Вшанування пам'яті журналіста, майора Дмитра Богуславського.

Випускник історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка трагічно загинув під час виконання бойового завдання 15 листопада.

"Він був справжнім українцем. Розважливим, спокійним, усміхненим. А ще - винятково порядним і обов'язковим. Він не мав ворогів, окрім одного - потворного "руського міра", який знищує все людське довкола", - так на сумну звістку про загибель на фронті майора ЗСУ Дмитра Валентиновича Богуславського, який служив у 48-ій окремій артилерійській бригаді, відгукнувся викладач Інституту журналістики Дмитро Олтаржевський.

Дмитро Богуславський з'явився на світ 5 червня 1975 року. Його мати оточувала найстаршого сина увагою та ніжними колисанками. Пані Марія Гармаш згадує, як у дитинстві Дмитро міг зупинитися біля мурашки на тротуарі і запитати: "Як тебе звати, маленька комашко?" А якщо зустрічав інших дітей, то неодмінно прагнув їх обійняти.

Коли синові виповнився один рік, мати змушена була повернутися на роботу, тому їй довелося віддати малюка до дитячого садка. З самого початку хлопчика вразила чарівна мелодія піаніно, коли вихователька підійшла до інструмента і зіграла кілька нот.

Коли через три роки народилася сестричка, він вже активно допомагав у її догляді. "Мій маленький розумник з великою ніжністю розважав сестричку, співаючи їй пісеньки та розповідаючи вірші, завдяки чому я могла безтурботно вибігти в магазин", - ділиться спогадами жінка.

Мати про малого сина склала вірш, який завершувався словами: "...наш меткий, хоробрий, // Невгамовний, чесний, добрий, // Справедливий войовник - // Дмитрик, славний захисник!"

З раннього віку Дмитро мав пристрасть до жартів і веселощів. Проте трагічна втрата сестрички, коли хлопець навчався в третьому класі, глибоко вразила його родину.

За свідченням матері, Дмитро володів природною здатністю до навчання. Проте він відзначався не лише здібностями, а й надзвичайною старанністю та наполегливістю, доводячи все до досконалості. Завжди ставився до своїх обов'язків із великою відповідальністю.

Закінчив школу, Стрітівську кобзарську школу, історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка - все це було його вибором життєвого шляху.

"І так багато різних сумних і веселих картинок на цьому шляху, та завжди він був захисником і помічником, - згадує мати. - Коли з нашим найменшим Данилком була біда, Дмитро взяв у Стрітівці академвідпустку, аби доглянути господарство і менших Яринку та Устимка - і справився із цим завданням на відмінно".

На фінальному році свого навчання Дмитро познайомився з коханням свого життя — Людмилою Кубарич, яка згодом стала Богуславською. Вони чудово доповнювали одне одного: Дмитро був спокійним і обдуманим у своїх діях, тоді як Людмила відзначалася практичністю та вражаючими організаторськими здібностями. Разом вони працювали в журналістиці, але їхнє щасливе життя раптово обірвалося, коли важка хвороба забрала Людмилу у віці 43 років. Дмитро залишався з нею до останнього моменту, підтримуючи її в хоспісі, де вона померла у нього на руках. Після цього Дмитро взяв на себе відповідальність за виховання їхнього підлітка-сина.

"Початок 2016 року був феєричним, - згадував чоловік. - Львів, Тернопіль, Моршин, Медобори, Туніс... Завжди в оточенні друзів, як це любила і вміла створити Люда. Хто ж міг подумати, що для нас це не просто 2016-й, а двадцятий і останній наш спільний земний рік..."

Журналістка Ліна Тесленко, яка працює в Національному музеї Голодомору-геноциду, ділиться спогадами: "Я давно знайома з Дмитром - ми познайомилися ще під час його роботи в пресслужбі Міністерства з надзвичайних ситуацій, з яким наш новинний відділ активно співпрацював. Дмитро був справжньою знахідкою для будь-якої пресслужби. Якщо йому потрібно було щось надрукувати, то легше було просто це зробити, ніж пояснювати, чому це не підходить або чому це не зацікавить читачів. Відмовити Дмитрові з його чарівною усмішкою було практично неможливо. Тож ми публікували всі ті інструкції з пожежної безпеки для новорічних свят чи рекомендації щодо використання обігрівачів, які, напевно, ніхто так і не читав. Згадуючи про це, я усміхнулася, адже це був час, коли війни не було, і всі були живі".

