очолював судове засідання, на якому дисидента Валерія Марченка було засуджено до 10 років ув'язнення в таборах особливого режиму та 5 років заслання.

Для Марченка - правозахисника, літературознавця і перекладача - це був другий строк. У 70-х він вже відсидів за антирадянщину, тож тепер його визнали особливо небезпечним рецидивістом. Із його тяжкою хворобою нирок, яка призвела до інвалідності, було зрозуміло, що другого строку він не витримає.

Через кілька місяців після винесення вироку Валерій Марченко пішов з життя у в'язниці.

- Я намагався нашкодити цій владі, наскільки моїх слабких сил вистачало. Збір інформації про порушення прав людини, допомога сім'ям політв'язнів, розслідування того, як використовують психіатрію в політичних цілях - це все в 70-ті роки. Я робив свідомо шкоду тим, кого вважав негідниками - тобто владі, - розповідає УП громадський діяч і радянський дисидент Йосиф Зісельс.

- І коли вона мені відповіла трьома роками (позбавлення волі - УП), я відчув, що це було майже адекватно. Звичайно, я б хотів отримати хоч би і п'ять років, але в політичній зоні. А я отримав три роки на посиленому режимі в кримінальній зоні, - додає він.

Одним із ключових елементів системи, завдяки якому стало можливим засудження дисидента, був чернівецький кадебіст Микола Кушнір. Зісельс описує його як особу, яка використала це переслідування для побудови власної кар'єри.

Читайте також: Йосип Зісельс. Невихована дитина

Він згадує про потужне рукостискання, яке відбулося під час їхньої першої зустрічі — рука була такою ж сильною, як у важкоатлета. Тоді Кушнір запросив його на "виховну бесіду". Чи дійсно КДБіст вірив, що це матиме якийсь вплив? Зісельс у цьому сумнівається. Швидше за все, це була просто формальність — бесіда відбулася, і тепер можна переходити до більш рішучих дій проти "антисовєтчика".

Сила того рукостискання зовсім не свідчила про чесність чи гідність. Кушнір був представником нової генерації співробітників КДБ, які мали вищу освіту і прийшли до комітету з гуманітарних чи навіть технічних дисциплін, намагаючись виглядати більш освіченими, ніж їхні попередники.

Зісельс пригадує, як Кушнір говорив із його близькими та друзями й із показною м'якістю намагався очорнити Йосифа в їхніх очах.

Через два чи три тижні після того, як Зісельс завершив свій перший термін і повернувся додому, Кушнір знову дав про себе знати. Вони зустрілися в парку, оскільки Зісельс відмовився йти до КДБ без офіційної повістки. У результаті Кушнір провів ще одну "виховну бесіду".

КДБ продовжувало переслідувати дисидента: у жовтні 1984 року Зісельса знову затримали і присудили три роки позбавлення волі.

В третій раз Кушнір запросив Зісельса до свого кабінету вже в незалежній Україні, у 1992 році, коли стало відомо про реабілітацію дисидента за обома його вироками.

Він висловлював свої вибачення за те, що мене переслідували протягом усіх цих років. Зазначав, що вони є солдатами, які служать своїй країні. Але я усвідомлював, хто стоїть переді мною, і розумів, що їхня природа не змінилася. Просто зараз в країні змінилася політична ситуація, - розповідає Зісельс. - І в будь-який момент вони можуть знову перейти до репресивних дій.

Після завершення своєї кар'єри в державних органах, Кушнір залишився активним у суспільному житті. У 2005 році він здобув третій ранг державного службовця, обійнявши посаду радника директора Національного інституту стратегічних досліджень і виступаючи на конференціях як експерт. На жаль, у 2016 році він помер, відчувши погіршення здоров'я під час доповіді на семінарі.

На одному з круглих столів, присвячених обговоренню можливих моделей розвитку України, Зісельс востаннє зустрів Кушніра. Вони сиділи майже поряд. Правозахисник підняв голос і, дотримуючись обраної теми, зазначив, що часом у нього виникають певні передчуття щодо майбутнього.

- Ось, кажу, тут присутній Микола Кушнір, він не дасть збрехати. У 1981-му році, коли я звільнився з першого строку, він мене перевиховував. Роз'ясняв політику партії та уряду. А я вперто йому казав: "СРСР розпадеться, Україна стане вільною, незалежною, а Німеччина об'єднається". І він мені відповів тоді, що ніколи того не станеться.

Після моїх слів усі розсміялися, адже були в курсі, що Кушнір колись обіймав посаду генерала КДБ. Він же залишався в тиші, зосереджено дивлячись на підлогу, не піднімаючи погляду.

