Остання бойова операція Героя України підполковника Дениса "Flash" Василюка.

Підполковник Денис Василюк, відомий під позивним Flash, востаннє піднявся в небо на винищувачі Су-27 рік тому. Його очікувала важлива місія над територією Харківщини.

Рік тому, 17 травня 2024 року, начальник штабу - перший заступник командира авіаційної ескадрильї підполковник Денис Василюк із позивним Flash востаннє піднімає у повітря винищувач Су-27. Попереду у нього відповідальна місія над Харківщиною. Відповідальна, як зрештою і всі попередні завдання під час повномасштабного вторгнення Росії до України.

Його останніми словами авіадиспетчеру стали: "Я танцюю", що на льотному жаргоні означає: "Я ухиляюся від ракет". Потому зв'язок обірвався назавжди. Коли Дениса відшукали, його долоня все ще стискала кермо. До останнього він боронив повітряний простір України. Герою України назавжди 31...

Владислава Василюк - дружина загиблого льотчика. Вродлива і надзвичайно мужня. Така ж, як і її чоловік Денис. Впродовж цього року вона намагалася усвідомити свою втрату, осмислити жорстокість і несправедливість цього світу, війну. За її словами, втрата може викликати дуже різні емоції. У Владислави не діагностували депресію, але стан порожнечі, який з головою накрив її, став важким випробуванням. Попри біль, вона йшла вперед: записувала відеощоденник, у якому ділилася своїми емоційними переживаннями та порадами з оточуючими. В пам'ять про коханого вона пише книжку і щодня робить кроки для самовдосконалення у професії психолога. А ще - ділиться своїми спогадами та новими цілями...

Життя "раніше" та "пізніше"

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя багатьох українських родин на "до" і "після". Війна, наближення якої українці підсвідомо відчували, раптово стала реальністю. Цього дня Денис Василюк, який протягом 5 місяців реалізовував себе в цивільному житті у сфері IT, мав з'явитися до військкомату за викликом, але перші вибухи перекреслили його плани.

У той день він перебував у Миргороді разом із дружиною Владиславою. Новина про загибель бойових льотчиків та побратимів Олександра Оксанченка і Степана Чобану в перші дні війни глибоко вплинула на нього.

Олександр Оксанченко багато років був наставником для численних молодих пілотів. Його поважали та брали за приклад, а після його трагічної загибелі згадували як людину, яка втілювала честь і справедливість. Денис завжди дивився на нього з захопленням. Так само до Стефана Чобану ставилися молоді пілоти, адже він підтримував їх на старті кар'єри. Для Дениса вони обидва стали справжніми зразками для наслідування. Я мала невелике знайомство з Олександром Оксанченком - це була надзвичайно світла особистість. Його обличчя випромінювало доброту і шляхетність. Втрата цих двох людей стала важким ударом для багатьох товаришів. Денис не міг знайти слів, щоб описати свій біль. Я пам'ятаю, як мене трясло від переживань, і його сльози. – згадує його дружина.

Денис вирішив знову стати на захист, але ще п'ять днів залишався поряд із дружиною. Він намагався знайти безпечне місце для своєї коханої.

5 березня 2022 року Владислава разом із подругою вирушила до Варшави, тоді як Денис відправився в Івано-Франківськ, щоб відновити свої навички пілотування. Перед тим, як розлучитися, вони провели кілька хвилин наодинці, усвідомлюючи, як непередбачуваним стало їхнє майбутнє.

"Я не забуду нашу останню зустріч перед його від'їздом. Я заглядала в його очі, сповнені рішучості, і повторювала: 'Деня, я знаю, що ти добрий, але це війна, і тут або ти, або тебе'. Ці слова він часто згадував - вони стали його підтримкою та натхненням," - ділиться Владислава.

Їхня наступна зустріч відбулася лише в травні. Десять днів у Львові стали для них коротким втечею від жорстокої реальності війни. Подружжя намагалося уникати розмов про конфлікт, хоча його відгомін відчувався скрізь.

