Тиск замість діалогу: чому Польща не прагне до компромісу з Україною в історичних питаннях.

Відкриття пам'ятника "жертвам Волинської різанини" в Домостові. 14 липня 2024 року

Останніми місяцями важко було не помітити, як змінилася риторика Польщі щодо України.

Шпальти провідних українських та польських видань рясніли різкими цитатами польських політиків, які вимагали історичної справедливості, порозуміння та дозволів на проведення досліджень та ексгумацій жертв Волинської трагедії.

Деякі експерти в галузі міжнародних відносин висловили думку, що сусідні країни можуть спробувати перешкодити або сповільнити процес євроінтеграції України, якщо українське суспільство та політичні кола не зроблять жодних компромісів у питаннях історії.

І хоча повноцінно та докладно ніхто з власників високих кабінетів країни над Віслою не описав, про які саме поступки йдеться, але може виявитися, що до змісту такої домовленості ніхто насправді й не зацікавлений переходити.

Очевидно, що у міжнародних відносинах, особливо між сусідніми державами, історія ніколи не залишиться простою хронікою, а завжди матиме політичний контекст або відтінок.

Проте це не означає, що варто відмовлятися від ведення діалогу та узгодження історичних політик країн з метою зменшення напруги між народами і запобігання конфліктам у майбутньому. Безумовно, цей процес є досить складним, і досягти абсолютного порозуміння за всіма питаннями навряд чи вдасться, оскільки різні суспільства завжди матимуть свої унікальні погляди на певні події, постаті та історичні етапи. Однак така мета, безсумнівно, повинна залишатися у фокусі.

У взаєминах між українцями та поляками особливо складними є питання, пов’язані з подіями на початку XX століття, міжвоєнним періодом та, безумовно, найболючішою темою – Волинською трагедією. Це не лише стосується оцінки конфлікту між українськими та польськими повстанськими групами в 1943-1945 роках, але й вивчення причин, які призвели до цього протистояння, визначення кількості загиблих, а також сучасних підходів до вшанування їх пам'яті.

У практичному вимірі вся ця історія має щонайменше п'ять форм міждержавної взаємодії:

Усі ці форми співпраці мають відбуватися на підстави законодавства кожної з країн і на базі рамкової Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій від 1994 року.

Слід підкреслити, що кожен з вказаних процесів вимагає ґрунтовного професійного підходу, що включає детальне дослідження архівних матеріалів, свідчень, а також залучення експертів з історії, культурології, археології, пошукових робіт, комунікацій, і в деяких випадках – криміналістів і судових медиків.

Відтак це сфера, де першу скрипку завжди мають грати не політики, а фахівці. Принаймні якщо на меті є саме розуміння подій, розв'язання складних питань та пошанування загиблих.

Однак, спостерігаючи за польським медійним середовищем останнім часом, можна помітити, що основними авторами більшості заяв та резонансних коментарів є політики різних рангів. Це не історики, не спеціалісти в галузі поховань чи архівісти. Крім того, їхні висловлювання стосуються не загального спектру проблем, а лише окремих аспектів, зокрема, пошукових робіт і ексгумацій.

Прикметно, що ця тема практично завжди викликає увагу публіки, адже є однією з найбільш чутливих, бо стосується насильства над невинними та переміщення людських останків. Що цікаво, то це те, що більшість політичних заяв щодо цих тем взагалі не містили жодної конкретики щодо розташування таких місць чи окреслення процедур догляду за ними.

Водночас для цієї теми стало типовим акцентування саме на етичному вимірі питання, що, мовляв, забороняти ексгумації неетично.

Деякі коментатори, перебуваючи у стані екзальтації, заявляють настільки безглузді речі, що це виходить за рамки здорового глузду. Вони стверджують, що по полях, ровах і криницях Волині та Галичини "валяються польські кістки". Проте жодних конкретних прикладів таких місць вони не наводять. Водночас, згідно з офіційними даними Українського інституту національної пам'яті, більшість відомих польських пам'ятних місць в Україні (навіть тих, що не мають легального статусу) оформлені у вигляді могил, пам'ятних знаків або хоча б хрестів. А що стосується невідомих поховань, їх не можна просто так ексгумувати, як пропонують деякі коментатори, адже спочатку потрібно їх виявити та дослідити.

Усе це спонукає нас визнати, що формат взаємин, що формується навколо спільних нефахових висловлювань, не свідчить про намагання встановити конструктивний діалог або досягти прогресу в історичних питаннях.

Ці факти, навпаки, свідчать про ймовірні спроби перетворення історичних і меморіальних питань у політичні інструменти.

Це відбувається на тлі майже повного ігнорування з боку Польщі того факту, що причинами невдоволення у наданні дозволів на виконання різних видів робіт є те, що з 2015 року в Польщі українські могили не відновлюються після випадків вандалізму. Більше інформації про основну перешкоду в нормалізації українсько-польських відносин у контексті пам'ятних місць можна знайти тут.

Особливої уваги в контексті численних заяв з Польщі заслуговує питання "мораторію на проведення пошукових робіт та ексгумацій".

