"У в'язницях Росії нас примушували виконувати присідання двічі на день по 300 разів, а хліб, у якому були камені, призводив до руйнування зубів", - розповів колишній в'язень РФ та боєць "Азову" Артур Ніверчук.
Артур Ніверчук, боєць полку "Азов", який минулого року був звільнений з ворожого полону, поділився своїм досвідом в інтерв'ю для УНІАН. Він розповів про обставини, за яких Росія "засудила" його до довічного ув'язнення, про жахливі умови в одній з найсуворіших колоній РФ та поділився своїми планами щодо можливого повернення на службу.
24-річний Артур Ніверчук, який служив помічником кулеметника та стрільцем у розвідувальному взводі другого батальйону окремого загону спеціального призначення "Азов", провів у російському полоні 884 дні, починаючи з травня 2022 року. Протягом цього часу він встиг змінити вісім виправних установ, включаючи відому на весь світ Оленівку. На його день народження, 14 листопада 2023 року, Росія винесла рішення про довічне ув'язнення бійця та етапувала його до однієї з найжорстокіших колоній - "Чорний дельфін" в Оренбурзькій області.
Минулого жовтня вдалося повернути "азовця" на батьківщину. Після цього він пройшов курс лікування та реабілітації, а в кінці грудня 2024 року його з радістю зустріли у рідному Здолбунові на Рівненщині.
Артуре, розкажіть, будь ласка, як і коли ви приєдналися до "Азову", а також що спонукало вас вибрати саме цей підрозділ?
Від 14 років я активно слідкував за політичними подіями в Україні. Особливо мене цікавила діяльність "Правого сектора". Шукаючи в Інтернеті інформацію про їхні осередки в Здолбунові, я натрапив на "Азов". Про них я вже чув раніше. На їхній сторінці я дізнався, що щовихідних вони організовують різноманітні акції в моєму місті. Я зв’язався з головою місцевого осередку, і ми домовилися про зустріч. Під час особистої розмови він запитав, які у мене інтереси та як я уявляю своє місце в цій організації. Тоді я був зацікавлений у збройних тренуваннях, тактичній медицині та штурмовому альпінізмі. Вони пропонували таку підготовку. З того часу, починаючи з 2015 року, я став частиною їхньої команди. До свого повноліття у 2018 році ми активно брали участь у житті громади та країни.
Батьки знали, чим ви займаєтеся?
Так, вони не заперечували і не відмовляли мене. Моя родина дуже патріотична, батьки розуміли, що це мій свідомий вибір.
Хто ви були поза межами військової служби? Який у вас рівень освіти?
Наприкінці 11-класу я вирішив піти на контрактну службу в армію, але потрібно було зачекати, коли виповниться 18 років. Тож я вступив до навчального закладу при Департаменті поліції охорони. Але після року мого навчання там його релокували у Вінницьку область. Я до цього не був готовий фінансово, та й їхати в іншу область не хотілося. Тому провчився лише рік і пішов на контрактну службу - на базовий курс бойової підготовки в "Азові". Згодом пройшов ВЛК, зібрав всі документи і переїхав до Маріуполя.
Отже на момент початку повномасштабного вторгнення ви були в Маріуполі? Розкажіть, будь ласка, як боронили місто?
Тоді було мало впевненості, що воєнний конфлікт таки розпочнеться. 24 лютого 2022 року наш батальйон був за 70 км на захід від міста, у селищі Урзуф. Того ранку ми прокинулися по бойовій тривозі, перечекали в укритті, а потім нашвидкуруч зібралися і нам наказали передислокуватися до Маріуполя.
На лівобережжі, де річка Кальміус перетинає місто (за інформацією УНІАН), вже розгорнулися бої, тоді як правий берег ще залишався у спокої. Незабаром стало відомо, що через контрольний пункт "Чонгар" з Криму рухалася колона військової техніки, і нам було доручено їх "зустрічати". Вони, здається, досягли околиць Маріуполя за приблизно п'ять днів. Ми розташувалися на верхніх поверхах дев’ятиповерхівок, щоб мати можливість спостерігати за ворогом.
