Вадим Яценко розповідає про свою дружину-співачку, неймовірну популярність у соціальних мережах, а також про невдалий досвід на шоу "Голос країни" після успіху пісні "Цей сон", яка стала хітом у TikTok.

Вадим Яценко разом із хором "Гомін" Львівського органного залу став справжнім явищем після того, як їхнє відео з кавером на пісню Степана Гіги "Цей сон" зібрало понад сім мільйонів переглядів у TikTok. Цей 40-секундний фрагмент зворушливого хорового виконання вже кілька днів обговорює вся Україна. Ще вчора ім'я Вадима було відомим переважно серед любителів хорової музики, а сьогодні він став новою зіркою української культурної сцени. Цікава іронія: кілька років тому Яценко намагався пробитися в шоу "Голос країни", але жоден із суддів не оцінив його талант.

У розмові з OBOZ.UA Вадим Яценко, керівник хору "Гомін" та головний хормейстер Львівської опери, розкрив, чому його вірусна популярність є результатом серйозної праці, а не випадковістю. Він також поділився непростими спогадами про те, як війна вплинула на його родину. Крім того, Яценко відкрив завісу свого особистого життя, розповівши про дружину та сина, зокрема зізнався, чи відчуває його партнерка ревнощі через численні лайки від прихильниць у соціальних мережах. Це відверте інтерв'ю про шлях до великого успіху – з перших вуст.

Я не виріс у музичній родині, але мелодії завжди супроводжували мене з дитинства. У моєму рідному селі Потік, що в Київській області, ми почали виступати в місцевому клубі: співали, грали на інструментах і імпровізували. Саме тоді мої батьки помітили, як я прагну до музики. Після цього я вступив до музичної школи, і все почало розвиватися, ніби саме по собі. Коли мені виповнилося дев’ять, я переїхав до Києва і почав навчання в музичній школі імені Миколи Лисенка. Це був важливий етап у моєму житті – я завжди буду вдячний цьому закладу. Тут учням не лише надають відмінні академічні знання, але й допомагають розкрити свій потенціал і бути вільними. Ніхто не буде принижувати або цькувати за інакшість. Навпаки, викладачі активно підтримували нас і заохочували до самовираження.

Наступним етапом мого навчання стала консерваторія, де я мав честі працювати під керівництвом видатного Євгена Савчука. Євген Герасимович — постать надзвичайного значення, один з найзначніших діячів не лише сучасності, а й в історії української хорової культури. Він став моїм другим вчителем у Київській консерваторії. Мій перший педагог — Віктор Петриченко, на жаль, пішов з життя занадто рано, після чого я продовжив своє навчання вже в класі Євгена Герасимовича. Хто ж такий Євген Савчук? Достатньо згадати про дві його важливі нагороди — народний артист України та Герой України. Це унікальна особистість, справжній титан не лише в українській хоровій музиці, а й в загальному контексті музичної культури. Моя доля подарувала мені неповторну можливість навчатися та працювати з видатними фахівцями своєї справи — Віктором Петриченком, Миколою Гобдичем, Євгеном Савчуком, Василем Вовкуном. Ці люди стали основою мого розвитку, і я безмежно вдячний їм за це.

"Якщо говорити саме про Євгена Герасимовича, то його неможливо не помітити: коли він з'являється, то буквально заповнює собою весь простір. У нього просто шалена енергетика, якою заряджає всіх довкола. У нас склалися дуже гарні стосунки - як між викладачем і студентом. І я щиро вдячний Євгену Герасимовичу за ту свободу, яку він мені давав - у виборі програм, репертуару. Він завжди делікатно і дуже влучно мене скеровував - короткими, але влучними порадами. Пам'ятаю одну фразу, яка запам'яталася на все життя і яку тепер сам передаю. Був період, коли на мене навалилося дуже багато справ, проєктів. І я, зізнаюся, трохи почав пропускати репетиції хору консерваторії, яким керував Савчук. Якось він мене зустрів. Каже: "Попалимо?". Стоїмо, говоримо. І він: "Я знаю, що ти молодець, у тебе багато всього відбувається. Але запам'ятай: якщо хочеш бути успішним - маєш усе встигати". Цю фразу я запам'ятав на все життя. І навіть інколи повторюю її колегам. Бо в ній - суть професіоналізму".

