Скандальні міни для українських збройних сил: чому вони не активуються та не детонують, незважаючи на мільярдні витрати?

Виробництво боєприпасів - першочергова потреба фронту й водночас вразливе місце української оборонної промисловості. Послідовна бездіяльність профільних чиновників до 2022-го року призвела до повної нездатності України виробляти боєприпаси для мінометів та артилерії на початку великої війни.

У 2022 році українські підприємства активно впроваджували новітні технології та створювали нові виробничі лінії. В 2023 році з’явилися перші серійні поставки українських боєприпасів та мін. 2024 рік обіцяв стати періодом, коли з конвеєрів почнуть виходити значні обсяги боєприпасів.

Цього року уряд значно зосередився на підтримці місцевих виробників. Однак один з заводів, який ми не будемо ідентифікувати через питання безпеки, отримав незвично великий кредит довіри від держави. Водночас він також уклав кілька угод на десятки мільярдів гривень та отримав 75% авансу.

Спосібність цього заводу виконати замовлення на величезну партію боєприпасів, які раніше вироблялися в незначних обсягах, з самого початку викликала питання у відповідних структур. Виробнику явно не вистачало виробничих площ, устаткування та кадрів, і він також стикався з ризиком ракетних обстрілів. Незважаючи на ці труднощі, угоди з ним все ж були укладені.

Ситуація зі снарядами розтягнулася на весь 2024 рік. В результаті, гучний скандал, пов'язаний з неналежною якістю 120-мм мін у армії, є лише верхівкою айсберга, адже насправді значно більша кількість боєприпасів взагалі не була доставлена.

Завод частково анулював угоди та повернув кошти до бюджету, а по деяким з них переніс строки виконання замовлень на 2025 рік. У результаті, військові на передовій не отримали сотні тисяч мін і снарядів у критично важливий період масштабного наступу російських військ по всій лінії фронту.

Україна досягла значних результатів у виробництві артилерійських систем, безпілотників та інших типів озброєння. Проте ситуація з невиконанням контрактів на постачання мін і снарядів повинна змусити чиновників та військових переглянути свої оптимістичні уявлення. Або вони почнуть реально оцінювати потенціал вітчизняних підприємств, або ж масштаб проблем у умовах ракетних атак та глобального дефіциту вибухових матеріалів значно зросте.

Військові стикаються з постійною нестачею снарядів та мін, тому використовують все, що їм надходить. Кожна нова партія боєприпасів допомагає затримати ворога й захистити життя наших захисників.

Бойові припаси західних калібрів переважно надходять від партнерів, які мають необхідні запаси та виробничі можливості. Натомість ситуація з радянськими боєприпасами є більш складною: їх виготовляють лише Росія, її союзники, українські підприємства та кілька країн Європейського Союзу.

Україна часто купує снаряди за власні гроші й витрачає на це мільярди доларів з державного бюджету. Міноборони має три варіанти, із ким укладати контракти: компанії-спецімпортери (посередники), іноземні виробники та вітчизняні заводи.

Серед цих варіантів не знайдеться надійного постачальника. На сьогоднішній день усі три альтернативи супроводжуються значними ризиками.

Компанії, що спеціалізуються на імпорті, мають міцні зв'язки та значний досвід у своїй галузі, активно шукаючи боєприпаси, навіть у країнах, які не є дружніми. Проте їхні логістичні мережі є досить складними, а партнери не завжди прозорі, що призводить до невідповідності між заявленою якістю продукції та термінами доставки. Існують також випадки, коли деякі з цих імпортерів просто отримують державні кошти і не виконують жодних постачань для армії.

Прямий контакт з закордонними виробниками є складним завданням для України, оскільки вона стикається з конкуренцією з боку інших держав. Багато європейських компаній, зокрема, віддають перевагу співпраці через посередників з фінансових міркувань. Крім того, світовий дефіцит вибухових матеріалів спричиняє затримки у постачаннях на виробництвах по всій планеті.

Вітчизняні виробники чітко усвідомлюють свої завдання, орієнтуючись на потреби українських збройних сил, і частину своїх доходів залишають в економіці країни. Проте їхні підприємства постійно піддаються загрозі з боку ворожих ракетних атак. Додаткові виклики, такі як брак досвіду, технологічного устаткування та кваліфікованих спеціалістів, можуть загрожувати стабільності виробничих процесів.

