"Турецький двір" і "міністерство перешкод". Відповідь на "антиумєрівські матеріали".

На початку масштабного вторгнення Росії в Україну я вирушив до Туреччини. Моя місія, яку мені доручила українська влада, полягала в організації термінового постачання турецької зброї в Україну, особливо відомих безпілотників "Байрактар", а також у роз'ясненні турецьким медіа суті цієї жорстокої війни.

Наша перша зустріч відбулася з президентом концерну "Байкар", Халюком Байрактаром. Разом з командою ми передали йому список з приблизно 20-30 найменуваннями необхідного озброєння. Халюк Бей, сівши за телефон, почав телефонувати до різних депо і організацій, запитуючи, скільки з тих чи інших видів зброї вони можуть терміново надати на продаж.

Мені добре запам'яталася бесіда між ним і його заступником. Халюк Бей запитує про кількість "Байрактарів", готових до відправки в Україну. Він отримує відповідь з цифрами. Президент концерну висловлює занепокоєння, що цього недостатньо, і просить заступника звернутися до Міністерства оборони з проханням виділити наявні "Байрактари" зі складів, обіцяючи, що в найближчий час повернуть таку ж кількість. Заступник відповідає:

До речі, українська сторона ще не розрахувалася повністю за попередні поставки.

- Виконуйте те, що вам наказують. Фінанси вирішимо пізніше. Зараз на місці трагедія, люди в небезпеці..., - з досадою промовляє Халюк Бей.

Уявляю, яке враження справить на нього, до речі, двічі відзначеного орденом "За заслуги" в Україні, стаття в українських медіа під назвою "Міністерство саботажу" Умєрова. У ній йдеться про те, що в нашому Міністерстві оборони ситуація настільки критична через людей, які займають ключові посади, зокрема міністра, та мають тісні зв'язки з ворожою Туреччиною. Було б дуже дивно, якби російська пропаганда не скористалася такими публікаціями для своїх цілей.

В такі моменти мимоволі питаєш себе: це недомислення авторів чи якесь замовлення?

Мова зовсім не про те, що потрібно замовчувати порушення і зловживання, якщо вони є, у сфері оборонного відомства. Якраз навпаки, оскільки зловживання у воєнний час можуть коштувати життів багатьох наших воїнів. Але ж для розслідування зловживань у нас є безліч відповідних відомств, є зрештою президент країни, до яких можна звернутися безпосередньо зі своїми міркуваннями та припущеннями, а не через ЗМІ.

Ще одним неприємним моментом у публікації стало використання фрази "турецький двір". З тексту виглядає так, буцімто кримські татари, цілком імовірно, впроваджені у владні структури України ворожою Туреччиною, займаються шкідництвом у тилу України.

Обурення викликала ця цитата не лише у мене, а й у багатьох українців, які проживають в окупованому Криму. Вони ознайомилися з низкою публікацій, що намагаються піддати сумніву репутацію міністра Рустема Умєрова та його радників, що представляють кримськотатарську спільноту.

Щось подібне я відчував за часів правління Віктора Януковича. Оскільки в Криму основною силою, що протистояла його режиму, були знову ж таки кримські татари та очолюваний мною Меджліс кримськотатарського народу, Янукович напередодні парламентських виборів 2012 року мені якось відкритим текстом каже: "Але ж і я, за бажання, можу вам багато пакості зробити. Адже у мене для цього куди більше можливостей...".

Тоді я не звертав особливої уваги на його погрози. Адже ми живемо в демократичному суспільстві, і спробуй лише вчинити щось недобре – отримаєш таку відповідь, що точно не залишить тебе байдужим.

Пізніше стало відомо, що Янукович віддав наказ СБУ будь-якими способами знайти компромат або підстави для мого арешту. У відомстві почалася активна діяльність, але завершити її до втечі Януковича з країни на початку 2014 року їм не вдалося.

Та оскільки все керівництво Управління СБУ в Криму і взагалі 87% співробітників кримської Служби безпеки виявилися зрадниками, які перейшли на службу ФСБ Росії, то плоди своєї творчості вони спробували використати вже після окупації Криму.

У багатьох російських виданнях і сайтах на початку квітня 2016 року, тобто в дні, коли окупанти ухвалювали рішення про заборону Меджлісу кримськотатарського народу, з посиланнями на розміри допомоги Туреччини кримським татарам (найбільша сума десь приблизно 2,5 мільйона доларів на реставрацію "Зинджирли Медресе" в Бахчисараї, ще приблизно 1 мільйон на проведення всесвітнього конгресу кримських татар в Анкарі в серпні 2015 року), мої зустрічі з різними політичними діячами Туреччини, робився висновок про те, що я працюю на турецьку розвідку.

Таких публікацій із заголовками на кшталт "СБУ звинуватила Джемілєва у шпигунстві на Туреччину та сепаратизмі", "Україна оголосила Джемілєва турецьким шпигуном", "Кримський меджліс - турецька агентура" тощо на російських і кількох проросійських сайтах України я нарахував приблизно сотню.

