Попасна в малому масштабі.


Як живуть переселенці зі зруйнованого міста в Черкасах

Велика війна з Московією породила багато новацій, причому не лише у військовій чи військово-технічній сферах, а й у сфері соціальній. Одним із прикладів цього є створення гуманітарних хабів по всій Україні. Якщо коротко, долею біженців, або, як їх називають офіційно, внутрішньо переміщених осіб, уже три роки опікуються не лише державні соціальні служби, але й - у першу чергу - власне громади, звідки на вільну територію перемістилися люди із розбомблених міст, сіл і селищ Сходу й Півдня нашої держави.

У Черкасах гуманітарний хаб Попаснянської міської територіальної громади працює з 1 вересня 2022 року, але познайомитись із ним довелося лиш минулого тижня, і тільки тому, що сюди (вчергове) приїхав начальник Попаснянської міської військової адміністрації Микола Ханатов. "А я наразі перебуваю в Черкасах", - повідомив він телефоном і запросив на зустріч.

Попасняни оселилися на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, розташованого на вулиці Чехова. Вражала увага до деталей на прибудинковій території: доглянуті клумби з розкішними квітами і незвичайна трава, яка, як з'ясувалося, називається коста, отримала свою назву від країни, звідки вона походить. Місцеві жителі з Черкас дійсно проявляють велику старанність у догляді за своїми територіями і щедро висаджують квіти. Приємно було спостерігати, що навіть вихідці з донецьких степів не відстають у цьому, незважаючи на можливі фінансові труднощі. Поряд кілька людей перебирали речі, складені на дерев'яних піддонах — це гуманітарна допомога, якою черкасці продовжують ділитися з біженцями.

У крихітній кімнаті при вході дві жінки уважно розглядали якусь документацію. На стіні до відвідувача зверталися погляди фотографій загиблих на фронті з Попасної, серед яких були й ті, про яких повідомляв Укрінформ. Друга кімната була трохи більша, хоча двері в стіні свідчили про наявність ще одного робочого простору в глибині. Микола Миколайович згодом провів кореспондента через всі приміщення свого закладу. Перше запитання було, з одного боку, традиційним, а з іншого - абсолютно логічним, адже стосувалося безпосередньо створення хабу: як Ханатов із своїми підлеглими покинули Попасну.

- Ми в Попасній останній раз були 17 квітня; ще багато чого цілого залишалось, але й руйнувань уже було багато. Ми ж весь цей час займались евакуацією, в нас були шкільні автобуси, були автівки наших хлопців. До речі, Валерій Куліков, ви пам'ятаєте, займався евакуацією, Михайло Панков. Те, що ми бачимо по соцмережах щодо ситуації в Попасній, мене не лякає. Ми готові до повернення, і я знаю, що ми зможемо відновити місто. Моя родина готова зі мною повертатися. Про Попасну ще дізнаються знову, але не як про зруйноване, а як про відновлене місто.

Так пристрасно може висловлюватися лише справжній патріот свого рідного міста, тому наступним запитанням стало питання про його походження.

Ця історія справді захоплююча. Мій батько родом з Попасної, а я сама проживаю там з восьми місяців, хоча народилася в Москві. Моя мама – москвичка. У свій час батько служив у радянській армії, а після цього деякий час працював. Вони зустрілися, закохалися...

Кохання перемагає, і жителька столиці поїхала за чоловіком у провінційну Попасну.

Першопрохідці

Створення першого хабу почалося менш ніж за місяць від початку повномасштабного вторгнення. Спершу попасняни спробували осісти в майже сусідньому Бахмуті:

- Слід сказати, така установа, як хаб, була започаткована Попаснянською адміністрацією. Перший в Україні гуманітарний хаб був відкритий 17 березня 2022 року саме попаснянами. І міська влада Бахмута нам допомагала; наші обласні керівники нам допомогли. Міська рада надала приміщення. Також ми першими запровадили підтримку військовослужбовців - даємо військовим із Попаснянської громади по 50 тисяч гривень. Розробили програму підтримки людей похилого віку.

Фінансування цієї та аналогічних програм здійснюється за рахунок місцевого бюджету, який, в свою чергу, отримує кошти з державного бюджету.

Отже, ми не заробляємо грошей, і тому мені морально важко їх витрачати. Але я усвідомлюю, що людям, які потребують підтримки, ще важче, і це має бути нашим пріоритетом, адже важливіше, ніж інші проекти. Пам’ятаєте, я пропонував ідею купівлі модульних будинків для повернення? Мій значний недолік полягав у тому, що я не обговорив це з людьми. Вони не зрозуміли цю концепцію. Я вважав, що це очевидно: після деокупації ми повернемося, і потрібно швидко забезпечити житлом перших людей. Проте, зрозуміли вони це лише після того, як я скасував тендер. Після цього наша комунікація з людьми значно покращилася.

Бахмут протягом тривалого часу витримував тиск, але умови для цивільного населення в цьому славному місті невдовзі стали нестерпними. Це змусило змінити розташування та одночасно вдосконалити систему.

