Первый эмигрант. Украинец, избежавший преследования со стороны киллеров, в 1865 году отправился в Соединенные Штаты и сыграл важную роль в приобретении Аляски.
В останні десятиліття 19 століття на центральній вулиці Сан-Франциско, Market Street, група злочинців пограбувала перехожого, забравши у нього зразки золотих самородків з Аляски. Постраждалим виявився уродженець Київської області, якого звали Агапій.
Поважного віку, із сивою бородою, високою хутряною шапкою на голові, він показав репортеру Ірвіну Томпсону носовичок з плямами крові, що залишились від бійки з нападниками.
"Після цієї крові до США з Аляски привезли $300 мільйонів золотом", - розповідав Агапій на каліфорнійських холмах у своєму хуторі, який він назвав "Україна".
"На думку видання The Epworth Herald у 1914 році, уряд повинен надати йому пенсію як вияв визнання його зусиль."
Якщо спиратись на доступні документальні свідчення, Агапій Гончаренко - перший достеменно відомий українець-емігрант у США. Згадки про нього в американських ЗМІ з'являються з 1865-го, коли він провів на Мангеттені небачену для Нью-Йорка православну месу.
Його справжнє ім'я - Андрій Онуфрійович Гумницький. Він з'явився на світ у 1832 році та походить з роду Богунів. Працював канцеляристом у митрополита Філарета в Києві. Крім того, він був таємним опозиціонером при посольській церкві в Афінах.
Ховаючись від царських агентів, Гончаренко прибув у порт Бостона 1 січня 1865-го, незадовго до замаху на Авраама Лінкольна. Заснував у Сан-Франциско газету "Alaska Herald" із додатком "Svoboda". Листувався з урядовцями США. Захищав права алеутів. Фігурував як "наклепник" у колонках, що їх сьогодні назвали б антикризовим піаром в інтересах великого бізнесу.
У американських ЗМІ Агапій поставав у різних образах. Він був представлений як київський козак, шанувальник Герцена, а також послідовник Толстого. Його описували як контрабандиста, пропагандиста, шахрая і державного діяча. Він старався донести до американців важливість придбання Аляски. Також його називали відлюдником, апостолом свободи, а за його голову готові були заплатити п’ять тисяч рублів.
У засобах масової інформації Агапія описували як "росіянина", проте у своїх візитівках і листах він підписувався як "Ukraina, Hayward, California, U.S.A.". У 1894 році в Коломиї була опублікована книга "Споминки українського козака-священника", яка завершувалася такими словами:
"Моя рідна Україна, колиска козацтва, як фенікс, відродиться для благополуччя людей, для вічної справедливості та свободи. Поляки спалювали нас живцем, а тепер це роблять москалі; незабаром весь світ підніметься: знищити і великих, і малих, і ім'я московське - варварів-людожерів, з лиця землі. З цією вірою я востаннє закрию свої очі і піднімусь на віки."
Дослідивши відкриті архіви Бібліотеки Конгресу та ЦРУ, "Українська правда" представляє історію особистості, яку у 1965 році в американському Сенаті визнали "найзначнішим політичним емігрантом, який коли-небудь прибував до Сполучених Штатів з України".
1853 року разом із пам'ятником Володимиру Великому в Києві відкрили Миколаївський ланцюговий міст. На освяченні грандіозної споруди, що поєднала два береги, був присутній молодий Андрій Гумницький.
Нещодавній бурсак із атестатом богослова пізнав недосконалість буття, щойно потрапивши на службу в Києво-Печерську лавру. Сорок років по тому на горі, що височіє над затокою Сан-Франциско, він згадував той досвід:
"Куди ж я потрапив? Які це святині, за що і чому добрі працьовиті люди у світі жертвують свої гроші цим ченцям? Чи на розваги та гріховні втіхи?"
Ще в дитячі роки Андрій захоплювався вегетаріанством і сироїдінням, але на дніпровських кручах це ледь не стало для нього випробуванням. Монахи сміливо вживали їжу "навіть увечері", а це дійство вони іменували "пити чай" — разом із "поросятами та карасятами".
Уживали пунші. "Сливянки, орабиновки, малиновки — скільки ж їх назв! — дивувався він. — У шафах, де зберігалася одежина, влаштовували ліжка, і часто я ставав свідком того, як ченці тримали зачинених жінок у своїх келіях для задоволення своїх пристрастей".