Хоча час від часу цей термін з'являвся в українських ЗМІ та у висловлюваннях експертів, насправді жоден мораторій не існує ані в юридичному, ані в практичному контексті.

Перш за все, слід почати з того, що в українському законодавстві взагалі не існує процедури, яка б могла подібний мораторій встановити. Профільні нормативні акти просто не містять механізму його запровадження, а також не передбачають таких повноважень для будь-якого державного службовця.

Міністерство культури та стратегічних комунікацій, відповідальне за надання дозволів на проведення пошукових земляних робіт, а також Державна міжвідомча комісія, що займається увічненням пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій, мають право лише розглядати заяви на проведення ексгумаційних робіт та встановлення меморіалів. Вони оцінюють заявки на основі якості наданих документів та обґрунтованості пропозицій, але не можуть запроваджувати жодних системних заборон.

Звісно, ці державні органи зважають на виконання або невиконання партнерами своїх зобов'язань, але не наділені правом запровадити якісь постійні обмеження.

По-друге,

Фактична ситуація не підтверджує твердження польської сторони щодо існування "мораторію".

Тільки з 2019 року стало відомо, що польська сторона тричі отримувала дозволи на виконання пошукових робіт. Останній дозвіл на проведення досліджень був наданий українською стороною після підписання меморандуму міністрами культури у 2022 році, а самі роботи були здійснені у 2023 році на території колишнього села Пужники в Тернопільській області.

Також варто зазначити, що не завжди виникає необхідність в ексгумації після аналізу поховань.

Якщо тлінним решткам нічого не загрожує, якщо зовсім поряд немає будівництва чи якість ґрунтів не призводить до пошкодження поховань, то фахівці, як правило, рекомендують проводити меморіалізацію прямо на місці виявлення, не турбуючи і не піддаючи ризику цілісність останків під час підняття із землі, транспортування та перепоховання.

У цьому випадку створення пам'ятного об'єкта, оформлення місця поховання або меморіалу вимагатиме меншої кількості зусиль і матеріальних витрат.

Таким чином, остання хвиля коментарів від польських публічних діячів щодо ексгумацій, що не містять аналізу конкретних ситуацій, вказівок на місця поховань, а також ігнорування польською стороною своїх зобов'язань, свідчить про те, що їхні висловлювання більше пов'язані з політичними мотивами, ніж з етичними, гуманістичними чи навіть діалогічними намірами.

У минулому місяці я мав нагоду поспілкуватися з депутатом сейму Польщі від партії "Право і справедливість". Він ніколи не був з числа "яструбів" і завжди дотримувався поміркованої позиції. Коли наша бесіда добігала кінця, він раптово задали мені досить пряме запитання щодо історичних угод між Польщею та Україною.

"А чого ви думаєте, що хтось збирається далі виконувати зобов'язання, взяті у 1990-ті? Ми вже майже 10 років як їх не виконуємо, а все одно маємо прогрес. Дозволи хоч повільно, та видаються, питання обговорюються на найвищому рівні, навіть непогоджені статуї левів на цвинтарі Орлят у Львові дозволили поставити на виду. Нащо нашим бюрократам змінювати тактику?".

У загальному контексті бесіди він висловив досить просту ідею: поки невиконання зобов'язань з боку Польщі виглядатиме як рішучий крок, ніхто не стане від нього відмовлятися.

Питання будуть заговорювати, шукати якісь теми для переключення уваги від зруйнованої української могили на горі Монастир, що стала каменем спотикання, але найголовніше - весь час акцентуватимуть на тому, що це саме українська сторона непоступлива і не дає дозволів на гуманну справу ексгумації.

Поки пересічні громадяни не почнуть вникати у сутність справ і не покажуть політикам, що їхні дії виходять за межі розумного, ситуація залишиться незмінною.

При цьому тут уже навіть не має значення, хто саме при владі - що ліберали, що консерватори однаково хочуть мати безпрограшні теми.

І хоча є ще у Польщі люди з тверезим поглядом на ситуацію, наприклад, ексміністр закордонних справ Яцек Чапутович, які готові публічно назвати таку політику в часи війни "політикою гієни", однак це швидше виняток, ніж якийсь серйозний суспільний мейнстрим, здатний змінити налаштування коаліційного уряду Дональда Туска чи тим більше послідовно непоступливу позицію політиків від "ПіС".

У цих обставинах ігнорування поляками своїх зобов'язань та невідновлення пошкоджених могил, без зайвої уваги з боку польських медіа, може бути навмисною стратегією.

Отже, виходить, що відмова або неохоче надання українськими владними структурами дозволів польським громадянам (в цій сфері йдеться про двосторонню співпрацю на рівноправних засадах, де вже протягом багатьох років стало звичним приймати дзеркальні рішення) стає вигідною медійною стратегією. Це пов'язано з тим, що такі дії, які не відповідають зобов'язанням, неодмінно висвітлюються в польських ЗМІ та стають предметом політичних дискусій, викликаючи обурення серед виборців і підвищуючи популярність найбільш активних "захисників історичної справедливості".