Сьогодні ми маємо три гуманітарні хаби. Вирушили з Бахмута до Самара (тоді ще Новомосковська), оскільки там перебувала більшість наших людей – близько тисячі осіб. Ми одразу попрямували до них. Потім реалізували ще одну ініціативу – допомогу через Укрпошту, пам'ятаєте? До речі, всі питання, які виникають, формально належать мені, але насправді це ідеї людей, які потрібно просто слухати. Іноді їхні висловлювання можуть бути емоційними, що викликає захисну реакцію, але потім, прокинувшись вночі, варто обдумати їх і знайти раціональне зерно в їхніх словах. Люди казали: "Ми далеко, відправляйте нам допомогу поштою". Я відповів: "Новою поштою – це дорого. Це комерційна організація, і якщо люди самі оплачуватимуть посилки, можуть виникнути претензії". Тоді вирішив спробувати через Укрпошту. Звернувся до начальника обласної адміністрації і сказав: "Хочемо протестувати в Попасній, а якщо все піде добре – розширимо на всю область". Він погодився: "Пробуй". І так, ми почали організовувати відправки з Самара, спочатку для жителів Попаснянської громади, а потім – для всієї Луганської області.

Сьогодні в трьох хабах, розташованих у Самарі, Харкові та Черкасах, перебувають близько десяти тисяч мешканців Попасної. Ще дві тисячі осіб, з якими підтримує зв'язок міська адміністрація, отримують допомогу через поштові служби. Хоча цей проєкт для всієї Луганської області вже завершив свою діяльність, для попаснян його було знову запроваджено. Нещодавно була отримана велика партія ковдр, рушників, мила та інших необхідних речей. Люди задоволені отриманою допомогою.

Ми, до речі, завжди готові допомогти всім, хто до нас приходить за підтримкою.

ПРО МОБІЛЬНІСТЬ ПОПАСНЯН

Перед початком військових дій у Попасній проживало приблизно 20 тисяч осіб, а ще близько 10 тисяч мешкали в прилеглих населених пунктах, які підпорядковуються попаснянській громаді, таких як Врубівка, Комишеваха та Троїцьке. Таким чином, офіційно більше третини населення змушені були залишити свої домівки, аби уникнути окупації.

— Від'їхало більше людей, — уточнив керівник громади. — У Попасній у 2022 році залишалося близько тисячі п'ятисот, а в інших населених пунктах також приблизно стільки ж. Таким чином, я вважаю, що виїхало близько 90% населення. Проте я знаю, що деякі повертаються на окуповані території. Тут людям нелегко, багато хто не може знайти своє місце. Дехто залишається за кордоном... І тут важко, і там не легше.

Евакуація попаснян відбувалася на високому рівні - міську адміністрацію попередили: таке може бути.

Ми не хотіли в це вірити, але все ж організували масштабну нараду. Я зазначив, що кожен шкільний автобус повинен мати паспорт, ключі, а пальне слід заготовити на АЗС та розмістити в різних місцях у бочках і каністрах. Так і було. Навіть коли водії відмовлялися, ми завжди знаходили заміну. Я кілька разів сам сідав за кермо, щоб подати приклад. Область також визнала високий рівень організації евакуації.

Люди сподівалися, що протягом двох тижнів ситуація вирішиться, тому не поспішали покидати свої місця. Здавалося, що постачати велику кількість гуманітарної допомоги - це правильно, але сьогодні Микола Миколайович почав сумніватися в цьому.

Вважаю, що якби людей було менше, вони більше схилялися б до евакуації. Натомість, більшість ховалася в підвалах, а ми намагалися доставити їм їжу та воду — усе, що могли. Вони залишалися там, незважаючи на те, що половина міста вже була під контролем окупантів. Автобуси безперервно курсували, незважаючи на обстріли.

Проектний метод

Нещодавно на посаду начальника Луганської обласної військової адміністрації був призначений Олексій Харченко. Ознайомившись із ситуацією у своєму регіоні, він у червні організував нараду, на якій акцентував увагу на необхідності впровадження проєктного підходу в діяльність місцевих адміністрацій.

- Я довго намагався з'ясувати, що він має на увазі. За два дні поїхав до нього й кажу: "Є такі думки: ми можемо взяти в міжнародних організацій станцію з очищення води, підключитися до водопровідної мережі і людям видавати воду за всіма санітарними нормами. Він сказав: "Так, це проєкт". Друге: про зустрічі. "Ми вже почали цю роботу: виїжджають наші службовці, заздалегідь оповіщаємо людей. Це проєкт?" - "Це не зовсім проєкт. Має бути якесь завершення". Я порадився з керівником апарату, з заступниками. Згадали, що в Попасній був проєкт при Центрі надання соціальних послуг "Інститут третього віку". Перша така зустріч у нас буде в Одесі. Не просто говорити про життя - будемо питати, що вони хочуть. Або, там, скандинавська ходьба, або допомогти навчитися користуватися смартфоном. Потім сказав, що є варіант підтримати фінансово людей похилого віку. Харченко каже: "Це не проєкт, але підтримую". Коли сюди їхав, вигадав таку історію... Думаю, це теж буде проєкт. У нас є можливість відправляти людей на відпочинок за кордон. Завтра проводжатимемо десять дітей до Сент-Етьєну. Я там нещодавно був, і мер міста Гаель Пердріо погодився підтримати нашу й Старобільську громади щодо оздоровлення по 10 дітей з кожної громади. Ще один проєкт - у Польщу поїдуть. Тільки від нас - троє дітей. Нема закордонних паспортів. Буде ще один проєкт "Крила майбутнього". Хочемо допомогти фінансово батькам неповнолітніх дітей отримати закордонні паспорти. Щоб наші діти також могли їхати за кордон.