"Ми прагнули провести ці дні без відчуття війни, хоча вона оточувала нас всюди, у кожному русі та кожній мовчазній миті," - згадує дружина.

У літній період вона відвідувала чоловіка під час його коротких відпусток, але восени зробила вибір повернутися в Україну, оскільки розлука завдавала їй великого болю.

Пізніше Дениса перевели до Миргорода, де він проводив значно більше часу. Проте, незважаючи на всі зміни, 24 лютого залишилася тією важливою датою, що стала рубежем у його житті - моментом, коли все розділилося на "до" і "після".

Денис свідомо залишався в Україні для збройної боротьби

Навіть у Польщі Владислава не могла відірватися від думок про Україну. Вона безперервно оновлювала новинну стрічку, і відчуття страху та занепокоєння ставали все більш інтенсивними.

"Я перевіряла новини кожні десять хвилин. Спочатку - навіть щохвилини. Це було надзвичайно страшно. Крім того, моя мама в той час була в лікарні в Києві, і це додавало ще більше занепокоєння," - згадує дружина.

Після смерті Дениса з'ясувалося, що один з пілотів намагався попередити його про неминучість вторгнення.

"За тиждень до початку повномасштабного вторгнення один із пілотів підійшов до нього і сказав: 'Забирай сім'ю та виїжджай, адже вторгнення вже неминуче.' Денис усвідомлював ситуацію і морально готувався до можливих труднощів, але дружині про це не розповідав," - ділиться його дружина.

Денис свідомо обрав залишитися в Україні, оскільки вважав, що спостерігати за війною з відстані — це неприйнятно. Його принципи та почуття справедливості не давали йому можливості ухилитися від боротьби. Коли він вирішив знову стати частиною Збройних Сил України, для його дружини це не стало шоком. Вона підтримала його рішення.

Кожного дня Денис Василюк піднімав свій літак у небо, щоб здійснити бойове завдання. Він не розповідав про деталі своєї служби, намагаючись зберегти спокій для своїх близьких. Після повернення він зазвичай писав щось схоже на: "Я вдома" або "Все гаразд".

Особливу роль в історії його служби відіграла операція, що стосувалася звільнення острова Зміїний. Денис не розповідав багато, але його погляди красномовно свідчили про те, наскільки ризикованими були ці місії. Кожен виїзд міг стати фінальним...

Врешті-решт, операцію було успішно завершено. Денис відчував гордість за те, що його підрозділ успішно виконав поставлену задачу. За участь у визволенні острова Зміїний він отримав орден "За мужність" III ступеня. Пізніше він удостоївся звання повного кавалера цього ордена.

Остання вечірня мить, незвичайні символи та фінальний злет.

Цей період є особливо важким для родин наших героїв. В моменти, коли вони не виконують бойові завдання, відбуваються короткі, але дуже очікувані зустрічі. 15 травня 2024 року Денис зміг приїхати до своєї коханої всього на дві години.

"Часу було обмаль, адже отримали інформацію про загрозу ракетного удару. Ми провели ці дві години разом: він прийняв душ, ми обнялися, а потім мали глибоку і щиросердну розмову", - згадує дружина.

У цей день Денис ділився своїми намірами повернутися до Миргорода 17 травня, незважаючи на те, що обстановка на Харківському фронті була надзвичайно небезпечна. Його дружина намагалася відговорити його від цього рішення, але він залишався рішучим.

"Я чітко згадую, як промовила до нього: 'Може, краще утриматися? Це ризиковано'. А він мені відповів: 'В Україні немає абсолютно безпечних місць'. Ці слова я запам'ятала на всі 100%," – ділиться дружина.

16 травня 2024 року він відправився на нову військову місію.