У цьому контексті втрачається сенс здорового глузду та рівноправності, на що дедалі більше акцентують увагу зовнішні спостерігачі, навіть у межах ЄС. З польської риторики та бездіяльності можна дійти висновку, що в їхньому розумінні важливими є лише гідність польських жертв і цілісність польських меморіалів, тоді як українські жертви залишаються поза увагою.

Незважаючи на наявність багатьох співпадінь, мені не хотілося б, щоб це виявилося справжнім, і щоб сучасна європейська нація могла дотримуватися такої стратегії стосовно сусідньої країни, особливо під час війни.

Тут оптимізму дещо додає остання заява президента Польщі Анджея Дуди, який закликав не прив'язувати історичні питання до вступу України в ЄС, тож залишається ще надія, що новий польський уряд розбереться з тонкощами ситуації і зможе прийняти адекватні рішення й перезавантажити українсько-польські стосунки в історичній сфері.

Найбільше розчарування в цій ситуації викликане тим, що протягом останніх десяти років, здебільшого через погляди польських консервативних політиків, було підірвано результати двох десятиліть зусиль, які вкладалися у 1990-х та 2000-х роках. Ці зусилля обох народів були спрямовані на відновлення історичного діалогу на основі гуманності, християнських цінностей та раціонального прагматизму.

Сильний принцип "прощення та вибачення", що пронизував численні двосторонні угоди, був односторонньо відкинутий польською стороною, яка замість цього обрала позицію постійних претензій і вимог.

У цьому контексті варто зазначити, що вимоги та претензії, які формуються не на основі історичних фактів та повного розуміння контексту двосторонніх відносин у XX столітті, а, як раніше попереджав український парламент, на основі "політизації трагічних етапів українсько-польської історії".

У сухому підсумку наразі ми маємо таку ситуацію, що значна частина польського суспільства "накручена" політиками і болісно-вороже ставиться до українців в питаннях історичних, в першу чергу через спрощений виклад подій Волинської трагедії та екстраполяцію відповідальності за неї на всю сучасну Україну.

Водночас, більшість українців не проявляє значного інтересу до цих історичних аспектів і практично не висуває серйозних претензій до польської сторони. Це стосується як співпраці між Петлюрою та Пілсудським, так і офіційної політики Польщі щодо українців у міжвоєнний період, яка включала санацію та пацифікацію (по суті, агресивну асиміляцію). Крім того, українці не акцентують уваги на численних жертвах, яких зазнали українці від польських повстанських угруповань у 1940-х роках, а також на операції "Вісла".

Українці зазвичай сприймають польських сусідів позитивно у контексті історії дружніх взаємин останніх десятиліть.

В Україні на офіційному рівні немає виправдального дискурсу щодо Волинської трагедії. Навпаки, чітко підкреслюється, що ті, хто причетний до вбивств мирних жителів, не можуть бути беззастережно визнані героями та уникнути засудження, навіть якщо мова йде про борців за незалежність України.

Проте така обставина не може тривати безкінечно.

Якщо конфліктна риторика зберігатиметься й надалі, якщо польська сторона продовжуватиме ігнорувати акти вандалізму щодо українських поховань та пам'ятних місць на своїй території, в той час як вимагатиме від України поступок у питанні облаштування польських меморіалів, а їхні політики надалі звинувачуватимуть українців у злочинах минулого без справжніх спроб встановити конструктивний експертний діалог, це може призвести до виникнення почуття незадоволеності серед широких верств українського населення.

Тоді зацикленість на ворожнечі дійсно може стати політичною нормою для обох народів, а історичні питання перетворюватимуться на токсичні.

Досить шукати нові причини для радості у росіян-імперців і путінських пропагандистів.

Тож порядок денний для українських та польських урядовців, а також усіх долучених до вирішення цих історичних проблем виглядає цілком очевидно.

Якщо прагнемо благополуччя для українців і поляків, нам необхідно зосередитися на конструктивних і професійних кроках — менше політичних декларацій і більше реальних дій.

"План дій" для подолання цієї кризи має наступний вигляд:

- реставрація пошкоджених могил українців на території Польщі;

- забезпечення поляків усіма необхідними дозволами для проведення пошукових та ексгумаційних заходів (зараз відомо про 10 або 12 поданих запитів);

- надання обома сторонами земельних ділянок для розширення цвинтарів та облаштування місць поховань (наприклад, у Пикуличах і у Мостиськах);

- запуск інституційних механізмів вирішення проблемних питань щодо поховань та місць пам'яті (або група між інститутами національної пам'яті, відповідно до домовленостей 2020 року, або група між міністерствами культури, відповідно до меморандуму 2022 року);

- створення українсько-польського форуму істориків або подібної платформи, що дозволить досліджувати складні історичні питання та формувати не популістичний, а реалістичний погляд на минулі події, який згодом стане доступним для обох суспільств.

Врешті-решт, цей процес повинен завершитися прийняттям спільної рамкової декларації на найвищому політичному рівні, яка чітко визначить позиції, засудить політичні маніпуляції історією і підкреслить важливість чесності та примирення після майже десяти років нестабільності.