П'ять факторів, що призводять до несправності української системи правосуддя.
Дисфункціональна система правосуддя характеризується тим, що суди, прокуратура та правоохоронні органи виконують свої обов'язки на формальному рівні, але насправді діють в спосіб, що суперечить їхньому основному призначенню. Наслідки їхньої діяльності часто виявляються прямо протилежними до мети, з якою ці установи були створені. Замість справедливості суспільство отримує лише її зовнішню подобу.
Дисфункція української системи правосуддя перетворилася на систематичне явище, а не на випадковість. Це наслідок політичних рішень, корпоративної закритості та постійного небажання створювати справжні інституції, а не просто реалізовувати чергові "реформи". У таких обставинах навіть війна має лише обмежений вплив на проблеми в судовій системі.
Судова система — це не лише державний сервіс, а й основа довіри, без якої неможливі інвестиції, економічний розвиток та сама ідея державності. Від простого громадянина, який не має доступу до справедливого захисту, до інвестора, який не готовий вкладати кошти в країну, де навіть виграна справа в суді не забезпечує повернення активів.
Чому так сталося?
Суд в Україні десятиліттями залишається інструментом політичного впливу. Кожна нова влада здатна починати реформу "з чистого аркуша", паралізуючи вже створені інституції. І судова реформа є не винятком, а правилом.
Вища рада правосуддя (ВРП) і Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) є постійною темою затримок і перешкод.
Завдяки популістському Закону "Про відновлення довіри до судової влади", ухваленому Верховною Радою у квітні 2014 року, Вища рада юстиції залишалася без повноважень протягом цілого року. Паралельно, Вища кваліфікаційна комісія також не виконувала своїх обов'язків протягом восьми місяців. Який же результат цього процесу? ВККС накопичила близько 12 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг на суддів. Також була зупинена процедура відсторонення суддів за обґрунтованим запитом генерального прокурора. Сотні суддів, змушених залишити тимчасово окуповані території, не змогли знайти роботу в судах на підконтрольних Україні територіях.
У другій половині 2019 року ситуація повторилася, але наслідки виявилися значно гіршими. 7 листопада Верховна Рада нового складу ухвалила рішення про дострокове усунення Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Навіть якщо не враховувати політичні мотиви цього кроку, згадані у пояснювальній записці до Закону, варто відзначити, що новий склад ВККС приступив до виконання своїх обов'язків лише 1 червня 2023 року. Які наслідки це мало? Всі кадрові процедури в судовій системі були зупинені: конкурси на сотні посад у судах першої інстанції, апеляційних судах, деякі з яких опинилися на межі зупинки, а також кваліфікаційне оцінювання 2000 суддів. І це лише частина проблеми. Ті труднощі, які накопичилися під час вимушеного простою, стали ще більш серйозними, до них додалися нові. Над правосуддям знову нависли два суттєві наслідки: істотно погіршився доступ до правосуддя, а в судах продовжували безперешкодно працювати недоброчесні судді, щодо яких було призупинено процедуру кваліфікаційного оцінювання.
У той же час, за два дні до початку повномасштабного вторгнення Росії, Вища рада правосуддя залишилася без повноважного складу, оскільки відразу десять її членів подали у відставку. Це призвело до року без функціонування органу, внаслідок чого було втрачено понад 20 конституційних функцій у сфері правосуддя. Незабаром після цього, завдяки малопродуманому (або, можливо, навмисному) законодавству, дисциплінарна діяльність ВРП була призупинена на два роки. Як результат, накопичилося понад 11 тисяч нерозглянутих дисциплінарних скарг. У підсумку, ми маємо 7-8 років бездіяльності інституцій, тисячі відкритих вакансій і десятки тисяч нерозглянутих заяв. Це не просто випадковість, а свідомий вибір влади, спрямований на контроль для досягнення політичних цілей. Найсумніша частина цієї історії полягає в тому, що в деяких випадках громадськість сама активно сприяла зупинці роботи ключових інституцій у судовій системі.
"Рішення про достроковий розпуск Вищої кваліфікаційної комісії суддів стало нашою найбільшою помилкою. Я висловлюю це публічно та без остраху," -- зазначив Андрій Костін, який на той час очолював правовий комітет Верховної Ради, у своєму інтерв'ю для ZN.UA у 2021 році.
Кожен з таких промахів мав свою ціну для системи довіри, кадрів, ефективності судочинства та безповоротного часу.
Протягом цих років суддівське середовище виробило міцну "внутрішню єдність". Формально незалежні органи, такі як Вища рада правосуддя, дисциплінарні палати та Кваліфікаційна комісія, нерідко керуються принципом "не нашкодити своїм".
На жаль, присутність міжнародних експертів та обраних ними дисциплінарних інспекторів не призвела до зміни ситуації: кількість скарг на суддів залишається незмінною — понад 800-1000 щомісяця. Відсутність довіри до механізмів відбору, оцінювання та покарання лише підсилює корпоративну замкненість. Через наполегливу, але невдалу рекомендацію ВККС від одного з міжнародних проєктів технічної допомоги — запровадити тест на когнітивні здібності для кандидатів на посаду судді Вищого антикорупційного суду (ВАКС) замість психологічних тестів — з 25 відкритих вакансій вдалося заповнити лише дві (!). Це означає, що на невдалий конкурс витрачено півтора року, і ВАКС не зможе оперативно розглядати справи високопосадовців-корупціонерів після збільшення кількості детективів НАБУ на 300 осіб. В результаті система, незважаючи на активні зусилля, лише частково очищується, імітуючи саморегулювання, зберігаючи лояльність та внутрішній комфорт замість реального авторитету.
