Тридцять років без вибухівки.

16 листопада 1994 року Україна стала учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Як новостворена незалежна країна, вона вирішила відмовитися від третього за величиною ядерного арсеналу в обмін на ненадійні обіцянки безпеки.

Тоді, тридцять років тому, український прецедент не був чимось зовсім унікальним: ПАР президента де Клерка, назарбаївський Казахстан і Білорусь Шушкевича відмовилися від ядерної зброї ще раніше. Але ніхто в сучасному світі не згадує про втрачену атомну бомбу з таким болем, як українці у розпал жорстокої війни із російськими загарбниками.

Сьогоднішні події тридцятирічної давності розглядаються як ключовий момент, що сформував наші сучасні труднощі. Відмова від ядерної зброї вважається критичною помилкою для незалежної України. Проте експерти підкреслюють, що у Києва насправді не було реальних альтернатив.

У осінній період 2024 року дискусії навколо можливого відновлення ядерного статусу викликали в нашій спільноті тимчасове зростання інтересу. Це призвело до появи щонайменше трьох важливих запитань щодо атомної зброї, які пов'язані з українською історією, теперішнім положенням та перспективами майбутнього.

Перше питання, що торкається нашої історії, формулюється таким чином: чи могло б існування ядерної зброї стати бар'єром для агресії Росії щодо України?

Багато наших співгромадян дадуть відповідь "так", навіть не замислюючись. Однак здоровий глузд змушує визнати, що наявність ЯЗ у Києва могло б вплинути лише на характер і масштаби московської агресії, а не на саму її можливість.

Ще в середині 1950-х років британський мислитель Артур Кестлер влучно підкреслив: "Атомна зброя потрібна для стримування ядерної агресії, але виявляється безсила проти локальних та прихованих форм агресії".

На думку Кестлера, після 1945 року Радянський Союз вчинив ряд прихованих агресивних дій в Європі та Азії, жодна з яких не стала підставою для початку масштабної війни з використанням ядерної зброї. "Можливості для завуальованої агресії безмежні; вважати, що ми зможемо зупинити цю загрозу шляхом 'масованого удару у відповідь', - це ілюзія. В іншому випадку, ми могли б опинитися на межі ядерного кошмару через незначні події, такі як викид з вікна Масарика або нове народне повстання в Афганістані".

Сучасна історія доводить, що ядерна зброя не є запобіжником для гібридних воєнних конфліктів. Індія володіє атомною бомбою з 1974 року, тоді як Пакистан отримав її у 1998-му. Проте в 1999 році це не завадило Пакистану ініціювати так звану "Каргільську війну", незважаючи на офіційні заперечення щодо участі своїх збройних сил у конфлікті. У ХХІ столітті збройні зіткнення на індо-пакистанському кордоні стали регулярним явищем.

Є ймовірність, що наявність ядерного арсеналу могла б захистити Україну від повномасштабного вторгнення Росії, яке сталося в 2022 році. Проте, навряд чи це могло б уберегти нас від гібридної агресії, що була розпочата Кремлем у 2014 році. Атомна зброя виявляється безсильною проти ворожих "іхтамнєтов", фальшивих "повстанців" і вигаданих "народних республік".

Друге питання щодо атомної зброї стосується українського майбутнього: чи може сучасна Україна відновити свій ядерний потенціал?

Безсумнівно, створення власної атомної бомби вимагатиме починати практично з нуля. На сьогоднішній день ми не маємо потрібної інфраструктури та технологій для збагачення урану або виробництва плутонію. Також нам бракує кваліфікованих спеціалістів, які були втрачені за тридцять років недооцінки вітчизняної наукової сфери.

Найважливіше, що бракує необхідних економічних ресурсів: ми повністю покладаємося на допомогу західних партнерів, і жоден з них не готовий фінансувати створення української ядерної зброї. Більше того, якщо Київ вирішить розпочати розробку ядерних боєприпасів, це може призвести до міжнародної ізоляції та втрати фінансової підтримки з-за меж країни.

Тим, хто цікавиться міжнародним досвідом, варто звернути увагу на широкий перелік країн, які колись розглядали можливість створення ядерної зброї, але так і не реалізували ці плани з різних причин. Серед таких держав можна згадати Бразилію та Мексику, Аргентину та Філіппіни, Тайвань і Південну Корею, Єгипет і Лівію, Ірак і Алжир, Сирію та Саудівську Аравію, М'янму та Австралію, а також Іспанію й Швецію, Італію та Румунію, Албанію й Югославію...

Проте навіть серед тих небагатьох, хто здобув успіх, знадобилося чимало часу. Так, в Ізраїлі на розробку атомної бомби витратили більше десяти років, в Індії цей процес тривав 19 років, у Пакистані - 26 років, а в Північній Кореї на це пішло понад тридцять років.

Словом, швидке створення ядерної зброї в розпал великої війни, під ракетними атаками супротивника, виглядає як ненаукова фантастика. Ба більше, титан патріотичної публіцистики Віталій Портніков переконаний, що розмови про українську ЯЗ - це інформаційна спецоперація РФ з метою виправдати удари по підстанціях українських АЕС. А наші співвітчизники, які публічно мріють про бомбу, виступають у ролі корисних ідіотів Кремля:

"Запустіть в українські соцмережі, що Україна має мати ядерну бомбу - ви отримаєте 90% підтримку, правда? А проблема в тому, що люди, які будуть писати ці пости, через кілька місяців жодного посту написати не зможуть, бо в них не буде електроенергії по 24 години, не буде інтернету, води і опалення".

Таким чином, ми плавно переходимо до третього питання, пов'язаного з українським сьогоденням: чи є сенс зараз обговорювати розробку ядерної зброї?

І наш противник, і наші партнери обізнані з реальною неможливістю відновити ядерний арсенал України в найближчому майбутньому. Таким чином, зараз подібні заяви не принесуть користі навіть як блеф і незграбний шантаж. Натомість по українському іміджу за кордоном вони можуть вдарити вже сьогодні.

Численні українці пережили настільки сильні травми через агресію, що їм важко об'єктивно сприймати емоції та настрій, які панують у спокійних і стабільних країнах.

Починаючи з 1960-х років, атомна бомба на Заході перестала асоціюватися з військовою потужністю і стала символом абсолютного зла. Агресія Росії проти України не змінила цю точку зору, а, навпаки, лише підтвердила її.

Невипадково в 2024 році Нобелівську премію миру присудили японському руху постраждалих від атомних бомб Nihon Hidankyo: "За зусилля щодо досягнення миру, вільного від ядерної зброї, та за демонстрацію свідчень того, що ядерна зброя ніколи не має бути використана знову".

В українському сприйнятті наявність власної атомної бомби може вирівняти ситуацію між Києвом і Москвою. Натомість для західної аудиторії це означає підвищення загрози використання ядерної зброї, що може призвести до глобальної катастрофи.

З погляду українців, створення української ЯЗ - це можливість стримати божевільного Путіна, який розмахує ядерними боєголовками. А з погляду західної публіки - поява ще одного непередбачуваного гравця з ядерними боєголовками.

Для багатьох українців відкриті висловлювання про можливість ядерного удару по Москві стали звичним елементом військового конфлікту. Водночас західні аналітики сприймають це як ознаку української неадекватності.

Деяким з нас хочеться сподіватися, що протягом наступних тридцяти років Україна зможе перетворити недостатню підтримку з боку Заходу на відновлення власного ядерного арсеналу. Проте реалії сьогодення свідчать про те, що Україна здатна лише трансформувати симпатії Заходу в свої ілюзорні мрії. І подібний обмін важко вважати розумним або раціональним рішенням.