Титулований охоронець елементів. Доля азовця Ярослава "Фірста": від його юних років до трагедії в Оленівці.
Для щастя потрібно небагато: турбота сина, торт з морозива і квіти.
Нічого не очікуючи від сорокап'ятиріччя, вона отримала найкращий день народження в житті. Це було вісім років тому. "Яке свято? - міркувала Оксана Онопа в липні 2017 року. - Грошей немає, настрою теж".
Наступного ранку білими трояндами її розбудив 16-річний Ярослав. У кафе, де він працював піцайоло, юнак взяв аванс, купив торт і букет. Приніс додому шашлик, який посмажив потайки на набережній Кременчука.
"Для мене він став незамінною підтримкою. Я гостро відчуваю його відсутність," - ділиться Оксана.
З того моменту, як Ярослав потрапив у полон і загинув, вона перестала святкувати свій день народження.
Останнє повідомлення, яке хлопець надіслав своїй матері, було передано через товаришів під час облоги "Азовсталі" у 2022 році: "Мамо, ми ще тримаємось, ми можемо витримати. Але у хлопців рани загнивають. Вони страждають від болю. Ліків немає. Нам доведеться виходити".
Його позивний — "Фірст". Прізвище, що передав батько, — Отрок. Він залишиться в строю назавжди. Вічна пам'ять 21. Захисник Маріуполя, солдат-сапер, воїн "Азову". Загинув у колонії Оленівки, але не став жертвою.
"Ось і прийшла мить бойових дій," - зазначив він у листі своїй коханій Олександрі 24 лютого.
"Ярослав випромінював ентузіазм, - ділиться спогадами дівчина про початок великої війни. - Він чекав на бойові місії з 2019 року. І ось, нарешті, з'явилася нагода продемонструвати всі свої навички."
Не намагайтеся самостійно встановлювати або знімати лампочки. Зверніть увагу, що в проводах рухаються електрони, а з ними краще не жартувати!
Анімаційний фільм "Заняття з безпеки" від тітки Сови
Серед усіх уроків, які він з захопленням спостерігав у дитинстві від тітоньки Сови, майбутній воїн не зумів засвоїти кілька з них.
"Виходити з двору на вулицю без дозволу суворо заборонено!"
"Не варто заходити в незнайомі печери, застарілі хліви та підземелля."
"У жодному випадку не намагайтеся відкривати електроприлади, навіть якщо вони відключені від живлення. Уникайте спроб розібрати їх або зазирнути всередину."
У оселі в селі Василівка, що на Кіровоградщині, маленький Ярослав займався дослідженням батьківських запасів різноманітних предметів. Він брав до рук викрутки, прагнучи відкрити нові горизонти знань.
"Розкручує, розкручує, - згадує Оксана Онопа. - Потім збирає ті запчастини - закручує, складає назад у коробки".
Заміна розетки та ремонт плафона - коли батька не стало, завдання ставали все важчими. Проте вони залишалися в межах можливого.
Він проявляв настирливість. Виконував усе спокійно, без зайвих емоцій. Коли щось не виходило, лише стискав зуби і наполегливо продовжував, поки не досягав успіху.
П'ятирічний хлопчик завжди кріпився до учнів, які проходили повз його двір на уроки, запитуючи: "Що нового дізналися в школі?". Коли ті поверталися додому, він знову не залишав їх у спокої: "Чим займалися сьогодні? Які предмети вивчали?".
В один прекрасний день він залишив свій дім в пошуках істини. Він сидів на заняттях разом з дітьми першого класу, уважно слухаючи та спостерігаючи за всім, що відбувалося навколо.
"Мати розповідає, що його зарахували до школи всього за п'ять місяців до того, як йому виповниться шість років. Директор дав згоду, оскільки син постійно приходив туди."
При всій повазі до повчального тону тітоньки Сови він ішов туди, куди не кожен піде. Блукав закинутими будівлями, індустріальними "заброшками".
Неповнолітнім, готуючи себе до війська, брав наплічник і каремат. Рушав в усамітнені походи. Долав десятки кілометрів пішки. Розпалював багаття, заварював каву, чай. Вчився орієнтуватися по зірках.
Поки ночував у посадках, люди повчали Оксану: "Як це так? Куди дитину відпускаєш?!". Мати відповідала: "Він - мужик. Мені що, біля спідниці його тримати? У нього є право вибору".
