Дії без відповіді: які проблеми приховує новий історичний "компроміс" між Україною та Польщею

Немає гарантій, що чинна польська влада (на фото - прем'єр Дональд Туск) не підтримає поданий опозицією антиукраїнський законопроєкт

Польсько-українські відносини, завдяки своїй циклічності, часто викликають асоціації з сюжетом фільму "День бабака".

І мова не лише про відсутність у них якихось нових тем чи підходів, але й про те, що за нове видають те, що вже було багато разів, вдаючи, що не памʼятають зовсім недавні заяви чи дії.

Таке враження виникло у мене після ознайомлення зі спільною декларацією міністрів закордонних справ України та Польщі, Андрія Сибіги та Радослава Сікорського, а також з реакцій на цю "новину".

Україна знову демонструє готовність до зближення з Польщею, прагнучи оновити свої відносини. Водночас, з польської сторони виникає враження, ніби Київ уперше робить цей крок, і звучать слова на кшталт "ну нарешті!"

Ми знову прочитали, що міністри закордонних справ України та Польщі "рішуче налаштовані розв'язати спірні питання нашого спільного минулого в ім'я загальнолюдських цінностей і в християнському дусі".

Проте, чомусь чітке уявлення про це вирішення знову стосувалося лише односторонніх зобов'язань з боку України.

Зокрема, Київ заявляє про те, що немає жодних перешкод для реалізації польськими державними установами та приватними компаніями спільних пошукових і ексгумаційних робіт в Україні у відповідності до національного законодавства. Влада також висловлює готовність розглядати заявки з цих питань у позитивному ключі.

У тексті зовсім не згадується про вшанування пам'яті загиблих українців або про місця їх поховання в Польщі.

Чи повинні українські могили продовжувати бути зневаженими "на благо загальнолюдських цінностей та в дусі християнства"?

На жаль, наслідки такого кроку з боку України знову виявляться незмінними - це не вплине на позицію польських політиків, які продовжать використовувати цю ситуацію для отримання політичних вигод.

Докази цієї тези не змусили на себе довго чекати.

Вже того ж дня польська влада представила заяву як свою перемогу, а представник опозиції, голова польського Інституту національної памʼяті і заразом кандидат в президенти від партії "Право і справедливість" (ПіС), наступного дня виявив готовність почати ексгумацію на Волині протягом 24 годин.

Це відбувається навіть незважаючи на відсутність виявлених місць масових поховань поляків на Волині, які могли б бути ексгумовані. Крім того, варто зазначити, що жодні ексгумації ніколи не проводяться взимку через несприятливі погодні умови.

Але чи справді це має значення, якщо є можливість показати свою впевненість у питанні, яке є настільки суттєвим для виборчої кампанії?

І всього через тиждень український крок у напрямку співпраці отримав типову реакцію з боку польських політиків.

3 грудня до Сейму подали проєкт закону про внесення змін до Закону про Інститут національної пам'яті - Комісію з переслідування злочинів проти польського народу та Кримінального кодексу.

У Кримінальному кодексі до статті, де йдеться про покарання за публічну пропаганду нацизму, комунізму, фашизму чи іншого тоталітарного режиму, пропонується додати фразу: "а також ідеології Організації Українських Націоналістів, фракції Бандери (ОУН-Б) та Української Повстанської Армії (УПА), яка призвела до геноциду на Волині та в сусідніх областях у 1943-1945 роках".

Отже, польські політики мають намір осудити концепцію боротьби за українську незалежність.

Боротьба, що відбувається в даний момент, визначає не лише майбутнє України, але й Польщі.

Варто уточнити - такий проєкт подали представники тепер вже опозиційної партії "ПіС".

Водночас, коли у висловлюваннях чинного міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського можна почути думки лідера партії "Право і справедливість" Ярослава Качинського, влітку цього року Сейм ухвалює антиукраїнську резолюцію, ініційовану "ПіС", отримавши кілька утриманих голосів, тоді як решта проголосували "за".

За таких обставин неможливо бути певним, що цей законопроєкт не буде ухвалений.

А от у чому можна бути впевненим, то це в тому, що односторонні поступки України не спиняють польських політиків, а лише надихають їх.

Чи має сенс ставити під загрозу електоральну підтримку в країні, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо збереження українських поховань, якщо можна просто змінити свою позицію, змусивши українську сторону відмовитися від цілком правомірних вимог?

І ще одне, в чому ми можемо бути впевнені: питання Волині знову і знову з’являтиметься в політичних дебатах, поки воно здатне приносити електоральні вигоди.