Які емоції ви переживали в той момент?
Це була дивна суміш емоцій, коли неясно, чого слід сподіватися - справжня невизначеність. Це нагадувало старт середньовічної битви, коли величезна армія супротивника збирається, а ти чекаєш, що станеться далі.
Як і коли ви потрапили на "Азовсталь"?
З ночі 14 на 15 квітня 2022 року бійці, які знаходилися на правому березі Маріуполя, з важкими боями намагалися дістатися до території "Азовсталі", де ворог зосередив всю свою артилерійську потужність. Цей шлях був неймовірно важким: деяким вдалося вижити, іншим — ні. Тоді ми втратили багато наших хлопців... Лише за одну ніч загинуло більше 100 чоловік.
Які емоції вас охопили, коли стало відомо про евакуацію з "Азовсталі"? Адже це призвело до потрапляння в полон до Росії, де полк "Азов" оголошений "терористичною організацією".
15 травня став знаковим моментом, адже саме тоді ми почали покидати "Азовсталь". Напередодні отримали повідомлення про те, що наш гарнізон підлягає евакуації, хоча насправді це були умови капітуляції. Дехто прийняв цю ситуацію зі спокоєм, в той час як інші шукали власні варіанти втечі з заводу.
Згодом в полоні я пересікся зі своїм знайомим, якому разом ще з двома хлопцями вдалося самостійно вийти з "Азовсталі". Вони змогли прослизнути через спостереження противника: пробиралися крізь очерет, через річку Кальміус. Один із них підірвався на протипіхотній міні, йому відірвало стопу. Пораненого підхопили інші два хлопці. Піднімаючись на правий берег, вони побачили на позиції "ДНРівця". Той стріляти по них не став, бо прийняв за цивільних - тоді багато людей, тварин підривалися в очереті, тож ворог не реагував вже на таке. Далі їх зустрів якийсь дідусь, прихистив, надав медичну допомогу. А за кілька кварталів від того місця їх чекала автівка, щоб вивезти на підконтрольну Україні територію. Це був хтось із місцевих.
Коли вони перебували в Маріуполі, це сталося 15-16 травня — в той період, коли проходила евакуація з "Азовсталі". Ворог, який контролював місто, отримав наказ посилити патрулювання. Патруль звернув увагу на досить бліді обличчя молодих людей, що свідчило про те, що вони, ймовірно, тривалий час не потрапляли під сонячне світло, і стало зрозуміло, звідки вони. Один із них був поранений. Хлопців затримали: пораненого відправили до лікарні, а двох інших залучили до розмінування бліндажів, тунелів та інших об'єктів. На щастя, вони не натрапили на жодну з численних розтяжок. Після цього їх етапували до слідчого ізолятора.
Ви отримали травму?
Ні, я не отримав поранень, хоча двічі відчував свист осколків. Мені, можна сказати, повезло. Перший раз осколок просто порвав кишеню на штанах. Проте мого друга, який стояв поруч, поранило в ногу. А в другій ситуації, коли зібралося близько 30 людей, які готувалися до евакуації поранених, я відчув, що потрібно знайти укриття, адже якщо почнеться обстріл, нас всіх може вразити. Я притиснувся до стіни, і в цей момент розірвався снаряд прямо перед аркою, де ми стояли. За мною впали двоє морпіхів — один отримав поранення в руку, а інший — в око. Коли ми перебралися до підвалу для надання медичної допомоги, я помітив, що в мене зламаний ремінець, який тримав аптечку. Це означало, що осколок пролетів зовсім поруч. Ось так мені знову пощастило.
Артуре, поділіться, будь ласка, своїм досвідом перебування в полоні - де саме вас тримали і в яких обставинах?