Від загибелі у безодні дипломованого теолога врятував митрополит Філарет, що очолював Київську та Галицьку митрополію. Він взяв обдарованого юнака до своєї канцелярії та призначив його книгодержцем. Щоб не розгнівати мудреця, Андрій дотримувався чистоти душі й тіла. Він уникав, за його словами, "цибулі, оселедців та інших неприємних запахів"; не вживав "ані горілки, ані нічого, що могло б викликати неприємні асоціації".
Канцелярист набирався знань та сумував від того, як легко інші вибиваються в люди. До прикладу, шевця Філька Ковальчука з Подола, який "ледве грамоту слібізував", тільки через його бас посвятили в ієродиякони, назвавши Флавіаном. Завдяки вмінню "здорово кричати" він збирав у церковну касу три тисячі рублів на рік. "Якби Філько не бас, то він би свині пас", - казали на Подолі.
Андрій Гумницький складав моральні звіти навіть для монархів. Під час еміграції він нагадав, що під час Кримської війни цар Микола звернувся до Лаври за позикою в п'ять мільйонів рублів, включаючи срібло та золото. Однак, не дочекавшись завершення війни, він помер від отруєння.
Восени 1857 року, коли Київ відвідав син покійного Олександр разом із дружиною, митрополит вручив новому імператору "писульку батька". Проте Олександр відповів: "Цю записку написав не я". Філарету врешті-решт вручили лише діамантовий орден, скарбнику Лаври – митру, а канцеляриста Гумницького залишили наодинці з нерозв’язаним питанням: "Де ж справжня правда і милосердя?!".
1857 року Андрія Гумницького відправляють до посольської церкви в Грецію, де, за його спогадами, "аттична сіль посолить добре на весь вік".
У Афінах він занурюється в грецьку мову та починає мислити в філософських категоріях. Надсилає свої матеріали до редакції лондонського "Дзвону". Згодом обере псевдонім "Агапій Гончаренко", під яким і продовжить своє життя в еміграції.
У кінці 1800-х років кілька американських газет опублікували нарис під назвою "Ціна за його голову". Журналіст Вілл Клеменс з видання The Globe-Democrat розповідає про драматичну подорож старшого "російського вигнанця" Агапія, який став мішенню для небезпечних найманців. Його історія нагадує біблійні оповіді про втечу та порятунок.
Резиденція людини, яку "знають і бояться тирани Росії", була розташована за 20 миль від Сан-Франциско. Старий вже багато років жив із дружиною в безлюдному місці біля містечка Гейвард. Туди можна було потрапити гірською дорогою під потужними вітрами, "навколо безплідних хребтів, повз похмурі яри, що позіхають далеко під ними".
"Якщо досліднику вдасться відшукати правильний маршрут, йому буде справжнє щастя," - підкреслив Клеменс.
Отець Гончаренко володів п'ятдесятьма акрами землі на пагорбі з краєвидом, що "міг би потішити серце Бірштадта". Мав "одноповерховий котедж" білого кольору з написом "Свобода" на фасаді. Прибудовану кухню та фруктовий сад.
Клеменс ділився інформацією: Агапій втратив прихильність влади під час свого перебування в Афінах. Ведучи переписку з редакцією опозиційного видання "Дзвін", Гончаренко акцентував увагу на зловживаннях у православній церкві.
Правдоносця випадково викрили в 1860 році. Один із свідків помітив, як священник надсилає лист в Англію, і сповістив про це російського посла. Опозиціонера заарештували та доставили з Греції до Константинополя, але небайдужі люди допомогли йому втекти до Лондона.
"Втік на вічну і святу волю, козакувати на весь мій вік!" - згадував отець Гончаренко. В Англії він ближче познайомився з "декабристами", публікувався в газеті Герцена. Написав українською статтю на смерть Тараса Шевченка.
Згодом Агапій вирушив назад до Греції, де відвідав Афон, а потім продовжив свою подорож до Єрусалима. Він пережив ножове поранення в Єгипті. У осінній час 1864 року він прибув до турецького Ізміру, звідки на борту бостонського барка "Yarington" залишив Європу назавжди.
Перші кроки Гончаренка в США - типові для емігранта: важка праця, пошук знайомств і можливостей. Все як у класичному сюжеті про американську мрію.
За 25 центів щодня він працював з киркою та лопатою на вулицях Нью-Йорка. Підписав угоду на переклад Біблії російською мовою. Зараховувався репетитором з грецької, турецької, болгарської та ряду інших мов, які вмів. Хрестив дітей.
