[НЕ]справедливість для України може бути інакше сприйнята.

Цього тижня в Європі та Сполучених Штатах активно обговорювали можливе завершення конфлікту між Росією та Україною. Проте залишається незрозумілим, чи призведуть ці дискусії до реальних змін. Одне можна стверджувати з упевненістю: якщо у 2025 році будуть укладені певні угоди щодо припинення бойових дій, в Україні їх сприйматимуть як несправедливі.

Зло, принесене Путіним та Росією на нашу землю, величезне. З української точки зору, справедливе покарання за це зло має багаторазово перевищити втрати, завдані ворогом після 24.02.2022. Але сьогодні в Києва недостатньо сил, щоб змусити РФ заплатити за всіма рахунками. А наші західні партнери не ставлять собі такої мети.

У риториці Дональда Трампа та його соратників майже не зустрічається поняття "справедливість". Натомість згадуються "компроміси", на які мають піти обидві сторони: і агресор, і його жертва. Відповідно, завершення активних військових дій 2025-го означатиме, що на даному етапі справедливої розплати за російське зло так і не відбулося.

Зрозуміло, що за три роки українське суспільство втомилося від великої війни. У країні сформувався масовий запит на повернення до мирного життя. Але його часткове задоволення не усуне запит на справедливість, народжений в лютому 2022-го.

З перших моментів повномасштабного конфлікту між Росією та Україною його почали порівнювати з подіями Другої світової війни. Це не лише через те, що Друга світова є найзначнішою війною минулого століття, але й не через аналогії між сучасною Україною та Британською імперією восьмидесятирічної давності.

Ми постійно повертаємося до подій 1939-1945 років, іноді з нагоди, а іноді і без неї, адже вважаємо Другу світову війну символом боротьби за справедливість. Це є свідченням того, що зло не лише може, а й повинно бути покараним.

Адольф Гітлер ініціював агресивну війну в Європі, а зрештою покінчив із собою в берлінському бункері. Беніто Муссоліні, який був його спільником, закінчив свої дні повішеним на бензоколонці в Мілані. Німецькі генерали та високопосадовці, які служили фюреру, опинилися на лаві підсудних Нюрнберзького трибуналу. Мільйони звичайних громадян Рейху, які підтримували нацистський режим, зіткнулися з наслідками у вигляді зруйнованої та поділеної країни.

Протягом трьох років ці приклади вселяли у українців переконання, що жорстка кара за агресію є неминучою. Що зло обов'язково буде покаране. Усі ми прагнули вірити, що це – незмінні закони історії. Проте, при бажанні, в новітній історії можна виявити безліч контраргументів.

Розглянемо перше, що кидається в очі: підсумки Другої світової війни не стали безумовним свідченням перемоги справедливості. Після завершення конфлікту сталінський Союз не зазнав покарання за свої агресивні дії стосовно Польщі, балтійських країн та Фінляндії, а, навпаки, здобув статус одного з головних творців повоєнного порядку.

Замість цього, країна, що постраждала від радянської агресії - Фінляндія - на міжнародній арені була визнана агресором. Під час Паризької мирної конференції 1947 року фінським представникам було наказано виплатити Москві репарації на суму 300 мільйонів доларів за тодішнім курсом. Крім того, обмеження, накладені на фінські збройні сили, залишалися в силі до 1990 року.

Протягом кількох десятиліть після війни мир у Європі підтримувався завдяки несправедливим угодам. Прихильники "холодної війни" були готові протистояти комунізму лише в тих регіонах, куди СРСР не проник у 1939-1945 роках, зокрема в Туреччині, Греції та Західній Німеччині. Натомість країни, які під час Другої світової війни були окуповані радянськими військами, фактично вважалися частиною радянської сфери впливу.

Демократичний Захід без офіційних заяв фактично прийняв, що Кремль має право діяти в цих країнах на свій розсуд, а думка місцевих жителів не враховується.

Тому в 1956 році ніхто не відгукнувся на заклик угорців, які піднялися на боротьбу. А всього через три роки після подавлення угорського повстання президент Ейзенхауер прийняв у своїй резиденції генерального секретаря Хрущова.

У 1968 році ніхто не підтримав Чехословаччину. Проте всього через чотири роки після придушення "Празької весни" президент Ніксон здійснив офіційний візит до Москви.

Ніяких санкцій за агресивні дії під "залізною завісою" не було застосовано.

