Третя світова війна на горизонті, і ми вже в її епіцентрі.
Питання не в тому, коли почнеться Третя світова. Питання в тому, чи спроможні ми розпізнати її хід і структуру, доки вона ще не дійшла до вирішальної фази. Для більшості аналітичних структур за межами театрів війни ця фаза ще вважається майбутньою. Для нас вона вже триває понад три роки -- і якщо говорити чесно, то її контури почали формуватись задовго до цього.
Бажання держав авторитарного блоку (РФ, Іран, КНДР, Китай) досягати своїх інтересів силою зростає пропорційно із тією прірвою, яку показує у своїй обороноздатності колективний Захід. США намагаються маскувати цю прірву раптовою зміною курсу, однак це вестиме лише до гірших наслідків і зростання ймовірності переходу до силового сценарію зʼясування стосунків між Пекіном і Вашингтоном навколо Тайваню.
Після завершення Холодної війни західні країни розпочали в Європі ініціативу, яку можна охарактеризувати як помірковане, але систематичне роззброєння. Це стосувалося не лише України, а й багатьох інших держав Центрально-Східної Європи. Основна риторика, підкріплена фінансовими ресурсами та символічними обіцянками, була простою: демократія замість військової сили, інтеграція замість забезпечення безпеки, м'яка сила замість військового паритету. Уся структура цієї стратегії ґрунтувалася на припущенні, що світ вийшов з етапу великих конфліктів, а основною загрозою є політична нестабільність та нереформовані режими. Однак така модель не змогла адекватно відреагувати на війну 2008 року в Грузії та початок конфлікту в Україні в 2014 році. Вона навіть не враховувала можливість тих подій, які зруйнували її як підходу до сприйняття міжнародних відносин.
У цьому контексті Україну не лише підштовхували до інтеграції із Заходом, а й одночасно призводили до інституційної та безпекової вразливості. Державні еліти зосереджувалися на отриманні фінансової підтримки, а не на формуванні власної стратегічної політики.
Роззброєння від ядерної зброї, демонтаж радянської оборонної інфраструктури без належної заміни, скорочення боєздатних частин, делегування безпекової логіки на зовнішні структури -- все це не було зрадою в класичному сенсі. Це було частиною системної західної стратегії, яка виходила з хибної моделі світу, де ключовим ресурсом вважалась дипломатія, а не примус.
США не "зрадили" Україну в 2025 році. Насправді, вони тримали її в рамках застарілої логіки з самого кінця 1990-х, коли почали активно просувати спрощену концепцію: якщо хочете приєднатися до НАТО чи ЄС, вам слід бути військово слабкими, "прозорими" для спостерігачів і реформованими з політичної точки зору. Основна увага приділялася політичній та економічній складовій, тоді як безпека й геополітичні питання просто ігнорувалися, адже військові конфлікти більше не планувалися. У такому підході безпека сприймалася скоріше як додатковий бонус, а не як важлива стратегічна інфраструктура. Цю модель було розповсюджено на значну частину Європи, де армії перетворилися на бюрократизовані організації з обмеженою автономією та повною залежністю від логістики. Як наслідок, ці невеликі бюрократизовані збройні сили споживали менше ресурсів військово-промислового комплексу, що призвело до деградації оборонної промисловості у колективному Заході.
Найгіршим аспектом цієї ситуації є не лише недооцінка загроз з боку Заходу. Справжня проблема полягає в тому, що Захід самостійно склав регіональну архітектуру, яка виявилася нездатною протистояти масштабним конфліктам. Було створено геополітичну ілюзію, в якій демократія вважалася достатнім захистом. Проте демократія не є інструментом боротьби; це форма організації суспільства, яка потребує військової підтримки, якщо має намір вижити в умовах конфліктів. Коли ця ілюзія почала розпадатися, жодна з організацій – ані НАТО, ані ЄС – не мала готового плану реагування на повномасштабну війну, що розгорілася на сході Європи.
Україна стала епіцентром цього руйнування. Проте, на відміну від багатьох інших країн, що досі перебувають у стані стратегічного заперечення, ми змушені терміново створювати нову реальність власними зусиллями. І ця реальність більше не ґрунтується на традиційних моделях колективної безпеки. Сьогодні Україна не лише об'єкт агресії чи лінія оборони.