Обговорення православної служби на Манхеттені, яку провів Агапій в Єпископальній каплиці Трініті, тривало досить довго. 25 січня 1868 року газета The New York Tribune посилалася на баптистське видання "The Examiner and Chronicle", у якому йшлося про незабутні враження, які "пару років тому" справила на слухачів меса "грецького ортодокса Агапіуса". Однак, згодом він несподівано зник, а потім з'явився з новими проповідями в методистській церкві на Howard Street.
Не враховуючи, очевидно, широкі екуменічні погляди "русогрека", автор статті характеризує Гончаренка як "шахрая": "І найгірше - він лише звичайний механік і буденний друкар".
Серед вихованців отця Гончаренка знаходився Юджин Скайлер, який згодом став дипломатом на Балканах і став першим у США, хто переклав і опублікував твори Тургенєва.
Скайлер представив свого викладача російської мови впливовим видавцям та представникам уряду. Серед них опинився й державний секретар Вільям Генрі Сьюард, на якого також було скоєно замах у ніч вбивства Авраама Лінкольна. Проте нападник Льюїс Павелл зміг лише поранити Вільяма та його сина ножем.
Оговтавшись, держсекретар активно займався угодою щодо покупки Аляски. Гончаренко, який спілкувався з ходоками з "Російської Америки" та знав реалії царського режиму, був для Сьюарда дуже корисним.
Коли в 1867 році Аляску придбають, отець Агапій стане на захист цього рішення, яке тривалий час піддаватимуть критиці в американських ЗМІ, поки майбутній 49-й штат не переживе золоту лихоманку.
В одному з каталогів за 1872 рік є дані про газету "Alaska Herald" - перше видання в США, що висвітлювало проблеми нових північних територій. Воно виходило що два тижні. Мало 8 сторінок і тираж у 500 примірників. Ціна - 3 долари. Видавець і редактор - Агапій Гончаренко.
Після зустрічі з впливовими особами, Агапій придбав два комплекти шрифтів. У 1867 році він переїхав до Сан-Франциско, де заснував газету "Alaska Herald" разом з додатком "Svoboda": "Щоб сибіряки чули, через Тихий Океан, вільну та спокійну мелодію з вільної Америки".
Alaska Herald була двомовним виданням, яке виходило англійською та, вперше серед американських медіа, російською мовами, а також містило деякі матеріали українською. Гончаренко звертався до православних віруючих і корінних народів Аляски, підкреслюючи переваги Конституції США у порівнянні з імперськими законами. Він також публікував фрагменти творів Тараса Шевченка.
Боротьба за права корінних народів зрештою стала в конфлікт з популяризацією чудової Аляски, що чекає на майбутнє. Гончаренка почали сприймати як автора памфлетів, який поширював "екстравагантні нападки та неправду" про Alaska Commercial Company, що займалася промисловістю, а також про певних представників влади.
"Головне завдання цього Агапія було очорнити компанію без доказів", - писала 1876 року The New York Herald. У противагу видання доповідало: через кілька років після продажу Аляски "настало процвітання" для трьохсот алеутів, які населяли острови Сент-Пол і Сент-Джонс у Беринговому морі.
Дрібні комерсанти, нагадувала газета, скуповували одного тюленя, цінного своїм хутром, за 4-6 доларів, а продавали вантаж невеликої шхуни за 80 тисяч. Протягом тільки 1868 року було вбито 400 тисяч морських тюленів.
Для врегулювання ситуації уряд США вжив відповідних заходів: дав можливість працювати кільком підприємствам. Згодом, через процеси злиття та поглинання, виникла Alaska Commercial Company, яка отримала право оренди островів на строк 20 років.
Алеутам виплачували річну зарплату в розмірі 40 тисяч. Для них зводили зручні житлові будинки, забезпечували навчання та утримували лікаря на контракті. "Заява про те, що компанія поводиться з ними жорстоко, є неправдивою", - зазначала The New York Herald.
Alaska Herald Гончаренка виходила п'ять років. Він залишив бізнес у сорок, коли, за його словами, похитнулося здоров'я.
Англійські шрифти Агапія придбав Генрі Джордж - журналіст, видавець і видатний політекономіст, відомий своєю книгою "Прогрес і бідність", яка стала бестселером, розійшовшись мільйонами екземплярів по всьому світу.