В кінцевому підсумку, українські підприємства також стикаються з глобальним дефіцитом вибухових матеріалів і певних комплектуючих. Можливо, ця проблема для них є ще більшою, адже на відміну від західних оборонних компаній, вітчизняні виробники не мають налагоджених партнерських відносин та стабільних ланцюгів постачання компонентів.

Закупівля боєприпасів є вкрай чутливим процесом, де кожен крок потребує ретельного узгодження. Міністерству оборони необхідно здійснювати детальний аналіз ризиків, щоб уникнути ситуацій, коли військові опиняються без необхідних снарядів, а бюджетні кошти ефективно використовувались для придбання боєприпасів.

Оптимально, Агенція оборонних закупівель Міністерства оборони повинна в рамках розумних можливостей укладати контракти з вітчизняними виробниками, сприяючи розвитку українських підприємств. Водночас важливо забезпечити баланс ризиків шляхом укладення прямих довгострокових угод з іноземними партнерами, а також залучати спеціалізованих імпортерів, якщо вони пропонують ексклюзивні та надійні рішення.

Проте в ситуації з придбанням мін та боєприпасів цього року все з самого початку пішло не по плану.

Історія почалась у січні 2024 року. Новий бюджетний рік - новий сезон контрактування виробників. Серед пріоритетних потреб - 120-міліметрова міна, яка потрібна завжди, усюди й у необмежених кількостях.

Агенція, відповідальна за оборонні закупівлі, активно готувалася до укладення контрактів і отримала дев'ять комерційних пропозицій від імпортерів, а також від виробників як з-за кордону, так і з України.

"Зіркою" серед них була пропозиція від одного з державних підприємств, прямо підпорядкованого Мінстратегпрому. Завод заявив про спроможність за рік виробити 500 тис 120-міліметрових мін. Це більше, ніж було в усіх інших пропозиціях разом узятих. До того ж він готовий був це зробити за трохи нижчу або співставну із конкурентами ціну.

У розмові з представником ЕП в АОЗ було зазначено, що закупівельники відразу ж виявили підозру щодо цієї пропозиції, оскільки виникли сумніви в можливості виготовлення такої великої кількості продукції. Завод мав невиконані та прострочені контракти ще з 2023 року, а директор підприємства разом із менеджментом стали фігурантами кримінальних справ, пов'язаних зі зловживанням службовим становищем.

Запобігання можливим маніпуляціям з боку менеджменту цього заводу покладалося на комісію військових представників, яка в січні відвідала підприємство для особистої перевірки наявності всього необхідного: обладнання, виробничих приміщень, персоналу та доступу до комплектуючих.

Результати перевірки виявилися малоприємними для підприємства. У звіті військових експертів зазначалося, що завод може випустити приблизно удвічі менше продукції, ніж було оголошено. Основними причинами є брак кваліфікованого персоналу, недостатня кількість виробничих площ та обладнання. Крім того, викликали сумніви можливості серійного виробництва підривника, який є вкрай дефіцитним елементом.

Проте через два тижні АОЗ отримала нові дані, які помітно відрізняються від первісного висновку. Відповідно до оновленої інформації, це підприємство нібито має можливість виробити 670 тисяч мін, що перевищує цифри, наведенні в його початковій комерційній пропозиції.

Можливо, в даному висновку було враховано сподівання на поступове зростання потужностей заводу протягом виконання контракту. Однак, проблема полягала в тому, що підприємство вимагало аванс у розмірі 75%, і в разі укладення контракту на весь запропонований обсяг, Агенція опинилася б без фінансів для підписання угод з іншими виробниками цих боєприпасів.

Таким чином, армія виявлялася значною мірою залежною від одного місцевого постачальника, чия здатність виконати контракт викликала певні сумніви, що супроводжувалося серйозними ризиками для безпеки. У такій ситуації очевидним є необхідність диверсифікації джерел постачання.

Переговори проходили на фоні завдання президента "максимально залучити підприємства національного оборонного комплексу". Що саме відбувалося за закритими дверима засідань Міноборони - залишилось невідомим. Проте, в результаті тривалих обговорень та суперечок, АОЗ все ж підписала контракт на постачання 120-міліметрових мін з зазначеним українським виробником на всі заявлені 500 тисяч одиниць, що обійшлося державному бюджету понад 10 мільярдів гривень. З цієї суми три чверті завод отримав у вигляді авансу від держави.