Одного дня до українського перекладача Марка Бєлорусця завітали з КДБ. З тортом.

Було двоє чоловіків, які з'явилися для "щирої бесіди". Один із них тримав у руках коробку зі смачним подарунком, а інший - дипломат, що, ймовірно, містив записуюче обладнання. Проте бесіда не вийшла такою відвертою, як планувалося – небажаним візитерам навіть не запропонували чашку чаю. Пізніше Марк Абрамович поділив торт на шматочки та роздав своїм знайомим, мовляв, це частування від КДБ. "Це були просто розваги для дорослих", - згадує він тепер свою поведінку.

З цих двох кадебістів він запам'ятав лише одного - Володимира Радченка. Той був оперативником, який "розробляв" Бєлорусця і вже допитував його раніше.

- Коли згодом він зайняв посаду начальника відділу, мені було кумедно, адже саме завдяки таким, як я, він побудував свою кар'єру, - ділиться Марк Абрамович.

Ознайомтеся також: Марк Бєлорусець: Внутрішніми теренами Росії імперія, що вмирає, гупає об стінки своєї труни, проте мертвий не може воскреснути.

У період 1979-80-х років у Києві спостерігалася хвиля насильства проти дисидентів і правозахисників, здійснювана невідомими особами. Серед постраждалих були й жінки. Два рази стався напад на Бєлорусця. У розмові з УП він згадує про високого незнайомця з палаючими очима, який одного дня підстеріг його поблизу його квартири і кілька разів вдарив у сонячне сплетіння, а потім ще й по голові.

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що за цим побиттям стояв Радченко, тоді співробітник 5 управління КДБ, яке займалося ідеологічною контррозвідкою.

Сам Бєлорусець не наважується стверджувати з упевненістю, проте передає зміст своєї розмови з київським лінгвістом Григорієм Токаюком. У лютому 1980 року працівники КДБ викрали Токаюка та жорстоко побили його в лісі через інтерв'ю для "Радіо Свобода". Пізніше він поділився з Бєлорусцем, що саме Радченко завдавав йому ударів ногами.

"Одним із цинічних "фальсифікаторів", які виконували найпідліші завдання керівництва КДБ, був у ті роки Володимир Радченко. Стверджую це цілком відповідально на підставі власного досвіду. Знаю, що є ще кілька досить шанованих людей, що стали тоді жертвами "робочої ретельності" Радченка, які готові підтвердити сказане мною", - писав на сторінках УП в 2003 році інший учасник радянського правозахисного руху Володимир Малинкович.

Вже за часів незалежної України Малинкович став радником з політичних питань у президента Леоніда Кучми. Він пішов із президентської команди на знак протесту проти призначення Радченка міністром внутрішніх справ у 1994-му. А сам Радченко згодом двічі очолював СБУ та півтора року обіймав посаду секретаря РНБО. Помер у 2023-му.

Цікаво й інше. Лікар-психіатр і радянський дисидент Семен Глузман згадує, що саме Радченко як голова СБУ дозволив свого часу відкрити деякі архівні документи, що розповідали про страшні справи КДБ.

Пацієнти дали їй прізвисько Ільза Кох.

Нацистка Кох здобула сумну популярність завдяки жорстоким катуванням, яким піддавалися ув'язнені в концтаборах, де комендантом працював її чоловік Карл Отто.

Завідувачка третього відділення Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні Неллі Буткевич здобула notoriety серед українських дисидентів у 1970-1980-х роках завдяки своїй жорстокій поведінці по відношенню до політичних в'язнів, які потрапили під її опіку.

"Перше враження - добра і чуйна жінка. Я попросив її не квапитися з призначенням ліків. Вона зі співчуттям дивилася на мене й запитала: чого ж так? Чорт потягнув мене за язик, і я вимовив, що я здоровий. За так це мені не минулося. Неля Михайлівна сказала, що я хворий, і призначила мені уколи - аміназин з магнезією.

Після отримання першого уколу я пережив жахливий біль. Мене відвели до кімнати спостереження. Біль не відступав... У звичайних психіатричних лікарнях аміназин вводили разом з новокаїном, щоб зменшити дискомфорт. Але в місцях позбавлення волі до ін'єкцій додавали магнезію, що тільки посилювало страждання", - згадує про Неллі Буткевич активіст з Миколаєва Анатолій Ільченко.

Ільченко став противником радянської системи, коли почав надсилати звернення до профспілок та партійних структур, відмовлявся голосувати на виборах і висловлював намір відмовитися від громадянства СРСР.

У квітні 1986 року він опинився в психіатричній лікарні в Дніпропетровську, де провів більше півтора року під наглядом лікарів. Проте в 1991 році судово-психіатрична комісія встановила, що Ільченко не мав психічних розладів, отже, лікування було необґрунтованим.