Наразі я звертаю увагу на те, що в різних статтях, спрямованих проти Умєрова, можна знайти багато спільних мотивів. Чому ж тоді автори цих матеріалів так детально перераховують, з якими турецькими компаніями працював міністр і хто його бізнес-партнери з Туреччини?

Важко оцінити досягнення або невдачі нинішнього міністра оборони Умєрова. Проте, згідно з інформацією в ЗМІ, з його призначенням Міністерство оборони почало очищуватися від корупційних схем. Виробництво вітчизняної зброї суттєво зросло, і для цього активно залучають іноземних інвесторів. Крім того, випуск українських дронів збільшився в десятки разів.

У публікаціях, що критикують Рустема Умєрова, акцентується увага на "небажаних радниках" серед кримських татар, які, як стверджується, мають бізнес-інтереси як у Туреччині, так і в анексованому Криму, і можливо, отримали російське громадянство. Крім того, згадується, що ФСБ активно полює на них, і у разі їх повернення до Криму, ймовірно, вони будуть затримані або ж таємно вивезені та ліквідовані, що є звичною практикою в регіоні. Для авторів цих публікацій такі деталі, здавалося б, не мають великого значення.

Щодо призначень в Міноборони: більшість з них проводять після проходження перевірок у відповідних органах, і в разі наявності підозр у роботі на ворога, призначається відповідне розслідування.

Є різниця між ситуацією, коли особа, що живе у вільній частині України, раптом вирішує отримати паспорт країни-агресора з метою ведення бізнесу чи з інших причин — це, безумовно, викликає питання і може стати приводом для розслідування або хоча б підозри. І зовсім інша річ, коли людей змушують отримувати російські паспорти в окупованих регіонах України.

У Криму, якщо не отримувати російський паспорт, то потрібно звертатися до окупантів із клопотанням отримати "посвідку на проживання" на своїй батьківщині, у своєму домі. Якщо окупанти й дадуть таку "посвідку", то тільки на 90 днів. Потім треба виїжджати з Криму і знову приїхати, щоб клопотати про отримання "посвідки" на наступні 90 днів.

Чи увінчаються успіхом такі запити — це питання, яке залишається відкритим. Людям можуть відмовити з абсолютно безпідставних причин або, що ще більш імовірно, знайдуть привід для арешту. Особливо це стосується тих, хто колись висловлювався в неприємному світлі про окупантів, Росію, Путіна чи його оточення, або ж мав зв'язки з членами забороненого в Росії Меджлісу тощо.

Особа, не володіюча російським паспортом, зіткнеться з серйозними труднощами у пошуку роботи, не зможе забезпечити навчання своїм дітям навіть у початкових класах, оформити нерухомість, отримати пенсію чи звернутися по медичну допомогу. У лікарнях спочатку вимагають пред'явити паспорт, а лише потім запитують про причини звернення.

Отже, виникає важке питання: чи отримати паспорт окупантів, чи залишити півострів, чого, власне, і прагнуть від кримських татар загарбники. Я знаю декількох осіб, які з великим відчуттям неприязні живуть у Криму і досі не стали власниками російського паспорта. Вони роблять усе можливе, щоб уникати виходу з дому, навіть не згадуючи про подорожі, оскільки будь-який міліціонер може зупинити їх через відсутність "дозволу на проживання", що може призвести до депортації або інших неприємностей.

Автори публікацій, які критикують ситуацію в Криму, з задоволенням зазначають, що деякі мешканці півострова, які нині перебувають на вільній території України, колись отримували російські паспорти. Вони, здається, вважають, що всі кримські татари мали б залишити свою батьківщину, аби окупанти могли нарешті відчути полегшення. Проте кримські татари не мають наміру задовольняти такі сподівання окупантів.

Також слід зазначити, що вони ігнорують обставину, згідно з якою, якщо особи не подавали заяву про добровільне відмовлення від українського громадянства, то паспорти, які їм були нав'язані окупантами, не мають юридичної сили, не накладають ніяких правових обмежень, і ці особи продовжують бути повноправними громадянами України.

Автори цих матеріалів, можливо, не усвідомлюють, що самі стають частиною пропаганди окупанта, який нав'язує жителям України на захоплених територіях свої документи. Варто зазначити, що процес відмови від цих паспортів надзвичайно заплутаний і фактично не здійсненний в сучасних умовах.

Хоча Туреччина з різних причин не афішує всю свою підтримку Україні, відомо, що країна активно висловлює свою позицію на всіх можливих майданчиках. Це підтверджується регулярними заявами Міністерства закордонних справ Туреччини, виступами депутатів у турецькому парламенті, а також в рамках ПАРЄ, ПА НАТО та на численних міжнародних конференціях. Президент Ердоган неодноразово наголошував на невизнанні російської окупації українських територій, підкреслюючи важливість їх повернення Україні на всіх чотирьох самітах "Кримської платформи" і в своїх виступах в ООН.