Загалом за два роки я змінив вісім колоній. Спочатку нас відвезли до Оленівки. Після того, як там стався теракт, вивезли до Таганрога та інших колоній, залежно від спеціалізації полонених. Тобто розвідка їхала в одне місце, артилеристи - у зовсім інше. В моєму випадку були Оленівка, Таганрог, Донецьк, Саратов, Ростов і врешті Оренбург.
Чи стали ви очевидцем теракту в Оленівці?
Я не перебував усередині барака, де стався вибух. Проте в ту ніч, 29 липня 2022 року, я пізно ввечері читав книгу. Раптом помітив, що приблизно за 50 метрів переді мною спалахнуло світло. Мені стало зрозуміло, що неподалік колонії працює ворожа артилерія. Почувся перший залп, а через кілька секунд, у супроводі другого, я зафіксував вибух на території колонії. Це був вибух, бо не було жодного характерного свисту чи ознак військових дій...
Коли опиняєшся на території цієї колонії, виникає усвідомлення, що велика кількість людей може мати свої наслідки. Здається, що не випадково нас усіх зібрали в одному місці. Це стає зрозумілим без зайвих слів.
Через кілька секунд "Град" робить третій залп і під час цього відбувається другий підрив. Через п'ять хвилин після того я відчув різкий запах диму. Виходжу надвір (у нас була така можливість) і бачу, що будівля, де були інші полонені, вся палає. Наступного ранку під час сніданку ми роздивлялися той барак і було видно, що від детонації приміщення вивернуло не всередину, а назовні. Це багато про що говорить. Людей, які вціліли, забрали від нас, перевели на ізоляцію, аби ми між собою не могли комунікувати.
На той час у вас була можливість спілкуватися з людьми з територій, що перебувають під контролем України?
Ті, хто першими заїжджали в Оленівку, мали з собою баули, які належним чином не оглядались, тож була можливість пронести телефони. Їх передавали з рук у руки, і люди по черзі могли телефонувати у свої підрозділи чи рідним. Росіяни потім обшуки проводили, але, на щастя, телефонів так і не знайшли.
Яким чином можна описати умови, в яких утримуються українські військові, що потрапили в полон? Яка з виправних установ відзначається найсуворішими умовами?
Кожен випадок унікальний. В Оленівці не знущалися так, як це могли собі дозволити в інших місцях. Проте, наприклад, офіцерів, які знали багато важливої інформації, вивозили, поміщали в ізолятори і піддавали допитам із застосуванням насильства та тортур. Що стосується рядових солдатів, то їхні страждання були менш вираженими. Найгірше, з чим доводилося стикатися, це психологічне тиснення або фізичні покарання. Наприклад, якщо ви не говорите те, що від вас очікують, вам можуть наказати зробити 300 присідань.
Що таке полон, ми усвідомили під час перебування в таганрозькому СІЗО. Багато з нас отримали кримінальні справи, а шантаж голодом став звичним явищем. За один прийом їжі нам видавали лише 2-3 ложки якоїсь каші і пів шматочка хліба на день. І була дуже прикра несправедливість: деяким давали трохи більше, іншим – менше, а деякі і зовсім залишалися без їжі. Хлопці не змогли залишитися осторонь – вони ділилися залишками, намагалися вижити в цих жорстоких умовах.
Для спання були матраци, звісно, не нові. Постіль теж була, і перших чотири чи п'ять місяців в Таганрозі нам її не міняли. Потім ми дізналися, що десь під новий рік планувався обмін всіх "азовців", але цього не сталося. Після цього нам почали кожні два тижні міняти постіль, але вона була мокрою. Ми її розвішували і сушили. До речі, не було у нас і засобів гігієни.
У Таганрозі щодня, вранці та ввечері, організовували перевірки. Результатом цих перевірок ставали фізичні покарання для всіх - від 300 до 400 присідань. Під час перевірки нас піддавали різним незручним позам, змушуючи приймати позицію "ластівки" та інші схожі.