В інтерв'ю "Українській правді" керівниця АОЗ так пояснювала причини підписання цих угод:

На момент підписання угоди я тільки-но стала директором Агенції, і це сталося два тижні тому. Я виступала проти цих домовленостей, оскільки вважала, що необхідно шукати альтернативні варіанти. Було очевидно, що існують ризики зірвання. Проте в той час у нас справді не було надійних постачальників боєприпасів за прийнятними цінами.

Цей контракт мав на меті забезпечити основну частину річного попиту Збройних Сил України на 120-міліметрові міни, тому пропозиції щодо імпорту стали менш привабливими. Якщо б державному підприємству вдалося реалізувати цей амбіційний проект, це могло б суттєво змінити ситуацію на ринку боєприпасів.

Перші українські 120-ки планувалися до постачання в армію в квітні 2024 року, з подальшими щомісячними відвантаженнями в однакових обсягах. Проте, як зазначають джерела ЕП в АОЗ, ситуація виглядала занадто оптимістично, щоб не викликати сумнівів.

Тривожний сигнал прозвучав уже в квітні, коли завод надіслав повідомлення про непередбачувану ситуацію на виробництві: російські ракети вразили об'єкти, внаслідок чого частина компонентів і устаткування була знищена. У зв'язку з цим, необхідно було внести зміни до графіку відвантаження.

Внаслідок цього перші партії мін за цим контрактом почали надходити аж у червні. Виходить, перше півріччя цього року ЗСУ воювали взагалі не отримуючи цих законтрактованих мін. А до кінця літа постачальник передав у військо кілька десятків, не сотень, тисяч боєприпасів.

У цей час у Міністерстві оборони усвідомили, що вкладення в цей завод не виправдали себе. Щоб закрити прогалини у постачаннях, почали укладати імпортні контракти, підвищуючи комерційні пропозиції, які надходили на початку року. Проте реалізувати це повною мірою не вдалося через значні затримки, викликані бюрократичними перешкодами та проблемами з логістикою. Водночас військові на фронті залишалися без мін, що призводило до трагічних наслідків.

За словами співрозмовників ЕП у Мінстратегпромі, основною перешкодою для вітчизняного виробництва стало те, що на світовому ринку виник катастрофічний дефіцит порохів.

"Усі виробники активно шукають будь-які доступні партії пороху. Тож, скільки пороху ми зможемо знайти в світі та доставити в Україну, стільки ж боєприпасів зможемо виготовити," – зазначив на початку осені джерело в міністерстві.

З огляду на те, що близько 50-80% українських боєприпасів складаються з імпортних елементів, така аргументація виглядала цілком обґрунтованою.

Але воно взагалі не в'яжеться з актом військових представників, які перед укладанням угоди підтверджували спроможність заводу виробити 500 тис мін. Адже виробник мусив їм довести, що він має або запаси порохів або канали їхнього постачання. Інакше, в теорії, "прийомка" не могла підтвердити його спроможності. Врешті, з цим мають розібратись правоохоронці.

До осені особливих скарг на поставлені 120-ки у ЗСУ не було, але і надходило їх не дуже багато. Восени почались постачання згаданих боєприпасів більш-менш великими партіями. Але щойно надходження до військових стали масовими, вилізли інші проблеми.

За даними ЕП, станом на кінець листопада ЗСУ передали трохи більше третини із законтрактованих 500 тис. Але уже на початку листопада військові почали масово скаржитись, що деякі з поставлених мін непридатні для війни.

У листопаді Збройні сили України висловили численні зауваження щодо різних партій 120-міліметрових мін, у підсумку військові звернулися з вимогою перевірити близько 100 тисяч боєприпасів. Це охоплює практично всі поставки, здійснені восени.

Остаточної цифри проблемних снарядів ще немає, відповідна міжвідомча комісія працює і має надати свої висновки до кінця листопада. Керівник Мінстратегпрому Герман Сметанін 28 листопада написав, що "поверненню підлягає порядка 24 тис мін, що складає менше 1% продукції, виробленої цього року".

В такому трактуванні ситуація не виглядає великою проблемою. Однак таке трактування некоректне, щоб не сказати маніпулятивне. Адже мова йшла про порівняння із загальною кількістю артилерійських снарядів та мін, які виробила Україна за 2024 рік.

Правильно зазначити, що майже всю необхідність у 120-міліметрових мінах для Збройних Сил України можна було б задовольнити одним контрактом на 500 тисяч одиниць. Проте, до кінця року виробник, за оптимістичними прогнозами, зможе виконати лише 35% цього замовлення, що означає, що 65 тисяч з 100 тисяч оплачуваних мін не надійдуть до військових.