Пригоди виявилися дуже корисними. Протягом двох місяців відбору до "Азову", коли з п'ятисот новобранців залишилося менше ніж половина, Ярослав не підвів.
"Тут непросто, - звучав голос по телефону. - Я все витримаю. Мам, я не капітулюю."
Ознайомтесь також: Аполлон з Жовтих Вод. Історія 19-річного Богдана Лягова, який був частиною ДРГ Святоші, що загинула в Брянщині.
Я вдячний. Але, напевно, я буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не робити цей фільм
З промови Мстислава Чернова
на отриманні "Оскару" за "20 днів у Маріуполі"
Очі. Таких очей Олександра не бачила ніколи.
Вперше їхні погляди зустрілися на свято Покрови в жовтні 2019 року. Він вже був новобранцем "Азову", який отримав дозвіл долучитися до патріотичної акції в столиці. Вона ж приїхала на це святкове дійство з Кам'янця-Подільського не вперше.
Наше спілкування стартувало в онлайн-просторі. Ми активно реагували на сторіз один одного, обговорюючи питання, які хвилювали нас обох. А коли з'явилася можливість зустрітися вживу і подивитися один одному в очі, виявилося, що вже й не пам'ятаємо, хто з нас першим натиснув кнопку "підписатися".
"Вони справжнього, світло-синього кольору, - каже Олександра. - Таких очей я ніколи не зустрічала. Коли ми спілкувались в Instagram, я бачила, що він привабливий хлопець. Проте тоді мене більше цікавили наші розмови, цікавив він як людина.
Проте в той день, на Покрову, Ярослав виглядав надзвичайно привабливо.
Якби історія знала умовний спосіб, все було б інакше. Якби не росіяни, вони пожили б в якійсь франкомовній країні.
Весь час Ярослав перебував на маріупольській базі. Або на полігонах, де навчався на сапера. Він любив інженерію та історію. Під час служби вступив на політологію у КНУ імені Шевченка.
"Такої можливості дослідити світ разом у нас тоді не було," - розповідає Олександра. "Але в квітні 2022 року у нього закінчувався контракт з 'Азовом', і ми мали намір, що він візьме паузу у службі."
Ми мріяли про життя за межами країни, де я зможу завершити навчання в магістратурі. Це стане чудовою можливістю для мене використати знання французької мови, яку я вивчала ще зі шкільних часів.
Ми сподівалися, що якщо ще трохи почекати, то зможемо втекти від цього безперервного ритму. Але відпочинку так і не трапилося.
Допоки був непоганий інтернет-зв'язок, він писав їй коротко, по суті. То були розмови без розпачу, без суму. Вона волонтерила. Зібрала допомогу для маріупольського гарнізону. Але перед виїздом у місто Марії їй повідомили: відбій, кільце зімкнулося.
Свою роботу там, в облозі, що виглядала цілком апокаліптично, Ярослав виконував з ентузіазмом. Вона приймала це як належне.
"З іншою людиною я б не зустрічалася, - каже дівчина. - Хоч я не військова, у нас з ним однакові переконання. В мене ніколи не було якихось негативних емоцій, дисонансу щодо його рішень.
Ми прекрасно усвідомлюємо історичні події. Я сприймала ситуацію так само, як і він. Як громадянка України, завжди слід бути готовою до можливих викликів. Адже Росія все ще поруч і залишається потужною силою.
Також зверніть увагу на: "Чимало людей щиро вірять у Збройні Сили України, проте без потужної підтримки тилу війну не здолати". 20-річний воїн "Азовсталі" Назарій "Грінка".
Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її
Григорій Сковорода — видатний український філософ, поет та музикант.
Земля, вода, повітря і вогонь - усе, що він любив, зійшлось в алхімії війни на "Азовсталі".
З дитинства його вражали природні катастрофи; він з захопленням дивився програми про землетруси, торнадо та цунамі. Захоплюючись книгами про космос і природу, він поглиблював свої знання про навколишній світ.
"Боже, пам'ятаю, коли ми ще мешкали в Кременчуці, наш балкон був настільки просочений запахом керосину, що це стало звичним, адже Ярослав був великим фанатом фаєр-шоу," - ділиться спогадами Оксана Онопа.