- А які проєкти були раніше? - запитую.

На мою думку, хаби також можуть розглядатися як проєкти. До речі, у нас є ініціатива, яку можна вважати проєктом, де з дітьми працює спеціаліст. Ми також займаємося обслуговуванням території навколо нашого житла.

Діти та виноград

Із цим проєктом Микола Миколайович одразу й познайомив. У дворі будинку десятка півтора дітей під керівництвом молодої жінки грали в якусь дуже рухливу гру, жваво міняючи позиції під різнокольоровим тентом.

Олеся Лавренко вже працювала в Попаснянському центрі дитячої та юнацької творчості, де очолювала один із гуртів.

- Коли почалася повномасштабна війна - приїхала в Черкаси. Тут живе знайомий мого батька. Він нас запросив, і завдяки йому ми тут опинилися. Тепер я працю на базі Попаснянського хабу.

- І хто кого знайшов? Ви - хаб, чи хаб вас? - допитуюся.

Ми завжди були на підтримці один одного, адже ми - попасняни. Микола Миколайович завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто її потребував. Після початку повномасштабної війни, коли в нашому місті відкрили Будинок творчості, мені запропонували організувати гурток на базі хабу. До нас приходять діти - як місцеві, так і переселенці. Ми підтримуємо всіх і раді кожному.

Ірина Іваніцька, яка є заступницею Миколи Ханатова та очолює черкаський хаб, акцентувала увагу гостя на стан території, що прилягає до будинків, так би мовити, з "тилового" боку:

Стан, в якому ми підтримуємо цю територію, викликає радість у мешканців цього будинку. Частину площі ми регулярно косимо, а дерева підбілюємо. Спочатку сусіди були насторожені, адже ми доставляли великогабаритні вантажі фурами. Але тепер вони кажуть, що будуть сумувати, якщо ми вирішимо піти. Нам вдається налагодити хорошу комунікацію з людьми. Ми запрошуємо їхніх дітей на різні розважальні заходи, розповсюджуючи оголошення. Наприклад, на День захисту дітей ми даруємо пакунки з подарунками.

Її висловлювання миттєво підкріпили дві жінки, які відпочивали на лавці поблизу входу. Микола Миколайович підійшов до них, представився та запитав:

- Як вам комфортно жити поряд з нашими?

Старша, Людмила Леонідівна, усміхнулася:

Чудово! Нехай їм щастить і буде здоров’я. Вони завжди нас вітають і запрошують, готові допомогти. Ми дуже вдячні. Нещодавно запросили дітлахів, потім ми ще були на стадіоні, на площі Семисотки, де також роздавали хліб. Це було на День козацтва, ми приготували куліш і частували людей…

Подруга Ірина Петрівна з радістю дала згоду. Справжня ідилія. Але вхід до сусіднього під'їзду викликав у неї подив. Його "перекривав" досить товстий стовбур винограду.

- А ось це наш склад, - повідомила Ірина Володимирівна, показуючи на двері під'їзду. - Нам заважав ось цей виноград. Ми спитали людей, чи можна його спиляти? Сказали: "Ні". І ми акуратненько носимо гуманітарну допомогу, переступаючи цей стовбур.

Як його переступають мешканці під'їзду, залишилось нез'ясованим.

На першому під'їзді будинку висить табличка з написом "Укриття". Це місце було організовано за ініціативою жителів Попасної, які в обмін отримали додаткове приміщення. Тут знайшли прихисток інші працівники, а за білими дверима розташувався кабінет лікаря-терапевта. Нещодавно він повернувся з певної місії. Його звати Андрій Валентинович, і він розповів, що прибув із Сіверськодонецька. Після короткої розмови лікар повернувся до своїх обов'язків.

У початковій кімнаті хабу, де розпочалося знайомство, Ірина Володимирівна спершу вказала на стенд, а потім звернула увагу на папку з фотографіями військових.

- Це - наші військові. Ідей багато, місця мало. На стіні - загиблі, у книжці - ті, що воюють, і тільки за їхньою згодою. Хочемо книгу зробити, як закінчиться війна.

Тільки б не поповнювалась експозиція на тій стіні - і не поменшало світлин у теці.

Related posts