Чи примушували вас виконувати роботу в тому місці?
До робіт нас не залучали, на вулицю виводили раз на тиждень, наприклад, по понеділках. Походили по колу - і назад до камери. Тобто галочку для керівництва поставили. От там дійсно був брак свіжого повітря і сонця. Ми рік і місяць жили зі східної сторони. Тобто бачили тільки підйом сонця і все. Через це, коли ще й бракує кальцію, почали сипатися зуби... Коли давали хліб, там могли бути частинки каміння, через це теж часто ламалися зуби.
Це вони так спеціально пекли хліб для полонених?
Отже, за організацію харчування в колонії відповідали місцеві ув'язнені, і, очевидно, їм було надано таке доручення. Якщо такі ситуації траплялися лише один або два рази, це могло б бути сприйнято як випадковість. Але коли це відбувається втретє, вчетверте, а то й вп'яте, то вже можна говорити про наявність системи.
В Росії вам винесли вирок про довічне ув'язнення. Які звинувачення вам висунули?
Мені інкримінували порушення правил ведення бойових дій та жорстоке поводження з місцевим населенням. Нібито ми з побратимом розстріляли п'ятьох місцевих жителів. До речі, побратима я навмисне вказав загиблого, бо не хотів підставляти нікого із живих, хто перебував у полоні. Вирок мені винесли у мій день народження, 14 листопада 2023 року.
Чи надавали вам адвоката?
Адвокат був безкоштовний, його надали росіяни. Він не був присутній, коли справу відкривали, нічого мене не питав, не вдавався в деталі, тобто йому було абсолютно нецікаво. Було видно, що вирок вони знали заздалегідь, і все це лише формальність. Мені навіть слідчий казав: "Ти ж розумієш, що все це шито білими нитками"... І ще один момент - коли оперативники відкривали справу через нібито катування, то казали: "Візьми ти вже це на себе. Війна закінчиться, поїдеш до себе назад". Але ви самі розумієте, що означає в таких умовах повірити ворогу.
Чи приходили до вас в колонію представники міжнародних організацій?
Ні, їх не пускали. Але в Таганрозі, напередодні мого переведення, з'явилися ФСБшники, якісь люди у масках, і говорять з погрозами: "Тут є представник Червоного Хреста. Він хоче знати, чи у вас все гаразд". І спробуй тут висловити свої занепокоєння. Ми відповідаємо: "Скарг немає". На що вони кажуть: "Звичайно, їх і бути не може".
Ми так і не зустріли особисто цього представника Червоного Хреста, але усвідомлювали, що якщо йому щось повідомимо, то наше самопочуття, м'яко кажучи, катастрофічно погіршиться.
Чи отримували ви якусь інформацію з України? Справжню, якщо можна так сказати.
Деякі відомості доходили до нас. Ми були в курсі ракетних атак на Ростовську область, зокрема на Таганрог, а також на аеродроми і нафтобази. Цю інформацію інспектори колонії ненароком обговорювали під час своїх звичайних розмов. Слухаючи їх біля дверей, ми чули, про що точаться розмови в їхніх кабінетах. Під час допитів також мали можливість почути певні деталі.
Там помічали цивільних, яких затримали?
Не одразу. В середині 2023-го до нас в Таганрог почали привозити цивільних людей. Коли був прийом їжі, інспектор відчиняв віконце камери, щоб її передати, то ми через коридор дивилися один на одного. Бачили, що навпроти нас в камері сидять троє людей. Ми спілкувалися мовою жестів. Один чоловік показав, що він з ТрО, інший - що він цивільний, здається, на Херсонському напрямку його взяли. Тобто так, цивільні були, але справи проти них не відкривали. Їх просто тримали. Але прізвищ їхніх ми не знали.
Чи сподівалися ви, що в якийсь момент вас визволять?
