"Необхідно готуватися до нової війни." Актор і військовий Данііл Мірешкін розповідає про свій рідний Донбас, зміну імені та єдиний шлях до досягнення перемоги.

Перед початком масштабного вторгнення актор Данііл Мірешкін активно працював у кіноіндустрії, продюсуючи фільми та виступаючи на театральній сцені. У грудні 2022 року він вирішив стати добровольцем і пішов на фронт. На сьогоднішній день Данііл обіймає посаду лейтенанта в "Азові" та керує піхотним взводом під позивним "Культура".

Ми зустрілися з артистом-воїном у кав'ярні столичного кінотеатру "Жовтень" під час його візиту до Києва. Данііл Мірешкін, який має коріння з Донеччини, провів своє дитинство в Криму, а навчання здобував у Київському театральному університеті імені Івана Карпенка-Карого під керівництвом відомого Михайла Резніковича. Він також працював у Театрі російської драми. Сам себе вважає представником "русского міра". У розмові з OBOZ.UA актор відкрив свої думки про шлях до української ідентичності, що він вважає справжнім дивом, поділився фронтовими переживаннями та роздумами про те, що може призвести до нашої перемоги у війні.

Данііле, ми зараз на сеансі в кінотеатрі. Чи вдалося вам за цей двотижневий період у цивільному житті відвідати кіно?

- Не ходив у кіно, хоча, може, і хотів би. Вдома вмикав телевізор, щось дивився - без прив'язки, українське чи іноземне, хотілося різного. Коли з друзями зустрічався, ми обговорювали ситуацію в кіновиробництві. На жаль, зараз нічого з того, щоб мало б виходити, не з'являється. І це дуже засмучує. Тому що означає, що наші кіномитці не усвідомлюють власної сили і відповідальності за вплив на соціум. А це зараз як ніколи потрібно.

Я постійно наголошую на цьому і не втомлююсь повторювати: єдиний шлях до перемоги у війні - це формування свідомого суспільства. Лише таким чином ми зможемо захистити себе від можливих майбутніх агресій з боку Росії. Вона відступить тільки тоді, коли зрозуміє, що тут немає "ждунів", усі говорять українською, ідентифікують себе як українці. Для цього нам потрібно створити соціально свідоме суспільство, а це означає розвиток медіа, театру, кіно, літератури та музики. Сильна спільнота – це, мабуть, єдине, що може забезпечити нам безпеку. Звісно, потужна армія - це також важливо. І мене дуже обурює, що у наших, як я їх називаю, кінематографістів немає цього усвідомлення.

- Як ви ставитеся до думки, яка часом лунає в інформаційному просторі про те, що ігрове кіно зараз не на часі? Мовляв, знімати доцільно лише документальні картини.

- Документальне кіно здебільшого дивляться, погодьтеся, більш свідомі люди, які глибоко цікавляться тією чи іншою історією. А нам треба працювати з усіма верствами населення, передусім - молоддю. Тому маємо робити популярні продукти. Але не попкорн, який не зачіпає гострі теми, бо тоді провалимося в безодню і все. Треба в розважальній, гумористичній формі вкрапляти в свідомість важливі питання. Не повчати, не давати відповіді, а провокувати розумові процеси. Щоб люди прийшли, подивилися комедію, посміялися, але з сеансу пішли з внутрішніми запитаннями.

Чи пов'язане ваше відрядження з цим?

Одного разу, мені випала честь займатися просвітницькою діяльністю у військових навчальних закладах. Я ділюсь не тільки власним досвідом та розповідаю про свій підрозділ, а й прагну надихнути молодь, щоб вони повірили в свої можливості. Хочу, щоб вони зрозуміли, що можуть впливати на події навколо і активно долучатися до визвольної боротьби за Україну.

