Станіслав Асєєв: Для мене найбільший страх — знову опинитися в полоні, ніж загинути на полі бою.
Для журналіста та автора Станіслава Асєєва 2024 рік став часом нових викликів і досвіду: мобілізація, травма, поранення, демобілізація та візит до сирійського табору "Седная".
"Ці досвіди навчили мене, що випадковість у житті має більшу вагу, ніж ретельно сплановані дії. Тепер я намагаюся менше зациклюватися на планах і в деяких ситуаціях просто дозволяю подіям відбуватися самостійно," - ділиться своїми думками Станіслав.
Він пройшов 2,5 року знущань у донецькій катівні "Ізоляція", де його утримували проросійські бойовики. Після звільнення Станіслав написав книгу про пережитий досвід та кілька років не наважувався приїхати на свою малу батьківщину Донбас через страх повторного полону. І лише в 2024-му він вперше, вже як військовий, зробив це.
"Загалом, перебуваючи на Донбасі, я не відчув нічого особливого, що б відрізнялося від того, що бачив до початку війни. Проте в окремі моменти ця місцевість нагадала мені Болівію, коли ти опиняєшся в обстановці, схожій на джунглі. Це не помітиш, якщо просто проїдеш повз, а не зупинишся та заглянеш у саму гущу," - ділиться своїми враженнями Асєєв.
Чому йому спокійніше на нулі з кулеметом, ніж у штабі з паперами? Якими він побачив Сирію після падіння режиму Асада та її концтабір "Седная"? Чи справді в Донбасу немає майбутнього, навіть якщо завтра деокупують Донецьк?
На цю тему "Українська правда" провела бесіду зі Станіславом Асєєвим. У наступному ми представимо ключові моменти інтерв'ю.
Перегляньте повну версію інтерв'ю на каналі УП у YouTube.
Протягом всього часу служби в армії я не зустрічав нічого гіршого за «учебку» (навчальний центр ЗСУ - УП). Навіть під час російських атак, коли нас витісняли з селища Архангельське (на Донеччині - УП), і навколо лунали постріли, це видавалося мені набагато краще, ніж той безглуздий хаос, який панував у навчальному центрі, де ми займалися збором сміття, заготовкою дров і сортуванням піддонів.
Потрапивши в "учебку", я взагалі пошкодував, що мобілізувався. Перша "учебка" нагадувала Донецький "централ", друга - 32-гу колонію суворого режиму в Макіївці.
Я постійно міркував про те, що на передовій ситуація може кардинально змінитися, що там не відбудеться нічого подібного.
Хлопці мені говорили: "Терпи півтора-два місяці, поки не вирушиш на нуль. Ти побачиш, що там - справжня свобода. Там немає цих «затягів» (військової бюрократії - УП)". І справді, так і сталося.
Я активна особа, тому не можу довго залишатися в офісах. Кілька днів я займався канцелярською роботою: перекладав документи, сортував їх - і це майже зводило мене з розуму. Для мене це абсолютно нестерпно!
Хоча ті, хто був поруч зі мною, говорили: "Слухай, у тебе є альтернатива – вирушити на нуль, на Донбас, а ти сидиш у штабі на запорізькому напрямку. Це ж нормально!". Я відповідаю: "Ні, це зовсім не нормально! Я б сюди не прийшов і не мобілізувався, якби знав, що опинюся в штабі".
Тому я відчуваю себе набагато комфортніше, хоч це може звучати дивно, на передовій з кулеметом, ніж у штабі з купою документів. На фронті бюрократії значно менше, і ви менше стикаєтеся з тими речами, які в штабі присутні щодня і без виходу.
Протягом всього часу, проведеного під час служби на Донбасі, я постійно відчував цей страх.
Особливо він загострювався, коли відбувались контактні бої, зокрема, в тому ж Архангельському. Тому що одна справа, коли ви сидите в траншеях, ворог за 200 метрів від вас, але не йде в наступ, просто кулеметні перестрілки. Інша справа, коли починається штурм: ми відступаємо, втрачаємо будинок за будинком, а росіяни наближаються.
Мене переповнював жах не стільки від імовірності, що моє життя може закінчитись, скільки від думки, що, не дай Боже, якщо я виживу, то знову опинюся в безвиході і втраплю в полон.
Я нічого не зміг з цими думками зробити. Тому доводилось просто з ними жити і все.
У полоні є дві кардинально різні моделі поведінки: герой і жертва.
Для того щоб залишитися в живих, необхідно використовувати тактику жертви. Слід уявити себе "маленькою людиною, яка нічого не розуміє". Забудьте про героїзм. Вам потрібно підписувати всі документи, які вимагатимуть. Якщо просять виголосити "Слава России", просто скажіть це — адже ваше основне завдання полягає у виживанні.
Враховуючи можливість того, що ви можете залишатися в полоні протягом тривалого періоду, надзвичайно важливо зберегти своє здоров'я в цей час.
У моєму випадку триматись у полоні мені допомагали глибоко особисті речі: моя кохана на той момент дівчина і мама, яка на мене чекала. Я знав, що ці люди живуть тільки тим, що я живий, і якщо я зараз із собою щось зроблю, їм не буде легко щонайменше емоційно.