Туреччина закрила протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів, що суттєво зменшило морські обстріли українських територій з боку Росії. Влада Туреччини також регулярно обмежує доступ до цих проток для російських торгових суден, якщо має надійну інформацію про їхню участь у перевезенні краденого зерна з окупованих районів.

Вирішальною була роль Туреччини та особисто її президента у відкритті та функціонуванні "зернового коридору". У результаті, незважаючи на те, що Росія нахабно перетворила Чорне море на ледь не своє внутрішнє озеро, вдалося не тільки продати кілька десятків мільйонів тонн зерна і поповнити державну скарбницю кількома мільярдами доларів, а й запобігти світовій продовольчій кризі, що насувалась з вини Росії.

На цьому підприємстві виготовляють судна для нашого військово-морського флоту, серед яких уже спущено на воду два фрегати "Іван Мазепа" і "Іван Виговський". Після тривалих років ретельної праці, нарешті було укладено угоду про вільну торгівлю між нашими державами.

Турецькі будівельні компанії, попри воєнні обставини та загрози раптових російських бомбардувань, активно залучені до відновлення української інфраструктури, займаючись спорудженням мостів і доріг.

Зрозуміло, що ми прагнемо від нашого сусіда більшої підтримки. Наприклад, було б бажано, щоб вони долучилися до міжнародних санкцій проти агресора. Проте, кожна країна, в тому числі й Україна, перш за все, керується власними національними інтересами, незалежно від своїх уподобань чи неприязні.

Цю тему я піднімав не один раз, починаючи з перших днів анексії Криму, у бесідах з Ердоганом та його найближчим оточенням.

У 2014 році вони з Росії отримували майже 60% природного газу як для промисловості, так і для населення. Зараз цю залежність вони значно знизили, але все одно припинення продажів російського газу для Туреччини матиме катастрофічні наслідки, тим паче, що країна не є членом ЄС, звідки в разі чого можна було б отримати економічну підтримку.

Окрім газу, існує безліч інших факторів, таких як туризм та експорт сільськогосподарської продукції з Туреччини, що з'єднують економіки цих двох держав. Також варто зазначити цікаву тенденцію: коли відносини між Туреччиною та Росією стають напруженими, спостерігається зростання кількості терористичних актів, здійснюваних курдськими, лівими та іншими угрупованнями, які знаходяться під впливом Росії.

Зрозуміло, що нас непокоїть, коли Ердоган спілкується з військовим злочинцем, який перебуває під розшуком Міжнародного кримінального суду, і часом навіть називає його своїм приятелем.

Мені не подобається, що запропонований Ердоганом план мирного врегулювання не містить вимоги про терміновий вивід російських військ з захоплених територій, не передбачає компенсації за завдані нашій країні матеріальні шкоди, а також притягнення до відповідальності всіх військових злочинців, включаючи Путіна. Однак, вважаю, що в цих питаннях слід уникати надто категоричних висновків.

Приблизно два місяці тому, а саме 25 жовтня цього року, я мав нагоду зустрітися з міністром закордонних справ Туреччини Хаканом Фіданом на виставці турецького озброєння "Експо-24" у Стамбулі. Він тільки-но повернувся з Казані разом із президентом Ердоганом, де вони брали участь у конференції "Брікс". Я запитав його: "Ну і як? Напевно, потиснули руку тому бандиту і обмінялися люб’язностями?"

Він відповідає: "Не зовсім розумію, Мустафа Бей. Ви постійно звертаєтеся до нас з проханням скористатися нашими зв'язками з росіянами, щоб допомогти звільнити ваших політв'язнів, маріупольців, "азовців" та сприяти обміну військовополоненими. Ми намагаємося робити все можливе, іноді щось вдається. Але як ви собі це уявляєте, якщо ми не будемо йти на контакт з ними?"

Досить цікаво спостерігати за "антиумєрівськими публікаціями", у яких стверджується, що тісні зв'язки міністра Умєрова з Туреччиною, а також його часті поїздки до цієї країни, нібито знижують рівень довіри США — нашого головного союзника. Аргументують це тим, що відносини між США і Туреччиною в окремих аспектах є досить напруженими, і існують підстави вважати, що через Туреччину можуть проходити важливі західні технології до країн "БРІКС", зокрема до Росії та Китаю.

Рустем Умєров регулярно спілкується з міністром оборони США Ллойдом Остіном, підтримуючи зв'язок практично щотижня, а іноді й частіше. Він має міцні стосунки з представниками Держдепартаменту США та іншими впливовими особами в Америці, зокрема з членами команди новообраного президента Дональда Трампа, з якими познайомився ще під час навчання в США.

Якщо б вони насправді були настільки занепокоєні зв'язками з Туреччиною, то могли б прямо висловити свої переживання Умєрову, а не ділитися своїми сумнівами з авторами цих статей.