Ситуація виглядає наступним чином: суспільство не готове до викликів, які перед ним стоять. Багато хто сподівається на перемир'я, не усвідомлюючи, що навіть якщо воно настане, це буде лише тимчасова зупинка. Цей час потрібно використати для підготовки, перепідготовки та роботи з населенням — слід готуватися до можливих нових конфліктів. Люди прагнуть втекти від нинішньої ситуації, проте це не реалістично. Суспільство не розуміє, що повернення до старого життя вже неможливе. Єдиний вихід — всім почати готуватися. Варто навчитися користуватися зброєю, освоїти основи тактичної медицини, прокачати навички роботи з радіозв'язком та дронами. Згодом можна організувати ротацію на півроку — так я це бачу. Водночас інші могли б мати можливість відпочити. Це допомогло б розподілити напругу рівномірно та зменшити прірву між військовими і цивільними. Але наразі цього не відбувається. Щоб це стало можливим, потрібна активна робота культурного сектору, а також зміни у законодавстві, що стосуються чітких термінів служби.

Ви перебуваєте на фронті вже більше двох років. Як вам вдається витримувати це?

Наразі я вже не займаюся такою великою кількістю піхотних завдань, як раніше. Більше часу присвячую плануванню, забезпеченню, підготовці та командній діяльності. Це зовсім інший рівень навантаження, і він більше пов'язаний з психологічним аспектом. Тому мені в цьому відношенні трохи легше, ніж тим хлопцям, які фізично переносять всю цю відповідальність. Але й мені не легко — у психологічному плані я стикаюся з певними проблемами зі здоров'ям.

Потрібно зазначити, що ви значно змінилися зовні. Перед початком великої війни я час від часу бачила вас на різних публічних заходах: ви виглядали набагато молодше і були зовсім іншими.

Вважаю, що це також пов'язано з тим, що я тривалий час залишався в ролі підлітка. Навіть у 27 років продовжував виконувати ролі школярів. Якщо чесно, це мене сильно втомило. Ще до початку повномасштабної війни я почав відрощувати бороду і змінювати свій стиль, адже внутрішньо відчував себе зовсім інакше. Тепер моя зовнішність відповідає тому, що я відчуваю всередині. І, звичайно, війна також вплинула на мою трансформацію.

Варто сказати, що в армії я ніби віднайшов себе і переконався в своїх внутрішніх поглядах, переконаннях. Тому що якраз-таки в цивільному житті знаходив багато невідповідностей зі своєю природою, мені було некомфортно. Я більш ультимативний внутрішньо, ніж того потребувало суспільство. Прийшовши в армію, переконався, що зі мною все нормально. Це, можливо, з суспільством не все добре. Нині я більше впевненості відчуваю, правоти. Можу собі дозволити цю рішучість у поглядах, цю принциповість, неприйнятність якихось речей. Ну і досвід втрат, знання пройдених доріг - усе це теж впливає.

Коли потрапляєш у мирне життя, стає очевидним, що ти і ті, хто живе звичайним життям, немов з різних світів. Це два абсолютно різні виміри. Люди, які залишаються там, борються за світло, ставлячи під загрозу власне життя. Вибравши цей шлях, вони прийняли, що можуть не повернутися назад. Звісно, у всіх є страх, адже ми не супергерої; єдине, що відрізняє нас від цивільних — це наш вибір. І коли ти повертаєшся сюди і спостерігаєш за тими, хто не б’ється, але насолоджується всіма благами спокійного життя, це викликає відчуття глибокої несправедливості. І з цим почуттям злості нічого не вдієш — воно працює на підсвідомому рівні. Там, де я був, люди схожі на мене, адже всі зробили свій вибір. Якщо чесно, спочатку я цього не усвідомлював, але сподівався (усміхається). Моя подруга "Пташка" (Катерина Поліщук — парамедикиня з "Азовсталі". — Ред.) багато розповідала про це.

Чи є у вас можливість залишатися на зв'язку?

Іноді так буває, але це трапляється вкрай рідко. Наше знайомство відбулося в період, коли я опинився перед важким вибором. Ми багато спілкувалися, і вона ділилася зі мною інформацією про свій підрозділ. Я не пошкодував про свій вибір і радий, що прийняв саме таке рішення.

Ви провели своє дитинство до третього класу в Костянтинівці, що в Донецькій області, а потім разом із батьками переїхали до Криму. Чи відвідували ви Костянтинівку після цього?

- Постійно буваю. Я нещодавно давав інтерв'ю і згадував про це, розповідаючи, що це свого роду пропрацювання дитячої травми. Коли я туди приїжджаю, ніби повертаюся у своє дитинство. Я народився на Донбасі, зростав у зросійщеному середовищі. Я знаю все це зсередини, розумієте? І зараз прекрасно усвідомлюю, проти чого веду боротьбу, проти яких сенсів воюю.