Якось, побачивши матір у сльозах, він здолав і цю бурю емоцій.
"Я захворіла, - розповідає жінка. - Гроші почали закінчуватися. Мені потрібно було шукати нову роботу, але я фізично не в змозі. У мене троє малолітніх дітей і знімана квартира. 'Не знаю, як буду платити за житло і чим вас годувати', - зізналася я йому."
Послухав мовчки і пішов. Наступного дня із села приїхали знайомі Оксани. З грошима і лікарем. Пізніше допомогли знайти роботу.
"Він усе вирішив, навіть не поділившись зі мною, - говорить мама. - Це був дійсно мужній вчинок."
"Я - Ярослав!" - він не любив, коли його називали Яричек чи Ярик.
Господні дороги таємничі. У той час, коли родина мешкала в селі Млинок, Ярослав вирішив залишити Євангельську церкву християн-баптистів.
"Він поглиблено вивчав Біблію і вже намагався ділитися своїми знаннями з іншими, - ділиться Оксана Онопа. - Але все змінилося в 2014 році, коли йому виповнилося тринадцять. На фоні початку війни в нього виникли внутрішні конфлікти."
Юнак розсварився з пастором, який твердив, що церква поза політикою, що всі люди браття. "Я захищатиму Україну, як тільки отримаю паспорт", - обіцяв він.
Його переконували відмовитися, але він наполягав, що служіння церкві не для нього. З того часу він приєднався до патріотичних рухів і обрав шлях воїна.
Читайте також: Партизан із Василькова. Про що мовчав Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, що полягла на Брянщині
Розлюднення не має терміну давності. В сюжетах російських пропагандистів десять років тому показали тату "Ідея нації", набите на руці когось у таборі "Азовець".
Це був Ярослав. Він зробив татуювання ще до того, як почав службу. Саме через це росіяни назвали його "молодим неонацистом", - розповідає Олександра.
Він приєднався до "Азову" відразу ж, як тільки це стало можливим - у вісімнадцять. Повноліття стало єдиним бар'єром. "Він вже був активним у "Нацкорпусі", брав участь у спільних заходах з "Пластом", - ділиться дівчина. - Тому вступ до армії та "Азову" здавалося для нього цілком природним кроком. Це був його перехід на новий рівень".
Оксана Онопа завжди підкреслювала важливість дотримання обіцянок, тому її сини ніколи не повинні були давати порожніх слів. Ярослав, зокрема, взяв цю пораду до серця, вивчивши її значення навіть більше, ніж уроки обережності від тітки Сови.
"Нас збирають. Не знаю, коли побачимося. Тримайся, ти в мене сильна. Все буде добре. Дамо відсіч ворогу. Обов'язково прорвемося".
Слова, які він промовив до матері 24 лютого, незважаючи на трагічний кінець, не залишилися без змісту. За ними стоять тижні героїчної боротьби, величезна кількість знищеного супротивника та зірваний план блискавичної війни.
Олександра востаннє спілкувалася з коханим, коли Ярослав уже перебував в Оленівці. Він цікавився її родиною та друзями. Вона розповідала, що займається оформленням документів для нього як для полоненого.
"Якогось хвилювання перед стратою не було, - каже дівчина. - І він, і я, і все наше оточення - такі люди, що ні нащо не скаржаться.
Крім того, в той час багато хто вірив, що є певні запевнення. Що оборонці Маріуполя повернуться додому без проблем. На той момент ми ще не були свідками тих жахливих втрат наших військових, які, на жаль, стали звичними для нас сьогодні.
Протягом останніх двох років у селі Млинок, що на Кіровоградщині, стоїть покинутий будинок, який не відчуває людського тепла. У його стінах збереглися сліди колишнього життя того, кого позбавив людяності ворог.
"Я не в змозі піти туди, - зізнається мама. - У мене є речі Ярослава і тут, у Кременчуці, які привіз старший син. Але вже цілий рік не можу відкрити цю коробку."
"Я ні на кого не ображаюсь, - передав він вісточку через хресну, коли наснився їй після поховання. - Мені тут добре. Я серед своїх. Скажи мамі, щоб вона не плакала".
Пізніше він прийшов і до Оксани. Всього раз. Коли вона з родинами полеглих почала боротися за пам'ять полеглих. За Алею слави в Кременчуці, за належну шану.