Так, я дійсно вірив. Хоча росіяни усвідомлювали, що я маю свої ідеологічні погляди, а такі там не користуються популярністю. Вони повторювали: "Вам нічого не відомо. Що може зрозуміти хлопець у свої 18 років, який потрапляє в таку спільноту, і ще й у такий особливий час?". А ще, мій позивний був "Сектор"...
Після першого засідання у справі, яка розглядалася судом так званої ДНР, мене повезли нібито у СІЗО Донецька. І раптом різко звертають і везуть у слідчий комітет. Приводять у якийсь кабінет, там оператор з відеокамерою. Заходить ФСБешник, років 35, у балаклаві, читає справу і бачить - 2000 рік народження. Каже: "Ах ти погань малолітня. Ти ж розумієш, що тобі світить пожиттєве".
Потім читаю свій вирок, і там написано, що перебуватиму в колонії особливого режиму, але адреса не вказана. Через кілька місяців мене етапують до Оренбурзької області, в колонію "Чорний дельфін". Там перетинаюся із зеками, які розповіли, що цю колонію побудували у листопаді 2000 року - саме тоді, коли я народився. Крім того, мене привезли туди торік 29 лютого, у день, який трапляється раз на чотири роки. Для себе я зрозумів, що почерк спецслужб полягає саме у таких натяках.
Скільки часу ви провели у "Чорному дельфіні"? Існує думка, що це одна з найсуворіших в'язниць у Росії.
Я провів там вісім місяців, аж до моменту обміну. Справді, цю установу вважають найжорстокішою в Росії. 80% ув'язнених мають пожиттєвий термін, а решта 20% – це ті, хто перебуває в умовах суворого режиму і відповідає за функціонування колонії. Перед початком повномасштабної війни в Україні там існували надзвичайно жорсткі умови. В'язні не мали доступу до денного світла, оскільки вікна були заклеєні. Таким чином, вони не могли визначити, яка година доби. Їх виводили на прогулянку з мішками на головах, щоб вони не запам'ятовували план колонії, супроводжуючи їх собаками. Однак згодом ці правила змінили.
Ми вже ходили на повен зріст, без наручників, але голова мала бути опущена, щоб не бачили, що відбувається навкруги. Нас супроводжували інспектори, міг бути й один. Після початку війни скасували щоденні прогулянки, замість цього в'язні примусово працюють.
Де і яким чином вони функціонують?
На швейному підприємстві деякі працювали на швейних машинах, інші займалися кроєм. Зарплата коливалася в межах 2-3 тисяч рублів. Робочий день тривав з 07:00 до 20:00, а вихідний був лише в неділю. Проте, коли в середу приїжджала перевірка з Москви, ув'язнені не мали змоги працювати, поки проходила перевірка. Зате після цього неділя ставала повністю робочою. Таким чином, доводилося працювати кілька тижнів поспіль без жодного вихідного.
Що стосується військовополонених, то до роботи залучали лише тих, хто мав відповідні документи. Ті ж, у кого таких документів не було, знаходилися в умовах, що нагадували карантин, у повній ізоляції, без можливості спілкуватися з іншими ув'язненими.
Загалом, які умови перебування у "Чорному дельфіні"?
У закладі є декілька будівель, всі з ремонтом, тому умови утримання вважаються прийнятними. У камерах перебувало від 20 до 30 осіб. Їжу роздавали ув'язнені з суворим режимом. Основним раціоном була каша, яку швидко розкладали по тарілках, порції були мінімальними. Меню було трохи різноманітніше, ніж у Таганрозі, але все ще недостатнім. Якщо очікувалася перевірка з Москви, могли додати ще по половині котлети, наприклад. У їжі майже не було солі та перцю. Щодо якості харчування, то працівники цього закладу не надто переймалися. Для них було важливо швидко виконати завдання, адже чим швидше завершать, тим більше часу матимуть на відпочинок.