- Приїхавши до Києва, ви вступили до театрального на курс Михайла Резніковича, на той час очільника Театру російської драми імені Лесі Українки, який ніколи не приховував своє любові до "русского міра". Ви хотіли в нього навчатися чи просто так сталося, що потрапили на цей курс?

Обидва варіанти. Я міг би розпочати навчання у вищому навчальному закладі раніше, але закохався і залишився в Феодосії ще на рік після закінчення школи. Вирішив, що це буде найкращим рішенням.

- А це справді було можливо? Батьки погодилися?

- Впливати на мене в цьому відношенні їм було непросто (сміється). А вже наступного року я вступив до Резніковича, зокрема тому, що в моєму оточенні панувала російська культура. Його курс вважався вершиною театрального мистецтва: театр Лесі Українки та подібні заклади. Тож це сталося водночас випадково, але й було частиною моєї долі та усвідомленого вибору.

А те, що відбулося зараз з Резніковичем, його усунення з посади та вимушений виїзд з України з погляду життя - неймовірна драматична розв'язка. Ота вся чванливість, штучне звеличування театру, де прославлялося російське - і такий дрібний кінець. Він як ображена дитина робить якісь "викривальні" дописи у Facebook - це має жалюгідний вигляд. І це логічний фінал маленького "русского міра". Ви тільки вдумайтеся: Театр російської драми імені Лесі Українки - це ж нонсенс! Я досі не розумію, чому в мене, чому у всіх нас не викликало раніше запитання, як таке могло бути. Це ж Росія в мініатюрі в центрі Києва - з царем на чолі, з вертикаллю влади. І таке феєричне завершення цієї історії. Я сподіваюся, що це доля Росії - її теж таке чекає. З її хижуватою бундючністю, тоталітаризмом - все це було в Театрі Лесі Українки. Я це бачив, проходив власне, бо служив там якийсь час.

- Яка ваша думка з приводу мовного скандалу, в який потрапила народна артистка Лариса Кадочникова, більш відома як Марічка зі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (під час одного з публічних виступів акторка відмовилася розмовляти зі сцени українською. - Ред.). Актор Лесь Задніпровський, який теж працював з нею в одному театрі, стверджує, що не вірить у те, що вона розгубилась, як виправдовувалася згодом. Мовляв, Кадочникова достатньо досвідчена акторка, яка все життя на сцені.

Ситуація виглядає так: старий світ згасає, а нам належить прийняти рішення – змінитися чи слідувати за ним у забуття. Іншими словами, ми повинні або еволюціонувати, або зникнути. Коли Кадочникова попросила дозволу говорити російською, це був її вибір іти на дно. Ну що ж, якщо так, то йди. Але, звичайно, прикро, що особистості, які асоціюються із величчю в українському кінематографі, демонструють таку вузьку позицію і обмежений світогляд.

Яка ваша думка щодо "ждунів", про яких ви говорили на початку нашої бесіди?

- Багато хто з них - це от саме оце старше покоління, яке з часом не готове критично мислити. От вони якраз і вимруть. Все, що стосується старого світу, або помре, або зміниться. Суспільство поступово проходить трансформації - і це нормально. З погляду історичної ретроспективи, те, що зараз відбувається з нашою країною, - логічний процес, який має тривати десятиліттями. Але в конкретному історичному моменті ми потребуємо набагато більшої швидкості цих змін. Тому що ризикуємо втратити країну. І нам треба штовхати цей візочок дуже активно.

Метою армії є утримання агресії, тоді як суспільству, зокрема творчій еліті та митцям, слід активно пропагувати нові ідеї та сенси. Якщо військові зможуть вистояти, поки формуються основи українського суспільства, наша нація зможе відновитися. Проте, якщо процес становлення українського суспільства затягнеться, існує загроза втрати нашої ідентичності.

- Ви допускаєте такий варіант?