Із 2015 року Україна пережила щонайменше три масштабні "стратегії" розвитку правосуддя. Кожна наступна реформа ніяк не продовжувала попередньої. Укази, дорожні карти, "прискорення реформ" -- усе це створює відчуття безперервного руху, який насправді є топтанням на місці, а часто -- спланованим відкотом.
Замість справжнього системного розвитку спостерігаємо політичний конвейєр, де одна реформа змінює іншу. Це явище є заміною суті формальними змінами: нові слогани, нові назви установ, нові конкурси — проте без явних досягнень.
Держава акцентує увагу на зміні зовнішніх атрибутів, залишаючи поза увагою суть справи. Саме тому навіть Рада Європи в своїх недавніх рекомендаціях підкреслює, що незалежність судової системи не може грунтуватися на безкінечних реформах, а повинна спиратися на стабільні норми та чіткі процедури, що є вкрай необхідними, особливо в умовах війни. Як наслідок, судова система щороку обробляє 4,5 мільйона справ, але це відбувається ціною постійного кризового управління, яке триває вже понад десять років.
В Україні досі не створено ефективного й водночас передбачуваного механізму персональної відповідальності суддів, прокурорів чи посадовців судової адміністрації. Безкарність стала частиною системи координат.
Навіть коли суддя ухвалює рішення, відверто порушуючи Кодекс суддівської етики, покарання або відсторонення часто зупиняється на етапі дисциплінарної процедури. Коли ж такі комісії просто не працюють -- як це було сукупно протягом майже п'яти років, -- безкарність перетворюється на норму інституційного існування.
В Україні останнім часом спостерігається збільшення парадоксальних ситуацій, де неспроможність судового управління виконувати свої обов'язки стає наслідком дій певних громадських організацій та ініціатив міжнародної технічної допомоги.
Ось приклад, згаданий раніше, що стосується невдалих ініціатив під час конкурсу на посади суддів Вищого антикорупційного суду. Виявилося, що ані депутати, які ухвалювали відповідний закон, ані члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів, які відповідали за управління, ані громадськість не змогли запобігти реалізації неефективної та навіть контрпродуктивної ідеї, що зрештою призвела до такого результату. Суть не в тому, що міжнародні експерти є поганими і що від їхньої підтримки слід відмовитися, а в тому, що під час співпраці важливо поступово залучати власні знання та досвід.
Інший приклад стосується Громадської ради доброчесності (ГРД) -- єдиного у світі органу громадськості, діяльність якого є частиною важливих кадрових процедур ВККС, зокрема процедури кваліфікаційного оцінювання. Після майже чотирирічної перерви в роботі ВККС мала б швидко, як рекомендує Венеційська комісія, завершити процедуру кваліфікаційного оцінювання близько 2 тисяч суддів. У цьому, відповідно до закону, їй має допомагати Громадська рада доброчесності. Однак за майже два роки ГРД третього вже складу опрацювала у 5-7 разів менше матеріалів, аніж обидва попередні склади. Жодних серйозних пояснень цьому надано не було. Відповідно ВККС у цій процедурі також була змушена загальмувати роботу. Багато недоброчесних суддів і далі відправляють правосуддя.
Ця ситуація викликає певний парадокс: через міжнародні донорські програми та участь суспільства ми інвестуємо ресурси в судову систему, яка часто не забезпечує бажаного результату. Є рішення, але їх реалізація залишається на рівні слів. Саме в цьому контексті варто звернути увагу на важливу думку ЄСПЛ: "Коли судові рішення не виконуються, закон втрачає свою цінність".
На мою думку, громадським організаціям, які тривалий час займаються реформами, варто відкрито проаналізувати свої помилки.
У цьому контексті варто згадати про систему виконання судових рішень, яка є ще однією проблемною складовою правосуддя. Державна виконавча служба, під наглядом Міністерства юстиції, протягом багатьох років показує значно нижчу ефективність у порівнянні з приватними виконавцями, незважаючи на свої розширені повноваження. Приведення їхніх можливостей до спільного рівня виглядає як логічний і відносно простий крок, який держава постійно відкладає.
Справедливість є не лише правовою, але й етичною категорією. В українському суспільстві цей принцип, на жаль, втратив свою значущість. Судові установи рідко розглядаються як місця для пошуку істини.
Коли людина не довіряє суду -- це драма. Коли не довіряє бізнес -- це вже загроза економічній безпеці. Без довіри до суду будь-які програми відбудови чи інвестиційні стратегії залишаться фікцією.
Бізнес не вимагає ідеальних суддів, він вимагає передбачуваності. Судова практика має бути прогнозованою, строки -- зрозумілими, а система -- спроможною. Інакше жодна стратегія не врятує державу від правового колапсу.
...Треба йти від декларацій до інституції. Україна не побудує правову державу, поки суд залишається інструментом влади, а не справедливості. Наразі очевидно, що дисфункційність нашого правосуддя -- це наслідок системних рішень, а не хаосу.
Повернути довіру можливо лише через відновлення на основі безперервної й передбачуваної діяльності державних інститутів, а не чергову вирвану з контексту хаотичну "реформу". Суд має перестати бути політичним полем бою і стати точкою стабільності -- там, де право діє, а не декларується.
Лише тоді фраза "верховенство права" перестане бути гаслом і стане фундаментом державності.