Цікаво, але вікна в камерах заварені. І влітку нам доводилося носити повністю бавовняний костюм. Уявіть собі, температура 30 градусів, вікна закриті, повітря бракує, а ви в куртці та штанах... Це було справжнє випробування.
У деяких ув'язнених в камерах є навіть телевізори, вони купували їх за свої гроші і самі встановлювали, якщо адміністрація давала на це дозвіл. Але дивляться всі те, що вмикає адміністрація. Тобто, якщо вони вимкнули телебачення, то ті телевізори нічого не показували, якщо перемкнули, то дивитеся вже інший канал.
Раз на місяць кожного полоненого возили на ізолятор. Так сказати, аби не розслаблялися. Давали 10-15 діб, мені особисто давали тричі по 12 діб. Я там сидів повністю ізольований. В тому приміщенні є клітка, яка відгороджує двері і вікно. Вони дуже голосно вмикали радіо. В кожних дверях була кватирка, яку відчиняли і через неї давали їжу. Неодноразово і мене, і хлопців змушували підставляти пальці туди на решітку і дерев'яним підносом їх відбивали. Так знущалися... Але це все було до травня 2024-го, потім, я так зрозумів, про все це дізналася московська прокуратура, навідалася перевірка і поставила адміністрацію на місце.
Як ви зрозуміли, що вас перевозять для обміну, і які емоції охопили вас, коли ви знову ступили на свою землю?
Я знав, що відбувається обмін. За півтора місяця до звільнення нам дозволили ознайомитися з газетами. У "Независимой газете" я натрапив на статтю, в якій хтось із нашого Головного управління розвідки давав інтерв'ю іноземному виданню, стверджуючи, що тривають переговори з Москвою про пріоритетність обміну "азовстальців", поранених та кримських татар. Це викликало в мене підозри, адже зазвичай подібну інформацію не публікують без вагомих причин. А за тиждень до обміну я отримав документ, у якому йшлося про те, що після виїзду з території Росії мені буде заборонено в'їзд на 10 років. Це означало, що я підлягаю депортації.
Через кілька днів о 6-й ранку мене і ще кількох полонених забрали з камер. Повели на ізолятор, потім зібрали всіх разом, сказали взяти всі свої речі і посадили в автозаки. Завезли на аеродром, де стояли військові літаки. Там години чотири чекали на свій літак, і нас перевезли до Ростова, далі автобусом поїхали на Брянськ. В'їхали на територію України через Білорусь і на Чернігівщині нас обміняли.
Хто вас вітав, кому ви зателефонували першими, і які емоції це викликало?
Я не замислювався про емоції під час обміну. Можливо, це пов'язано з тим, що я не надто емоційна людина. Після обміну нас доправили до Чернігова, де медики надавали допомогу тим, хто її потребував. Я зустрів багатьох знайомих, деякі з них обіймали рідні та друзі. Моя мама не знала, коли саме відбудеться обмін, тому ніхто не чекав на мене. Я помітив, що у одного чоловіка був телефон, і попросив його зателефонувати. Номер мами залишився в пам'яті. Розмова тривала близько десяти хвилин, я говорив спокійно, запевняючи, що я в Україні, і що зателефоную пізніше. Моя мама, звісно, не змогла стримати емоцій, у її очах були сльози. Після цього нам надали можливість прийняти душ, видали чистий одяг і направили на медичне обстеження.
В якому стані ви повернулися? Чи відчували ви, що ваше тіло було втомленим?
Після 2023 року я зіткнувся з труднощами в роботі шлунка, зокрема з печією, а також виникли урологічні проблеми. Наразі я проходжу курс реабілітації в Києві, однак мені все ще потрібно провести операцію через деякі ускладнення з носовою перегородкою.
Чи відчуваєте ви певні тригери у повсякденному житті після повернення?