Я повністю погоджуюсь. І лише українська ідентичність може захистити нас від цього. Адже культурне зросійщення є своєрідним переварюванням. Вони проникають у наші міста і систематично знищують українське інакодумство — на окупованих територіях активно функціонують структури, що займаються цим до останнього. Історія вже знає подібні випадки — масові репресії української інтелігенції, що торкнулися як митців Розстріляного відродження, так і шістдесятників. У цьому контексті варто ознайомитися з творчістю Багряного, щоб освіжити в пам'яті уявлення про те, що нас очікує, якщо ми не відродимо українськість.

В одному з ваших інтерв'ю ви визнали, що ваша перетворення на українську ідентичність стало для вас справжнім дивом. Поділіться, будь ласка, своєю історією цього шляху.

- Я щодо цього завжди віддаю шану Українському Малому драматичному театру - це його вплив на мене. По-перше, коли туди потрапив, почав ознайомлюватися з українською літературою. І це для мене стало відкриттям. По-друге, я познайомився з людьми, які є носіями абсолютної українськості. І, перебуваючи поруч з ними, почав розуміти, що відрізняє мене, вихованця "русского міра", від інших українців. Я зрозумів, чому існую в постійній конфронтації зі світом, з оточенням. Вони насолоджуються життям, а мені треба постійно відстоювати себе, з кимось воювати. Це тому, що виріс в атмосфері диктату сили - або тебе принижують, або ти принижуєш. У тому світі, де я жив, постійно потрібно бути в бойовій готовності.

Чи можна стверджувати, що це і є те, що відрізняє росіян від українців?

- Абсолютно! Українці хочуть, щоб у них було все добре, а росіяни - щоб в інших погано так, як у них.

У вашому паспорті зазначено ім'я Данііл. Чи розглядали ви можливість змінити його на Данило? Наприклад, акторка Віталіна Біблів у нашій бесіді поділилася, що офіційно змінила свої дані, оскільки в паспортному столі її прізвище трансформували на російський лад - "Бібліва".

- Так, дійсно я відчуваю через це внутрішній дисонанс, бо українською правильно - Данило. Але поки що руки, та й, мабуть, і свідомість не дійшли до цього питання. Я поки не склав остаточно ставлення до цього, бо це більше не технічне питання, а філософське, ментальне. Я поки не знаю, чи прийму цю невідповідність у собі. Цікаве запитання, дякую, що поставили.

Ваша дружина, актриса Ксенія Данілова, відома завдяки своїй ролі в популярній історичній драмі "Чорний ворон", спочатку не відразу схвалила ваше бажання приєднатися до Збройних Сил України. Що стало причиною її несприйняття рішення стати військовим?

Я вважаю, що, як і у багатьох інших, у неї був страх за мою безпеку. Додатково, вона відчувала тягар відповідальності, що лягла на її плечі. В той час на неї залишалися наша дочка Василіса, моя молодша сестра, собака і вона сама. На початку війни я вивіз дівчат на захід України, залишивши їх фактично наодинці з усіма труднощами. Ксюша стала головною, адже я багато в чому ніс відповідальність за її життя в нашій спільній історії. Так ми й жили разом. Зрештою, ми знайшли спільну мову щодо цього рішення. Нині Ксенія з Василісою в Києві, і дочка вже пішла до першого класу.

У одному з інтерв'ю ви згадували, що протягом певних років ваша донька спілкувалася російською мовою.

Фактично минуло близько чотирьох років. Коли я вирішив перейти на українську, почав спілкуватися цією мовою. І ніколи не забуду той момент: ми йшли вулицею, я щось розповідав, а вона раптом зупинилася і з усієї сили закричала: "Тату, ти можеш говорити по-русски?!" Від цього у мене пробігли мурашки по шкірі — стало страшно. Я зупинився, присів поруч із нею і сказав: "Дочко, це не твоя провина. Вибач, що ти не розумієш українську. Зараз на нас напали росіяни. Я хочу, щоб ми були вірні Україні і спілкувалися рідною мовою. Я хочу, щоб ти також говорила українською. Але я розумію, що це важко, адже я сам навчав тебе російської".

Мені вдалося в той час налагодити контакт з нею. Спочатку наше спілкування проходило так: я говорив українською, а вона переважно російською. Проте з часом це змінилося. Тепер Вася спілкується виключно українською. Іноді вона використовує такі вирази, що я просто вражений.