"Кілька днів перед його трагедією мій новий фотоапарат несподівано зламався. Це видавалося дивним, наче якась невідома енергія передбачала майбутнє... Хоча я зазвичай не вірю в прикмети, тоді відчуття не обіцяло нічого поганого. 16-го числа ми спокійно спілкувалися через відеозв'язок. Я в той момент була в Києві, поїхала з нашим другом Олегом, щоб полагодити фотоапарат. Ми були справжньою командою - як Гаррі Поттер, Герміона і Рон. Взаємна підтримка та дружба завжди були з нами," - пригадує Владислава.

Того вечора Денис, як завжди, надіслав повідомлення своїй дружині: "Моя любов", на що вона відреагувала: "Назавжди". Він у відповідь написав: "І навіть більше". Ця традиція виникла ще у 2016 році. Він використовував ці слова, щоб заспокоїти і себе, і свою кохану. Завжди додавав: "До завтра", немов це слугувало запевненням, що все буде в порядку.

"Колись я подарувала йому браслет із символом нескінченності. Він завжди носив його під час польотів. Якось забув одягти і страшенно хвилювався, але політ пройшов успішно. Він щиро вірив у такі речі - не забобони, а особливі ритуали. Наприклад, пілоти не кажуть "останній" - лише "крайній". Денис завжди мене виправляв, і це увійшло у мою звичку", - поділилася Владислава.

Того вечора, 16 травня 2024 року, подружжя листувалося до першої ночі. Вранці Денис Василюк вирушив на завдання на Харківському напрямку. І успішно його виконав - скинув дві бомби й захистив піхоту. Піхотинці пізніше написали дружині: "Якби не він, ми загинули б". У нього було шість секунд, щоб відвернути літак і врятуватися. Але він завершив місію. Бо він жив небом, своїм покликанням. Мріяв пролетіти над звільненим Кримом і махнути крилом своїм батькам.

Ранок 17 травня 2024 року видався для Владислави Василюк несподіваним - її друг Олег завітав раніше, ніж вона очікувала. Це її здивувало. Він попросив зателефонувати до мами. В слухавці пролунала страшна новина: "Дениса збили. Але є надія, можливо, він ще живий, його зараз шукають..."

Цей момент став найстрашнішим у моєму житті. Все, що відбувалося далі, здавалося розмитим, немов у тумані. Проте саме ця хвилина - безмірне очікування і невідомість - залишилася найгострішим болем. Ці години стали справжнім випробуванням не лише для моєї свідомості, а й для тіла.

"Моє тіло реагувало дивним чином – здавалося, ніби я раптово втратила 3-5 кг. Я не могла їсти, прагнула прийняти ліки, але мій організм відкидав їх," – ділиться своїми переживаннями дружина.

Незабаром до Києва прибув автомобіль, щоб забрати її. Перед тим, як сісти в машину, вона отримала телефонний дзвінок — на лінії був командир бригади:

Із цього моменту її життя остаточно розділилося на "до" і "після".

"Мені здавалося, що разом з Денисом відійшла в небуття частинка моєї душі," - відверто говорить його дружина.

Не зважаючи на втрату, вона не впала у відчай, а вирішила й далі жити, прагнучи нових звершень на честь пам'яті своєї коханої.

Рік після втрати: спогади, подорож і потужність підтримки

Коли Денис загинув, Владислава усвідомила свою нову місію - світ має знати про нього.

"Протягом трьох років, поки він боровся на фронті, я залишалася в тіні. Батькам не можна було нічого повідомляти – вони не здогадувалися, що їхній син виконує важливу місію. Я також не мала права ділитися цими відомостями, адже вони могли потрапити не в ті руки. Але після його загибелі я вирішила: "Хай буде досить". Світ повинен дізнатися про його подвиги", - ділиться роздумами його дружина.

Денис був не лише Героєм України, а передусім - людиною з великої літери. Саме це Владислава прагнула донести. Попри біль, вона почала вести відеощоденник. Це стало способом осмислення втрати, терапією і допомогою для інших, хто переживав подібний біль.

"Навіть у часи воєнних дій та надзвичайних ситуацій тема втрат залишається часто непоміченою. Я прагнула продемонструвати, що горе можна відчувати інакше, і що не варто приховувати свої емоції," - підкреслює вона.