Лише через кілька тижнів після завершення навчання в консерваторії я отримав пропозицію від Львівської національної опери. Мене запросив Василь Вовкун, гендиректор та художній керівник театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Від такої можливості було б нелогічно відмовитися. Проте, зізнатися, що залишити рідний Київ було просто, не можу. Це місто — моя батьківщина, я виріс тут і щиро його люблю. Рішення переїхати я не приймав самостійно; ми обговорювали його з дружиною, яка на той момент була в очікуванні дитини, а також з усією родиною. Тим не менш, бачення Василя Володимировича і його плани щодо Львівської опери справили на мене велике враження. Його ідея залучати молодь до управлінських позицій була надзвичайно привабливою. Ми прийшли до театру без значного досвіду, але з величезною вірою в себе і потужною підтримкою з боку керівництва. Час пройшов, і тепер я можу з упевненістю стверджувати: це було вірне рішення.

"Чим відрізняється Львів від Києва? Обидва міста гарні. На мою думку, Львів зручніший для життя - він компактний, особливо якщо жити в центральній частині. Коли твої робочі місця - Органний зал та Оперний театр, і це всього 12 хвилин пішки один від одного - дуже комфортно. У Києві ж завжди потрібно закладати час на дорогу, куди б ти не їхав - годину, а то й більше. Це суттєво впливає на ритм життя. З іншого боку, Київ - дуже великий і широкий. Іноді у Львові бракує саме цієї просторової широти. Навіть просто вийти у центр міста складно - доводиться весь час маневрувати між туристами (сміється)".

Мене призначили головним хормейстером Львівської опери у 25 років – це, мабуть, можна вважати рекордом? Відчував я певний страх? На той момент я вже працював у театрі, тож мав уявлення про те, як усе організовано. До того ж, мене підтримував чудовий колектив. Зараз я продовжую виконувати обов'язки головного хормейстера Львівського оперного театру, а також очолюю хор "Гомін" у Львівському органному залі. Слава Богу, мені вдається поєднувати ці два напрямки, адже ми завжди плануємо свої дії заздалегідь, що дозволяє уникати накладок.

У серпні муніципальний хор "Гомін" святкуватиме два роки під моїм керівництвом. Коли я прийшов до колективу, він складався лише з чоловіків. Це не було погано, адже Євген Савчук, який раніше очолював чоловічу капелу імені Ревуцького, вважав, що немає нічого більш вражаючого в мистецтві, ніж чоловічий хор. Проте ми усвідомлювали, що обмеженість у складі хору ставить нас у рамки, які заважають розширити репертуар. Багато чудових творів написані саме для змішаних колективів. Тому разом із моїми колегами Тарасом Демком та Іваном Остаповичем ми прийняли рішення розширити склад хору.

Коли слово "хор" звучить, багато хто уявляє собі щось серйозне і академічне. Його часто сприймають як щось статичне, величне та монументальне. Але що ми робимо, щоб не лише підтримувати музику, а й популяризувати нашу галузь та отримувати від цього прибуток? Чесно кажучи, це стало однією з основних проблем, з якими ми зіткнулися на початку нашої діяльності. Глядачі, особливо в Україні, звикли відвідувати хорові концерти безкоштовно, і змінити цю звичку було важко. Коли ми почали проводити перші платні концерти, люди були вражені: "Як так? Раніше все було безкоштовно, а тепер потрібно платити?" Вибороти цю стереотипну поведінку виявилося не так просто.

"Дивіться, навіть середньостатистична людина, яка цими днями побачила ці 40 секунд виступу нашого хору у TikTok, що стали відомими на всю Україну, - навряд чи замислюється, хто ці люди на сцені і скільки зусиль вони вклали в те, що відбувається. Тим часом артисти присвятили все життя навчанню: закінчували консерваторії, академії, вкладають усі сили, щоб підготувати концерт, вийти на сцену й дати якісний виступ. Це складна професія. І чому, коли ви працюєте бухгалтером і отримуєте гроші за свою працю, артист хору не має отримувати оплату? Не має бути такого, що "візьміть і роздайте друзям, рідним". Українська культура так ніколи не запрацює. Потрібно залучати різні верстви суспільства - людей різного віку й соціального статусу. І саме тоді це почне працювати хвилеподібною лавиною, як сталося після успіху відео "Цей сон". Важливо робити все грамотно: запрошувати спеціалістів, придумувати нові підходи - по-іншому не буде розвитку".

