Шість років правління Зеленського: як уряд не помітив підготовки до агресії.

Рівно шість років тому шостий президент України здобув переконливу перемогу на демократичних виборах. Це голосування багато в чому було протестним: 73% українців проголосували проти "бариги", "ліпєцкої фабрики", "Мінських угод", "наживи на війні", "а то Путін нападьот", - повіривши маніпулятивним меседжам політичних неофітів і їхньої інформаційної обслуги. Флагманом цієї брудної пропагандистської кампанії були "Плюси" та інші медведчуківські канали, які роками з ранку до вечора просували думку, що це нібито "Порошенко напав на Україну".

Шість років тому Наталочка і Сірьожа організували свято для всього народу. Вони досі повторюють свою манру про те, що Зеленський — це найкраще, що сталося з Україною. Проте цей пропагандистський марафон вже не викликає інтересу в Маріуполі, Бахмуті, Авдіївці, Сєвєродонецьку, Лисичанську, Волновасі, Сватовому...

Сьогодні на сайті "Українська правда" з'явилася дискусійна стаття відомого лауреата Шевченківської премії, журналіста та військового Павла Казаріна. У ній автор аналізує можливість запобігання великій війні, ставлячи під сумнів роль президента Зеленського у цьому процесі.

Для мене і нашої команди очевидно: відповідальність за напад на Україну - і в 2014, і в 2022 роках - несе виключно Путін, путінська Росія, всі без винятку росіяни, які допустили цементування диктатури і для яких великоруський шовінізм став релігією. З 2014 по 2019 рік я жорстко полемізувала з тими, хто перекладав відповідальність за війну на Порошенка. Це страшна трагедія, що так багато людей повірили в цей кремлівський наратив, який сюди тягли деякі українські медіа та проросійські політики, підігруючи Кремлю, перекладаючи провину на українську владу. Тим не менше, кримінальні справи проти Порошенка - за "контрнаступ улітку 2014 року на Донбасі" та за відсіч ворогу в листопаді 2018-го в Керченській протоці - досі не закриті, навпаки, активно "розслідуються" ДБР.

З 2019 року, незважаючи на свою виражену опозицію до Зеленського, я зберегла незмінну позицію стосовно війни. За всі вбивства українців, руйнування міст і порушення Мінських угод до 2022 року несе відповідальність путінська Росія. Це не Зеленський розпочав агресію проти України в лютому 2022 року — воєнний злочин скоїв саме Путін.

Але відповідальність за провал підготовки до вторгнення, ігнорування сигналів партнерів, невиконання державного оборонного замовлення, згортання ракетних програм, знищення оборонної промисловості, недофінансування ЗСУ через пріоритет асфальту, відсутність евакуації культурних цінностей та дитячих будинків - лежить повністю на українській владі. Яка в січні 2022 року саджала Порошенка, замість зібрати за одним столом усіх колишніх президентів і разом думати, як протидіяти Путіну. І дуже дивно, що у статті Казаріна про це - ані слова.

Збройні сили України є ключовим захисником нашої державності, суверенітету та незалежності. Я щиро вдячний Павлу за його відданість захисту України та участь у найпрестижнішій військовій спільноті. Він добре розуміє, що підготовка резервів і зміцнення військово-промислового комплексу у 2019-2022 роках могли б стати важливим стримуючим чинником або, принаймні, уповільнити агресивні дії Росії.

Чому Путін не розпочав свою агресію раніше? На мою думку, автор надає занадто спрощене тлумачення, орієнтуючись лише на протистояння "Порошенко проти Зеленського" та нехтуючи зовнішні чинники. Політика стримування агресора замість активного використання санкцій з боку Німеччини, США та Європейського Союзу виявилася помилковою. Це дозволяло російській економіці зміцнюватися, зокрема через реалізацію проєкту "Північний потік" та торгівлю енергоресурсами. Проте, безумовно, важливу роль відігравали такі постаті, як Меркель і Трамп — вони, можливо, були єдиними світовими лідерами (поряд із Сі), з якими Путін ще міг рахуватися.

Замість того, щоб налагоджувати співпрацю з міжнародними партнерами, українська влада напередодні вторгнення почала конфліктувати з ними, звинувачуючи у "скабєєвщині" та паніці, яка, на їхню думку, могла завдати шкоди економіці. Однак з 2021 року було необхідно вжити всіх можливих заходів для зміцнення антипутінської коаліції, покладатися на західні розвідки та укріплювати обороноздатність. Лондонський саміт НАТО у грудні 2019 року не слід було ігнорувати, адже зустріч у Парижі з Путіним не покращила ситуацію.

Очевидно, що тема підготовки до війни - найбільш болюча для команди Зеленського. Бо йдеться про втрачений час і можливості, які спричинили важкі наслідки для країни. Ця розмова ще попереду - бо спершу треба перемогти ворога. До речі, тема перемоги дивним чином зникла з риторики влади, разом із забутими самітами миру й планами стійкості.

Протягом трьох років війни влада постійно використовувала фразу "Мінська-3 не буде". І, судячи з останніх новин щодо переговорів, це дійсно так. Адже в самих Мінських угодах чітко підкреслюється територіальна цілісність України: Донецька та Луганська області визнаються українськими, а про відмову від Криму не йдеться жодного слова. Виконання цих угод також пов'язане з санкціями.

Хочу щиро висловити свої побажання нинішній українській команді, що займається переговорами, досягти аналогічного успіху. Адже найважливішою червоною лінією для нашого суспільства залишається територіальна цілісність та суверенітет України.

Павло Казарін завершує свою колонку, присвячену шестиріччю президентства Зеленського, важливим висновком: головне — це те, що Медведчук не здобув перемогу. Адже прихід до влади п’ятої колони Кремля справді міг би призвести до внутрішньої окупації України. Проте я не поділяю такого оптимізму, як автор. Можливо, це пов'язано з тим, що щодня спостерігаю в парламенті коаліцію "Слуг" та ОПЗЖ, які спільно розкрадають ресурси на користь армії, перенаправляючи фінанси на пропаганду, російське обладнання для АЕС або ремонти доріг, замість інвестування в дрони та укріплення. Я бачу, як Верховна Рада перетворюється на слухняну "держдуму", знищуючи основи парламентаризму. Щодня спостерігаю, як спікер отримує задоволення від приниження опозиції.

А можливо, мій песимізм - через судилища над бойовими командирами і "превентивні санкції" проти Порошенка, який уже шість років не при владі. Бо ця політична цензура, тиск і розправи не дуже відрізняються від часів Януковича.

Перемогти Росію важливо не лише на полі бою чи в дипломатії - треба перемогти її в собі. Не дати побудувати її всередині. І це - відповідальність Зеленського, який вже шість років має повноту влади. Не варто цементувати її портновщиною в судах, політичними переслідуваннями та союзами з ОПЗЖ. Бо саме це і буде перемогою Медведчука.

P.S. Павле, ще раз дякую за службу - і за полеміку!