За цей рік Владислава здобула магістерський рівень із психології, продовжила навчання з гештальт-терапії та вже працює практикуючим психологом, допомагаючи людям впоратися з втратою та кризами.

Разом із друзями вона створила колажі та розмістила їх в улюблених місцях Дениса - один навіть потрапив до Німеччини, а ще один підняли на Говерлу.

Зараз вона займається написанням книги, хоча повернення до цих спогадів дається їй морально нелегко.

"Цей рік став найдинамічнішим у моєму житті. Це дало мені можливість не зосереджуватися на смутку," - ділиться своїми думками дружина.

Щоб залишатися поруч хоча б у спогадах, Владислава подорожувала містами, де вони були разом.

"Наприклад, у 2017 році в Одесі ми повісили замочок із нашими ініціалами. Коли я його знайшла через 7 років, це було щось дуже тепле, важливе", - розповідає вона.

Вона також реалізувала одну з їхніх спільних мрій – побачити океан. Напередодні своєї смерті Денис підготував останній сюрприз для дружини на її день народження, який вони планували відзначити разом у вересні: оплатив поїздку на Мадейру. Владислава вирушила в цю подорож після його втрати...

"Мені здавалося, що тепер він сприймає світ так, як це роблю я," - розповідає дружина.

Ключовим аспектом у процесі її відновлення виявилося середовище.

"Не можна закриватися в собі. Не має бути соромно просити допомоги", - наголошує вона.

Дійсно, з того часу, як Денис пішов з життя, вона не відчувала самотності жодного дня до 40-го дня - її підтримували друзі і рідні.

Віра, цінності та невичерпний приклад Дениса.

Попри поширену думку, що час лікує, Владислава бачить цей процес інакше.

"Час не приносить зцілення. Втрата Дениса залишила велику рану. Згодом вона стає шрамом. Біль ніколи не зникає, проте змінюється на щось інше," - підкреслює дружина.

Найскладнішими виявилися зимові дні 2024-25 років, коли сім'ї збираються разом. Сповнена сумнівів, Владислава вирушила на Балі, просто купивши квиток до незнайомої країни. Саме там сталася аварія, яка змінила її життя.

"Першою думкою було: 'Чому не на смерть?' Коли я перебувала в лікарні, помітила число 17 - улюблене число Дениса. Це здалося мені знаком, що він поруч", - ділиться дружина.

Тоді вона приймає рішення діяти. З головою занурюється в навчання, роботу та несе пам'ять про Героя.

Денис ніколи не сумнівався у здобутті перемоги. Він оздоблював прапори написами: "Разом до перемоги" та "Будь собою" - ці девізи стали відображенням його особистих принципів. Його віра була твердою та непорушною.

"Хто, як не я?" - невпинно промовляв він.

Денис був людиною честі, і знайомство з ним стало для молодої дівчини справжнім подарунком долі.

"Я вдячна всесвіту, що зустріла Дениса. Попри те, що сталося, я пишаюся знайомством із такою людиною. Він володів рідкісними рисами характеру, які вирізняли його серед інших. Його побратими досі згадують, як він урегульовував суперечки, залишаючись спокійним і дипломатичним. Він був працелюбним - брався за найскладніші місії, виконував їх до кінця. За 29 років свого життя не зустрічала нікого з таким характером і такими рисами. І говорю це не як його дружина, а просто як людина. Ми були разом 9 років. 9 щасливих років, якби не війна", - зізнається Владислава.

Його ім'я залишилося в пам'яті багатьох. Навіть після смерті Денис надихає і показує, що справжня сила людини - у її принципах та незламному дусі.

"Після його загибелі мені писало багато людей, навіть підлітки. Вони плакали, складали оповідання про нього, надихалися його історією. Писали, що хочуть стати льотчиками, як він", - підсумувала дружина.

Світлана БОРИСОВА, спеціально для Укрінформу,