Я, як керівник, є особистістю з власним стилем, як і кожен, хто займає цю позицію. Тарас Демко, в одному з інтерв'ю, жартував: "Іноді він так голосно кричить, що ми чуємо його навіть в нашому офісі". Так, іноді я можу підвищити голос, але лише в разі справжньої необхідності. Спілкування з людьми завжди є викликом. Кожен має свій характер та енергію, і знайти правильний підхід до кожного не так вже й просто. Проте я вірю, що все повинно відбуватися в атмосфері взаємоповаги та любові до справи. Це основа нашої роботи. Під час репетицій виникають різні ситуації, але я дотримуюсь принципу: якщо вже роблю зауваження, то лише тоді, коли це дійсно потрібно. А "наганяти" без причини – це залишки радянських часів, коли все трималося на страху і приниженні. Це зовсім не те, що я підтримую.

Наші репетиції проходять у відкритому режимі - кожен бажаючий може завітати до Львівського органного залу і стати свідком процесу. Ми залишаємо двері відчиненими. Єдине, що просимо - не заважати артистам і дотримуватися тиші. Якщо це дотримано, ми щиро раді, адже нам приємно, коли люди зацікавлені в тому, що відбувається за лаштунками. Це створює живий зв'язок між глядачами та сценою ще до початку концерту.

Наразі мені часто ставлять питання: чи було те відео, про яке ми ведемо мову, спланованим дійством або ж випадковим успіхом, який так "вистрілив"? Люди порівнюють його з феноменом популярності вистави Театру імені Франка "Конотопська відьма", яка також здобула популярність у TikTok. І справді, є певна схожість. Наша програма "Цей хор, цей хор" з'явилася в репертуарі ще з весни минулого року. Я висловив ідею провести виступи з українськими ретропіснями, бажаючи спонукати людей відвідати Органний зал, послухати музику, а якщо їм сподобається – зацікавитися іншими концертами та закохатися в хорову музику. І це дало результат: ми почали збирати повні зали на інші наші проєкти. Проте те, що сталося кілька днів тому, значно підвищило нашу впізнаваність, мабуть, в сто разів. Квитки на наші виступи розкуплені до кінця року.

"Моя дружина Настя Рябошапка - співачка. Ми вчилися разом ще з восьмого класу, потім разом вступили до консерваторії. Тож, по суті, я вже більше життя прожив з Настею, ніж без неї (усміхається). Нашому малому - шість років. І це найкраще, що я зробив поки в своєму житті. Максим вже потрохи цікавиться музикою, грає на фортепіано - побачимо, можливо, теж піде в десятирічку, але львівську. Чи ревнує дружина мене через ту шалену популярність, яка зараз накрила? Ми ж обоє з мистецького кола - і я, і Настя - стикаємося з увагою. Вона так само має багато підписників у соцмережах. І її популярність у соцмережах, відверто кажучи, почалася ще раніше, ніж моя. Тут усе впирається в довіру. І в усвідомлення, що є речі, на які ти не можеш вплинути. Наприклад, повідомлення від прихильників у соцмережах. До цього треба ставитися спокійно, бо ти не можеш контролювати, що пишуть інші. Що пишуть мені? Якщо чесно, я ще навіть не встиг розгребти приватні повідомлення - зараз просто море роботи".

Дружина походить з Маріуполя. Її родина до початку повномасштабного вторгнення спілкувалася виключно російською мовою. І в контексті трагічних подій, які пережила Україна в останні роки, наша історія є надзвичайно болісною і жахливою. Ми з Настею не раз відвідували Маріуполь, навідувалися до родичів та насолоджувалися морем. Місто дійсно процвітало: з'являлися нові ресторани, ремонтувалися дороги, оновлювалися парки. Життя било ключем. Але в один момент усе змінилося — з початком повномасштабного вторгнення, коли місто стало ціллю бомбардувань. На жаль, наша бабуся залишилася в Маріуполі. Більшість родичів встигли виїхати — деякі буквально за кілька днів до 24 лютого. Протягом двох тижнів вона ховала себе в підвалі разом із подругами. Коли запаси їжі та води вичерпалися, вона сказала: "Мені вже за 70, мені нічого втрачати". І вирушила пішки додому — близько восьми кілометрів. Вона розповідала, що загиблі люди лежали просто на дорогах — їх було чимало. А над головою пролітали ракети. На третій тиждень окупації їй вдалося сісти на евакуаційний автобус до Запоріжжя. Звідти ми забрали її до Львова.