На жаль, у військових структурах питання можливості потрапляння в полон навіть не піднімається для обговорення. Я звертався до своїх командирів під час навчання: "Можливо, я міг би поспілкуватися з особовим складом різних бригад, адже маю певний досвід і читав лекції на цю тему на Заході". Вони відповіли: "Чудова пропозиція". Але на цьому все і закінчилося.
Я саме проходив реабілітацію після другого поранення, коли наш батальйон фактично перестав існувати. Його залишки були розподілені між різними сусідніми підрозділами. Коли я повернувся, мені довелося вирішувати, що робити далі: або потрапити до незнайомого колективу з сумнівними лідерами, або самостійно шукати переведення, або ж залишити військову службу.
Я спробував перевестися в ГУР: по-перше, там принципово інший підхід до підготовки, по-друге, у мене там купа знайомих. З цього нічого не вийшло. Не буду повторювати, як це було, але проблема переводів всередині війська - окрема штука. Тоді я звільнився із військової служби на підставі того, що я військовослужбовець, який був колись у полоні.
Ідея цієї подорожі з’явилася в моїй голові, коли я натрапив на репортаж CNN з цього місця.
Оскільки я маю добрі стосунки з генералом Кирилом Будановим, я звернувся до нього за консультацією щодо доцільності поїздки. Зустріч відбулася в неділю, і вже виявилося, що в понеділок планувалася відправка групи ГУР до Сирії для евакуації наших співгромадян.
Отже, я потрапив до Сирії разом із нашими спецпризначенцями з підрозділу ГУР "Шаманбат". Вони були в курсі мого досвіду перебування в полоні та знали про моє бажання провести порівняльний аналіз між донецьким місцем ув’язнення "Ізоляція" та сирійським концтабором "Седная".
Щодо кількості утримуваних осіб, "Ізоляція" фактично є на рівні однієї камери "Седнаї": зазвичай там перебувало близько 45-50 людей, а в найскладніші періоди – до 80. Натомість у "Седнаї" в одній єдиній камері могло міститися 50 осіб!
"Седная" є справжнім величезним концтабором, де перебували тисячі людей. Це була фабрика смерті та знищення. Тут застосовувалися страти, зокрема шляхом розчавлення людей за допомогою спеціального преса, а потім їхні залишки знищувалися в кислоті. Це відбувалося систематично. У "Ізоляції" подібних жахів, звісно, не було.
Ці люди мають відповідати за свої злочини.
Відповідальність за покарання військових злочинців буде повністю лежати на Україні. Інші країни не виявлять особливого інтересу до цього питання. Тому вважаю, що Україна має не лише моральне, а й юридичне право притягувати до відповідальності цих осіб, навіть через їх усунення.
Для мене найвищою формою покарання для них є, мабуть, все ж таки, юридична. Розумієте, коли воєнних злочинців убивають, вони не проживають жодної рефлексії, не переосмислюють те, за що їх карають. Тобто все моментально: раз - і людини немає. А у випадку судового вироку, бажаєш чи ні, ти задумуєшся, через що опинився за ґратами.
В загальному, я не сподіваюся на якісь емоційні спогади, пов'язані з Донбасом. Це для мене вже частина минулого, до якого навряд чи вдасться повернутися, навіть якщо завтра, умовно кажучи, ми звільнимо Донецьк.
Я завжди підкреслюю: чим більше ви віддаляєтеся від Донецька, тим глибше занурюєтеся у радянську епоху. Там час, здається, зупинився ще до 2014 року. Тому, наприклад, у мене немає особливих почуттів до Макіївки, звідки походить Асєєв - УП.
У Донецьку я сформувався як особистість. Там був мій викладач Ігор Козловський, інші люди, які викладали нам філософію, метафізику, які відкрили абсолютно новий світ мені - дитині, яка вийшла з Макіївки.
Центральний Донецьк був зразком європейськості. Місто виглядало дуже багато, в нього вкладали гроші, його культурне життя було дуже різноманітне.
Проте я вірю, що ті, хто наразі залишається на окупованих землях Донбасу, не зробили жодних висновків за цей період. Малоймовірно, що у них відбувається будь-яка глибока рефлексія на цю тему.
Не можу не згадати про дітей та молодь, яка, на жаль, майже зовсім відсторонена від української культури, мови та ідеї державності. Вони не читають і не сприймають українську мову. Як можна налагодити з ними ментальний зв'язок, я навіть не уявляю.
Я помічаю, що жодні висновки не були зроблені ані на державному, ані на національному рівнях.
Здавалося, після 2022 року повинно було стати очевидним, як діяти щодо Росії та її інформаційних і політичних впливів в Україні, адже компроміси стали абсолютно неприйнятними.
Необхідно ретельно зберігати пам'ять про суть Росії та злочини, які вона скоює, адже це матиме вагомий вплив на майбутні політичні рішення.
На жаль, я спостерігаю, як люди емоційно виснажуються і не в змозі безкінечно перебувати у цих спогадах. Проте, з іншого боку, було б доцільно, якби держава на загальнонаціональному рівні якось закріпила це для себе.
Ми зобов'язані кардинально реформувати підготовку військових, зокрема піхоти, адже саме вона є фундаментом армії. Без усунення проблем у підготовці піхотинців ми ризикуємо продовжувати зазнавати невдач.
Росія буде тиснути стільки, скільки ми будемо давати їй на це змогу.