Один момент мені неприємний - коли я чую пісню, яка грала там, у колоніях. З'являються спогади і емоції від всього того, що довелося пережити. Мова йде не лише про російську музику, а й зарубіжні пісні. Вони їх крутили по колу. А так наче все нормально.
Вас не обурює те, що поки хтось ризикує життям в окопах, молодь у тилу безтурботно розважається та відпочиває, ніби війна їх зовсім не торкається?
Я намагаюся уникати обговорення цієї теми, адже вона викликає розбіжності в суспільстві. У нас і так достатньо викликів, і піднімати ще одну проблему, яку ми не можемо вирішити, не має сенсу. Це явище існувало, існує і, ймовірно, продовжить існувати — з цим потрібно просто змиритися. Ви не зможете примусити людей змінити своє життя в короткі терміни. Якщо зміни і відбудуться, то, можливо, вони стануть результатом їхнього власного бажання.
Напевно, однією з найбільш приємних подій, що надали вам психологічну підтримку, стала зустріч з земляками в Здолбунові? Які емоції ви переживали в той момент?
Я не уявляв, що збереться стільки людей. Коли я вирушав у дорогу, мені було відомо, що представники міської влади планують організувати зустріч. Після обіду я написав матері, що повернуся додому ввечері. Вона трохи занепокоїлася — мовляв, чому не попередив, не встигли підготуватися... Тому міська рада терміново зібрала всіх, кого змогла.
Скільки я знаю, ця інформація не була оголошена для широкої громадськості, але люди вже почали ділитися нею між собою. Коли я приїхав, сподівався побачити лише кілька десятків осіб. Але виявилося, що зібралося близько 50 людей — від друзів і знайомих до звичайних громадян. Мене вразила і порадувала така активність суспільства, яке, незважаючи на минулі труднощі, не втратило ентузіазму. Я усвідомив, що все, що ми пережили, було не марно.
Артуре, чи скористаєтеся правом на демобілізацію як звільнений з полону військовий, чи продовжуватимете надалі служити?
Зараз я перебуваю в роздумах і точно не планую поспішати з демобілізацією. Є особи, які вже неодноразово отримували поранення, але все ж повертаються до лав. Я розглядаю два шляхи: або залишуся служити в "Азові", або перейду до інших силових підрозділів.
Яке у вас ставлення до потенційної мобілізації осіб, які досягли 18-річного віку, а також до тих, хто намагається уникнути призову?
Щодо 18-річних, то це палка з двома кінцями. Свого часу я і сам прийшов в армію у 18 років. Я розумію, що молодь - це сегмент людей, який буде на війні максимально ефективний, навіть коли йдеться про самозбереження. Але має бути відповідальне командування, яке не посилатиме людей на смерть. З іншого боку не хочеться втрачати молодих людей, це загрожує демографічною кризою для нації.
А щодо ухилянтів скажу так - як би ви не гнали людей палкою на фронт, вони все одно або підуть в СЗЧ (самовільне залишення частини, - УНІАН), або їхня служба буде неефективною. Тут має бути бажання тих людей. Треба висвітлювати службу і мобілізацію з позитивного і перспективного боку, аби у свідомість людей прийшла якась інша картина.
В останній час все частіше обговорюються можливості досягнення справедливого миру в Україні, а тема перемоги відходить на другий план. Як ви уявляєте собі цей мир? Що для вас особисто означатиме перемога України?
Треба на життя дивитися реальніше і розуміти, що в нашого ворога значно більше ресурсів і військового потенціалу для ведення бойових дій. Росіяни беруть кількістю, але не беруть якістю. Нас намагаються залякати, і це реально спрацьовує, але лише стосовно тих людей, які не готові дивитися загрозі в очі. І як би того не хотілося, але час грає проти нас.
Важко спрогнозувати, як розгортатиметься ця війна. Я вважаю, що найбільш імовірний сценарій — це замороження конфлікту, а через п'ять, десять або навіть п'ятнадцять років може відбутися його відновлення.