"Зараз бабуся Катя мешкає недалеко від нас. Ми часто відвозимо до неї малого або ж вона сама приїжджає до нас. Дуже допомагає, особливо в моменти, коли ми з Настею виїжджаємо на гастролі. Наприклад, торік майже місяць перебували у турі з Rock Symphony Orchestra - виступали у Франції, Німеччині, Австрії, Болгарії, Румунії. І на цей час бабуся повністю взяла на себе відповідальність за нашого сина".

Бабуся Насті понад сімдесят років спілкувалася російською мовою. Але тепер її просто відштовхує все, що пов'язане з російською - навіть саме слово. Вона повністю перейшла на українську. Я ділюсь цим для тих, хто досі вважає, що "не має належної мови", щоб говорити українською. І для тих, хто думає, що "немає різниці, якою мовою спілкуватися". Різниця є, і вона суттєва. Я сам виріс у середовищі, яке зазнавало зросійщення, коли в дитинстві з телевізора звучали пісні Кіркорова та Баскова. Наш справжній шлях до самоусвідомлення почався не в 1991 році, коли ми здобули незалежність, а значно пізніше. Ми ще багато років залишалися під впливом російської культури. Нам м'яко й системно нав'язували ідею про "один народ", і це не викликало жодного протесту. Що вже казати, якщо ми навіть обрали Януковича президентом...

Сьогодні спостерігається масове відторгнення всього, що пов'язане з Росією, і сумно, що це відбувається такою жахливою ціною. Тепер наше завдання полягає в тому, щоб не лише підтримувати цей процес, а й пришвидшити його. Формувати національну ідентичність непросто, коли поряд є сусід, який, вибачте, веде себе як справжній ідіот і постійно ініціює війни. Нещодавно ми мали можливість виступити з хором у Швеції - країні, яка вже сотні років не веде війн. І це справді відчувається в менталітеті їхніх людей. У них є свій культурний код, який ніхто не знищував і не забороняв. Натомість наш культурний спадок зазнавав руйнувань протягом століть.

"Чи шкодую я, що взяв участь у проєкті "Голос країни"? Ні, не шкодую. Тоді я був дуже молодий, ще зовсім пацан. І мені було цікаво - хотілося вийти із зони комфорту, спробувати щось нове. Чому до мене не повернулися тренери? Ну, так склалась історія. Можливо, тому що я виходив на сцену першим - не знаю, не думав про це. Чи прикро? Та ні. Я щиро вдячний Богу, що все сталося саме так, як сталося. Все, що я міг винести з цього проєкту, виніс. Це був певний досвід - момент, коли переборов себе, не злякався, зробив крок. І цього мені було достатньо. Чому розмовляв у кадрі російською? Я не хочу нікого звинувачувати, але на флеш-інтерв'ю мені сказали, що "краще буде так". І, знаєте, коли тобі двадцять і всі навколо це толерують, здається: ну, раз так кажуть - значить, так і треба. Але зараз усе змінилося. І ми як суспільство поступово переосмислюємо себе. Ми все більше намагаємось знайти себе. Найперше завдання - перемогти у цій війні. А далі - докладати зусиль, щоб процес самоусвідомлення не зупинявся".

"Поки що ми не отримували фідбеку від Степана Гіги щодо гучного відео. Майнові права на його пісню врегульовано - ми маємо чинні договори з агенцією, яка представляє інтереси авторів. Тож, якщо мова йде про Степана Гігу, він має отримувати роялті за виконання його пісень. Так, в одному з інтерв'ю - це була розмова на радіо - я сказав, що не проти виконати цю пісню разом. Але ми не женемося за такими інформаційними приводами. Якщо колись з'являться якісь пропозиції - звісно, розглянемо їх у команді. Але не варто забувати, яке наше головне завдання: розвиток глибинного українського мистецтва. Наразі до нас ніхто з команди Степана Гіги не звертався. Здається, він зараз у концертному турі за кордоном, тож, можливо, навіть ще не бачив відео. У будь-якому разі - пану Степану велика повага за цю пісню, дякуємо за її створення".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучим на суддею талант-шоу Ігорем Кондратюком - про неочікуваний фінал конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в РФ та листи від Марченко.