Одного разу ви поділилися в Instagram своїм захопленням від вислову "Все буде добре. Або все буде недарма". Наголосили, що плануєте зробити собі татуювання з цими словами.

- Зробив, звісно. Ця репліка народилась у мене наприкінці позаминулого року. Я перебував у дуже поганому стані. Це було під кінець моєї піхотної роботи, коли я ще ніжками багато чого робив. Став неймовірно виснаженим - фізично, морально, психологічно. У мене були ситуації, коли на позиції під час обстрілів все тіло німіло. Я лежав і нічого не міг з цим зробити. І ставало дуже страшно, бо розумів, що перебуваю на межі. Я бачив, як побратими, після того як опинялись у цьому стані, або "трьохсотились", або помирали. Тому що безпекові механізми переставали працювати.

Я пам'ятаю, на початку, коли ми перебували в Серебрянському лісництві (територія в Луганській області, де тривали тяжкі бої. - Ред.), мені вистачало кількох секунд між спалахом і звуковим вибухом дострибнути до якогось дерева, перш ніж полетять уламки. І я від цього кайфував, бо виходило, що обманув смерть. А потім через виснаження в мене вже не було сил ховатись. Такий самий вибух, у тому самому лісі - а я просто присідав на коліно. І це дуже сильно лякало. В той момент народилась ця фраза, що все буде добре або все буде недарма. По-перше, це обіцянка самому собі жити так, щоб усе було недарма. І, по-друге, або я виживу і все буде добре, або, якщо помру - все не буде погано, все буде недарма, бо є дитина, яка є майбутнім України. І це вже внесок мене в цьому світі. А окрім того, що я вже на війні багато чого зробив.

- Як ставитеся до того, що деякі ваші колеги вже після вторгнення виїхали за кордон? А дехто навіть відверто заявляє, що не народжений для війни.

Нещодавно я мав зустріч з ліцеїстами, і вони також підняли це питання. Я відповів, що не знаю жодного чоловіка, який залишив країну. І більше не бажаю витрачати час на обговорення таких історій.

- Чи правда, що російська акторка, зірка фільму "Кавказька полонянка" Наталя Варлей, яка нині затято підтримує агресивну політику Кремля щодо України, пропонувала вам жити в РФ?

Після свого часу в Театрі Лесі Українки я певний період співпрацював із так званим Московським незалежним театром, який насправді знаходився в Полтаві. Організатором цього проекту був місцевий підприємець, який запрошував зірок, що вже втратили популярність. Він «переміщався» з виставами на їхньому шляху, отримуючи з цього прибуток. У постановках також брали участь молоді актори. Зіркам платили чималі гонорари, тоді як інші отримували значно менше. Так я об'їздив багато пострадянських країн, включаючи Росію.

Ми якраз були з Варлей у гастролях, коли почалися події Майдану. Провели останній спектакль і їхали назад до Москви, щоб потім повернутися додому, в Київ. І вона мені каже: "Даню, у вас там на Майдані їдять хлопчиків, залишайся, житимеш у мене". Я відповідаю: "Наталіє Володимирівно, не вигадуйте нісенітниць. Немає там людожерів. У Києві дійсно побили студентів, у тому числі й з мого університету, і саме з цього все й почалося. Я знаю, що відбувається, повірте мені".

Я починаю розповідати їй, і вперше в житті стикаюся з ситуацією, коли людина категорично відмовляється сприймати реальність. Вона просто не бажає слухати! Їй комфортніше залишатися у світі ілюзій, адже це дає можливість обурюватися і ображатися на якихось вигаданих "бандерівців". А ми, мовляв, єдині праведники, що борються за справедливість. З іншого боку, це зовсім не дивно, адже якщо визнати реальність, то виходить, що вони виявляються ідіотами і підлеглими. Тому їм простіше піти на війну і загинути, ніж прийняти правду про своє існування.

- Відомий український письменник Василь Шкляр, який буває на фронті, розповідав нам в інтерв'ю, що військові часом стикаються з дивовижними історіями, коли здається, що сама природа та вищі сили допомагають їм. Ви відчуваєте щось таке?