І навіть із тих 35% виконаної частини контракту близько 16% (тобто ще мінус 5 мін зі 100) непридатні для війни й підлягають заміні.

Проте, як зазначають співрозмовники в уряді та АОЗ, ситуація з дефектними мінами є проблемою певного постачальника вибухових речовин та контролю за якістю готової продукції, яка не повинна була потрапити до військових частин.

Виробничі лінії та здатність виготовляти продукцію, яка є вкрай необхідною для Збройних Сил України, не повинні стати заручниками проблем окремої партії.

В загальному, можна виділити дві основні проблеми, що виникли з установленими мінами.

Перша проблема стосується порохів. Вони або зовсім не вивільняли міну з каналу ствола, або ж забезпечували настільки великий розкид влучності, що вести точний вогонь виявлялося абсолютно неможливо.

У Мінстратегпромі та відповідному парламентському комітеті зазначали, що труднощі виникали також через вологі вишибні патрони, які забезпечують початковий імпульс для мін. Проте, за умови дотримання технологічних стандартів упаковки, таких проблем не повинно було б виникати.

Інша проблема полягає в підривниках. Чимало мін, навіть якщо досягали своєї цілі, просто не спрацьовували.

Це частково пояснюється тим, що в Україні нові підривники почали виробляти нещодавно, внаслідок чого деякі з них можуть не спрацьовувати.

Частково проблема з розривом виникає через те, що на 120-міліметрові міни, через нестачу комплектуючих, використовували підривники, які призначені для артилерійських снарядів аналогічного калібру. Хоча вони виглядають і технологічно схожі, швидкість польоту міни суттєво відрізняється від швидкості снаряда. Внаслідок цього деякі міни не отримували достатньої сили, щоб активувати підривник.

Усе це в сукупності стало причиною скандалу, що набирає обертів останнім часом.

Зазначений завод стикався як із успішними поставками, так і з численними труднощами, не обмежуючись лише проблемами з 120-міліметровими мінами. За інформацією ЕП, існують також невдачі у постачанні щонайменше двох інших типів боєприпасів. Один з калібрів мін поставляється із значним запізненням, тоді як виробник артилерійського снаряда намагався в односторонньому порядку розірвати контракт, повернувши державі кошти, але врешті-решт зобов’язався надати лише 1/25 від первісно узгодженої кількості.

У другому випадку ситуація виявилася досить подібною до ситуації з 120-ми мінами: військові експерти спочатку визначили одну можливість, проте Міністерство оборони фактично уклало контракт на вдвічі більшу кількість, що в результаті призвело до "форс-мажору" і невиконання постачань.

В результаті цієї ситуації виникли втрати в часі та дефіцит боєприпасів, оскільки фронт постійно відчував їх нестачу.

Однак найбільш виразний цинізм полягає в тому, що в даний момент згаданий завод надсилає до АОЗ свої комерційні пропозиції на мільйони (!) боєприпасів і мін, які, як стверджується, він готовий виготовити у 2025 році. Після скандалу з'явилася надія, що керівництво підприємства нарешті повернеться до реальності, і отримає замовлення, які воно здатне виконати, з обов'язковою перевіркою їх якості перед поставкою в армію, а не після цього.

Не менш важливо встановити відповідальних за поставку на передній край фронту завідомо бракованого озброєння. І відповідальність мають понести не просто якісь "відбували", а весь ланцюжок - від людей, які свідомо завищили спроможності заводу випускати озброєння і протискали контракти, до керівництва заводу і тих, хто проводив "перевірку" продукції перед відправкою у ЗСУ.

Це саме той випадок, коли влада повинна продемонструвати рішучість і принциповість у захисті своїх захисників, якщо сподівається на їхню підтримку.

Однак, є й хороші новини. Перша - ситуація з мінами та снарядами на фронті, ймовірно, ставатиме більш прогнозованою, адже до війська починають надходити імпортні боєприпаси, які компенсують недопоставлені або браковані міни.

В Україні існує безліч виробників боєприпасів, серед яких є й державні підприємства, які успішно дотримуються встановлених термінів та збільшують обсяги поставок.

Виробництво озброєнь в Україні повинно зберігати динамічний розвиток та отримувати пріоритет при укладанні контрактів.