"Напади ворогів Гончаренка стали такими відчайдушними, що він був змушений продати свою газету, - розповідатиме в 1911 журнал "The San Francisco Call". - Саме тоді він вклав свої мізерні заощадження у ферму в окрузі Аламеда, на іншому березі затоки".
Таким чином розпочнеться оповідь про батька Агапія, супергероя та майже святого, до якого звернуться паломники і журналісти.
Восени 1914 року, за півтора року до кончини Агапія Гончаренка, департамент відпочинку та культури Ліги Епворта влаштував подорож до хутора "Україна". Як пізніше відзначить один із учасників цього паломництва у пресі, це була найвдаліша екскурсія, яку коли-небудь організовувала методистська церква.
"Хто такий Гончаренко? - переказував подробиці автор нарису, що його опублікує The Epworth Herald. - Найцікавіша людина в північній Каліфорнії! Не вірите? Зачекайте, я розповім вам про нього".
"Він український козак, родом з Києва на півдні Росії, - продовжував оповідач. - Його вигнали з рідної землі, і він прожив у вигнанні понад 50 років. У чому полягав його злочин? Лише у тому, що він засудив людське рабство у церкві та державі.
Він зазнав таких гонінь та випробувань, що навіть перші християни могли б пишатися ними. Його життєвим принципом стали слова мученика: "Страждання - моя гордість, а бідність - моє достоїнство".
До гостей отець Агапій виходив шкутильгаючи, зі словами: "Заходьте, діти мої". Довга борода, хутряна шапка і дещо зігнуті плечі - старий був схожий на біблійного персонажа.
У притулку "Україна" Агапій провів більше сорока років — другу частину свого життя. Він очищав каліфорнійські пагорби від великих каменів, щоб створити власний сад.
Затока Сан-Франциско та навколишні пейзажі викликали в ньому спогади про горизонти, які він спостерігав з дніпровських пагорбів.
У 1896 році видання "The Globe-Democrate" зазначало: "На сьогоднішній день ферма процвітає, проте батько вже не здатен обробляти землю так, як колись. Його невелике стадо корів та сад приносили достатньо прибутку, щоб періодично публікувати газету. Але в останні часи доходи стали недостатніми навіть для купівлі хліба".
Після того, як Гончаренко реалізував Alaska Herald, він залишив у себе свій кириличний шрифт, який використовував у другому наборі.
"Я займаюся своїм фермерством," - розповідав він. - "Продаю цибулю та яблука, щоб мати змогу купити папір і чорнило для своїх трактатів." Як повідомляли засоби масової інформації, його роботи потрапляли до Женеви хитромудрими шляхами, а потім відправлялися далі через таємну пошту. Іноді вони могли опинитися на російських плантаціях у північному Китаї, де їх приховано вкладували в брикети чаю і переправляли через кордон.
"Ці роботи ефективно виконують своє призначення, - зазначав Агапій. - Вони підтримують вогник свободи в активному русі."
Ентузіаст з вражаючим почуттям гумору. Козак, який завжди готовий кинути виклик московському трону. Трохи сутулуватий, проте м'язистий і сповнений енергії. З яскравими чорними очима, що світяться. Людина, котра не визнає сили динаміту та насильства, вважаючи освіту ключем до вирішення всіх життєвих проблем – саме так його описували.
У 1911 році видання "The San Francisco Call" наводило слова Агапія: "Московські самодури нападали на мене з ножами. Мене стріляли, отруювали, калічили кастетами, і навіть били кийками, як собаку. Проте я все ще живий і, як справжній козак, продовжую працювати над визволенням свого народу".
"Саме відчуття цього місця пронизане патріотизмом, - писав автор про останній притулок Гончаренка, де він знайшов вічний спокій. - На воротах розміщене єдине слово 'Україна', що символізує прагнення до свободи і миру. Під дахом будинку - самотнє слово 'Свобода', яке стало основною мелодією його існування, бойовим закликом його душі."
Отець Гончаренко нагадує тих людей, чия справжня цінність стала очевидною лише після їхньої смерті, коли стало вже запізно вшанувати їх належним чином, - так закінчувалася стаття в газеті. - Сьогодні важко впізнати Агапія Гончаренка. З колись сильного та рішучого чоловіка з далеких країв залишилась лише слабка, сутула постать.
Він користується тростиною, яка допомагає йому дістатися до затишного саду, коли яскраве сонце світить, і повернутися назад, коли вечірня прохолода огортає вершину гори.
