Партія уникальників

Багато людей вважають, що конфлікт сприятиме зміцненню українських "яструбів".

Це підкреслює популярність Валерія Залужного і Кирила Буданова. Кількість ветеранів в нашій країні залишається значною. Існує пряма та відкрита загроза з боку Російської Федерації. Зрештою, це підтверджує той факт, що на четвертому році повномасштабних військових дій найбільший рівень довіри спостерігається саме до Збройних сил України.

У ситуації, коли більше мільйона осіб в країні вдягають військову форму, цей розвиток подій дійсно виглядає реалістично. Кожен публічний волонтер або медійний експерт у військовій справі, теоретично, може спробувати свої сили в політиці. Проте в нашій країні існує велика проблема, яку ми не помічаємо.

Це партія ухилянтів.

Не всі чоловіки, що залишаються у тилу, належать до цієї категорії. Деякі з них працюють у сфері оборони, інші забезпечують функціонування критично важливої інфраструктури, а деякі стоять на обліку, чекаючи своєї черги на мобілізацію. Проте, є шість мільйонів осіб, які вирішили не повідомляти свої дані ТЦК. Ця статистика чітко демонструє, що ухилянтів значно більше, ніж тих, хто служить у війську. Для них мобілізація є серйозною загрозою, і ця ідентичність має для них більше значення, ніж регіональні чи мовні відмінності. Вони мають потенціал стати електоральною групою, яка також висуває запити на цінності. Вони прагнуть відчувати себе носіями норми.

Людина є істотою, яка не завжди діє раціонально, а скоріше прагне виправдати свої дії. Спочатку вона обирає певну модель поведінки, а потім намагається знайти для неї логічне пояснення. Тому основне запитання для тих, хто ухиляється від відповідальності, полягає в пошуках самовиправдань. Кожен прагне знайти гармонію з власною совістю і відчути себе не винятком, а частиною загального порядку.

Вони не мають шансів вписатися в етичний стандарт воєнного часу. Коли весь накопичений цивілізацією культурний багаж свідчить, що захищати країну від вторгнення - це правильно. Тому вони ховають переляк і фрустрацію за агресією. А заразом - займаються пошуком виправдання, яке має пояснити, чому вони можуть дозволити собі не вдягати піксель.

Ми постійно спостерігаємо їхні аргументи в соціальних мережах. Вони стверджують, що воювати мають право лише поліція, депутати та чиновники. Звинувачують державу, командирів та низькі зарплати у провалах мобілізації. Кожного разу вони висувають вимоги, спершу пропонуючи відправити на фронт когось іншого. Кожен прагне відчути, що знаходиться на правильному боці історії, тому й формують свою стратегію на основі самообгрунтування та відповідних звинувачень.

"Партія ухильців" значно перевершує будь-яку можливу "партію яструбів". Вже триває боротьба за її підтримку та відданість.

Олексій Арестович надає їй рекомендації щодо того, як реагувати на ветеранів, якщо вони почнуть піднімати незручні питання. Дмитро Гнап запевняє, що сучасні бойові дії не вимагають значної кількості військовослужбовців. Тим часом Олексій Гончаренко пропонує замінити мобілізацію на добровільний набір, оскільки також прагне отримати свою частку від цього електорального пирога.

Якщо ви хочете очолити соціальну групу, спершу ви повинні відпустити їй гріхи. Ті, хто заграють із партією ухилянтів, дарують пастві рятівне самовиправдання. Вони підміняють причину і наслідок - щоб поставити ухилянта на п'єдестал і перевдягнути його в біле. Вони мовчать про те, що бусифікація стала реакцією на неготовність людей реагувати на повістки. Натомість запевняють своїх клієнтів у тому, що проблема не в їхньому небажанні чинити правильно, а в Інших. У тих, хто надсилає їм повістку. У тих, хто перевіряє документи на вулиці. У тих, хто каже, що примусова мобілізація є безальтернативною на війнах такого масштабу.

Соціальна група набуває чітких рис, коли в її межах з'являється "чужий". Для особи, яка відчуває страх перед формою, роль "чужого" можуть виконувати різні особистості та явища. Це можуть бути територіальні центри комплектування, військові, які відзначають брак людей на фронті, або політики, що закликають до відмови від миру за будь-яку ціну. Урешті-решт, присутність порядку денного "суверенітету" та концепції збройного опору агресору також формує це сприйняття.

Партія ухилянтів хоче почуватися носієм правильної життєвої стратегії. А тому вона дрейфує до знецінення тих, хто вчинив інакше. В результаті люди у формі отримують ярлики. "Будує кар'єру". "Шукає чоловіка". "Ряджений". "Пішов по гроші". "Хоче в політику". Фронтовий досвід дає легітимність, на яку ухилянт претендувати не може - а тому намагається знецінити будь-якого опонента в пікселі. Позбавити морального права. Відмовити в легітимності. Опустити до свого рівня. Рано чи пізно знайдуться ті, хто не згидує відреагувати і на цей політичний запит.

"У державі — тиранія". "Ветерани неадекватні". "Армія використовує живу силу". Будь-яке з подібних висловлювань беззаперечно свідчить про те, що його автор намагається виправдати власну позицію. Насправді, це просто набір виправдань, якими підкріплюється думка, що країна не варта його захисту, армія — його зусиль, а військові — його служби.

Багато хто в партії ухилянтів покладав надії на Дональда Трампа. Його обіцянки закінчити війну вселяли в них надію. Якби бойові дії стали на паузу, це дало б їм шанс протиставляти свій "гуманізм" яструбиній позиції "партії суверенітету". Саме тому вони так завзято аплодували власним очікуванням від його президентства. Трагедія ухилянтів у тому, що на перемир'я не згоден Кремль - і це позбавляє їх можливості оголосити себе прихильниками "поганого миру".

Є чимало таких осіб. Вони здатні створити політичну кар'єру і провести свою фракцію в парламент. Вони готові слідувати за тими, хто обіцяє їм легкий вихід із ситуації. За тими, хто представить іншу моральну платформу. За тими, хто надасть їм можливість відчувати себе вищими за інших. За тими, хто дозволить їм вважати себе переможцями, а не тими, хто програв. І вже зараз можна помітити, як політики починають пропонувати їм свої послуги.