Ільченко ніколи не ознайомлювався з легендарним романом Кена Кізі, а ім’я старшої сестри Ретчед для нього нічого не означає. Проте його оповідь про Буткевича, здавалося б, могла б бути витягнута зі сторінок твору "Над зозулиним гніздом". Ті ж сама стриманість, відсутність співчуття та жорстокість, спрямовані на знищення всіх індивідуальних рис у людині.

Найчастіше питання від Буткевич, яке чув Ільченко - чи вважає він себе психічно здоровим. Неглупа людина, він досить швидко зрозумів, чого від нього хочуть, і завжди відповідав, що ні - він хворий. Але й тоді потерпав від катувань - лікарі бачили, що він грає роль, а їм потрібно було, щоб він щиро повірив у свої слова.

Перемістили до палати для шокової терапії. Провели ін'єкцію інсуліну – доза була невеликою, шприц використали маленький. На наступний день збільшили кількість препарату, і так тривало щодня. Відчував, як піт починає виступати, з кожним разом його ставало все більше. Простирадло, подушка та білизна стали мокрими. Лежав, зафіксований на ліжку.

Приходила лікарка і казала: "Такі хороші ліки, а організм їх викидає з потом. Та нічого, ліків у нас достатньо, будемо збільшувати дозу". І збільшували допоки дійшли до 4,8 см³. Цього разу, через деякий час, мене не стало", - описує Ільченко те, як його довели до коми.

Чому це було зроблено? Можливо, для того, щоб зламати його волю, вважає він у розмові з УП.

Семен Глузман описує каральну психіатрію як ефективний інструмент, що використовувався не проти всіх дисидентів, а лише тих, кого влада прагнула покарати насамперед. Водночас, психіатрична лікарня справляла набагато більше жаху, ніж колонії.

Людині поставили діагноз, і вона не могла зрозуміти, коли її відпустять. Тому що не було встановлено терміну. У таборі, принаймні, знали свій строк. А тут вона опинилася серед вбивць і ґвалтівників — і це були зовсім не "дисидентські умови". Лікарі виявилися негідниками, а санітари — колишніми злочинцями. Це було справжнє абсолютне зло, - розповідає Глузман.

Одного разу український дисидент Микола Плахотнюк, якого у 1972 році направили до спеціалізованої психіатричної лікарні в Дніпропетровську, поділився з Глузманом спогадами про свої чотири роки в установі. Глузман був вражений почутим і згодом попросив Плахотнюка ще раз розповісти цю історію для студентів. "Я не можу знову згадувати про це", - відповів Плахотнюк, - "після останнього разу мені не вдавалося спати два місяці".

Вдова Плахотнюка, Валентина Чорновіл, вносить нові акценти у цю картину.

- У таборах можна було якось протестувати, голодування оголошувати, якось боротися - бо я знаю зі справи В'ячеслава (Чорновола, брата Валентини - УП), як це все відбувалося, - каже вона. - А тут ти абсолютно безправний. Якщо напишеш заяву, вона не вийде за межі закладу, а тебе обштрикають уколами так, що будеш лежати прив'язаний і нічого не усвідомлювати. Це була така найвища міра покарання.

Можливо, ті дисиденти, які пережили до нинішніх днів, і не згадували б про колишню завідувачку відділення Дніпропетровської психіатричної лікарні, якби не одна подія. На перший погляд, вона виглядала незначною, немов піщинка, проте викликала значний резонанс.

У вересні футбольний клуб "Полісся" привітав свою вірну вболівальницю, матір президента ФК "Полісся" Геннадія Буткевича Неллі Буткевич із 90-річчям. "Дякуємо Вам за відданість, силу духу та приклад для всіх уболівальників!" - написали в клубі.

Що б Ільченко сказав Буткевич, якби випадково її зустрів? На це питання він не відповідає одразу - замислюється, а потім констатує: в нього не залишилось до неї ні злості, ні ненависті. Тому просто б пожартував, мовляв, Неллі Михайлівно, голівонька моя розболілася, допоможіть.

***

- Ці злочинці безтурботно існували, ніхто не отримав покарання, і це невпинно отруювало наше існування, - стверджує Йосиф Зісельс.

У 90-х роках прошарок тих, кого Зісельс міг би охарактеризувати як представників громадянського суспільства, був занадто малий. Це, на його думку, пояснює, чому незалежність не привела до люстрації тих, хто придушував її прихильників. Багато з тих, хто перебував при владі, залишилися колишніми комуністами, які просто змінили символіку, але не свої звички та світогляд.