- Я взагалі вважаю, що Бог мене береже. І, як не дивно, бережуть люди, яким небайдужий, - потоком енергії, яка навколо функціонує, рятує. І це теж частина чогось божественного. Тому я вірю в такі сили. Я і мої побратими, які поруч досі з того часу, як ми починали разом, ми всі, як я називаю, хлопчики, що випадково вижили. Бо було безліч ситуацій, коли ми могли не продовжити власне існування, але дивом це не відбулося.

У мене є друзі, які не вірять у Бога, і їх чимало. Але я не можу знайти пояснення, окрім божественного втручання, тим випадкам, коли навколо нас летять снаряди, все навколо вибухає – за десять, п’ять, два метри, але наш бліндаж залишається неушкодженим. А коли снаряд все ж потрапляє, він не вибухає. Такі ситуації трапляються часто. Однак одне питання залишається для мене відкритим: чому гинуть саме найкращі? Чому це стосується їх? Це я не можу зрозуміти. У моєму уявленні ці люди повинні були повернутися до суспільства і зробити багато важливих змін.

Я усвідомлюю, що вам вкрай неприємно відповідати на запитання про терміни завершення війни...

- Нам потрібно припинити мислити в контексті продовження чи закінчення війни. Необхідно перестати взагалі ставити це питання, тому що насправді воно не важливе. Важливо, коли у нас буде держава, на яку Росія не ризикне нападати. Бо тільки так зможемо перебувати в безпеці. Це знову ж таки поза контекстом сильного війська, звісно.

Війна може бути припинена, але її відновлення не виключене. Або ж нас можуть підкорити зсередини, нав’язавши свою владу. Проте ситуація зміниться, якщо Росія усвідомить, що її спроби вторгнення безглузді, адже з кожного вікна буде чути постріли. Тут всі спілкуються українською і відчувають свою ідентичність. Ми всі втомилися від "русского міра", який для нас абсолютно неприйнятний. Саме це є найнадійнішою гарантією нашої безпеки.

- Чи з'явилися у вашій родині якісь нові правила під час війни, які допомагають підтримувати зв'язок? Як ви зберігаєте стосунки?

Ми не маємо традиційних стосунків; ситуація у нас досить ускладнена. Чесно кажучи, не знаю, як відповісти на ваше питання. Ми довго боролись за нашу сім'ю, але я втомився від цієї боротьби (гірко усміхається). Чи можемо вважати себе разом? Я повертаюся додому, коли можу. Спілкування з Ксенією у нас чудове. Вона є неймовірною частиною моєї підтримки, про яку я згадував, свого роду титанічний генератор енергії, що оберігає мене. У певному сенсі в нас все гаразд, але не знаю, чи можна це вважати стосунками між чоловіком і дружиною.

Мені навіть бракує сил занурюватися в це питання, наче я вже відпустив минуле – воно є таким, яким є. Дякуємо долі, що ми підтримуємо одне одного та разом виховуємо нашу дитину. Чи можна звинувачувати в усьому війни? Безсумнівно, вона залишила свій слід.

Даню, ми бажаємо вам дбати про себе та частіше дарувати світу свою чудову усмішку, адже вона справді неперевершена!

Насправді, я відчуваю, що втратив можливість жартувати через високий рівень відповідальності та постійне навантаження. Моя робота справді нелегка — мені доводиться жорстко керувати людьми, які, попри всі труднощі сучасності, витримують величезні навантаження протягом багатьох років. Інколи я змушений підвищувати на них голос, щоб нагадати про важливі речі, які необхідні для їхньої безпеки. Це, безумовно, невдячна задача, і тому посмішка на моєму обличчі з'являється не так вже й часто.

Хоча без гумору на війні ніяк. Але він такий мужицький - плоскі жарти, але зрозумілі, з швидким доступом. І, відверто кажучи, там добряче не вистачає оперативки, щоб придумувати якісь хитромудрі вислови - з двома-трьома підтекстами. Але за ними, звісно, я дуже сумую. Проте впевнений, що ми до цього повернемося з часом (усміхається).

Також не пропустіть інтерв'ю з актором і військовослужбовцем Дмитром Совою на OBOZ.UA, де він розповідає про свою нову службу в Збройних Силах України, цікавого тестя-військового та свого брата, який також є відомим артистом.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Надією Хільською, дружиною загиблого актора Олексія Хільського - про життя без нього та щастя з ним.