Проте в 1950-х та 1960-х роках СРСР не можна було назвати найжорстокішим чи найагресивнішим комуністичним режимом у світі. Лідерство у цьому відношенні належало Китаю під керівництвом Мао Цзедуна.

На совісті тодішнього Пекіна лежить наймасштабніший в історії рукотворний голод, який забрав від 20 до 40 мільйонів життів. Це також період жахів відчайдушної "культурної революції". Тисячі уявних "добровольців" були відправлені до Кореї. Беззахисний Тибет зазнав окупації та анексії. Мали місце дві спроби нападу на Тайвань. Розпочалася прикордонна війна з Індією. Пекін підтримував озброєних екстремістів в різних куточках світу, а концепція "народних воєн" призвела до масових кровопролиттів у Азії, Африці та Латинській Америці.

Як маоїстський Китай був покараний за те зло, якого він завдав людству? Ніяк.

Натомість 1971 року західні держави погодилися зробити КНР постійним членом Ради Безпеки ООН, відібравши це місце в Китайської Республіки на Тайвані. І мало хто, крім офіційного Тайбея, протестував проти такої кричущої несправедливості.

У 1950-х і 1960-х роках було проведено дві спроби покарати комуністичні агресивні дії в Азії, але жодна з них не досягла успіху.

Після вторгнення північнокорейських військ на територію Південної Кореї, США та їхні союзники спробували усунути північнокорейський режим, але змогли досягти лише короткочасних результатів. Через три роки вони відмовилися від цієї стратегії, призупинивши війну та змирившись із присутністю Кіма в Пхеньяні. Хоча в Сеулі це рішення сприймалося як несправедливе, представники Південної Кореї так і не підписали угоду про перемир'я.

Спроба покарати тоталітарний Північний В'єтнам за його агресивні дії проти південного сусіда закінчилася політичною та моральною катастрофою. Внаслідок тривалої війни комуністичний Ханой не лише домігся виведення американських військ з Республіки В'єтнам, а й захопив і анексував цю країну, ігноруючи при цьому Паризьку мирну угоду.

На додачу північно-в'єтнамські комуністи зуміли продати світовій спільноті власне трактування війни, де роль агресора дісталася США, а завоювання сусідньої держави стало справедливою "національно-визвольною боротьбою".

Незважаючи на те, що з такою версією навряд чи погодилися б сотні тисяч втікачів, які опинилися на човнах, рятуючись від комуністичних військ після їхнього захоплення Сайгону, варто зазначити, що близько 200 000 з них не змогли досягти інших берегів і загинули в морських глибинах...

Після трьох років масштабного конфлікту українці часто висловлюють невдоволення стосовно несправедливості навколо. Проте така ситуація не виникла сьогодні чи вчора. Протягом XX століття агресивні дії часто залишалися безкарними, а жертви насильства не тільки залишалися без допомоги та підтримки, але й втрачали шанси донести до світу своє бачення справедливості.

Ймовірно, це головний урок, який варто засвоїти співвітчизникам.

Чи повинен Київ втратити надію на справедливе завершення російсько-українського конфлікту? Чи слід відмовитися від бажання покарати РФ за всі ті страждання, які вона завдала нашій нації? Однозначно, ні. Проте, досягнення повної справедливості є амбітною метою, реалізація якої, ймовірно, не відбудеться найближчим часом.

А зараз для нас актуальніше завдання-мінімум: зберегти українське уявлення про справедливість і не дати йому зникнути зі світового порядку денного. Для цього Україна має відстояти свою державність та суверенітет - але це не єдина умова.

Навіть якщо Києву доведеться вдатися до якихось компромісів з агресором, світ не повинен забути про те, що Москва - агресор. Якщо росіяни контролюватимуть частину української території, світ не повинен забути, що ці землі незаконно захоплені Росією. І якщо повоєнні вибори змінять наш політичний ландшафт, не можна допустити, щоб якась "Українська мрія" спробувала звинуватити в усьому попередників і зняти з РФ відповідальність за воєнну агресію, як це вже відбувається в Грузії.

Безумовно, збереження українського сприйняття справедливості не є запорукою того, що російський уряд зрештою відповість за свої злочини проти нашої нації. Проте, якщо Україні не вдасться досягти базового рівня рішення, то реалізація більш амбітної мети залишиться неможливою.