Вона стала ключовою ланкою у гібридному конфлікті нового типу, де піддаються випробуванню не лише збройні сили, але й сама сутність державної та військової ефективності. Питання великої війни полягає не лише у професіоналізмі армій чи миттєвих точкових ударах, які можуть вирішити ситуацію за кілька годин. Це здатність вести тривалі та ресурсомісткі кампанії одна за одною.
Україна повинна перейти з позиції реципієнта безпеки у статус донора. Тобто -- не лише захищати себе, а експортувати рішення, які були сформовані не в мирних кабінетах, а на фронті, при повному обвалі старих бойових статутів. Просто тому, що до війни майбутнього в світі більше ніде готуватись. Захід не зможе вивчити реалій майбутньої війни навіть за наявності у нього найкращих підручників із воєнної справи. Україна і її досвід -- єдиний шанс для Заходу не програти війну за майбутнє світу через фактори, які не враховані класичним підходом з підручників військових академій.
Читайте також колонку Валерія Залужного: Експорт технологій як запорука майбутнього міцного безпекового альянсу
Умови, в яких виник Азов, були далекими від комфорту та лояльності. Перед початком повномасштабного вторгнення нам доводилося боротися не тільки з ворогом, а й постійно відстоювати свою стратегію ведення бойових дій перед представниками командування, які іноді дотримувалися традиційних і навіть застарілих тактик. Нестача ресурсів, різноманітні обмеження на фронті, інформаційні атаки та обмежена підтримка з-за кордону — це не просто зовнішні виклики, а постійні умови нашого існування, на які ми змогли знайти ефективну відповідь. Ця відповідь полягала у створенні середовища, де ухвалення рішень відбувається на основі горизонтальної автономії, а дисципліна базується не на формальній ієрархії, а на результативності.
Модель "Азову" -- це асиметрична інституція, яка діє в межах регулярної армії, але зберігає властивості гнучкості, що притаманні лише мережевим структурами. У цьому -- її стратегічна цінність. Ми говоримо про армії майбутнього -- саме такі середовища і будуть їх ядром. Не корпуси за каталогом НАТО, а підрозділи, здатні швидко реагувати, трансформуватись, діяти автономно і безперебійно навіть при повному відриві від основних сил. Саме тут приклад "Азову" набуває ключового значення. "Азов" не просто вижив у хаосі -- він побудував власну адаптивну архітектуру ведення війни.
У світовому контексті це має таке значення: Азов є не лише локальним явищем, а й зразком армії нового часу. Часу, коли традиційні держави зустрічають розмиті лінії фронту, де удари завдаються не тільки зброєю, а й інформаційними кампаніями, і де вирішальне значення має не техніка, а культура управління. Саме ця культура визначає, хто зможе витримати в умовах масштабної війни, а хто буде змушений здатися без бою.
Війна майбутнього -- це не обмін ядерними ударами. Це конфлікт за контроль над логікою адаптації, за можливість залишатися ефективним у кризовому світі. Україна, як театр цієї війни, вже стала полем для випробування таких моделей. І досвід, напрацьований тут, буде використано на інших фронтах -- не лише наших. Це вже видно по інтересу військових Тайваню, по нових концепціях військових реформ у Східній Європі, по зростаючому інтересові до автономних бойових структур. Наше завдання -- не лише втриматись. А структурувати досвід, транслювати його, впроваджувати на наступних рівнях. І ті, хто вже показав ефективність у новій війні -- зокрема такі структури як "Азов" -- мають стати не лише оперативним ресурсом, а суб'єктом стратегічного моделювання майбутнього.
Війна продовжується. Переможцями не стають ті, хто щовечора запускає тисячі дронів на житлові райони та об'єкти цивільної інфраструктури. Перемогу здобувають ті, в кого, окрім зброї, є інституції, що створюють умови для швидкої адаптації та розвитку в умовах, де інші просто зникають. Це ті, хто, незважаючи на всі труднощі, чинить спротив і здатен оперативно реагувати на ентропію зовнішньої ситуації.
Денис Прокопенко, полковник та командир 1-го корпусу Національної гвардії України "Азов".