Колега з Державної служби України з надзвичайних ситуацій Ірина Савіна поділилася спогадами про Дмитра, якого вважала найкращим професіоналом серед усіх, кого їй доводилося знати. Він обіймав посаду заступника керівника пресслужби. Ірина згадала один випадок, коли привезла на церемонію нагородження першокласницю Марійку, яка виявила неймовірну хоробрість, рятуючи свого друга на льоду. Вона знайшла палицю і витягнула його з ополонки, коли інші були в паніці. Увечері Дмитро особисто подбав про воду та їжу для сміливої дівчинки. "А потім більше години слухав, як маленька Марійка декламувала всі віршики, які знала, і ділилася своїми дитячими думками. Я тоді була вражена - така відповідальна посада, а він залишався таким людяним", - зізналася Ірина.

Кілька років до Великої війни Дмитро Богуславський був керівником Журналістського фонду Національної спілки журналістів України. Відразу після початку повномасштабної російсько-української війни пішов захищати свою країну добровольцем. Маючи вищу освіту й офіцерське звання, майже по блату записався у військову частину і воював з перших днів.

Журналістка Наталія Калініченко випадково натрапила на нього в Сумщині. У 2022 році вона активно шукала інформацію про підрозділи, які звільняли регіон та захищали його кордони протягом року. Під час підготовки нового матеріалу для газети "Захисник Сумщини" Наталія запланувала зустріч з командиром одного з підрозділів, що дислокувався в Краснопільському районі. Вони зателефонували один одному та узгодили час для зустрічі.

"Я чекаю в зазначеному місці, адже не знаю цього командира в обличчя. Спостерігаю. На зустріч наближаються двоє військових. Придивляюсь, і раптом помічаю, що один з них - Дмитро!" - ділиться Наталія.

Богуславський, перебуваючи поруч із командиром, суворо дотримувався субординації і неодноразово наголошував, що тепер він не журналіст, а керівник кулеметного взводу.

Дмитро просив не писати про нього і не публікувати нічого на Facebook. Він мав справу з облаштуванням позицій на кордоні, копаючи окопи та вживаючи різні заходи для захисту. У приватному спілкуванні, коли знайомі запитували про можливість відвідати його на позиціях, він відповів: "О-о-о... Зараз мені зовсім не до гостей(( І тим більше до дорогих і близьких... Я навіть до зустрічі з ворогами не готовий, постійно щось потрібно робити, то тут, то там, то те, то се... Будівництво, воно таке)). Краще вже по снігу, коли все нарешті закінчиться))".

Через деякий час частину перевели в інше місце. Дмитро зателефонував і попросив Наталію Калініченко: "Зберігай все що пишеш, бо як наші діти дізнаються про те, що ми пережили".

Про загибель Дмитра Богуславського - офіцера Збройних Сил України, керівника Журналістського фонду Національної спілки журналістів України - на Південному фронті 15 листопада 2024 року повідомив Максим Степанов.

Неможливо залишитися байдужим, читаючи звернення матері до своєї загиблої дитини, сповнене сліз.

"Синочку-соколику. Мій мудрий, мій розважливий Дмитрику! Перед очима наче весь час прокручується фільм нашого життя, де ти всіх об'єднував, тихо всім допомагав і ненав'язливо радив. (...) Пам'ятаю твою радість приїзду до мене, коли ти не тільки старався щось допомогти, а й радів моїм мальвам, моєму молодому садочку, який я ростила для вас. Ти добре запам'ятав мою маму, твою бабусю Уляну і її розповіді про долю нашого роду, ти найкраще розумів мене в будь-якій ситуації" .

Пані Марія, матір численних дітей, завжди була на стороні патріотичних ідеалів своїх нащадків. Її серце наповнене болем за Дмитром: "Я прощаюсь з ним, розплакавшись і з гіркими думками, що не покидають мою голову. Не можу прийняти цю жахливу реальність, але змушена змиритися з нею. Вся Україна занурюється в океан страждань і сліз, наші діти віддають свої життя за правду. Тому ми не можемо дозволити собі відчай, - стверджує пані Марія Гармаш, мати Дмитра. - Незалежно від обставин, ми повинні триматися правди, адже без неї наше існування втрачає сенс. Врешті-решт, "тільки той, хто витримає до кінця, знайде спасіння".

Родина, друзі та побратими прощалися з Дмитром Богуславським у Києві, в Михайлівському соборі, 24 листопада. Офіцер ЗСУ знайшов вічний спочинок на Алеї героїв у Лісовому кладовищі столиці. Він спочиватиме поруч зі своїм молодшим братом Данилом Мельником, який загинув у боях під Іловайськом і знову взявся за захист України під час повномасштабної війни, віддавши своє життя у бою під Бахмутом 10 травня 2023 року.